Telegram statistics channel - @history_roman

Сьогодні в Черкасах зустрів ось таку квіточку!Її наукова назва — рястка зонтична (Ornithogalum umbellatum).Хоча в народі частіше зустрічаються назви «літня сніжинка» та «квітка-зірка».Але ж у мене історичний канал, тому додам дрібку історії!Давньогрецький «батько ботаніки» Теофраст називав цю рослину пташиним молоком.Тоді як європейці частіше рястку називали Вифлеємською зіркою. І з цим пов’язана одна християнська легенда:За переказами, коли Вифлеємська зірка на небі вказала волхвам шлях до немовляти Ісуса і виконала свою місію, вона не згасла просто так. Зірка спалахнула яскравим світлом і розсипалася на мільйони дрібних іскор, які впали на землю. Там, де ці іскри торкнулися ґрунту, проросли сліпучо-білі шестикутні квіти рястки, які досі нагадують форму тієї самої різдвяної зірки.У Середньовіччі рослина привернула увагу алхіміків. Через її унікальну особливість закривати пелюстки в похмуру погоду і відкривати точно назустріч сонцю, її вважали «земним компасом». Алхіміки вірили, що сік цієї рослини, зібраний у момент, коли квітка максимально розкрита в повний місяць або в зеніті сонця, має здатність очищувати інші речовини та допомагає в пошуках філософського каменю.Нині рястку використовують у кулінарії французи та іспанці. Вони обсмажують на пательні молоді пагони. Пишуть, що це схоже за смаком на молоду спаржу. Але майте на увазі — цибулина рястки є отруйною. Тому не дуже експериментуйте!Ну і не забуваємо ставити вподобайки!

Рекомендую для прочитання один із спогадів про депортацію кримських татар. Спогад був записаний у 2009 році«Я, Айше Читак, кримська татарка, 1928 року народження, уродженка села Ай-Васил (у 1945 р. перейменоване на село Василівка. - Авт.) Ялтинського району.18 травня, годині о 4-й ранку, нас розбудили озброєні солдати. На збори дали п'ятнадцять хвилин, сказали, що можемо взяти найцінніше... Зібрали нас під дулами автоматів. Потім разом із сестрами, племінниками (нас було 14 осіб) та односельцями повели туди, де зібралося все село. І всіх пішки погнали в Дерекой (в 1945 р. перейменоване на село Ущельне. - Авт.).Коли проходили повз наш будинок, було видно, що там уже хтось хазяйнував, шукали цінні речі.У Дерекої повантажили на машини й відвезли до Бахчисарая, де завантажили у вагони для худоби та відіслали в невідомому напрямку. Вагони з людьми охороняв озброєний конвой із собаками. Харчувалися абияк, гарячої їжі не було, навіть окропу... В туалет ходили на зупинках під вагони. У вагонах люди помирали від голоду та хвороб, їх ніхто не ховав. На станціях померлих залишали уздовж залізниці.Нас привезли до Середньої Азії, в Узбекистан. За нами приїхали люди з місцевого населення на великих гарбах, поселили в глинобитних приміщеннях з дахами, що протікали, де не було підлоги. В одній кімнаті селилися по 15 осіб. Це було в селищі Беш-Капа Ургутського району Самаркандської області. Через погану воду люди хворіли на малярію. Я теж захворіла на малярію...Хто працював у колгоспі, отримував на трудодні лише редьку та кукурудзу. Борошна, крупи, звичайно, не було. Багато хто помирав від голоду. Це були діти та люди похилого віку. Ми ж врятувалися тим, що вміли шити і в'язати. В'язали шкарпетки, за це добували трохи борошна на базарі, щоб іноді пекти коржі. У нас померла від хвороби племінниця трьох років.Спілкуватися з родичами ми не могли. Ходили відмічатися в МГБ. Потім переїхали до Самарканда. Навчатися можливості не було. Треба було працювати, якось утримувати себе та своїх близьких. У Самарканді нас всіх посилали копати канал, де ми возили землю й босими ногами місили глину. Звідси у багатьох ревматизм та інші хвороби. Спали на соломі.Вчитися чи навчати дітей рідною мовою було неможливо. Діти могли вивчати рідну мову тільки в родині. Обговорювати питання повернення до Криму було важко: активістів завжди переслідували, викликали в спецоргани, саджали в тюрми»

