Ксю Бадб | Еротика на Букнет

🆎🆎🆎🆎🆎⛔️⛔️Ну, він же мені подобається… напевно, так.Але я не встигла нічого зробити, бо достатньо було вийти на вулицю, щоб пошукати, де він зник, як я побачила картину, яку точно не хотіла бачити.Марта Люта. Ця мала курка цілує Давида, а він навіть не намагається її відсунути. В той момент хотілося підійти і штовхнути їх обох у ставок, біля якого вони цілувалися.Я не знаю, що мене стримало. Можливо, голос мами, який пролунав за спиною, бо вона явно мене шукала. Мама завжди в такі моменти відчуває, що я готова щось зробити. Тому замість того, щоб піти втопити їх у ставку, я втекла в свою кімнату.Ця подія відбувалася в нашому будинку, тому мені було де сховатися. Я зачинила двері зсередини. Добре, що за мною ніхто не пішов.Довго дивилася на себе в дзеркало, шукала, що не так.Чому він поцілувався з нею? Чому вона, а не я?Вона ж буквально виглядає, як малий гоблін.Я довго дивилася в дзеркало. Настільки довго, що в якийсь момент моє відображення ставало все гіршим, гіршим і гіршим.Я бачила в собі те, чого там ніколи не було. Я вже вважала себе буквально виродком, монстром, на якого ніхто ніколи не зверне увагу.Не знаю, як це сталося, але моя рука сама стиснулася в кулак і полетіла в дзеркало.Дзеркало розбилося з гучним звуком. Вся моя рука була в дрібних порізах і шматочках скла, але я навіть не відчувала болю.Я відчувала щось інше, якесь відчуття, яке тоді не могла зрозуміти. Приплив азарту, адреналін. Щось таке, що буквально підняло мене, що допомогло знову вдихнути на повні груди.Я не розуміла, що це. Я тоді ще не знала, що це заклало сильний початок двох речей: того, що я більше ніколи не буду дивитися в дзеркало, шукаючи в собі недоліки, бо я ідеальна.Я буквально та, кого повинні любити, а хто цього не буде робити — я змушу їх це робити.А по-друге — те, що Давид Князєв буде належати мені і навіть якщо для цього мені доведеться стати останнім монстром… навіть якщо він мене зненавидить — він все одно, бляха, буде мій.У новому розділі «Мережа брехні» трішки спогадів Олівії в кінці 😉

🆎🆎🆎🆎🆎⛔️⛔️Тиша знову зависає між нами, але вона не напружена. Просто… тиха, спокійна. Я відчуваю, як слова, які я хотіла сказати весь цей час, починають підступати ближче. — Мам…— Мм?Я стискаю телефон у руці трохи сильніше.— Завтра… я зроблю дещо.— Я здогадуюся, — спокійно відповідає вона.— І це… — я замовкаю на секунду, підбираючи правильні слова. — Це те, чого ви з татом, можливо, ніколи не зрозумієте...Тиша і набагато довша цього разу. Я чую її рівне, контрольоване дихання.— Можливо, — каже вона нарешті.— І я… — голос трохи сідає, але я змушую себе продовжити. — Я дуже сподіваюся, що ви з татом … зможете мені це пробачити.Слова зависають у повітрі голими, чесними, без жодного захисту. Я не знаю, чого чекаю у відповідь. Можливо, запитань. Можливо, тиску. Можливо, спроби мене зупинити. Але вона не робить нічого з цього.Пауза всього кілька секунд, які здаються вічністю і потім її голос тихий, але такий, що пробирає до самих кісток.— Головне — виживи. — Я завмираю. — Все інше не має значення.Новий розділ «Грішна» уже на Букнет і там 2 промокоди до «Гра на межі»

