Telegram statistics channel - @happiness_club_ibb

Шлюб один і на все життя.Це не складно, коли цього хочуть двоє.І дуже складно, коли цього хоче лише один.Тому краще про це домовлятися на початку. Бо укладати шлюб і тримати думку про розлучення - це вже початок кінця. Довготривалі шлюбні і сімейні стосунки формують життєве коріння - заземлення, сталість, відчуття приналежності. І у подружжя, і у дітей. Це відчуття коріння конче потрібне для формування ідентичності - передусім особистісної і статевої, а потім родинної і національної. Далі це позитивно впливає на психологічний стан кожного протягом життя. Розлучення - це не кінець життя. Але це абсолютно точно не те, з чим слід вітати, чим можна легковажити, або тим більше до чого підбадьорювати. Розлученню - це не норма. Це відхилення від норми.Розлучення - це програш, це невдача, це неуспіх. Це вкрай болюча історія для дорослих, і ще болючіша для дітей. Саме тому моє ґрунтовне переконання: не розлучатися у тому числі заради дітей - це раціональна і правильна позиція. Почуття і емоції - це такі субстанції, які у періоді можуть змінювати свою амплітуду, а відтак не повинні суттєво визначати долю шлюбу і сім'ї. А от родинність і зв'язок поколінь - це справжня вічна цінність. Це саме та вкоріненість, яка потім вже дорослим дітям часто рятує психіку і навіть життя. Хто я?Чий я?Хто у мене по справжньому є?Відсутність простих і швидких відповідей на ці запитання є причиною довготривалих тривожних станів. Навколо нас ледь не половина людей зростали в неповних сім'ях, або в сім'ях, де чоловік мами не був рідним батьком для дитини.Якось всі виросли, якось всі живуть...Саме якось... З відповідними наслідками... А от у ваших дітей нехай буде все краще. Нехай у них буде відчуття батьківської сім'ї і дому, з рідними татом і мамою, а пізніше - з рідними дідусем і бабусею. Тож підіть і заберіть свою заяву на розлучення. Спочатку зі своєї голови заберіть. А потім - і з суду.

Тільки сильний духом чоловік може витримати всі почуття жінки.Любити її такою, яка вона є, з усіми її слабкостями та недоліками. Бути поряд і в радості, і в горі. Приймати її. Не боятися її сліз.А в такі моменти обіймати та заспокоювати.Якщо ваш чоловік приймає вас тільки коли ви на позитиві, швидше за все, на жаль, вас не люблять по-справжньому. Люблять вигаданий, ідеалізований образ жінки. Але це не ви! Не вся ви.У жінки ціла палітра почуттів, і жінки її проживають в 7 разів сильніше, ніж чоловіки. Тому час від часу навіть дуже сильні жінки прагнуть допомоги, розуміння, підтримки. Хочуть спертись на сильне чоловіче плече.Жінко, почуй мене.Будь живою, будь собою.Не заморожуй свої почуття.Приймай себе різну: заплакану, не в настрої, в смутку. Не тікай ​​від себе, своїх почуттів. Досить зраджувати себе. Бо так, як ти зраджуєш собі, одного дня твій чоловік зрадить тобі. Якщо ж твій чоловік тебе не "вивозить", значить - це не твій чоловік.Відпусти.Будь гнучкою.Не застрявай в болю.Проживай. Дихай. Все пройде, і це теж. Бо все в цьому житті тимчасове. І погане, і, на жаль, добре.Пам'ятай, що після дощу буває веселка 🌈А сенс життя не в тому, щоб чекати, коли закінчиться гроза, а в тому, щоб навчитися танцювати під дощем.#сердечні_історії_про_стосунки

🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦Як відстоювати Конституцію щодня(практичний інструмент для кожного громадянина)Знай свої права. Ознайомся з основними статтями Конституції (особливо Розділ ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»).Тримай під рукою витяги з Конституції – у телефоні чи блокноті.Не мовчи при порушенні правЯкщо бачиш несправедливість – реагуй.Порушили твоє право? Звернися письмово: заява, скарга, звернення.Користуйся правовими інструментамиПиши звернення до органів влади (ст. 40 Конституції гарантує право на звернення).Використовуй судовий захист (ст. 55 Конституції).Пам’ятай про право на оскарження незаконних дій.Об’єднуйся з іншимиУдвох чи гуртом завжди легше захищати права.Створюй ініціативні групи, підтримуй громаду.Фіксуй порушенняЗаписуй факти, роби фото, зберігай документи.Докази – основа для захисту в суді чи зверненнях.Виявляй свою волюКожна дія «за законом» підсилює Конституцію.Конституція працює лише тоді, коли ти її відстоюєш.Кожен день маленька дія громадянина робить Основний Закон живим і дієвим.

Чому інші люди здаються нам нестерпними?Чи помічали ви, що іноді, спілкуючись з колегами, рідними чи навіть незнайомцями ви відчуваєте неймовірне роздратування? Здається, що вони взагалі — не такі, як треба.Коли виникає конфлікт, то історія його виникнення показує, що причина цього "нетерпіння" часто криється не в іншій людині, а в нас самих.Я не психолог й не претендую на це. Часто бачу в своєму кабінеті таке, що може предметом роздумів й пошуку відповіді на питання «а чому саме так». Моя гіпотеза чому так відбувається:1. Ми ідеалізуємо себе. Ми схильні думати, що ми "правильні", а інші — ні. Створюємо у свідомості образ себе як судді, що оцінює світ. Це захисний механізм психіки, але він не дозволяє нам бачити власні недоліки. Ми ніби "фотошопимо" себе, ігноруючи власні вади, тоді як чужі здаються нам величезними.2. Ідеалізація інших призводить до розчарування. Інша пастка — це ідеалізація людей. Ми бачимо в них "гуру" або "рятівника", що вирішить усі проблеми. Цей образ росте, а ми на його фоні здаємося собі нікчемними. Коли ідеалізований образ не витримує реальності, наша психіка автоматично включає процес знецінення. Ідол, якого ми створили, "руйнується" (як пам'ятники, згадайте). Тому, якщо ви помічаєте за собою надмірне захоплення кимось, будьте обережні — за цим, найімовірніше, прийде знецінення.3. Наш внутрішній фільтр сприйняття. Ми сприймаємо світ через "внутрішній фільтр" (можна назвати його "внутрішнім голосом"). Якщо вам постійно здається, що вас знецінюють, відкидають чи хочуть підкорити, це, найімовірніше, ваша власна фантазія, що походить від цього внутрішнього фільтра.Слова іншої людини — це її слова, а не напад на вас. "Я не згоден" не означає "Ти нікчемний". А "Зроби це" — не завжди вимога. Ваша реакція, а не слова іншої людини, є ключем до розуміння. Якщо ви відчуваєте гнів у відповідь, це може бути способом дозволити собі не підкорятися.Висновок:Нестерпність інших — це завжди сигнал. Це запрошення розібратися. Тільки потім сперичатись.Коли ми розуміємо свої внутрішні процеси — свої ідеалізації, фільтри сприйняття, свої приховані бажання — ми можемо реагувати на ситуації усвідомлено.Саме розуміння себе є запорукою зменшення конфліктів і суперечок. Це дає нам можливість приймати інших такими, якими вони є, без потреби їх змінювати, знецінювати чи підкоряти своїй волі. Це шлях до гармонії як у собі, так і з навколишнім світом.Не впевнена, що мої висновки сприяють ділитися сво думками. Раптом так – буду рада.

