Освітарня

О четвертій думав піти в зал, але ж кажу, лінивий день, віддав перевагу читанню. Коли вийшли на вечерю, о шостій десять, стояла вже глупа ніч. Не знаю, чи слід було переводити годинник: світає то раніше, але ж ночіє як скоро… З чіпка хтось із хлопців повернувся під вечерю о шостій, а хтось і досі там (зараз уже за сьому)… Привезли снікерси та сочники, буде на ранок до кави. Днем задоволений. Іноді добре так просто полежати. А взагалі, відколи я тут, мене покинуло осоружне питання «для чого я тут?» і «нащо я це роблю?». Жодного разу я не спитав себе це. Все гранично просто: я тут, щоб могти йти далі. Іти далі мені треба, бо зараз війна. Ці питання переслідували мене всюди в цивільному житті, зараз ці фурії щезли, отже я там, де треба. Я колись писав, що свобода обтяжує наявністю вибору і необхідністю робити його самостійно. Починаючи день, я сам вирішував що мені робити, куди піти, чому присвятити час. Я сам надавав речам сенс, і, як мені здавалось, часто це було штучно. Часто я не знав, що робити з днем, як його проводити, куди себе дівати, тож обирав, що я робити вмію: читати й навчатись. Тоді поставало питання сенсу цього навчання. Як воно допомагає у цій війні. І тут було провалля. В армії я не думаю, що робити, до нас доводять. Це далеко простіше. Поле мого думання обмежується клаптиками вільного часу, що лишаються мені після всіх розпоряджень і наказів. Я не думаю, який внесок роблю для перемоги, бо знаю, що це обовʼязковий етап, який потрібно пройти. А крім цього всього, подивіться, скільки вражень дає мені час, проведений тут! Бувайте здорові.

Якби в той день, що я в останній раз на кухні у бабусі їв ту кашицю з жовтим варенням, мені хтось сказав, що це буде в останнє, я б просив бабусю купувати ягідки обліпихи, робити з них варення, а сам, може, інколи б залишався і далі на ночівлю заради каші на сніданок. А взагалі, ти тільки подумай, ми ніколи не знаємо, що робимо щось в останній раз. А це торкається всього. Цікаво, що відчуває людина, займаючись останній раз коханням? В моменті, запевно, вона не думає, що це останній раз, але з часом приходить усвідомлення цього. Як їй від цього? А останнє побачення? Останній поцілунок… так колись настане остання зустріч з друзями, останній обід, остання ніч. І жоден не знатиме, що це було востаннє… Так відійшов мій дідусь. В останній вечір він був веселий і жартівливий (це було в той час уже не часто), а на ранок був уже холодний. Спочив.— Якісь сумні в тебе думки, Антоне. — Це правда, пробач. Давай про веселіше. То ти кажеш, у тебе вдома ще не ввімкнули опалення, холодно?— Трошки. — Спиш під двома ковдрами?—Ні, я сплю в піжамі.. Тут розмова могла б узяти інтимний оберт, якби не моя стриманість. Надто цнотливо мене виховали. У таких справах це шкодить.

