Telegram statistics channel - @lifeaboutwritting

Як бути поруч, коли дорога здається нескінченноюРозлади харчової поведінки — це не про їжу. І навіть не про вагу. Це про біль, який не знайшов іншого способу бути почутим. Про спробу впорядкувати хаос, вплинути на світ хоча б у межах власного тіла.Зцілення — це не лінія від А до Б. Це довгий шлях, де бувають повороти, повернення назад, моменти відчаю і надії. І найбільше, що може зробити близька людина, — залишатися поруч, навіть коли здається, що нічого не змінюється.Бути підтримкою — не означає контролювати. «Ти з’їла?», «Скільки важиш?» — ці питання не допомагають. Натомість допомагає простір, у якому можна просто бути, не виправдовуючись і не борючись за право відчувати.Бути поруч — не означає виправляти. Це не проблема, яку можна розв’язати раціональними аргументами чи змусити «перестати». Це рана, якій потрібен час, дбайливе ставлення й безпечне середовище, щоб загоїтися.Навіть якщо здається, що змін немає, вони є. Навіть якщо здається, що хтось рухається назад, він усе одно в процесі. Навіть якщо з’являються зриви, вони не перекреслюють прогрес.Найважливіше — бути тим, хто не відвертається. Не применшує й не змушує одужувати швидше. Хто просто залишається поруч, створюючи простір, у якому можна бути втомленою, розгубленою, роздратованою — будь-якою.Це не про силу волі. Не про мотивацію. Це про те, що зцілення можливе лише там, де є тепло й прийняття.«Я поруч. Ти важлива. Ти більше, ніж цифри, страхи й болючі думки. Ти цінна просто тому, що є».І цього достатньо.#РХП #підтримка #психотерапія #ментальнездоров’я #розладихарчовоїповедінки #турбота #одужання #емоційнезцілення #тиважлива #безумовнацінність

Ще один ранок після обстрілів. Наче стояти босоніж на піску, що ще не встиг прогрітися. Провалюватися в нього, ніби в пустоту, яка засмоктує. Пісок холодний і вологий.Хотілося б заповільнитися, дозволити собі затишок, доторкнутися до дня лагідно, не кваплячи його. Але він все одно рветься вперед, вривається потоком, наче радіо, що заговорило без дозволу. Телеграм-канали кричать. Світ захлинається у власному голосі. Політики — як поганці з коміксів, розмальовані дешевою фарбою. Фото тих, кого вже немає, блимають, як лампа на останніх подихах. Ізраїль — родина руденьких, не можу читати і читаю подробиці. Україна — знову дописи юних вдів, що розбивають серце. Сьогоднішня ніч — знову втрати...Як не дати життю витекти крізь пальці? Як всередині утримати бажання жити, поки воно ледь тепле, мов чашка, що холоне в руках?Колись я писала гарні тексти про жіночність, про вільні голос і тіло. Про м’яке спадання светру з плеча, про охрові нитки, які звучать малюнками з печер, про вогнища, навколо яких можна було танцювати, не боячись вогню. Колись.Сьогодні так складно діставати з себе ці стани. Вчора не змогла додивитися улюбленого Сорентино, бо історія Партенопи наче не з моєї реальності. Дратує і здається неможливим так смачно і красиво жити.Що спрацює цього ранку? Може, кава з кардамоном? Може, чоловічий джаз — низький, закурений, трохи п’яний, що звучить самотністю? Або Ніна Сімон, її Lilac Wine, цей голос, що стискає зап’ястя й змушує відчути пульс?Все навпомацки. Як у темряві, коли шукаєш вимикач, а знаходиш тільки холодні стіни. Ніякі напрацьовані схеми не працюють. Головне — вранішня готовність шукати саме те, що сьогодні підійде. Невтомний пошук дороги до лібідо. Кожного дня...

Дізналася дещо з маркетингу й подумала, що це цікаво лягає в мою філософію життя. Є така концепція кольорових психотипів, і один із них — Yellow Person.Це людина, яка наповнює світ теплом. Та, яка приймає, підтримує, знаходить слова або просто мовчить поруч, коли вони зайві. І мені здається, що кожен може бути для когось таким жовтим вогником у темряві.Загалом, ось як це працює:🔵 Blue Person – аналітик, логік, любить порядок і чіткі плани.🔴 Red Person – лідер, активний, прямолінійний, орієнтований на результат.🟢 Green Person – спокійний, гармонійний, цінує стабільність і комфорт.🟡 Yellow Person – душа компанії, відкрита, емоційна, наповнена теплом.Yellow Person – це тепла гавань.Людина, яка бачить тебе справжньою, навіть коли ти сама себе губиш у відтінках сірих днів.Вона не питає зайвого, не змушує пояснювати, чому тобі зараз важко або чому ти мовчиш. Вона просто є. Просто приймає. Просто слухає. Її присутність – це спокій і затишок, що огортає, немов м’яка ковдра.Yellow Person пахне дитячими спогадами – теплим молоком, старими книгами, осіннім сонцем на шкірі. Він обіймає не тільки руками, а й голосом, поглядом, навіть мовчанням, яке стає простором, де можна дихати.Кожному потрібен хтось, хто не боїться твоєї тиші. Хто не тікає, коли тобі темно. Хто залишає світло ввімкненим, доки ти знаходиш шлях до себе.Як добре, якщо у тебе є така людина. А ще краще – якщо ти сама для когось Yellow Person.