Сьогодні хочу порекомендувати книгу Ані Бергман «Відьми із Варде». У романі авторка розповідає про північну Норвегію у XVII ст. Доволі колоритно описує побут, звертає увагу на кулінарію та соціальну ієрархію суспільства. Окремо є цікаві описи саамів, а про них не багато написано у художній літературі. У книзі ви прогуляєтесь містом охопленим чумою, зануритесь в рибальський світ півночі та переконаєтесь, що жодних відьом не існує… чи, все ж, існує? 👀Тут багато мізогінії, переплетеної з крихким становищем жінок у суспільстві. Але водночас - історія показує тепло сестринства, важливість підтримки та взаємодопомоги. Так, усе це може співіснувати на сторінках однієї книги.Сюжет доволі простий і карколомних переломів не буде. Авторка розповідає життя звичайних норвежців у ХVII ст., а не намагається вас вразити несподіваним шоу із СТБ. Хоча наприкінці книги є неочікуваний (надзвичайно художньо та красиво описаний) поворот. У цілому, книга написана простою, соковитою мовою і є приємною для читання. Митями здається, що читаєш казкову історію, але на останніх сторінках авторка посилається на джерела, які стали фундаментом для книги - і тут волосся стає дибки від усвідомлення, що ця реальність була справжньою.Тому, якщо полюбляєте читати історичні романи з мінімальною гіперболою – однозначно рекомендую «Відьми з Варде».І не забуваємо про вподобайки!

На що ви готові піти щоби почався дощ?- принести в жертву богам сусіда?- викурити індіанську люльку?- задонатити на розвиток телеграм каналу?А от у Мексиці все набагато цікавіше!У мексиканському штаті Герреро щотравня розгортається Атсатсілістлі ( «Закликання води») - архаїчний ритуал, який поєднує ацтекські вірування та католицьке свято Святого Хреста. В основі обряду лежать бої «ягуарів», де учасники в жовтих костюмах і важких шкіряних масках плямистих хижаків вступають у сутички. Центральним елементом є пролиття крові: кожна її крапля символізує майбутню краплю дощу. Бійці використовують важкі мотузки, звук від ударів яких метафорично відтворює гуркіт грому. Цікаво, що маски ягуарів виготовляють із товстої сиром’ятної шкіри, а їхня вага може сягати 5 кілограмів, що вимагає неабиякої сили. Крім того, ритуал має суворий гендерний поділ: існують окремі жіночі групи «ягуариць», які б’ються з не меншим завзяттям. У деяких селах після завершення боїв учасники збирають пролиту кров і символічно «кроплять» нею свіжозорані поля під акомпанемент традиційних духових оркестрів.

Сьогодні хочу поділитися своїми враженнями про книгу Грехема Робба «Франція: історія пригод».Готуючи курс про Францію для дорослих, мені доводиться читати різноманітну літературу, вишукувати цікаві та несподівані факти про цю «лавандову» країну. Я мав великі сподівання, що саме в такій нестандартній книзі можна знайти те, що шукаю. Але реальність виявилася інакшою…Книга написана доволі безладно. Автор намагається перенести досвід власних подорожей країною на папір, але вийшло невдало. Десь не вистачило деталей, десь — карт чи яскравих описів. Деякі моменти взагалі не хотілося читати, вони здалися відверто нудними.Щодо історичних епізодів, то вони доволі хаотичні. Мені здається, що вони будуть незрозумілими читачам, котрі раніше не вивчали історію Франції. Часто події подаються вирваними з контексту. Тому, якщо ви бажаєте почитати щось саме з історії країни — точно не рекомендую цю працю.Більшість наведених фактів є загальновідомими, і це було б нормально, якби автор у передмові не розписував усе так, наче він відкрив таємний архів тамплієрів і ви побачите ці сенсації вперше…Маю підозру, що книга містила величезну кількість британського гумору, який не завжди вдалося адекватно перекласти. Частково він загубився між складними назвами та географічними термінами. Саме тому в мене склалося враження, що французам та британцям книга була цікавішою, ніж нам. В Україні ж весь OLX завалений цією книжкою з канонічною фразою: «стан нової». А це, як відомо, синонім виразу: «купив, відкрив, закинув».Ну і як висновок: у мене з’явилося стійке переконання, що не варто читати британських авторів, котрі пишуть про Францію.#книги