#щоденник 18.ХСкиглії. Є поміж нас — на щастя їх не багато — чоловіки, які всім незадоволені. Тиждень ходили в їдальню за кілометр від розполодення, вони постійно нарікали, що далеко йти; подавали на сніданок перловку чи на обід узвар, вони фукали і вголос гидували це їсти; скажи їм, що будуть вправи і треба буде бігати, вони заниють. Усе їм не подобається, усе їх бридить. Мене бере сором за таких чоловіків і називаю їх по-старому «бабами» (най не в образу це буде жінкам), а якщо мʼяко — скигліями або нитиками. Не знаю, як мужики, ще й такого віку, можуть себе так поводити? Зімкни зуби і терпи! Не тобі одному щось не подобається, якщо інші мовчать, чому ти дозволяєш собі рюмсати?!Від середи (16.Х) їжу привозять до нас. Вже не треба ходити в їдальню за кілометр тричі на день. Не знаю, що краще: пройтися 10 хвилин і поїсти гаряченьке в теплі з тарілочок чи їсти під боком, але напівхолодне і з пластику. Я б радше ходив. Інше діло, що це суттєво економить час, який ми поза тим і так просираємо сидячи на гнізді, ніби на заняттях. І знов чекання безбереге… Мав бути перший день такмеду. Інструктори запізнились, а зараз тривога і ми чека-а-є- ємо.А взагалі, як люди бездумно проводять час. Мені завше здавалось, що в Києві я часто марнотратив ним: кавʼярні, поїздки в центр, зустрічі з друзями, аби розвіяти свою нудьгу. Я картав себе, що міг робити далеко більше. Але втративши те, я розумію, що якщо я і часотрат, то точно не найбільший. Тут, тут люди мантачать свій найцінніший дарунок. Сидять, балакають, байдикують. Ніхто не позаймається спортом (одиниці), ніхто не почитає книжки. Лежати — ось завсіднє бажання більшості. Чому ж я був постійно незадоволений собою? Певно, це мій максималізм і бажання дорівнятися найславетнішим трударям цього світу. Тим хто працював по 14-16 годин, не відкладаючи пера і книги з рук. Втім, женучись за цим високим ідеалом, я не зважав, що навіть 4-5-6 годин роботи — це вже чимала праця, яка мало кому до снаги. А між тим, треба й розважитися, розвіятися, відволіктися. Це й де відпочинок наснажує на новий виток роботи. Перебуваючи вдома, мені здавалося, що я роблю мало (я й зараз так думаю), перебуваючи тут, я бачу, що тоді я таки щось робив. Інша справа — зосередженість або, точніше, розосередженість. Мені бракувало системності. Я хапався водоночас за багато речей, лиш частку з них доводячи до кінця. Але, думаючи про це знов, не знаю, чи я міг діяти інакше: надто багато інтересів, і надто вони різні: грека, латина, українська література, французька… Це глиби, які потребують багато часу й зусиль. Такмед тривав годину. Показали, як складати турнікет, а там тривога все перервала. Серед нас є кілька (з котрих і я), які згають, як накладати турнікет. Я, наприклад, у квітін проходив тртденний курс від Госпітальєрів (усім раджу!). По обіді відпрацьовували накладання турнікетів. Було добре.

Його обличчя я впізнав одразу. — Точно! Привіт, пам’ятаю тебе, — кажу. — Ти вчора приїхав?— Так. А ти як тут? — питає мене.— Я в Хартію далі. — О, і я також!Перший збіг. Власне, тут їх низка, а в кінці виявиться ціла вервечка. — Кажуть, — питаю, — тут є хлопці з концерту Океан Ельзи. Це правда? — Не знаю, друже, я тут мало з ким спілкуюся. Це мене всміхнуло: не люблю базік, що балакають з усіма. Зазвичай це ознака поверховості ібраку свідомості. — Як тут узагалі? — питає. — Поки слабо, — відказую. — Так мені й здалося. В Хартії має вже буде цікавіше. Маленька павза. — У тебе є канал «Освітарня», правильно? — каже. — Ти там, наче, щоденника ведеш. — Так, — посміхаюсь, — але нікому не кажи про це, поки ми тут. Там є речі, які не сподобаються тутешнім керівникам. — Добре. Ще одне, чи ти знаєш Людмилу Шевченко? Бо я бачив, вона кілька разів залишала коментарі. — Знаю, знаю, пані Людмилу. — Це моя двоюрідна сестра. Я був вражений, до чого світ усе таки маленький. Ми з Женею (так його звати), не знаючи одне одного, проходили тиждень штурмовика наприкінці червня, в середині жовтня зустрілися у навчальному центрі Нацгвардії, звідки поїдемо в одну бригаду. Ще й до всього, він родич викладачки латини, з якою я познайомився рік тому, і завдяки якій працював учителем в школі. До речі, її син від початку війни служить у Третій штурмовій. Хіба не вражаюче?! В наряді були разом із хлопцями, що їх привезли вчора. Питаємо, чи їх справді затягнули з концерту. «Та ні, тут нема ні одного звідти. Ми самі не знаємо, звідки то пішло.» Приклад того, як мало треба, щоб чутка народилася і без жодних перешкод (і підстав!) пішла між люди.P. S. Розповів взводному про курйоз із повісткою. Він посміявся і сказав, що форму 5 для ТЦК нам не виписуватимуть. Порадив просто подзвонити і сказати, що я вже на службі.