🆎🆎🆎🆎🆎⛔️⛔️— Мамо, ми тебе чуємо. Але твоє бажання нас одружити, ну точніше мене, бо Віктор уже одружений, нас зовсім не влаштовує.— Не влаштовує його... А от якби в тебе була дружина, я б тебе залишила в спокої.— Ага, за умови, що тобі ця дружина сподобається».— Звісно.— Слухай, а чому ти тоді Віктору не пред’являла претензій, що тобі не подобається його дівчина?Я продовжую мовчати, але всередині вже посміхаюся. Уся ця розмова потроху перетворюється на справжню сімейну драму. Я навіть не підозрювала, що Мілі настільки не подобається Ізмаїлова. Я розуміла, що вона не горить до неї особливою любов’ю, але щоб прямо так відкрито…— З чого ти взяв, що вона мені не подобається?Просто в нас різні погляди на життя, от і все. Я ж не лізу в сім’ю твого брата».— А чому ти тоді до мене лізеш зі своїм одруженням?— Бо я маю право втручатися хоча б у життя одного сина, якщо інший мені цього не дає. Віктор — це проблема батька, ти — це моя проблема.— О, мамо, то ви вже дітей поділили.— Ми вас не ділимо, але, скажімо так, кожен бере відповідальність за свою дитину.Давид лише похитує головою й вимовляє з характерною для нього інтонацією:— Охуєнно ви придумали.Сиджу поруч, п’ю каву маленькими ковтками і насолоджуюся кожною секундою цієї сцени. Давид може скільки завгодно корчитися й огризатися, але я вже тут — у його родинному домі, під крилом його матері, яка щиро вважає мене ідеальною невісткою. що це дуже класна система. — А мені дуже подобається, обов’язково це запам'ятаю. — посміхаюся Саліфовій, яка буквально розквітає від моїх слів.Міла посміхається і ніжно обіймає мене за плечі.— Бачиш, Давиде, от що значить повага до матері. Подивися на неї — вона ж просто лялечка. Боже, ідеальна невістка. Ну серйозно, Олівія, якби це залежало лише від мене, я б з радістю одружила на тобі якогось свого сина. Це ж не невістка, а просто мрія.Міла Саліфова прекрасно знає, чим я займаюся в житті, і ні, вона мене зовсім не ідеалізує. Але при цьому я росла на її очах. Я була тією маленькою принцесою, про яку вона так мріяла, але замість якої отримала двох галасливих синів. Саме тому вона мене обожнює і завжди ставиться до мене, як до рідної доньки. І от зараз я планую цим користуватися на повну силу.«Мережа брехні» розділ від Олівії уже на Букнет

🆎🆎🆎🆎🆎⛔️⛔️Ми не встигаємо зробити й кількох кроків, як у коридорі з’являється жінка. Висока, струнка, з рожевим волоссям. Вона рухається спокійно й вимірено, але в кожному її кроці відчувається якась внутрішня сила, щось таке, що змушує мимоволі звернути на неї увагу.Її очі холодні й уважні. Спочатку вона подивилася на мене, потім перевела погляд на Леоніда.— Запізнився, — каже рівним, беземоційним голосом.— На п’ять хвилин, — знизує плечима він. — Не критично.Я схрещую руки на грудях і починаю вивчати її уважніше, фіксуючи кожну деталь.— Це і є твоя «хороша подруга»? — питаю я, не приховуючи легкої іронії.Жінка переводить погляд на мене. Ледь помітна усмішка торкається її губ, але очі залишаються холодними.— А це і є та сама проблема, заради якої ти вирішив втягнути мене в усе це?— Не перебільшуй, — бурмоче Леонід. — Це не проблема. Це катастрофа.Я тихо фиркаю.— Приємно познайомитися. Я теж рада тебе бачити.Жінка робить кілька кроків ближче й зупиняється буквально на відстані витягнутої руки. Відстань стала близькою, але не загрозливою — саме такою, щоб можна було добре роздивитися одна одну.— Ліра, — коротко представляється вона. — І, судячи з усього, ти — та, через яку в мене сьогодні буде значно більше роботи, ніж зазвичай.— Грішна, — відповідаю я, не відводячи погляду. — І так, ти маєш рацію.Кілька секунд ми просто стоїмо й дивимося одна на одну. Вона оцінює мене, а я — її. І в цій короткій, насиченій тиші я зрозуміла головне: вона не боїться, а це добре. Бо в нашому світі боязкі люди зазвичай не живуть довго.— Ходімо, — каже вона нарешті, розвертаючись на каблуках. — У нас дуже мало часу.У «Грішна» сьогодні з'явиться ще одна героїня, в якої є своє історія. Впізнали?