11 травня 330 року Костянтин Великий після освячення міста перемістив свою столицю до Константинополя. Тоді місто називали Новим Римом.До цього на цьому місці існувало місто Візантій. Його заснували в 667 році до н. е. переселенці з міста Мегара та назвали на честь свого ватажка — Бізанта.Вдале географічне і стратегічне положення сприяло бурхливому розвитку торгівлі і процвітанню міста. Але це ж ставало і причиною багаторазових нападів на нього - у 513 році до н. е. Візантій перейшов під владу Дарія Великого. Після битви при Платеях у 479 році до н. е. він тривалий час був під владою то Афін, то Спарти, то Фів, допоки в 355 році до н. е. не отримав від Афін статус привілейованої автономії, який зберігав і після розпаду держави Александра Великого.У 74 році до н. е. Візантій потрапив під владу Риму, що забезпечило йому мирне існування більш ніж на 200 років, допоки в ході громадянської війни він не був зруйнований військами Септимія Севера. Відбудоване за його сина-наступника, імператора Каракалли, місто певний час називалось на його честь Авґуста Антоніна, пережило ще одну руйнацію за імператора Галієна й було знову відновлено при імператорі Діоклетіані, за чиїм розпорядженням було обнесене новими фортечними мурами.В роки чергової громадянської війни в Римській імперії, у вересні 324 року, Візантій був захоплений військами Костянтина Великого. Він, зрозумівши стратегічну важливість міста, яке могло стати новим центром не лише відновленої єдиної імперії, а й християнства, що набувало статусу панівної релігії держави, наказав почати розбудову.За наказом Костянтина на місці Візантія почалась масштабна розбудова нової столиці, яка велась за зразком Давнього Риму: протягом шести років до Нового Риму, розділеного на 14 районів, звозились колони, мармур, кращі твори грецького та римського мистецтва, зводились форум, палаци, водогони, спеціальними податковими пільгами стимулювалось будівництво житла для простолюдинів.

5 травня 1821 року на острові Святої Єлени помер Наполеон Бонапарт. Існує популярна теорія шведського стоматолога Стена Форшвуда про те, що імператора повільно труїли миш’яком. Аналіз волосся Наполеона показав концентрацію арсену, що в десятки разів перевищувала норму. Хоча, з іншої сторони, у ХІХ столітті миш’як використовували повсюдно.Офіційна версія смерті - рак шлунку.Спочатку імператора поховали на острові. У 1840 році британський уряд дозволив провести ексгумацію та повернути тіло до Франції.15 грудня 1840 року прах імператора прибув до Парижа. Попри сильний мороз, на вулиці вийшли сотні тисяч людей. Траурний кортеж проїхав під Тріумфальною аркою і попрямував до Будинку Інвалідів. Саме там нині похований Наполеон. Його тіло спочиває в окремій системі із шести трун.Навколо саркофага на мармуровій підлозі мозаїкою викарбувані назви восьми найвидатніших перемог Наполеона, зокрема Аустерліц, Єна та Фрідланд. Периметр крипти охороняють дванадцять великих статуй - «Вікторій», які символізують військові кампанії імператора. Також поруч, у бічних капелах, поховані найближчі соратники Наполеона та його брати, що створює навколо нього справжній військовий пантеон.У цій історії для мене найцікавіше інше - коли Україна зможе повернути на батьківщину останки Петлюри, Коновальця, Бандери, Скоропадського та інших героїв, котрі однозначно бажали добра та процвітання Україні.На фото - посмертна маска Наполеона.