#щоденник 14.ХПочали холоститися. Кілька годин цим займались сьогодні. Пальці й кисті мають укріплятися. Інші взводи мали цікавий такмед сьогодні, краєм ока бачив. У нас буде в кінці тижня. В кінці вмовив нашого лейтенанта пройти смугу перешкод. Робота на кілька хвилин, але що це за робота! Був у броніку, касці та з автоматом. Спершу повзти, далі 20 відтискань, біг до окопа, стрибаю в нього, там дві позиції, вибігаю, далі шини різної висоти (висота визначає позицію стрільби: стоячи, на коліні, лежачи), відстань між ними метрів десять — усе бігом з піднятим автоматом, далі знов повзти, ще позиції, нарешті фініш: 30 присідань і ривок до намету. Серце колотиться. Наступні хвилин 8 не можу віддишатися, повертається кашель, що був уже майже зник. Виснажений. Відходжу. Надягаю назад бронік, іду на пробіжку. З броніком бігати важко (він важить більше, ніж 10 кг). Пробіг три кілометри, тоді покликали в намет готуватися до здачі зброї. Загалом навантажився добре. Завтра легкий день (теревені про історію збройної боротьби між Росією й Україною), відновлюватимусь. Взводний привіз сьогодні посилки. Не забув і мені кілька кіло цибулі (замовляв йому). Дякую, д(р)уже. Взяв цибулину на вечерю, усю умʼяв (хлопці скаржуться, що від мене несе цибулею). Увечері привезли багато новобранців, навскид зводи два набереться. Пішла чутка, що це з концерту Океан Ельзи. Кажуть, там ТЦКашники зробили облаву і багатьом вручили повістки. Обурює такий метод. Якось це підло. Взагалі до роботи працівників ТЦК є великі питання. Тут наслухався, як бусифікують, заштовхують, затягують тощо людей на вулиці. Випадки, коли це мирно і цивілізовано робиться, також є. Багато факторів, з них чи не найперший, вочевидь, — район. Кажуть, на Теремках працівники не дуже тактовні. І це не єдиний район у Києві. Також, певен, залежить і від реакції людини, до якої підходять. Якщо починає огризатися, добром точно не кінчиться. Лиш невтямки мені, чому роздають повістки різним бурлакам і сіромам. Рідко побачиш молодого дуже хлопця, якому дали повістку або бусифікували. А який сенс із пʼятдесятилітніх напівкалік? Кажу про себе, підіть увечері на Хрещатик. Скільки там молодняка набереться! Ще начувся тут про ДВРЗ. Ніколи не був там (слава Богу), але історії ходять страшні. Кажуть, там справжня клоака відметів суспільства: пʼяниці, наркомани, бомжі — нащо вони Збройним Силам? Чи ними збираємось воювати Росію? Ми сміялися, що в них воюють суспільні покидьки, чмобіки, а чи ми кращі? Що довше я тут, то більше в мене питань: а чи ми інші? Памʼятаєте про Потьомкінські села? Так от, знайте, тут те саме. Приходить комбат, хутко робиться вигляд, що заняття ідуть, комбат уходить, все вертається на круги своя, а круги своя — це теревені. Принаймні, поки що, поки іде теоретична частина. Зате насміхатися з москалів ми перші. До цього я ще повернуся. Загалом, після всіх цих історій про ДВРЗ та бусики, я інколи питаю себе, а чи мені не пощастило, що я не зустрів ТЦКашника в Києві. Все ж вірю, що тут справа не в фарті. Ловлять тих, хто боїться й тікає, а «сміливі завжди мають щастя», як писав Багряний. P.S. До речі, мені прийшла повістка. На мою квартиру, мама заходила, взяла листа. Укрпошта розсилає. Ще й не від мого ТЦК. Сказав своїм: «Так ти, виявляється, ухилянт», — сказали. Посміялися. Подзвонив рекрутові з Хартії. Він сказав, треба попросити довідку «форма 5» і надіслати у військкомат. «Я сам, — каже, — вже третій рік у розшуку, хоч уже третій рік служу в армії.» Це свідчить про комунікацію. А база то одна, чом туди б не заглянути? Завтра спитаю у зводного, що робити.

