- Пиши. Пиши кожного дня - кажуть мені подруги. А я не знаю. Я не знаю, про що писати. Я вже все сказала за ці майже три роки.Триста тридцять три рази сказа.Ходила по колу, як циркова коняка, зазирала в очі, як безпритульна собака, кричала, як дрімлюга, лякала, як… як могла. Просила, як усі жебраки під усіма церквами одразу. Про що зараз - не знаю. Про те, що весь світ відмічав Різдво під Щердик, який написав геніальний Леонтович.Написав в Покровську, який зараз підари стирають до тектонічних плит?Про дівчинку, яка пережила окупацію, лишилася дома, переїхала у безпечне місто Біла Церква та дуже хотіла знайти друзів, а ті виявились такою мразотою?А може про її батька, який захищає всю країну, тій непотріб та їх родини, поки над його дитиною знущаються?А може написати про його стан, а може самі уявите?Може про те, що на фрон знов постачають браковані міни і ніхто не планує постачати якісні?Може про те, як якась паркетна залупа в погонах посварилась з комбатом і це привід зривати хлопців і відправляти їх хуй знає де?Може про те, що нема коли і нема за що починити в течику пічку і я другий місяць поспіль замотуюсь у власні шмарклі? Бо про все інше я вже писала. Вила, як собака, ридала, як сіцілійська удова, вмовляла, як жертва абʼюзивних відносин, лякала, як кожан дитину. Бо мотивувати бʼю вже нема кого. Бо всі замотивовані і так все розуміють. А інших вже не переробиш, то назавжди. І залишається єдине, що я буду повторювати.Хлопцям дуже потрібна наша допомога. Щоденна. Кожного дня, не зупиняючись. Це як дихати. Неможна припинити дихати, бо «втомився» . Не можна - я подихаю завтра. Не можна - я вже довго дихав, хай тепер це робить хтось інший. Якщо хочемо жити, треба допомагати тим, хто забезпечує це наше життя. Своїм. Ми збираємо на ЕКОФЛО. Але паралельно купляємо приціли, антени, скиди, генератори, зігрівайки.Допомагайте будь ласка. І порадьте, про що писати. 4441111062494152