Telegram statistics channel - @histo_ukr

У нашій історіографії часто побутує думка, що саме ця "зрада" Ісляма ІІІ Герая під Жванцем і стала останньою краплею, яка схилила Богдана Хмельницького до рішення "лягти під Москву". Проте, в умовах, коли посольство московитів, очолюване боярином Василієм Бутурліним, уже стояло в прикордонному Путивлі, навряд чи наш гетьман мав якісь інші варіанти, ніж пошвидше вже згорнути ту нещасливу для його родини кампанію, й помчати в обійми своїх нових "друзів". Зустріти московську делегацію було доручено Івану Богуну, проте, не встигли вони від'їхати й пари десятків кілометрів від кордону, як раптом зупинилися. Прийшла звістка про Жванецьку угоду, й Бутурлін не розумів, що це все тепер означає. Та дуже швидко було доставлено заспокійливі письмові запевнення від Хмельницького та Виговського.Гетьман та голова його "офісу" повідомляли Бутурліна, що жодної участі в тому "піс ділі" вони не приймали, а тому все залишається в силі, і їх дружини вже навіть поїхали до Переяслава, щоб проконтролювати організацію достойного прийому там "дорогих гостей". Процесія рушила далі, і на всьому шляху її зустрічали з помпою, салютами та церковними церемоніями. Переяславський полковник Павло Тетеря влаштував московитам особливо теплу зустріч, утім самого гетьмана та іншої козацької старшини в місті поки було. Богдан Хмельницький спочатку хоронив свого загиблого сина Тимоша, тіло якого й досі не було передано землі, а потім на заваді став льодохід на Дніпрі, що ускладнив переправу на Лівий берег (і це в середині зими – сама природа казала не робити цього).Та під Водохреща гетьман все ж прибув до Переяслава, і з ним майже вся полкова старшина. Відсутні були уманський та брацлавський полковники, які, очевидно, мали слідкувати, щоб кримські союзнички, повертаючись зі здобиччю додому, не наробили біди, ще й у цих прикордонних козацьких територіях, а також кудись подівся Богун. Крім того, приїхало близько ста різних сотників і геть невелика кількість рядового козацтва. Всього десь біля 200 "делегатів". Не зважаючи на такий скромний кількісний склад, гетьман у своїй промові перед цим зібранням, яке ми зараз знаємо як Переяславська рада, звернувся як до "всього Війська Запорозького" та запропонував йому кілька варіантів подальшого розвитку подій: або помиритися з королем, або ж перейти в підданство до турецького султана, кримського хана чи царя московського..."Волимо під кріпкою рукою царя східного православного в нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависникові Христовому поганинові дістатись!” – таку відповідь "ради" подають нам джерела (ох вже ця незрозуміла одвічна тяга до "міцної руки"). Полковник Тетеря обійшов довкола всіх присутніх, ще раз перепитуючи їх "рішення", хоча, зрозуміло, що це був простий формалізм, і все вже вирішено наперед. Після цього гетьман зі старшинами пішли до московитів, і Бутурлін передав йому царську грамоту в якій повідомлялося про позитивне рішення царя. Боярин також зазначив, що Ян ІІ Казимир порушив присягу, яку давав під час свого обрання, не забезпечив права православних, а навпаки нищить "віру грецьку", тож козаки тепер вільні від клятви вірності королеві, і можуть сміливо присягати царю.Та перш ніж скласти свою присягу, Хмельницький зажадав, щоб від імені царя спочатку присягнули московські посли, тим самим підтвердивши, що права та вольності козацькі не будуть в майбутньому порушені. Такий здавалось би досвідчений політик, а такий наївний (звик, мабуть, до демократичних процедур сейму з його дебатами та правом вето). Боярин Бутурлін познайомив його новою реальністю: "наш цар не присягає своїм підданим". Гетьман був дещо спантеличений, тому на декілька годин зачинився з полковниками порадитися. Тетеря ще раз пішов до Бутурліна й спробував його переконати присягнутися, але марно (за цю непоступливість боярин пізніше отримає від царя особливу подяку). Зрештою, вирішили повірити запевненням московитів, що "царскоє слово пєрєменно нє биваєт", і 8 січня 1654 року гетьман таки присягнув. Далі буде...