Про любов і повагуНайбільше, що я відчуваю до своїх клієнтів, – це повага.Я впевнена: у будь-який момент життя людина робить для себе найкраще з того, що може. Як би це не виглядало.А виглядає це часто захоплююче. Як психіка шукає вихід після втрати. Як людина наділяє сенсами минуле й теперішнє. Як це все потребує ніжної підтримки.Як інтуїтивно приймаються найкращі рішення щодо власного невигорання. Як будуються місточки в майбутнє. Як плететься павутиння підтримки. Як з’являється надія. Як це красиво і потужно.І якщо здається, що можна було б і краще постаратися, варто пам’ятати:«Не поспішай із висновками і порадами, коли зустрічаєш нову людину. Будь обережним, бо не знаєш, яку війну вона веде всередині себе».З любов’ю і ніжністю до кожного з моїх клієнтів.Бо в терапію не можна брати тих, кого не зможеш полюбити.І я люблю.Люблю той момент, коли людина раптом відчуває тепло там, де ще вчора було тільки виснаження.Люблю, коли з’являється перший натяк на внутрішнє сонце.Люблю, коли тремтливі місточки в майбутнє стають міцнішими.Люблю цей тендітний простір, у якому біль перетворюється на розуміння, а розуміння – на силу.

В якийсь момент потяг стає таким звичним, як маршрутка: Дніпро- вокзал-сів-поспав-Одеса. Але чи помічали ви, що приїхати і дістатися — це не одне й те саме? Наче тіло вже на місці, а от частини тебе ще десь біжать за вагонами, намагаючись наздогнати.І ще ця дивна тривога — ніби саме тоді, коли тебе немає вдома, щось там має обов’язково статися. Наче поки ти тут, дім стоїть, а варто поїхати — і він такий: ну все, час почати апокаліпсис. Хочеться просто сидіти вдома й берегти, бути тим мовчазним охоронцем, який відганяє біди самим своїм існуванням.Схоже це тривога і роздирає на часточки, це вона викидає в страшні варіанти майбутнього, це вона не дає відчути приємність і тотальність "тут і зараз" - єдиного реального місця в цьому світі.Але, дім (нагадую собі я) — це не тільки місце, а ще й я сама. І навіть у дорозі я трохи його з собою везу. Везу тепло серця, здатність творити затишок, спокій внутрішній, сум і тривогу, передчуття зустрічи і розлуки - як невід'ємні частини мого внутрішнього дому. Все найважливіше і найнеобхідніше завжди зі мною насправді. Якщо це відчути, то стає легше.Тож бережіть себе, і хай усі ваші частинки дістаються туди, куди Вам треба. В цілістності і щільності))А чай з чебрецем - моя любов.Може Укрзалізниця почала би його продавати не тільки в потягах?🙈❤️ Чи він так втратить свою чарівність??

"А якщо я відчуваю не те?"Іноді сумніви в собі – це ніби стояти перед дзеркалом, яке змінює своє відображення щоразу, коли ти кліпаєш. Начебто ще вчора ти точно знав, що любиш, що хочеш, що відчуваєш, а сьогодні – ніби туман між тобою і цим знанням."Може, це не справжнє?""Може, я просто вигадую?""Може, я повинен відчувати інакше?"Сумніви в почуттях – це спроба знайти контроль там, де його немає. Почуття не завжди чіткі, не завжди рівні. Вони можуть змінюватися, розтікатися, перетікати з одного в інше. Але те, що вони змінюються, не означає, що вони несправжні.Якщо вода тече, це не значить, що її немає.А ще буває, що сумніви – це не про почуття, а про безпеку. Чи можна відчувати це? Чи можна бути з цим? Чи можна довіряти собі в цьому?Спробуй на хвилину не боротися з сумнівами, а просто залишитися з тим, що є зараз. Дихання. Відчуття тіла. Маленьке тепло в грудях чи, можливо, легка скутість. Відчуття себе тут.Що, якби ти міг довіряти навіть своїм сумнівам? Якби вони були не перешкодою, а запрошенням бути ближче до себе?Ти не зобов’язаний знати все напевно. Достатньо просто бути.