Для кого цей курс? 1. Ви сьогодні самотні, можливо ви втомились від поверхневих стосунків, ви хочете справжнього кохання, але ви не хочете помилитись 2. Ви вже в стосунках, зустрічаєтесь чи співмешкаєте разом, але чогось не вистачає. Ці стосунки наче і непогані, але немає в них якоїсь свіжості і натхнення. Немає в них іскри. Є побут, є звичка, є передбачуванність, але немає вогню. Немає глибокого емоційного звʼязку 3. Ви проходите глибоку кризу, у вас вже не дуже багато віри, що він чи вона зміниться. Ви багато чого пробували, але на вашу думку “стару собаку новим фокусам не навчиш”. Ви не вірите, що щось може принцопово змінитись, але чомусь ще разом Програма курсу: 1) Підготовка себе до стосунків2) Пошук супутника життя. Де зустріти? Як привернути увагу і сподобатись?3) Зустрічаємось. Як зрозуміти чи це справді моя людина, чи ні?4) Ревнощі і контроль. Де розумний баланс?5) Пропозиція. Як дійти до рішення про утворення шлюбу? 6) Підготовка до весілля. Про що критично важливо домовитись на березі? 7) Співмешкання - це розвідка до шлюбу?8) Ми молода сімʼя. Перші роки. Справжне знайомство один із одним. 9) Як захистити свою сім’ю від негативного впливу батьків та інших людей?10) Як закласти фундамент міцного шлюбу? Що робити, аби стосунки не згасли? 11) Як відпустити образу на чоловіка/жінку?12) Криза в стосунках. Як подолати? 13) Стосунки на відстані. Як зберегти сім’ю?14) Зрада. Чи є сенс продовжувати?15) Як закохати в себе чоловіка/жінку? Знову.Ця програма буде корисна як тим людям, хто вже в відносинах, так і тим хто тільки планує створити сім'ю

Ніхто не готує тебе до тиші, яку залишають діти, коли дорослішають…Не до тиші порожнього дому,а до тієї, що просочується в серце…коли вони вже не питають тебе, що робити,коли більше не шукають твоїх порад,коли починають жити… без тебе.І ти, звичайно, усміхаєшся.Бо саме цього й хотіла: бачити, як вони злітають.Але всередині… щось ламається.Бо бути мамою дорослих дітей — це інше.Це стримувати слова, коли бачиш, що вони помиляються.Це ковтати бажання подзвонити, коли вони не відповідають.Це вчитися любити, не втручаючись.Це дивитися здалеку, з руками, що залишаються нерухомими,і серцем, яке тремтить.Іноді вони щось розповідають тобі… але дуже часто — ні.А ти робиш вигляд, що не болить.Але болить.Болить не бути частиною усього, як раніше.Болить бачити, що ти їм більше не потрібна… принаймні не так, як колись.І все одно ти поруч.Готуєш їхні улюблені страви, коли вони приходять.Розкладаєш фотографії з їхнього дитинства.Молишся за них щоночі, ніби цього достатньо, щоб захистити їх від світу.Бо в глибині душі мама ніколи не перестає піклуватися.Вона просто вчиться робити це з тіні.З куточка.З молитви.І це така форма любові, якої ніхто не бачить…але на ній тримається все.Мораль:Бути мамою дорослої дитини — це прийняти, що ти вже не центр її життя… але продовжувати любити так, ніби ти ним залишаєшся. Бо є любов, яка ніколи не згасає — вона просто вчиться чекати в тиші.