Між тим думки в козацько-татарському тандемі щодо їхніх подальших дій розділилися. Не отримавши сучавських скарбів, орда втратила мотивацію щось робити далі, а тут ще й їй було заборонено брати ясир на підконтрольних козакам територіях (чого, утім, не дуже дотримувалися, і гетьман закликав народ заради безпеки тимчасово переселятися з сіл в більш захищені міста). Щоб зацікавити татар, їх пустили трохи поживитися на Волинь, де вони пограбували Корець та Острог, та от іти на корону армію Речі Посполитої ординці зовсім не поспішали. Мотивували тим, що наближаються холоди, а в них немає кожухів, а деякі татарські мурзи відверто висловлювали побоювання, аби не повторилося Берестечко. Та все ж, щоб не виглядати боягузом, Іслям Герай погоджується йти до Жванця.Проте, хоча подальші події в історіографії, зазвичай, і називають Жванецькою облогою, ні козаки, ні татари не те, що не штурмували фортечних укріплень – від самого Жванця їх табори знаходилися на відстані десятків кілометрів. Там вони робили спроби перекрити шляхи постачання коронної армії, шляхом захоплення довколишніх містечок типу Гусятина на Тернопільщині (і тоді городяни-русини завзято допомагали шляхті відбиватися, бо в рабство до Криму не хотів ніхто), вступали в сутички з окремими польськими загонами, але від основного війська противника трималися подалі. Розрахунок був на те, що час та погода грають проти короля Яна ІІ Казимира. І справді, хвороби, нестача провізії, "СЗЧ" суттєво проріджувало королівське військо. Але й серед козаків вистачало дезертирів, яких потім татари, як ті "загороджувальні загони", відловлювали та повертали назад.А тим часом за порєбріком, цар Алєксєй, отримавши зрештою підтвердження, що його посли так нічого й не досягли на перемовинах у Львові, скликає Земський собор, щоб остаточно вирішити, що робити з тими "черкасами" (нагадаю, що так московити називали українців). Правда, як і сучасна ГосДума, тогочасний її аналог по суті просто формально затвердив уже й так готове рішення царя: "Військо Запорозьке з городами й землями прийняти під свою високу руку задля православної віри і святих божих церков". До Хмельницького була відряджена делегація на чолі з боярином Василієм Бутурліном, що мав прийняти присягу від гетьмана. А в листопаді 1653 року цар проголошує Речі Посполитій війну, хоча зроблено це поки було лише для "внутрішнього споживача", бо офіційної ноти Яну ІІ Казимиру тоді так і не направили.Так як гетьман був на Поділлі, перших вісників з Москви в Чигирині зустрів його молодший син Юрій, який урочисто виїхав їм на зустріч ще за кілька кілометрів від міста. Характерно, що вітав він прибульців та розпитував про здоров'я царя через перекладача (ось такий "один народ"). Але далі гетьманської столиці московитів не пустили. Їхати під Жванець Хмельницький їм заборонив категорично (не бажаючи, щоб про них дізналися татари) та й в самому Чигирині приймати всю московську делегацію, відмовились, пояснюючи, що містечко це невелике. Тому Бутурлін з компанією мав розміститися в Переяславі. Незрозуміло, чи все це стало відомо Іслям ІІІ Гераю, чи мав він якісь інші мотиви, та коли козаки з татарами вже були на Франківщині, тобто заходили коронній армії в тил, кримський хан несподівано робить королю мирну пропозицію. Далі буде...