Продовжуючи тему соромуЧи замислювалися ви, що сором може бути відразою, якій не дали виконати її природну функцію?Відраза — це корисне почуття. Уявімо їжу: ми уникаємо того, що погано пахне, викликало отруєння чи просто "не наше". Відчути відразу — означає захистити себе, зберегти свої межі.Але коли відраза виникає до людини? Особливо до близької, теплої, "в цілому приємної"? Тут з’являється внутрішнє "фу". Воно зупиняє нас, бо "так не можна". Ми перестаємо довіряти своїм відчуттям, і на зміну приходить сором.Це почуття викликає амбівалентність: хочеться бути поруч, але і бути окремим, або розірвати цей складний контакт, або терпіти його з усіх сил. Іноді сором стає тією невидимою стіною, через яку контакт поступово згасає.А що як дати собі право відчути? Не поспішати з наближенням, дозволити собі трохи дистанції чи навіть визнати: "Я не хочу цього". Це не означає цілковитого відторгнення іншого — це про чесність із собою.Коли ми довіряємо своїм почуттям, контакт із іншими стає глибшим і справжнішим. Бо приймати себе — це основа здорового всього приблизно.

День складних людських переживань сьогодні. Таких складних, що навіть визнати їх непросто.За своїм агресивним криком побачити страх за дитину, а за ним любов. І плакати...За повчаннями і непроханими порадами відчути співчуття і безсилля змінити життя іншої людини. І сумувати...За втратою - вміння так сильно кохати. І страх відчути біль, сум, горе. І розмір цієї втрати. І боятися навіть дихати, щоб тільки не помітити ...Почуття затоплюють і  водночас роблять нас живими. Потік життя без запруд тече через людину велично і красиво. Зупинена вода почуттів гніє і кисне, шкодить самому власнику.Почуття це і є ми. Головою ми життя осмислюємо, а тілом/почуттями живемо.Інколи жити щиро і на повну стає викликом. ❤️Любити, навіть коли страшно.❤️Сумувати, навіть коли боляче. ❤️Радіти, навіть коли здається, що це недоречно.❤️ Ризикнути бути справжнім. ❤️Розкрити руки, навіть якщо боїшся, що тебе не обіймуть. ❤️Плакати, не думаючи як то виглядає. ❤️Признатися у безсиллі.Здатися любові і реальності. І дати струменіти життю крізь себе. Як то красиво. Неможливо відвести очей від людини, що дає життю ставатися з собою ❤️ щаслива бути поруч із людьми, коли вони знаходять сміливість жити.Як ваші життєві ріки і океани?Будуєте запруди чи живете?

Ця чергова поїздка вийшла якась дуже відпочиваюча. І туди і назад сама в СВ. Диво, маленьке таке, але значуще. От і зараз диво: за вікном сніжна Україна, в склянці справжня заварна кава. Наче східний експрес, розкіш, Агата Крісті і все таке прям поряд. Про вбивство в тому експресі пам'ятаю))) то частина сюжету ж була. В наших життях теж бувають різні сюжети. Якщо розкладати про зараз то окрім розкоші самотності і тиші, ж ще і розлука мінімум на місяць. Повернення в рідну, але пусту (тільки книги, коти і квіти) квартиру - є. Повернення в графік роботи від канікульного споглядання теж є. Невизначеність і невідомість, як у всіх нас, теж є. Страхи є. Тривога є. Роздратування від того, що життя незаплановано йде, а як саме хоче - теж є.Вчора помітила наглядно, як витіснена емоція, створювала мені зовнішній світ. То було роздратування. І мені траплялися абсолютно бісячи попутники, провідниця, було гучно, жарко, дорого, погано. Але змогла піймати за хвіст те роздратування і зрозуміти, що воно почалося не тут. Воно почалося ще з ранку, коли відлік до потягу перейшов на години з днів. Там, в ньому, було багато: "я так не хочу". Я так не хочу жити у розлуці, я так не хочу кататися між містами, я так не хочу втомлюватися від дороги, Я ВЗАГАЛІ НЕ ТАК ХОЧУ...А за роздратуванням що? Безсилля щось змінити і туга. Можете не вірити, але...Як тільки все назвалося і усвідомилося, реальність стала реальністю, а не проекцією мого роздратування. Уламок кривого дзеркала розстав. Люди, як люди навколо. Ті перестали сваритися і затихли. Провідниця лагідно принесла чаю і підкрутила скажене опалення. Сусід так і не з'явився. Нормальна, навіть приємна реальність. А в ній я зі своїм задоволенням від приємної поїздки і з тугою за коханим, безсиллям жити якесь інше життя. Бо оце все і є моє життя)А неусвідомлене внутрішнє завжди стає проявленим зовні. Бо потребує проживання будь-яким, хоч і викривленним способом