Її звали Марія. Вона жила під Франківськом, працювала в аптеці. Чоловік був звичайним охоронцем. Доньку звали Оленка, і вона саме пішла в садочок. Марія писала просто, без скарг, але між рядків відчувалася втома. Інколи вона ділилася: «Чоловік затримується, я сама з дитиною, важко». Або: «Закрили садок через карантин, а мені треба на роботу».І поступово між нами простягнулася невидима нитка. Незнайома жінка раптом стала близькою. Ми ніколи не бачилися, але довіряли одна одній те, про що іноді й подругам не розповідають.Минуло пів року. Навесні я вирішила з’їздити з сином на відпочинок до Карпат. І зрозуміла, що це не так і далеко від неї.Я написала: «Я буду недалеко від тебе, може зустрінемось?».Вона довго вагалася, а тоді відповіла: «Не знаю… трохи соромлюся».Я підбадьорила: «Лише кави. Я ж не чужа».І вона погодилася.Ми зустрілися у маленькій кав’ярні. Я хвилювалася, як на побаченні. Сіла біля вікна. Серце калатало.Двері відчинилися — і вона увійшла: невисока, худенька, з волоссям, зібраним у хвіст. У руках тримала сумку, з якої виглядав плюшевий ведмедик. За руку вела дівчинку років чотирьох у рожевій сукенці з величезними очима.— Це ти? — усміхнулася Марія.— Так, — відповіла я.І ми обійнялися, наче давні подруги.Оленка простягнула мені іграшку:— Це для вас.— Дякую, сонечко, — сказала я зворушено.Ми сіли, замовили чай і почали розмову. Спершу трохи скуто, а потім легко й природно. Марія розповідала про свою роботу, я — про свою. Діти швидко знайшли спільну мову й побігли гратися.У якийсь момент я зрозуміла: це справжнє диво. Рік тому я просто надіслала посилку незнайомій людині. А тепер сиділа поруч із нею, і ця жінка стала для мене важливою.Відтоді ми підтримуємо зв’язок. Час від часу надсилаємо одна одній невеличкі подарунки: я — книжки для Оленки, вона — баночки домашнього варення.І найдивніше, що змінилося моє життя. Я стала менше дратуватися, навчилася радіти дрібницям.Усе через те, що одного дня я вирішила не проігнорувати те повідомлення.Сьогодні, через чотири роки після тієї першої коробки, я все ще зберігаю малюнки й засушені квіти. Іноді дістаю їх і розглядаю. І завжди думаю: у світі так багато байдужості… але достатньо простягнути руку один раз — і цей жест повертається сторицею.Нас єднають невидимі нитки. І маленький вчинок може змінити чиєсь життя. А іноді — і твоє власне. ❤️

Сучасні діти — не гірші.Вони не ліниві, не невдячні і не “залежні від телефонів”.Вони просто інші. Бо світ, який їх виховує, — інший.Вони ростуть серед хаосу: тиск соцмереж, постійні порівняння, кібербулінг, нескінченна вимога бути “ідеальними”. І серед цього шуму вони часто почуваються абсолютно самотніми.Вони сидять у своїх кімнатах, дивляться в екрани — не тому, що їм це подобається більше за живе спілкування, а тому що… просто немає з ким говорити. Батьки постійно зайняті, втомлені, поглинуті роботою та проблемами. Час від часу — швидке “Як справи?” або новий гаджет, подорож, кросівки. І здається: “Мій син/донька має все”.Але вони не мають вас. Вашої повної уваги. Вашого “Розкажи, як ти насправді почуваєшся”. Бо любов не замінить жоден iPhone чи відпустка. Дитині потрібен ви.Потрібен зв’язок. Розмова, в якій ви справді слухаєте. Погляд в очі, без телефону в руках. Бо якщо цього не буде — знайдеться хтось інший, хто “послухає”. І цей хтось може не мати добрих намірів. Це може бути незнайомець онлайн, токсична компанія чи жорстокі коментарі з інтернету, які переслідуватимуть навіть уночі.Сьогодні діти живуть під мікроскопом. Кожне фото, коментар чи селфі — під прицілом чужих оцінок. І найгірше — від цього немає втечі. Булінг не закінчується з останнім дзвоником у школі. Він іде за ними додому, у ліжко, у телефон під подушкою.І ви можете думати: “Вони ж не скаржаться, значить, усе добре”. Але біль діти часто носять у мовчанні. Вони перестають говорити, просити, намагатися бути почутими. І саме в цей момент нам починає здаватися, що все нормально. Але саме тоді — ні.Діти не перестають потребувати нас лише тому, що ми зайняті чи втомлені. Вони просто перестають просити. І це — найнебезпечніший момент, коли ми можемо втратити їх.Не чекайте, поки стане пізно. Поговоріть сьогодні. Послухайте сьогодні. Будьте поруч сьогодні.