#щоденник Деякі спостереженняІВ їдальні зрана і ввечері нам дають кульку масла до скибки хліба. Стосовно того, що далі солдати роблять із цим маслом, вони діляться на дві категорії. Одні намажуть усеньке масло на один шматочок хліба. Він буде жирненько укритий маслом. Інші ж, до яких належу і я, поділять кульку навпіл, а то й на більше, і тоненько намажуть на два-три шматочки. На мій подив, більшість солдатів належать до першої категорії: вони зʼїдять один бутерброд з маслом, але так, щоб його було товстий шар. І лише маленька купка людей, заощадливо розподілятимуть масло на кілька скибок. Чи можемо з цього осібного прикладу перейти до загальніших висновків про вдачу цих людей? Що одні з них, перші, вдачі більш розпашної: їм або все хороше одразу, дарма що швидко закінчиться, або нічого. Тоді як другі, розважливіші, здержаніші, воліють продовжити насолоду навіть ціною зменшення її насиченості. Не певен. ІІПродовжу тему їдальні і прийому їжі, раз ми вже її торкнулися. В середньому на прийом їжі у кожного взводу йде до години. У цей час входить дорога до їдальні й назад (25 хвилин), стояння в черзі (5-10 хвилин), власне їжа, чекання всіх опісля (ще хвилин 5-10). Саму страву, я міряв, ми споживаємо за 10-15 хвилин. Це досить швидко. Відтак, уже не один раз ловлю себе на думці, що я б дуже хотів поїсти не кваплячись. Бажано, в ресторані, з вродливою дівчиною побіч. Я уявляю, як сиджу за келихом вина чи кухлем пива проти гарно вбранної панни, неквапно насолоджуючись посмішкою цього прекрасного створіння і повільно смакуючи стравою ти напоєм. Цікаво, що це (похід у ресторан із дівчиною), поруч із кавою та тістечком у «Дружбі» (кав’ярня в Києві), одна з небагатьох речей, яких мені бракує. Якось, за вечірньою кавою, я озвучив її своїм побратимам по койках. Моє бажання назвали «інтелігентською витрибенькою», і ніхто не розділив його. Хтось (як друг Тесла) мав бажання бути вдома з жінкою та дітьми та поїсти смаженої на салі картопельки (м-м-м, смакота!), хтось попити з друзями пива, хтось посмажити мʼяса або піти на риболовлю. Ресторан і кава у кавʼярні, чи свідчить це про витонченість бажань проти картоплі, риболовлі та дому?ІІІДо ресторану з дівчиною мені ще довго. Одне, що я закінчую навчання лиш на початку грудня; друге, що поїду звідси я не в Київ, а скоріш у Дніпро чи Харків.Поки ж, не маючи ресторана, я бодай їм другі страви з ножем і виделкою. Хто колись їв зі мною вдома, знає, що зазвичай для їжі я використовую лише ложку. Як для супу, так і для каш. Тут же, я мав якусь доконечну потребу використовувати ножа (дякую дядькові, який в день моєї відправки подарував мені у військкоматі доброго ножа). Певно, це викликано глибинною вимогою лишатися інтелігентом, особливо в обставинах, що зовсім цьому не сприяють. В їдальні ж часто дають лише ложку. Не знаю, як це пояснити. Може, вони вважають, що солдати не годні їсти виделкою (ножів тут нема зовсім)? Тоді все одно дістаю ножа і їм ложкою і ножем.

