🚬Фейсбук чи тікток чимось схожі до тютюнових корпорацій.І ті, і ті — впливові великі компанії, які просувають дешевий/безкоштовний продукт, що викликає залежність.Але якщо за останні півстоліття наші суспільства навчилися регулювати сигарети, то в регулюванні адиктивних техноплатформ ми десь на рівні 1950-их років, коли банальне зараз твердження «сигарети шкідливі для вашого здоров’я» було контроверсійним. (Ремарка на полях: раджу подивитися мій безумовно улюблений серіал Mad Men. Серед його багатьох тем — те, як тютюнові компанії заправляли американським рекламним ринком п’ятдесятих і шістдесятих).За останні кілька років ситуація з техноплатформами лише погіршилася. Головний фактор — розвиток ШІ, який значно спрощує створення дешевого низькоякісного контенту, що заповнює платформи. Технокомпанії цим активно користуються, особливо Meta: фейсбук і інстаграм зароджувалися як мережі, де можна стежити за друзями і знайомими, але зараз це все більше платформи для споживання контенту від кріейторів, для котрих це є основним заняттям.Тому в Америці й інших країнах стають голоснішими заклики регулювати технокомпанії не як економічних монополістів (що було модно років п’ять тому), а як загрозу для системи охорони здоров’я.Раджу прочитати дві найкращі статті, які я зустрічав на цю тему в американському медіапросторі:📍“Treat Big Tech like Big Tobacco” юриста і політичного консультанта Джоеля Вертгаймера — з фокусом на конкретні регуляторні пропозиції📍“Platform Temperance” техножурналіста Макса Ріда — більш загальний огляд тренду
Невеликий проєкт на вихідні — створив статті у Вікіпедії українською про дві з найбільш відомих і ефективних реклам в американських президентських виборах: одну історичну і одну сучасну.📍«Дейзі» — 60-секундний ролик, який показали на телебаченні лише раз, але який змінив сучасну політичну рекламу. Це реклама Ліндона Джонсона на виборах 1964 року, де він натякає, що його опонент почне ядерну війну. Для того часу вона унікальна своєю креативністю: без фактів і обговорення політик (умовно, «мій опонент хоче підвищити податки, а я хочу їх знизити»), а натомість яскрава картинка, яка грає на страху виборців. «За оцінкою американського науковця Роберта Манна, у прямому ефірі [за один показ] рекламу побачили 50 мільйонів людей, а загалом (включно з подальшим новинним висвітленням) — близько 100 мільйонів американців, тобто 60—80 % виборців».📍«Камала — за „вони/їх“, президент Трамп — за тебе» (Kamala is for they/them, President Trump is for you) — серія реклам Дональда Трампа на виборах 2024 року. Посил — Камала Гарріс займається культурними питаннями, про які хвилюються ліберальні еліти, а Дональд Трамп хвилюється про достаток простих американців.Гасло — дотепна гра слів на займенниках they/them, які використовуються на позначення осіб з небінарною гендерною ідентичністю (і деколи на позначення осіб, чия гендерна ідентичність не є чітко відомою).Як писали в аналізі New York Times, «це була велика ставка: Трамп лідирував [в опитуваннях] у двох найважливіших питаннях виборів — економіці та імміграції — але тут він навмисне змінював тему. Однак реклама з її яскравим слоганом — „Камала — за 'вони/їх', президент Трамп — за тебе“ — показала настільки високі результати під час тестування Трампа, що вразила частину його штабу».Часи змінилися: у фрагментованому медіасередовищі вже не достатньо показати рекламу лише раз, щоб вона запам’яталася, якою б креативною вона не була. Кампанія Трампа купила десятки тисяч показів у ключових для виборів штатах протягом кількох тижнів перед днем голосування.