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩— Бачу, я вам завадила, але мені абсолютно похеру.Князєв злегка напружується, а жінка навіть не думає від нього відсунутися. А я дивлюся на неї і вже уявляю, як відрізаю їй руки і роблю з них собі підставку під сигари.— Завадили. Давиде, а це хто?Я лише посміхаюся про себе. Боже, де він знайшов таку тупу цяцьку?— А тебе це не повинно хвилювати. Тебе повинно хвилювати тільки те, чи вийдеш ти звідси живою.Князєв закочує очі і наливає собі віскі. Жінка явно не розуміє, що відбувається.— Караєва, що ти хочеш?— Нічого. Вирішила заглянути в гості, подивитися, як ти тут і чи добре ти зрозумів те, що я тобі сказала.— Ти мені нічого не сказала. Якщо ти вигадала, як хочеш повернення боргу, то кажи.— Ні, ні, ні, Князєв. Я тобі чітко сказала: ти тепер належиш мені і те, що я бачу поруч із тобою іншу жінку, мене зовсім не влаштовує.— Караєва, лікуй голову. Мені все одно, що тебе влаштовує, а що ні. Я поверну свій борг, коли ти вирішиш, що ти хочеш за нього. Але твої вологі фантазії про те, що я належу тобі…Я сміюся і витягую пістолет.— Знаєш, я обіцяла Мусаєвій, що тут не буде трупів. — Спрямовую пістолет у бік жінки. — Але, здається, це не настільки страшно, як може здатися. Думаю, Аріна пробачить мені одну застрелену випадкову жінку і не роздмухає з цього конфлікт.Я бачу справжній страх у жінки поруч із Давидом, але від Князєва — жодної реакції.— Не роби дурниць. Ти знаєш, що це закінчиться погано.— Усе закінчиться дуже-дуже погано, Давиде. Але знаєш, у чому різниця? Я буду жити довше, ніж вона.Жінка відступає від Князєва і дивиться на мене вже більш налякано. Вона ніби починає усвідомлювати, у що вона вляпалася і з ким має справу.— Давид...— Заспокойся, нічого вона тобі не зробить…Я лише злегка веду пістолетом у повітрі.— Я б не була такою впевненою на твоєму місці. Він не знає, на що я здатна.Я говорю не з Давидом. Я говорю з жінкою поруч із ним. І вона буквально готова закричати від мого погляду.О, так, дівчинко, я чудовисько. Я можу дивитися так, що навіть найсміливіші починають кричати.Розділ від Олівії уже на Букнет 😏😈

Уже завтра о 18:00 Олівія Караєва зайде з ноги в свою історію 🤤😈🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩Тут, у напівтемряві, освітленій лише м’яким світлом настільної лампи, я знову відкриваю папку на комп’ютері і починаю переглядати ще раз усі фотографії Давида Князєва, які в мене були зібрані. Знімки починаються приблизно з його шістнадцяти років і тягнуться аж до сьогоднішнього дня — ціла хроніка його життя, про яку він навіть не підозрює.Моя одержимість. Моя особиста залежність. Не називайте це коханням. Ні. Це щось набагато гірше, щось набагато темніше і небезпечніше, ніж просте почуття.Я хочу заволодіти цим чоловіком повністю і без залишку. Хочу забрати його, розламати на дрібні шматочки і надійно закрити від усього зовнішнього світу. Щоб він належав лише мені. Щоб з часом він почав молитися на мене, залежати від мене кожною клітиною свого тіла. Щоб він хотів залишитися зі мною і не міг більше уявити своє життя без мене. Як наркоман не може жити без своєї чергової дози, так само Давид Князєв одного дня не зможе жити без мене.Чоловік ще навіть не усвідомлює, наскільки глибоко він уже загруз у багні імперії під назвою Олівія Караєва. Він ще навіть не підозрює, що насправді ховається за цим милим, майже ангельським обличчям, яке так часто недооцінюють. Яке багато хто вважає незагрозливим і майже безпечним.Наївні. Наївні чоловіки.— Але ж ти, Давиде, не такий, правда?Готові?