#щоденник 11.ХМинуло 5 днів з початку навчання. Майже перший тиждень з девʼяти, що ми тут будемо. Кажу з упевненістю: це повний бардак! Ніякого навчання в жоден із цих 5 днів у нас не було. Поруч із нами азовці, у них цілий день щось стріляє, вибухає, грбкає, у нас тільки ляси точаться. Позавчора видали броню, сьогодні видали автомати. Сьогодні мала бути «обкатка» (над нами мав проїжджати бтр). Що ви думаєте: правильно, він зламався. Сказали, до вівторка полагодять. Дали зброю, жодної дії з нею не було. Так, про око, щоб було. І все тут «про око». Увесь тиждень у нас срана теорія, вчора я 20 хвилин читав взводу статут (на кий біс?), сьогодні якась Наталя, психолог, дві години нудно мʼяла квашу про стрес, що аж сам взводний сказав, що ловив сон, поки вона язик розминала. Але так прописано у програмі і нема питання поставити її під сумнів. У нас навіть є журнал з оцінками (sic!), куди нам поставили бали за фізо, хоча фізо у нас жодного разу (за тиждень!) не було (і не буде, певно, ніколи, можливо лиш у мене, якщо я, як учора, задовбуватиму взводного, щоб ганяв мене!). Курс збільшили на 2 місяці, ніби щоб «покращити навченість особового складу», вказівка з Генштабу. Але це також про око. Підміна понять. Його не «збільшили», а просто розтягнули. І все в нашій державі так, куди не кинься: в школі, в університеті, в армії — всюди на паперах так, а в реальності інак, паршиво. Я пожартував з товаришем сьогодні, що ми тут на вакаціях: ліс, безкоштовний харч, товариство не без насолоди й сміху, фізична активність, яку я влаштовую собі за своєю волею. А, ще й платять кілька тисяч (це буквально, якщо що, нам тут заплатять за ці два місяці мінімалку: 3-5 тисяч/місяць. Скажу скажу вам, як отримаю). Звісно, що тут всі не можуть збагнути, що я тут пак роблю, молодий і розумний, заробляючи фіксером у сотні разів більше. Казали, в НГУ центри краще ніж в ЗСУ. Погані. Тут немає радянщини з її армійщиною. Але тут є щось гірше: пофігізм і відсутність дисципліни, лайтовість і відсутність порядку. В НГУ хороший лиш Азов, все інше — погане (я про підготовку). Можливо, я й химери плекаю про Азов, позаяк там не був і кмб не проходив, але те що чув від хлопців і навіть інструкторів, схиляє мене до такої думки. Хороший, бо Азов — це спецпідрозділ, у них нема сотень різношорсних людей віком переважно за сорок, які всі хочуть захищати стратегічні обʼєкти. Їх тренується 15-20 душ за курс, усі молоді та сильні. Хто не витягує, іде інде. Це спецпідготовка. Саме таке підійшло б мені: де ламають, але не зламуються. Quid faciam ergo? (Отже, що робити?) Перевестися зараз в Азов, не закінчивши цього курсу, я не можу. Відтак, лишатимусь тут, а далі в бригаду. Про Хартію відгуки радше добрі, та й у них своє навчання буде. Повоюю там, а далі…, а далі буде видно. Висновок.Якщо хтось із вас думає вступати в армію, от вам моя рада. Коли ви хочете справді воювати, і ви не інвалід, себто можете завиграшки бігаєте по 10-15 км, сильні в ногах, руках і психіці, і вас бісить, коли ви нічого не робите, шукайте спецпідрозділ. Не йдіть у загальний казанок. Вас тут розчаровуватимуть і ваші «побратими», по-більшості бусифіковані (кого ТЦК-ашники запакували у бус), і командування, яке нічого не робить, щоб усю цю ху*ту якось змінити.Я ж, натомість, пізнаю цю систему зсередини. І це цікаво. Шкода, правда, що воно так. І, мені здаєтесь, його легко можна було б змінити на краще. Просто ніхто нічого не хоче. Навіть у молодих інструкторів тут пропадає запал, і це сумно. Я був спершу кращої думки про нашого взводного, але зараз розумію, що він зламався (чи не в Азові він не пройшов кмб?) і змирився отримувати 23 тисячі на місяць і бути інструктором, лишаючи в спокої хлопців і не воюючи з системою. До цієї теми я ще, можливо, пробігом вертатимусь, але тут основне. Бувайте здорові.

