Navíщo | Ще один ранок після обстрілів. Наче стояти босоніж на піску, що ще не ...

Ще один ранок після обстрілів. Наче стояти босоніж на піску, що ще не встиг прогрітися. Провалюватися в нього, ніби в пустоту, яка засмоктує. Пісок холодний і вологий.Хотілося б заповільнитися, дозволити собі затишок, доторкнутися до дня лагідно, не кваплячи його. Але він все одно рветься вперед, вривається потоком, наче радіо, що заговорило без дозволу. Телеграм-канали кричать. Світ захлинається у власному голосі. Політики — як поганці з коміксів, розмальовані дешевою фарбою. Фото тих, кого вже немає, блимають, як лампа на останніх подихах. Ізраїль — родина руденьких, не можу читати і читаю подробиці. Україна — знову дописи юних вдів, що розбивають серце. Сьогоднішня ніч — знову втрати...Як не дати життю витекти крізь пальці? Як всередині утримати бажання жити, поки воно ледь тепле, мов чашка, що холоне в руках?Колись я писала гарні тексти про жіночність, про вільні голос і тіло. Про м’яке спадання светру з плеча, про охрові нитки, які звучать малюнками з печер, про вогнища, навколо яких можна було танцювати, не боячись вогню. Колись.Сьогодні так складно діставати з себе ці стани. Вчора не змогла додивитися улюбленого Сорентино, бо історія Партенопи наче не з моєї реальності. Дратує і здається неможливим так смачно і красиво жити.Що спрацює цього ранку? Може, кава з кардамоном? Може, чоловічий джаз — низький, закурений, трохи п’яний, що звучить самотністю? Або Ніна Сімон, її Lilac Wine, цей голос, що стискає зап’ястя й змушує відчути пульс?Все навпомацки. Як у темряві, коли шукаєш вимикач, а знаходиш тільки холодні стіни. Ніякі напрацьовані схеми не працюють. Головне — вранішня готовність шукати саме те, що сьогодні підійде. Невтомний пошук дороги до лібідо. Кожного дня...