🇮🇱Сьогодні — два роки з дня теракту Хамасу проти Ізраїлю, який започаткував новий виток війни на Близькому Сході.Як пише кореспондент The Wall Street Journal Ярослав Трофимов у своїй аналітичній статті, за ці два роки Ізраїль став значно міцнішою військовою потугою — але також опинився у рекордній міжнародній ізоляції через криваву війну в Газі.З одного боку:🗣«Оговтавшись від початкового шоку після прориву Хамасу та його кривавої різанини 7 жовтня 2023 року, ізраїльські військові завдали серію нищівних ударів по всій сукупності своїх стратегічних ворогів.Хамас і ліванська Хезболла були обезголовлені, режим Асада в Сирії зазнав краху, а військове керівництво Ірану, його ракетна та ядерна програми були серйозно послаблені».З іншого боку, жертви війни в Газі серед мирних жителів — десятки тисяч загиблих, сотні тисяч постраждалих від гуманітарної катастрофи — призвели до того, що Ізраїль все більше втрачає популярність і підтримку у країнах-созниках: як в Європі, так навіть і у США.Наприклад, Франція, Британія і Канада визнали Палестинську державу. Це не матиме особливих фактичних наслідків, але все ж символічно. (Додам, що у США соціологічні опитування показують суттєве падіння підтримки Ізраїлю. Історично американці були найбільшими його союзниками, а зараз кількість американців, які симпатизують Ізраїлю, приблизно однакова із кількістю тих, хто симпатизує палестинцям).Як пише Трофимов:🗣«Це відчуження колишніх друзів Ізраїлю у світі може призвести до потенційно тривалого підриву не лише позицій Нетаньяху та його наступників, але й довгострокової життєздатності засадничого проєкту Ізраїлю.Від американських університетських кампусів до європейських шкіл підтримка палестинської справи — і ворожість до сіонізму — стали політичними маркерами нового покоління».▪️Читати повну статтю (~6 хвилин)
Фейсбуком розходиться хороше пояснення Володимира Єрмоленка про те, що не так з комунікацією «хороших росіян», на прикладі колонки Юлії Навальної для The Economist.Нам, можливо, й очевидне, але корисне для комунікації з іноземцями.Сам пост невеликий, але винесу сюди дві ключові цитати:🗣«..."стратегія", яку очікує Навальная, має бути стратегією на "після-путіна". Ось це її найбільше хвилює: що буде "після-путіна". Але я так і не зрозумів, як вона хоче досягти точки "після-путіна"в її фантазії, напевно, це має бути якийсь чарівний пірует і стрибок у майбутнє. а насправді відповідь є, просто вона її не озвучує. А відповідь російської опозиції на це питання така: "ми нічого не можемо зробити, щоб вийти в точку "після-путіна". Треба чекати. Почекаємо трохи - а поки не треба ненавидіти всіх росіяндля нас кожен день такого "чекання" - це нові й нові життя, які полетіли на небо. Але оскільки вони відчувають себе безсилими, вони і знімають з себе відповідальність за це»🗣«але мені здається, ключове питання, яке ми маємо ставити нашим західним друзям щодо російської опозиції має бути інше. Не про минуле, а про майбутнє. А саме: як "російська опозиція/еміграція" може нам допомогти перемогти у війні? І чи може взагалі? приносить вона тут користь чи шкоду?і це ключове питання, бо ставлячи питання про "після-путіна", російська опозиція/еміграція потрапляє на добре підготовлений грунт європейського мислення про "після-війни" і "після-історії". Звідси всі ці нескінченні конференції про "відбудову", які мило ігнорують ключове питання - а як до цього стану "після-війни" (і дуже бажано перемоги) дійти?»
🍊Трамп 2.0 активно атакує журналістів і традиційні медіа. Якщо за своєї першої адміністрації він більше обмежувався риторикою, то цього разу перейшов до дій.Найбільш недавня гучна історія — тимчасове відсторонення коміка Джиммі Кіммела від його шоу на каналі ABC після того, як той трохи покритикував реакцію республіканців на вбивство Чарлі Кірка. Відсторонення було рішенням компанії Disney, яка володіє каналом, але було явно зроблене під політичним тиском.А загалом із головних прикладів:▪️Трамп намагається використовувати Федеральну комісію зі зв’язку, яка регулює ефірне телебачення, щоб цензурувати канали, які йому не подобається — як, власне, показує приклад з Кіммелом;▪️президент США судиться з виданнями, які йому не подобаються — від гігантів на кшталт The New York Times до регіональної газети The Des Moines Register, яка перед виборами опублікувало (на жаль, абсолютно помилкове) опитування, яке показувало програш Трампа в Айові;▪️адміністрація Трампа намагається позбавити фінансування практично всі медіа, які отримують гроші від держави (у США немає великого суспільного медіа для внутрішньої аудиторії, як Суспільне чи BBC, але є мовники для закордонної аудиторії + некомерційні мережі на кшталт NPR, які отримують частину фінансування від уряду).На щастя, у США достатньо розвинута вільна медійна екосистема, щоб ці атаки наразі не були екзистенційною проблемою. Але буде цікаво стежити за тим, що станеться після того, як контроль за американською версією TikTok перейде до союзників Трампа (що може скоро статися) — якщо якась платформа і має монополію над увагою багатьох мільйонів американців, то це точно тікток.