▪️▪️▪️▪️▪️▪️▪️Чоловік не повертається, не вимикає воду. Просто стоїть під струменем, опустивши голову, і дозволяє воді стікати по тілу. М’язи на спині напружені, руки спираються на кахельну стіну. Я роблю крок ближче, серце калатає швидко, але я не боюся. Я буквально заворожена.— Ти не хочеш бачити моє обличчя, повір мені на слово, Грішна, — каже він тихо, не обертаючись.Голос низький, трохи хрипкий від пари, але спокійний. У ньому немає злості, тільки холодна впевненість.Завмираю за крок від нього. Вода бризкає на мою голу шкіру, теплі краплі стікають по грудях і животу. Я дивлюся на його спину, намагаючись уявити, скільки болю потрібно було пережити, щоб отримати такі шрами і водночас розумію — він не жартує. Якщо обличчя відповідає спині, то це справді щось, чого краще не бачити.— Ти завжди ховаєшся, — кажу я тихо, але голос звучить чітко крізь шум води. — Навіть зараз, коли я стою тут гола, ти не повертаєшся. Чому?Він мовчить кілька секунд. Вода продовжує литися, стікаючи по шрамах, ніби намагається їх змити, але вони занадто глибокі.— Бо деякі речі краще залишати в темряві, — відповідає він нарешті. — Ти думаєш, що хочеш правду, але правда в моєму випадку — це не те, що робить тебе сильнішою. Вона може зламати навіть тебе.Роблю ще один крок. Тепер я стою так близько, що можу простягнути руку й торкнутися його спини. Пальці тремтять — не від страху, а від бажання дізнатися більше. Я кладу долоню на його лопатку. Шкіра гаряча від води, груба під пальцями. Він не здригається, не відсувається, а просто стоїть.— Я вже зламана, Пророк, — шепочу я, проводячи пальцями вздовж одного з найглибших шрамів. — Ти сам мене такою зробив. Ти вбив охоронця, не моргнувши оком. І тепер хочеш сказати, що твоє обличчя — це те, що мене зламає?Він повільно повертає голову вбік, але не повністю. Я бачу тільки край щелепи, мокре волосся, що прилипло до шиї. Шрами на спині ворушаться, коли він робить глибокий вдих.— Ти не розумієш, — каже він. — Обличчя — це не просто шрами. Це те, що залишилося після того, як мене намагалися стерти з лиця землі. Буквально. І якщо ти побачиш його… ти більше не зможеш дивитися на мене так, як зараз. Ти почнеш шукати в мені жертву, а я не жертва. Я той, хто вижив і я не хочу, щоб ти мене жалкувала.Ну і маленький спойлер чому Пророк постійно в масці і в печатках🫣🤯І реакція Грішною уже на Букнет🫣

🆎🆎🆎🆎🆎⛔️⛔️— Мусаєв, така рання пташка. Я думала, ти насолоджуєшся компанією своєї новоспеченої нареченої. — Її голос звучить так, що створюється відчуття, наче хтось протягує ножем по склу. — Я по справі.— Ой, Мусаєв, ти мені з іншого приводу не телефонуєш. Я не пам’ятаю, щоб ми були друзями чи щось подібне.— Саме так, Караєва. На рахунках документи.— О, ти про цю папочку. Знаєш, що з нею сталося? Її вкрали.— Не грайся зі мною, Караєва. Ти знаєш, що я не люблю цих ігор.— А мені подобається. Але її справді немає. Так, як ми домовлялися.— Ми домовлялися не так.— Ні, Арсен. Ми саме так і домовилися. Я знищу інформацію, а ти віддаєш мені те, що я хочу. — Але де гарантії, що ти її знищив і не залишила собі… — Тобі просто доведеться повірити мені на слово.І так, Олівія Караєва точно та людина, якій хочеться просто вірити, але інших варіантів у мене немає.— Добре, але скажи, чому ти змінила свою думку? Чому погодилася на це?— Бо за тебе попросила одна хороша людина, яка запропонувала мені цікаву гру, а я більше, ніж ваші послуги, люблю цікаві ігри.— І можна поцікавитись, хто це?— Не важливо. Просто знай, Арсене, у тебе є друг, і, можливо, ти ніколи не дізнаєшся, хто це, але він дуже постарався, щоб я знищила ту інформацію. Бувай, хлопче, іди задовольняй свою принцесу і тримай її подалі від чужих чоловіків.— В сенсі?— Не важливо. Всього найкращого, Арсене, чекаю запрошення на весілля.Уже завтра о 22:00Псссс...десь тут і починається історія Олівії Караєвої😏