Тиміш регулярно особисто очолював вилазки з козацького табору, відправляючи на той світ безліч ворогів. Смішну деталь подає один сучасник, що нібито Хмельницький-молодший там своїм мечем убив цілих сім тисяч євреїв (мабуть, підрозділ ЦАХАЛу підігнали, не інакше). Та не всі могли витримати суворі умови тої облоги. Так, посидівши декілька днів під обстрілами, татари вирішили піти, поки ще не всі можливі шляхи перекрили й не почали дохнути їхні коні. Мурзі, що прийшов про це сказати Тимошу, гетьманич у гніві просто відрубав голову. Утім, татари пішли все рівно. І по своєму виявилися правими, бо після того як підтягнулися нові драгуни Речі Посполитої з артилерією, кільце довкола Сучави замкнулося остаточно. Гарнізон почав потерпати від нестачі води, коні не мали фуражу. А обіцяне гетьманом військо все не йшло.Поговорюють, що батько Хмель на той час уже тричі розсилав універсали, щоб збиралися козацькі полки йти на підмогу до його сина, але народ особливого ентузіазму не проявляв. Тоді гетьман почав квапити царя Алєксєя з реалізацією його рішення прийняти козаків під свою "високу руку", що потягнуло би за собою відправку сюди московських військ. Але цар спершу хотів дочекатися повернення своїх послів, які у Львові робили останню спробу помирити уряд Речі Посполитої з Хмельницьким. Посольство те очікувано нічого не досягло, а нам цікавою може бути хіба що відповідь сенаторів на закиди московитів про релігійні утиски (багато в чому справедливі, насправді), що в наших землях"попи беруть ставленнє від Патріарха Константинопольського і Київського митрополита, а московському патріархові вони не підлягають". Зрештою, король Ян ІІ Казимир узагалі заявив, що не потребує ніяких посередників і планує скоро з військом бути в Києві, тому хай його піддані готуються просто покірно зустрічати свого монарха. І коронна армія й справді рушила в похід, про що Хмельницький тривожно писав у Москву: "Польський король з усею силою лядською іде на нас. Хоче знищити православну віру, святі церкви, православний нарід християнський сеї Малої Росії" (уперше, мабуть, вживши в своїй кореспонденції цю назву щодо українських земель). Правда, не дивлячись, на всі бравурні заяви Яна Казимира, йшло коронне військо "на Кійов" якимось дуже кружним шляхом через Галич, уздовж Дністра, усе чекаючи, коли вже, нарешті, впаде та клята Сучава, щоб до нього змогли приєднатися польські та трансильванські контингенти звідти. Але вона й далі стояла.На середину вересня 1653-го справи в обложених козаків були вже геть кепські. Доїдали своїх же коней, потерпали від обстрілів, але тримались. При чому польські джерела розписують, що Тиміш тим часом бухав, приставав до молдавських дівчат із знатних боярських родів, і нібито навіть хотів звабити власну ж тещу. Також писали, що погрожуючи вбити молодшого брата своєї дружини, він почав вимагати в тещі частину скарбів, отримавши які, спробував прорвати блокаду й утекти. Не вийшло. Залишимо ці оповідки на совісті їхніх авторів, та, очевидно, втративши надію на допомогу від батька, Тиміш справді міг робити спроби вирватися звідти. А потім одного дня, коли за козацькими даними гетьманич перевіряв стан сучавських укріплень та артилерії, а за ворожими: просто розважався в своєму шатрі з якоюсь молдаванкою, прилетіло гарматне ядро... і Тимоша не стало. Далі буде...

#Епізод 180. Друга молдавська кампанія та бунт біля річки ЗбручСтаном на травень 1653 року в Індії вже майже завершили спорудження славетного Тадж Махалу, голландське поселення Новий Амстердам в Північній Америці (зараз нам відоме як Нью-Йорк) отримало статус міста, в Англії Олівер Кромвель розігнав парламент та фактично став диктатором, а "на болотах" патріарх Нікон тільки починав вчити диких московитів хреститися, як всі нормальні люди, трьома пальцями замість двох. У той же самий час старший син гетьмана запорозького Богдана Хмельницького Тиміш чекав у щойно захоплених козаками Яссах на свого тестя Василя Лупула, щоб повернути йому престол Молдавського князівства. Лупул, який зі своїми скарбами відсиджувався в безпечному Кам'янці на Поділлі, на першу ж звістку про перемогу Тимоша над його ворогами швиденько погнав до своєї столиці.Козаки між тим активно проводили "зачистку" представників молдавської знаті, які зрадили Лупула, а тепер ховалися по церквах та монастирях (що часто виливалося в погроми самих храмів). А ще наші хлопці-запорожці завзято допитували схоплених ними місцевих євреїв, намагаючись вивідати, де їх приховані багатства та змушуючи приймати хрещення. Сам Тиміш, точно як його батько, після першої ж блискучої перемоги одразу "упіймав зірочку". Так, за наказом запального гетьманича вбили канцлера Лупула "за те, що він лях". Були спроби розправи й над іншими молдавськими боярами, які свого часу відмовляли господаря видавати свою доньку за Тимоша. Попадали під гарячу руку й свої. Наприклад, за якесь необачне слово Хмельницький-молодший рубанув шаблею в плече знаного полковника Івана Богуна.