Доброго ранку!Смачного сніданку!Сьогодні розповім вам про те, як починався ранок у короля. За приклад візьмемо правителя Франції - Людовіка XIV.Ранок для нього розпочинався о 8:30. Короля будив перший камердинер. Вночі він спав у кімнаті короля, а вранці відсував фіранки ліжка та мав право подати святу воду для омивання рук.Після цього починалася процедура малого вставання (Petit Lever) - до спальні заходили найближчі родичі та вибрані придворні. Загалом близько 100 людей спостерігали за тим, як король вмивається, голиться і снідає.Ранкове меню складалося із чашки міцного м’ясного бульйону, розбавленого вина та білого хліба. Інколи король випивав настоянку шавлії. Існувало переконання, що шавлія сприяє довголіттю. Навіть існувала приказка: «Навіщо людині вмирати, якщо в її саду росте шавлія?».В деякі дні король пив гарячий шоколад із спеціями. Саме в цей час він входив у моду. Між іншим, дружина короля - Марія-Терезія Іспанська - була залежна від шоколаду. При дворі говорили, що у неї тільки дві пристрасті - шоколад та король.О 10:00 ранку король відправлявся на месу, котра тривала 30 хвилин. І вже після неї розпочинався другий сніданок, що складався із м’яса, риби, паштетів, яєць та інших смаколиків, які не могли собі дозволити звичайні громадяни Франції.Також варто зауважити, що другий сніданок відбувався в особистому кабінеті, і на ньому були присутні тільки найвищі міністри.Напишіть у коментарях, як проходить ваш сніданок і з яких ритуалів він складається?

У травневі дні багато хто згадує події Другої світової війни. Сьогодні я хочу підняти доволі специфічну тему, про яку чомусь мало пишуть.У Третьому рейху жив такий собі Артур Аксман. Якщо ви ніколи глибоко не досліджували нацистський режим, то навряд чи чули про цього персонажа.Ще юнаком він захопився нацистською ідеологією і з 1928 року перебував у «Гітлер’югенді». Це організація, що займалася вихованням молоді та готувала її до служби в армії.Артур Аксман поступово просувався кар’єрними сходами й у 1940 році очолив «Гітлер’югенд». Він керував організацією до самого падіння Третього рейху і несе відповідальність за все, що відбувалося в цій молодіжній структурі.Наприклад, у січні 1943 року в Німеччині було запроваджено обов'язкову службу для школярів старших класів. Цілими підрозділами «Гітлер’югенду» їх залучали до служби в зенітно-артилерійських частинах. У січні 1945 року керівництво «Гітлер’югенду» оголосило «імперський призов» до лав збройних сил. Понад 70% юнаків 1928 року народження мали заявити про готовність служити у Вермахті. Дівчат призивали в допоміжні корпуси. З вересня 1944 по січень 1945 року на службу до гітлерівської армії залучили 150 000 дівчат.Загалом загинуло понад 60 тисяч юнаків та дівчат віком від 14 до 18 років. Найбільші втрати припали на 1945 рік, коли бойові дії перенеслися на територію Німеччини.Цікаво, що саме в цей час Артур Аксман перебував у бункері разом із Гітлером. Саме він згодом повідомив подробиці самогубства Гітлера та Єви Браун, а також заявляв, що бачив тіло Бормана.І як ви думаєте, яке «страшне» покарання отримав Артур Аксман?У травні 1949 року суд із денацифікації засудив його до трьох років і трьох місяців позбавлення волі як «особу, що вчинила тяжкі злочини». Проте його не визнали винним у воєнних злочинах.Після ув’язнення він зайнявся бізнесом і спокійно дожив до 1996 року.

У XII ст. серед французьких селян зародилася історія про страшне чудовисько - Тараску. Казали, ніби воно живе на місцевих болотах і знищує все на своєму шляху.За описом звір мав голову лева, шість ніг із ведмежими кігтями, зміїний хвіст, а його тіло було вкрите панциром. А ще він мав отруйний подих - майже як українська чупакабра.Згідно з християнських небелиць, приборкувачкою звіра була свята Марта. Історія стала популярна після віднайдення мощів святої, яка є покровителькою міста Тараскон.У 1469 році граф Провансу Рене Добрий перетворив давню легенду на гучне міське свято. Він заснував щорічні ігри та урочисту ходу на честь Тараски, поєднавши дві мети: з одного боку - християнське вшанування святої Марти, з іншого - видовищне «приборкання» дракона.Під час цього дійства вулицями міста проносять величезну рухому фігуру монстра. Суть розваги в тому, що дракон поводиться агресивно: він клацає пащею, пускає дим і ніби кидається на натовп. На фото - страшне чудовисько в уяві різних поколінь.