🇺🇸Шість спостережень про внутрішню політику США зараз1. Трамп тестує і розширює ліміти президентської влади. Десь півроку тому, на початку другої адміністрації Трампа, було багато надій на те, що його контролюватимуть суди. Ці надії не особливо справдилися — Верховний суд обмежив дії Трампа у деяких випадках, але в багатьох кейсах став на його сторону. (Зрештою, чітка консервативна більшість у Верховному суді — одне з головних досягнень першої адміністрації Трампа).2. На противагу цьому, Конгрес слабкий і малоактивний. Хоча у республіканців лише невелика більшість в обох палатах парламенту, вони бояться виступати проти Трампа. Багато питань, які мав би вирішувати парламент, Конгрес де-факто віддав на розсуд президента: наприклад, мита — улюблену Трампову іграшку.3. Попри всю екстравагантність Трампа, одне з його головних досягнень у внутрішній політиці наразі — виконання традиційного списку бажань консерваторів: знизити податки, скоротити фінансування на охорону здоров’я, скоротити регуляції бізнесу.4. Одним із найшкідливіших для світу внутрішньополітичних кроків адміністрації Трампа є скорочення фінансування науки і антивакцинаторство міністра охорони здоров’я Роберта Кеннеді-молодшого.5. Всередині країни поки небагато ефективної опозиції. Демократична партія непопулярна, не має очевидного харизматичного лідера і не має очевидної стратегії боротьби з Трампом. 6. Але у демократів є потенціал — наприклад, низка губернаторів, які популярні у своїх штатах (і дехто бореться з Трампом його ж методами). Тож можливо, що демократи посилять свої позиції ближче до наступних президентських виборів 2028 року (активна підготовка до яких почнеться дуже заздалегідь, ймовірно вже наступного року).❓Що можете додати? Пишіть у коментаряхЗображення згенероване з ChatGPT
У другій половині 20-го століття Кеннеді були однією з найпотужніших родин Америки. Патріарх Джозеф Кеннеді був заможним бізнесменом і послом США у Британії, три з його синів — президентом, генпрокурором і сенатором.Але зараз Кеннеді вже втратили колишню славу. Найбільш впливовий представник клану у 2025 році — це Роберт Кеннеді-молодший, який перейшов на сторону Трампа і зараз методично бореться з науковим прогресом на посаді міністра охорони здоров’я.У журналі New York вийшов цікавий великий профайл про те, як виглядає сім'я Кеннеді зараз і як родина демократів намагається справитися із своїм родичем-трампістом.Переказувати всю статтю немає сенсу, але ось вам рандомний цікавий факт: «У 2022 році син Боббі [Роберта Кеннеді-молодшого], Конор, пропустив літнє стажування під час навчання в юридичній школі Джорджтаунського університету і замість цього записався до українського Міжнародного легіону, підрозділу іноземних добровольців, де кілька місяців служив оператором дронів і кулеметником. (Зараз він працює в юридичній фірмі, що спеціалізується на масових позовах)».
Моя стратегія ескапізму на сьогодні — текст на 7 тисяч слів про історію легендарного фактчекінгового відділу The New Yorker.У Нью-Йоркері над перевіркою фактів працює біля 30 людей. Чим вони займаються? Фактчекер проводить повну колоноскопію кожній статті і перевіряє буквально усі твердження (навіть у художці) — телефонує усім співрозмовникам автора, спілкується із експертами, перечитує книжки на тему.🗣«Нових фактчекерів, щойно вони отримують перше завдання, інструктують роздрукувати статтю і підкреслити всі факти. Підкреслення з’являються під майже кожним словом. Імена і цифри — це факти; коми теж можуть бути фактами. Карикатури, вірші, фотографії, обкладинка — повні фактів. Думки не є фактами, але вони спираються на багато фактів».🗣«Фактчекери спілкуються майже з усіма героями матеріалу — як названими, так і неназваними. Вони також зв’язуються з людьми, яких згадано бодай побіжно, з якими автор ще не говорив, а також із багатьма людьми, яких у матеріалі взагалі не згадано»… «Одна з радостей цієї роботи — що ти на два тижні стаєш експертом із теми, про яку раніше майже не думав — ракетобудування, крайня плоть, пісок».Ця стаття — це здебільшого просто підбірка цікавих байок та історій; внизу додам кілька прикладів.Але фундаментальніший посил в тому, що якщо довго і глибоко вдумуватися у те, що таке факт і як його перевіряти, то починаєш трохи божеволіти. Тому моя улюблена байка з матеріалу — розмова фактчекера Нью-Йоркера з редактором журналу The New Republic Майклом Кінслі на вечірці. Фактчекер довго розповідав про подвиги їхнього відділу, а потім запитав у Кінслі, яка система перевірки фактів у них. «Я [Кінслі] відповів: вона перед тобою. Він зблід. Насправді ні, не зблід. Я трохи прикрашаю. Але він справді сказав: “Це дивно, бо якщо я перевіряю матеріал для The New Yorker і знаходжу потрібний факт у The New Republic, то вважаю його перевіреним”».А кілька історій про фактчекінг Нью-Йоркера (у самому матеріалі їх значно більше):▪️«Зазвичай фактчекерам досить успішно вдається домогтися відповідей. Фактчекери — не зовсім нейтральні арбітри, але це, мабуть, найближче до нейтральності, що ви отримаєте — останній шанс викласти свою позицію. Талібан зазвичай погоджується розмовляти. ЦРУ — теж. А от ФБР — ні».▪️«Десять років тому Келвін Томкінс написав про художника, який казав, що одружується 21 червня, у день літнього сонцестояння. Фактчекер Девід Кортава зателефонував художнику, привітав і попередив, що цього року сонцестояння припадає на двадцяте. Художник переніс дату весілля».▪️«Коли стаття Теда Френда згадала, як співак Арт Гарфанкел розмахував руками, фактчекер попросив Гарфанкела підтвердити, що в нього дві руки».