#щоденник 7.Х6:40 Сприкрилась ця мжичка, що вже третій день без перестану сіється з неба. Це ще більше бісить, ніж нічні шахеди. Ці бо від ворога — це очікувано, а дощ від природи. “Чому так багато?!” — питаєш себе. Усе мокре й вогке. Сьогоднішня ніч (з 6 на 7) помітно морозніша, проти попередньої. Сон всяк час переривається тривогами, вдяганнями, виходами глибше в ліс і сидінням sub Iove («під Юпітером» — так римляни казали «просто неба»). Буває, між поверненням у намет і новою тривогою не минає й години. Відчуття, наче занурився кудись глибоко в млость, як раптом дужа рука рвучко хапає тебе назад у реальність: в намет, що тут-там пісяє на ліжко дощівкою, у ліс, де все плямкає, чвякає й вибльовує водою, притьмом ти ступиш крок. І дивуюся, як тих окрушинок часу, що я сплю сном у ліжку, або сиджу сидом на карематі в лісі, вистачає на весь день? Певно, тут рятує те, що ми лягаємо о 21:30-22:00. Ті перші півтори-дві години сну, найбільше відживлюють організм. А далі вже він жадібно хапається за кожну хвилинку, що моя свідомість відлідає до бога сну (як його там звати?), і бере з неї все для свого відпочинку. Поза тим, лягати о 22:00, а вставати о 5:30-6:00 — справжній кайф. Але як це можливо, коли є дівчина?.. Мій досвід каже: ніяк. Втім, ще мій досвід каже, що спати з жінкою, окрім під час кохання, краще на окремих ліжках, а бачитися не кожен день. І взагалі, зрештою, краще бути без жінки, бо вона розніжує. Тож я не знаю, чи мій досвід гарний порадник😂. Тим-то починаю краще розуміти химороди спартанців щодо їхніх обмежень співжиття чоловіка й жінки. Хочеш, щоб чоловік був воїном, має жити серед воїнів, контакт з рештою світу, серед них і з жінками (виняток, воїн-жінка, але їх античність не знала) треба обмежити як такий, що може розніжити.12:50 День такий самий, як і погода надворі: сльотавий і пинявий. Щойно прийшло розпорядження — нарешті! — і нас поділили (попередньо!) на взводи (+/-30 чоловік). Потрапив у пʼятий взвод першої роти другого бату, шифр 2.1.5. Розподілили нас майже всіх на два взводи, але маленька жменька людей лишилась за «облавком». Повернулись у намет. Заліз до себе на верхню койку, розгорнув греку, коли проходить мій сусіда знизу. «В який, Антоха, тебе розпреділили взвод?» — питає. «У пʼятий. А вас?» «Та я тут, блять до марту», — каже він понічено, і повторює: «Я тут, блять, до марту…».Тоскно стало, закрив греку: «це треба занотувати». По обіді вдарив ще 7 км, мився надворі під холодною водою. Сьогодні перший день курсу. Навчань не було.

#Щоденник02.ХВночі дві тривоги, спали в спальнику на вулиці. Перший раз прийшли, розляглись, хвилин 10-20 і відбій; другий — дві години спали на вулиці. Спальник теплий, усе ок. Дивує прозорість зоряного неба вночі. Такого в місті навіть у час знеструму не побачиш (та й чи бачив я київське небо о третій ночі?). Дали поспати до 6:30. Взагалі, поки навантаження немає, лягаючи о десятій, спокійно встаєш кілька разів на ніч, знов лягаєш і висипаєшся. Я так і не можу звикнути матюкатися. Для мене це справді, ніби я словлю якусь скверну. Раз відівчившись лаятися багато років тому, стало чужим. Чому я веду щоденник? Для більшості міркувань усна мова не надається. Продовжу цю думку інде. «На хуй вже рушник не повісиш.» Це про старість. Цей жарт (дуже вдалий, до слова) сказав чоловік років 45, на цивілці, батько двох дітей, серед яких і дівчинки. Чи пожартував би він так у присутності своєї жінки, своїх дітей, своєї доньки? Виходить, це вплив оточення? Коли навколо всі більше матюкаються, ніж говорять, ти теж робиш, як усі? Я — ні. Як перестав бути браннословом на перших роках університету, відтоді зовсім не можу матюкатися, навіть коли навколо всі це роблять. Я відчуваю якусь глибоку відразу до цього, наче дійсно словлю скверну, чиню святотатство. І дивно мені бачити, як статечні, на перший погляд, чоловіки, і ті лаються, як матроси! Я міг би, натомість, вивчати мат, але не вимовляти його. Наприклад, слово вʼїбати заміняє, по суті, будь-яке дієслово, якому хочеш додати емфази. Як от: «Наша група за день вʼїбала два намети» тут це означає «поставила» або «змайструвала». «За обідом я вʼїбав суп із кашею і навіть не помітив!» тут — це «зʼїв» і так можна замість будь-якого слова. Список можна було б продовжувати. Ще один, не можу стриматися, він аж надто зразковий: ««Подсоби трохи одеяло ебануть» — струсити.