Замість закріпитися в Молдові та зміцнити владу тестя, що була ще дуже непевна, приймається рішення з ходу атакувати сусіднє князівство Валахію (як акт відплати за участь у змові проти Лупула). Нагадаю, що Валахія це та частина сучасної Румунії, де знаходиться Бухарест, правда, тоді столиця цього князівства розміщувалася в іншому місті. Об'єднані армії козаків Тимоша Хмельницького та молдаван Лупула перемогли своїх супротивників у трьох битвах, по ходу випалюючи румунські міста й села. Утім, остання сутичка явно виснажила наших бійців, і варто було дати війську пару днів спочинку, але Тиміш рвався до столиці Валахії та скомандував "Повний уперед!" Ніхто з полковників, позираючи на перев'язане плече Богуна, суперечити гетьманичу не став. Ну й фінал вийшов закономірним.У битві під Финтою, неподалік валашської столиці, до загальної втоми солдат, додалися ще й дивні рішення Тимоша, на кшталт "Нехай ті молдавські витязі самі починають, а я пізніше прийду..." А потім ще й почалася сильна злива, і змучене, розділене на частини військо зазнало поразки. Тиміш, Лупул та козацька кіннота дали драпака. Піші козаки кілька днів після цього ще відбивалися в своєму таборі зі скріплених возів, а далі в залежності від джерела їм, чи то вдалося вирватися, чи то всі вони були перебиті противником... Загалом наші втрати в цій другій за ліком молдавській кампанії Хмельницького оцінюють в 4-5 тисяч загиблих бійців. І це в умовах постійно нависаючої загрози з боку коронної армії Речі Посполитої та хронічної нестачі особового складу після епідемії чуми...

Особливо небезпечною була обстановка на Лівобережжі, де влада Речі Посполитої перестала існувати як така. Найбільший магнат тих країв – князь Ярема Вишневецький, навіть маючи власну "приватну військову компанію" в шість тисяч бійців, вирішив не випробовувати долю й перебиратися на Правий берег. Та всі переправи вже були, або понищені, або ж під контролем повстанців, і Вишневецький був змушений робити гак аж на північ Чернігівщини, де, зрештою й перейшов Дніпро в районі Любеча. До його загону по дорозі приєднувалися й інші шляхтичі з родинами та євреї, що намагалися зберегти свої життя. Хтось, правда, як гарнізон Чернігова, вирішив, що до лісів Сіверщини полум'я повстання не дістане, і залишився, через що потім дуже сильно пошкодував. Бо уже за короткий час запалав, і Чернігів, і Стародуб, і Гомель в Білорусі.У Гомелі, до прикладу, було вбито шістсот поляків та вісімсот євреїв (білорусів, що характерно не чіпали). Хмельницький при цьому офіційно всіляко старався відмежовуватися від усіх цих кривавих подій. Кількох ватажків бунтівників з Лівого берега, доставлених до гетьмана, він наказав стратити на місці, а інших відправив до Яреми Вишневецького, щоб показати, що це не його козаки чинять безлад, а піддані самого князя бунтують. При цьому Хмельницький наголошував, що якщо посли з Варшави повернуться з хорошими новинами, він сам особисто відправиться на Лівобережжя "нищити своєвільних". Поки ж він нібито надсилав універсали із вимогами зберігати порядок, але слухали його мало. Чи була то правда, чи хитрий гетьман лукавив, сказати важко.Як мінімум знаємо, що один шляхтич, який утік із Новгород-Сіверського до Московії, оповідав що на Сіверщині воюють "вольниє охочіє люди, а не черкаси" (тобто не справжні козаки). Водночас, на Правому березі, після того як Хмельницький розпустив військо з під Білої Церкви, козаки активно включилися у вир "революційних подій". Повстання стрімко поширилося південною Київщиною та Вінниччиною. Тоді ж у Немирові відбувся найперший єврейський погром, де вбитих рахували до шести тисяч, і євреї всієї Речі Посполитої ще довго потім пам'ятали день взяття цього міста як День жалоби. У Тульчині вони з поляками оборонялися пліч-о-пліч проти повстанців, та коли ляхам сказали, що облогу знімуть, якщо козакам видадуть євреїв, ляхи одразу ж зрадили своїх "братів по зброї".Після цього тульчинські євреї були всі вирізані, але й поляків потім теж не залишили в живих. Зрадників зневажали завжди. Не пощадили тоді й православного князя Четвертинського, який був одним із командувачів тульчинського гарнізону. Дружину князя потім забрав собі козацький уманський полковник, та й загалом тоді скрізь, як пише Літопис Самовидця, "жінки шляхетські ставали жонами козацькими". А головною "зіркою" усіх тих подій на Вінниччині став до того мало кому відомий Максим Кривонос, який, після Тульчина, Брацлава, Ладижина, у перших числах липня 1648 здобуває й саму Вінницю. І знову офіційною версією було те, що Кривонос робить усе це на власний розсуд, а Хмельницький його й знати не хоче. Утім інші стверджували, що всю здобич із Немирова й Тульчина відправили прямо до самого гетьмана. Далі буде...