Там + 5 сторінок такого трахання Грішною і Пророка🤤Чоловік виривається з мого хватки на мить, тільки щоб знову поцілувати мене — жорстоко, до крові, до болю. Я кусаю його ще раз, смакую його кров, і шепочу:— Смачний... ти такий смачний, коли не контролюєш себе.Його стогін — це моя перемога і коли я стискаю його шию у відповідь ще сильніше, відчуваючи, як його пульс б’ється під моїми пальцями, я знаю: цей раунд за мною. Навіть якщо завтра він мене вб’є, навіть якщо це все закінчиться кров’ю. Зараз — зараз він мій.Стискаю його шию сильніше, нігті впиваються в шкіру, і відчуваю, як під пальцями пульсує його артерія. Пророк не відводить погляду, навіть у цій клятій темряві. Його очі блищать, як у звіра, якого вперше загнали в кут і замість того, щоб відірватися, він тільки посміхається — криво, з кров’ю на губах, яку я щойно викусила.— Три місяці, Грішна, — хрипить він мені прямо в рот, коли я на мить послаблюю хватку. — Ти щойно скоротила свій термін до трьох місяців.Сміюся йому в обличчя, хрипко, з надривом, бо повітря все ще мало, а тіло вже горить.— Тоді не гай часу, Пророк. Трахай мене так, ніби завтра мене вже не буде.Він не чекає другого запрошення. Одним різким рухом він зриває з мене рештки блузки, ґудзики розлітаються по підлозі мотелю, як дрібні постріли. Його рука, що досі тримала мене за горло, спускається нижче — грубо стискає мою праву грудь, щипає сосок так сильно, що я вигинаюся і стогну, не стримуючись. Біль і задоволення зливаються в одну гарячу хвилю. Я відчуваю, як між ніг стає ще мокріше.Пророк стягує з мене штани разом з трусиками одним ривком — тканина тріщить. Я навіть не встигаю запротестувати, як він вже між моїх ніг, колінами розсовує їх ширше і без жодної підготовки входить у мене одним глибоким, жорстким поштовхом. Він не дає мені звикнути, а одразу починає рухатися — швидко, сильно, ніби карає мене за те, що я посміла його знайти.Ліжко скрипить так, що здається, зараз розвалиться. Його рука знову повертається на мою шию — стискає, тримає мене притиснутою до матраца, поки він трахає мене так, ніби хоче вбити цим членом. Я хапаю його за плечі, нігті дряпають шкіру, залишаючи криваві смуги. Він ричить і в відповідь кусає мене за ключицю — сильно, до крові. Я відчуваю, як тепла цівка стікає по моїй шкірі, і це тільки заводить сильніше.— Сильніше, — хриплю я, обхоплюючи його стегнами. — Якщо вже вбиваєш мене — роби це правильно.

😊😊😊😊😊Давид Князєв — геній коду з обличчям спортивного агента. Його пальці ковзають по клавішах так само легко, як по чужих секретах. Він завжди тримався осторонь батьківських справ — доки хтось не спробував зламати його власну систему.⠀Олівія Караєва — власниця галереї, яка колекціонує не лише картини, а й таємниці тих, хто думає, що їх ніхто не бачить. Її світ — павутина слухів і фактів, зав’язана на одному: брехати можна всім, але не їй.⠀Вони знали одне одного з дитинства — чужі діти на спільних сімейних вечерях. Він пам’ятає її золоту сережку, загублену у дворі Князєвих. Вона пам’ятає його звичку мовчки дивитися, як усе розпадається навколо.⠀Минуло багато років. Тепер вони зустрічаються знову — не як «діти друзів», а як гравці, у яких під шкірою ховається інформація, небезпечніша за зброю.⠀Вона хоче відповіді. Він хоче знати, що вона приховує. І обоє грають — так само тихо, так само близько, так само гостро.⠀Давид ламає коди. Олівія ламає людей. І в цій грі хтось точно бреше сильніше.29.03 о 18:00 третя історія з циклу дітей 🔥