Ми їдемо по трасі, до найближчого містечка ще далеко, немає ніяких обмежуючих знаків. Нам починають моргати автівки, які їдуть на зустріч. Спочатку військові, потім фуріст, і ще, і ще. І такі да, в кущах стоять менти та ловлять на радар. По три штуки на один радар. Такі, знаєте, добряче вгодовані, навіть трошки з перебором. Ніф-Ніф, Наф-Наф та Нуф-Нуф біля новенької поліціянської машини. Трохи далі така сама картина, тількі вже вдвох. На блокпостах їх по десять штук. Втомлено машуть руками - їдьте. Ми їдемо. На зустріч приїжджають хлопці на корчах. Всміхаються, обіймають. Але аж сірі від втоми. Вони такмеди. Вони краще за інших знають про втрати. Набагато краще, чим провладні помийкі. Вони вже майже рік тримають Часів Яр. - В нас немає людей. Із ста хлопців забираємо сорок поранених. Замінити їх нема ким. А ті шістьдесят просто фізично не втримають позицію. - Підарів, як грязі. - Ми тримаємось. Я курю, пʼю холодну каву. Згадую кремезних дядьок в кущах.Додому ми з Олегом повертаємось майже мовчки. В кущарях, як і зранку, несуть нелегку службу кривоохоронці.Мені треба заїхати у секонд, бо завтра в мене беруть інтервʼю, а останній пристойний світер пожер Піксель. Гортаючи тремпеля з мотлохом, розумію, що от прямо зараз я почну ридати. Хапаю перше та біжу в примірочну. Дихаю, витираю сльози. Трохи попускає. Так не може бути. Так не повинно бути. Так є.Я ніколи не зрозумію цей світ. P.S. Ми збираємо на ЕКОФЛО. Але замість вчорачних чотирьох зараз потрібно шість. Допомагайте будь ласка. 4441111062494152