Чорний з подачі гетьмана коронного вирішує під час видачі козакам щорічної платні, провести ревізію козацького реєстру та виключити з нього всіх "неблагонадійних елементів". Таких назбиралось близько трьох сотень, що засіли на Запоріжжі й посилали команди гетьмана за "русскім кораблем". Чорний ще раз наказує цим потенційним "випищикам" з'явитись до нього "на волость" та привезти з собою артилерію, яка лишилась на Січі, і яка мала належати, як вважав гетьман, реєстровим козакам. І ці триста "спартанців"... раптом погоджуються. Нічого не підозрюючи, гетьман у березні 1630 року вирушає їм на зустріч, але потрапляє в пастку. Чорного було схоплено та піддано тортурам: йому було відрубано обидві руки, ну й голову, щоб не боліла. Серед причин страти було оголошено, зокрема й перехід гетьмана в унію.Чи, було там справді "відступництво від віри батьків", та чи мало воно вже аж таке значення, але випищики та запорожці починають розкручувати "релігійне питання" на всю котушку. Знову обраний нереєстровими козаками гетьманом Тарас Федорович-Трясило (він був скинутий з посади після невдалого походу на Крим) почав розсилати по Україні універсали, головний посил яких був: "Наша віра в небезпеці, всі за зброю!" І заклик цей відізвався в серцях дуже багатьох. Пізніше козаки розповідали, що це була не їх власна ідея, а вони просто отримали листи від якихось православних владик, імена яких залишились інкогніто (поляки звинувачували в цьому Могилу), про загрозу православ'ю, і так все й закрутилось. І це вже було справжнє повстання.До перших трьохсот повстанців приєдналось усе Військо Запорозьке низове, яке одразу заявило бійцям коронної армії вимогу забиратися геть з Київського воєводства, як мінімум відійшовши на захід від Білої Церкви. Ті, у свою чергу, відповіли, що вони тут з волі короля, а тому нікуди не підуть. Основна частина цих королівських "квартирантів" тоді засіла в Корсуні, до них же приєдналися реєстрові козаки, і саме це місто на сучасній Черкащині стало ареною для першого раунду повстання імені Тараса Федоровича. Коли реєстрові козаки побачили, яка маса народу прийшла їх штурмувати, вони просто одразу перейшли на сторону повстанців. З урядовими силами лишилась тільки козацька старшина, яка побоювалась повторити долю Чорного.Урядові війська спробували оборонятись, але коли прості жителі Корсуня почали стріляти з вікон власних будинків їм у спини, було вирішено якось вибиратись й відступати. Утім, живими вирватись звідти вдалось далеко не кожному. Гетьман коронний Станіслав Конецпольський у той час саме збирався десь "попити водичку в санаторії" після виснажливої кампанії в Пруссії, як йому прийшла новина про корсунський розгром. Вечір переставав бути томним, треба було терміново збирати усі можливі сили. Тим більше на козацький заклик уперше відгукнулось селянство, що під час попередніх "заварушок" було досить пасивним. Селяни радісно кинулися в ім'я віри "грабувати награбоване", і шляхта (часто така ж сама православна) мусила тікати зі своїх маєтків у більш безпечні місця. Далі буде...