Пробачте за мати. Я міг би вивчати мат і залюбки це б робив, якби він був український. Ох, якби я хотів, щоб ми могли мали такуж рясну розмовну вульгарну мову…Взагалі, щодо мови, я констатую дві речі: як мало людей грамотно говорить (особливо українською) і наскільки саме мова відрізняє людей. Інтелігент ти чи простий мугир — про це передовсім скаже, як ти говориш. 21:43 Нам видали космітичку. Дуже зручна, радію їй, як дитя. Навчання мають початися з понеділка, себто за 5 днів. На днях мають призначити взводних. Я сьогодні вартую з 22:00 по 24:00. Хотілося б, щоб було без тривог.Здається, я знайшов точку, звідки ловить. Завтра скину щось з 3.Х і 4.Х, можливо, щось інтелектуальне теж) Бувайте здорові)

#LCI #репортажІ. НазарПродовження У палаті чисто, просторо й сучасно — знати, відділення зроблене недавно. Назар сідає на ліжко, яким може керувати пультом. Обличчя скородять спазми болю. “Як тобі краще? — питаємо. — Може, хочеш лягти?” «Ні, — відповідає, — краще сидячи. У мене порушені нерви на руці, але це віддає болем на все тіло.” Ліва рука зігнута в лікті й тримається на перевʼязці, як при переломі. Час від часу він встає до умивальника змочити руки: “Сохнуть, — каже, — тоді треться, і боляче”. Питаємо про його шлях, як поранило. Говорить неспішно, тихо і тужно, наче витискаючи кожне слово з себе. У голосі щось патетичне, вистраждане. Назар пішов добровольцем рік тому, коли йому ледве виповнився 21 рік. Знав, на що йде. “Мені здається кожен доброволець знає, що на нього чекає і готовий до цього. Я знав куди йду, і мені було нетяжко. Памʼятаючи, що росіяни зробили з нами, вбивати їх легко.” До війни Назар вчився на кухаря, працював у багатьох закладах, мріяв поїхати в Туреччину та збудувати сімʼю. Перша мрія втратила сенс, друга відкладена на безрік — чекає кінця війни. “З одного боку, — міркує він, — не хотілось би помирати, не залишивши після себе маленьке янголя, а з іншого не хочеться й дитину без батька лишати. Так мене нічого не тримає. Батьки не тримають, брати не тримають, сімʼя не тримає. Коли я там, я себе не бережу. Дасть Бог, рука загоїться — я повернуся в стрій.” Так війна розбиває не лише вже існуючі сімʼї, але й не дає появитися новим. Втім про смерть Назару думати ще рано. Він пише вірші (звідси його позивний “Поет”) і не збирається простягати ноги, доки не опублікує свою поетичну збірку, “аби хоось не присвоїв їх собі, забувши справжнього автора”. Цей місяць лікування після поранення “був місяцем пекельного болю”. “Мені було так боляче фізично, що душевний біль відійшов на другий план. Навіть у віршах його поменшало.”Назар рвався до бою. Через його молодий вік та стан здоровʼя (проблеми з серцем змусили його комісуватися зі строчки ще 2021 року) він довго безуспішно оббивав пороги ТЦК. Коли все ж допʼяв свого і з ним підписали контракт, його поставили охороняти якийсь обʼєкт. Не задоволений цим, він за місяць отримав переведення у бойовий підрозділ, і вже за кілька днів міряв ногами степи й лісосмуги багряного Донбасу. “З того часу я воюю, було багато проблем з серцем, але я лічився і воював далі. За рік і два місяці я отримав лише одне важке поранення і 5 контузій. Але я ні разу не пожалів що пішов воювати, ні разу!” — пише він на своїй сторінці телеграм. Наступного дня він повертався на місяць у рідне село. “Друзів у мене лишається все менше й менш — я для них надто радикальний. Кажу, що треба воювати, а вони відсиджуються. З батьками теж не все гладко, з тої ж причини. Одна втіха: риболовля і природа.” За офіційною статистикою 75% поранених вертаються в стрій, з яких чимала частка на бойові посади. Бажаємо Назару швидкого одужання, а між тим відпочинку, спокою та поетичного надиху.28.VII–29.VII