https://t.me/happiness_club_ibb/1187Коли чоловік і дружина разом проходять крізь труднощі - не один проти одного, а пліч-о-пліч, – тоді родина стає твердинею, де не страшно ні буревіям, ні грому, ні темряві.У такій сім’ї немає переможців і переможених, бо обоє живуть не для того, щоб мірятись силою чи правотою, а щоб любити, терпіти, прощати, плекати доброту одне в одному.І коли навіть життя втомлює, коли сили тануть, коли зникають відповіді - саме єдність, натхнення (думки один про одного) і любов не дають упасти.Бачити в іншому образ Людяності, не ворога і не суперника - ось що рятує. А коли хтось оступився, згрішив, слабнув -- не відштовхувати- не принижуватиА простягнути руку.Бо завтра вона може знадобитися тобі.Справжня любов ніколи не шукає вигоди.Вона служить. І ця служба - найвища.Тато, Мама першими служать дітям щоб показати, як маємо поводитися ми в родині.Не панувати - любити.Не вимагати - віддавати.Не чекати, що тебе зрозуміють, - а самому розуміти.Якщо подружжя навчається такому щодня - по краплині, по жесту, по слову - тоді це вже не просто шлюб.Це шлях до РОДини, який вони проходять разом. І радість, і печаль, і перемоги, і зраненість - все стає добром, коли серця єдині.

Одного разу, будучи на природі, я спостерігав дивовижне видовище: прокинувшись рано вранці, бачу, що в мій п'ятилітровий прозорий бачок із водою потрапило кілька десятків мурах. Спочатку вони борсалися нарізно, але потім поступово почали збиратися в купку. Побачивши, що мурахи підіймаються одна на одну і, як мені здалося, топлять своїх же, щоб вижити, – я відмовився від думки їм допомогти. Яке ж було моє здивування, коли через дві години побачив мурах живими. Вони створили маленький плаваючий живий острівець, розташувавшись один на одному у вигляді піраміди. Мене зацікавила живучість цих комах, і я став спостерігати за ними. Ті, що були внизу, звичайно ж, перебували у воді, але до певного часу. Їх добровільно змінювали мурахи з верхнього ряду. Вони спускалися у воду і тільки після цього, втомлені тримати своїх родичів, комахи вилазили на цей живий острівець для відпочинку, щоб потім знову змінити своїх друзів. Причому жоден із них не намагався швидше піднятися на верх, навпаки, поспішали спуститися у воду, туди, де було найважче. Я був вражений їхньою героїчною самопожертвою та взаємодопомогою і тому вирішив швидше їм допомогти. Мені вдалося знайти ложку, яка легко входила в шийку посудини. Коли мурахи побачили порятунок, вони організовано, по одному вилізли на суходіл, але один, все-таки знесилений, не зміг зачепитися за край ложки і залишився борсатися у воді. Помітивши це, остання мураха, що замикала колону, повернулася назад. Я ніби чув, що він кличе його і благає: «Тримайся, брате, я тебе не кину!» Розуміючи, що з «берега» не дотягнутися, мураха почала спускатися у воду, але тут я не міг більше дивитися на цю щемливу для серця картину і посунув ложку ближче. Тоді він легко дотягнувся до свого побратима і витягнув його. Таким чином, ця жива плаваюча піраміда вижила завдяки взаємодопомозі. Весь процес спостереження викликав у мене масу різноманітних почуттів. Спочатку був осуд, коли я подумав, що мурахи топлять одна одну.Потім здивування, що вони залишилися живі після довгого плавання у воді. Потім було просто цікаво спостерігати за ними, але, побачивши чітко налагоджену систему саморятування, я прийшов у захват. Кожна комаха знала, що їй потрібно робити. І, звісно, я шкодував, що від самого початку не допоміг мурахам. Вони своєю поведінкою змусили мене засоромитися. І останнє почуття, яке я пережив у цей час, – велика досада.Безперервним потоком до мене йшли думки про людське – байдужість, розбіжності й недоброзичливість тощо. Хотілося закричати на весь світ: «Люди! Якщо ви не знаєте, як треба жити, навчіться хоча б у мурах». Невже ми дурніші за комах?! Немає толку від людських молитов, якщо вони не підкріплюються справами. Давайте будемо як мурахи... пам'ятайте, в єдності – сила! Сергій Хибар, «Навчись у мурашки».