Чи справді так важливо, що ви будете думати про прожите життя, коли вам буде за 80?#OldYorkTimes_архівМожливо, ви чули фразу «ніхто ніколи не говорив на смертному ложі “шкода, що я не провів більше часу в офісі”». Вона показує цікавий культурний феномен — наше суспільство вважає особливо цінними думки і перспективу людей перед смертю. (Полегшена форма цього кліше — порада Джеффа Безоса задуматися, про що ви будете жаліти, коли вам виповниться 80).Але, можливо, не так вже й важливо, що ви будете думати, коли вам буде за 80? Австралійський філософ Ніл Леві пояснює в своєму есе на Aeon, чому він скептично ставиться до цінності передсмертних рефлексій.На одному рівні, передсмертні жалі — або принаймні те, як ми їх уявляємо — є частиною популярної культури. Вони всі приблизно однакові: стереотипно люди перед смертю жаліють, що занадто мало часу проводили із друзями й родиною, не помічали краси навколо себе і занадто багато працювали.Як пише Леві, «виявляється, що перед смертю люди цінують те ж саме, що вказує нам цінувати наша культура: теми, які заповнюють нашу рекламу і журнали». Частково це може бути спричинено тим, що культура диктує людям, про що їм жаліти перед смертю, а частково тим, що ми звертаємо увагу лише на ті передсмертні рефлексії, які вписуються у знайомі нам теми.Однак глибшим питанням є те, чи взагалі передсмертна перспектива людини є більш епістемологічно цінною, ніж перспектива протягом усього життя. Леві вважає, що «погляд зі смертного ложа може бути збіднілим, а не збагаченим саме тому, що він перебуває поза щоденними турботами».Перед смертю людина не може тверезо оцінити те, що було для неї важливим протягом її життя, пише Леві. У неї немає майбутнього, тому вона не бачить цінності довгострокових планів і проектів (іншими словами, немає сенсу цінувати відкладання грошей, якщо ти не зможеш ними скористатися). Натомість ставить на перший план більш безпосередні насолоди, які вона могла б відчути зараз — споглядання за трояндами чи спілкування із друзями. ▪️Читати повну статтю (~15 хвилин)
У Трампа багато недоліків, але його сильною стороною є якась підсвідома здатність привертати до себе увагу і знаходити формулювання, які залишаються в суспільній свідомості.У New York Times вийшла колонка лінгвіста Адама Алексіча про те, як улюблені стильові прийоми Трампа перетікають у широкий вжиток.Алексіч стверджує, що Трамп унікально впливає на англійську мову через свою схильність говорити гіперболами і непередбачуваними конструкціями.Мабуть, найважливішим проявом мовного спадку Трампа є конструкція «make X great again». Але є й багато інших — наприклад:▪️«[superlative] X in/on the Y in the history of Z, maybe ever»▪️«Thank you X, very cool»▪️«Many such cases», «many people are saying this»▪️«believe me» у кінці реченняЗа словами Алексіча:🗣«Можна зробити висновок, що повсюдна поширеність висловлювань Трампа може грати роль у нормалізації його політики. Ідеї Трампа спочатку здаються смішними і легко піддаються пародіюванню в Інтернеті — але на цей момент вони вже впливають на наше мислення. Коли ці пародії стають підсвідомою частиною мови, їхня явна сила слабшає, але основна ідея залишається, продовжуючи непомітно представляти його присутність».Sad!
TGLIST.COM.UA
