Garipova

Щоденник Кличка:Привіт, щоденник!Сьогодні вийшов на роботу і неочікувано туди зайшов. Потім довго думав, як я міг одночасно вийти і зайти. Попросив в цей час нікого не заходити. Я не міг зібрати всі думки до купи, вони розсипались як чіпси, які береш мокрими руками. І я випадково вийшов із себе, хоча я знав наскільки це абсурдно з точки зору логіки… Знов всі будуть сміятися. Слава Богу нашому Ісусу Христу, що ніхто не знає про тебе, мій щоденничок. Ти - мій самий головний друг. Інші не хочуть мене слухати, або неочікувано переривають розмову дуже гучним сміхом. Я ніколи не розумів, чому вони сміються... це вони неочікувано згадали щось смішне? Чи що? Бо в мене ніколи такого не було. Плани на день мої прості, посиджу за столом до обіду, треба набратися сил на підрахунок білка за обідом, потім знов закриюсь в кабінеті з важним видом. Бо сьогодні знов фотосесія… треба відпочити… правда… чому вони постійно возять мене фоткатись на якісь розвалини…. Треба поміняти піарника. Ох, щось вже в сон кло…..

Про мою українськуЯ народилась на Вінничіні, де кажуть слово «бараболя» і її обовʼязково треба «вжарити з мнясом», але перед цим помити з «ронделі», ну якщо «допетраєш».Загалом, дитинство моє проходило в україномовному середовищі, де дід різав свиню українською, а потім українською роздавав всім дітям пососати вуха. Чого можна було ще бажати? Прекрасне дитинство з колодязем, гусками, биками.Але, мої батьки були лікарями, то їх перевели в інше село. Ще подалі від цивілізації. І моя бабуся, директорка і головна лікарка районної дитячої лікарні Бендер сказала чистою російською мовою:«Валя, угробиш детей! Их нужно в нормальную школу отдавать!»Моя мама не хотіла гробити дітей, тому ми поїхали в Пріднєстровьє. Окрім себе я туди привезла мʼяку «Г», що спричинило багато сліз в першому класі, бо я не хотіла міняти свою мʼяку «Г» на їх тверду «Г». З мене сміялись, казали, що я селючка, а я реально була з села, то протиставити мені було нічого. На вихідних я дивилась у вікно в сторону Вінничини (як мені зддавалось) і співала вигадані грусні пісні. В першому класі почалась гонка за пʼятірками, я вирішила бути кращою в цій гімназії імені Пушкіна. Ну, і я була одна з кращих. Цілими днями я читала, писала, читала і писала. Аж поки не наступила війна. росія напала на Пріднєстровьє. Зі своєю твердою «Г» росія прийшла туди, де вже всі її знали. Ми не виїзжали, поки не згорів сусідній дім, поки не вбили всіх молдаван з нашого будинку, поки до нас в дім не прилетіла пуля і не пролетіла повз мене. В 10 сантиметрах. Було прийнято вольове рішення, повертатись в Україну. В табір для біженців. Там було прекрасно - море, друзі і я завжди знала по ком дзвонить колокол, бо це був сигнал - їжа.Потім ми переїхали до родичів в Білгород-Дністровський і я прийшла в школу, де мені наново треба було вчити літеру «Г», мою мʼяку.Але ж це була Одеська область, то ми вчили українську, але раз на тиждень. Все виховання було російською мовою з російськими авторами, наукові роботи ми теж писала про них. В моєму містечку була тільки одна україномовна школа, де вчились «селюкі» і «відсталі», як нам казали. Після того був російськомовний вуз Одесі, де все було російською, де на свята виступали російські гурти (бо росія за це платила великі гроші кому треба) і на вулицях дітям роздавалися тряпки-триколори. Звісно проплачені були білборди, телеканали і радіостанції. Проплачені наративи і любов до мови, яку кожен вже відчував, як свою, бо хто там памʼятає, з чого воно почалось. І тільки під час повномасштабної війни, я, людина, яку другий раз змусили бути біженкою, вже в свідомому віці «допетрила», звідки ноги ростуть. І зараз я хочу наздогнати все, що в мене відібрали, все, за що заплатили, щоб я не знала і не відчувала. Івасюк, Параджанов, Приймаченко, хочу просто бути двома ногами на своїй землі, любити її, обіймати і говорити свою улюблену мʼяку «Г» Гордо і з Гідністю.

Я багато думаю про Поліну, її майбутнє, про те, що я маю їй розказати про цей світ.І я сьогодні вночі прийшла до висновку, що я не зможу її попередити про все, я не зможу закласти в неї щось, що зробить її професійною, сміливою, творчою, не зможу навчити її кордонам, якщо буду прям ВЧИТИ. Нічого з цього, мені здається не працює. Глобально. Працює тільки любов і наскільки дитина щаслива, коли ви разом. За ці вихідні я зловила стільки щасливих поглядів від неї, стільки довіри, стільки ніжності, що я зрозуміла, що фокус має бути тільки на ЩАСТЯ РАЗОМ. Звісно, не без проговорювання складних тем, не без складних розмов, не без роботи внутрішньої. Але фокус. Фокус я знайшла. Думаю, він і був, просто зараз потрапив в літери. Якщо подумати про себе і про багатьох моїх дорослих знайомих, то з нами теж не працювало «виховання», ми виросли такі, які мали бути. У мене було дуже складне дитинство, але я все одно життєрадісна, люблю людей, бачу свою міссію. А є люди, яких виховували в строгості і вони стали наркоманами і шлюхами. Я мамі завжди казала: які до мене претензії? Я не наркоманка, я не шлюха, бінго! Я нормальна людина! Зі мною все добре! Бо які б не були батьки, у дитини все одно свій шлях. І ми можемо дати їм лише любов.

Коли казали, що є різниця поколінь, я завжди не вірила. Бо не вірила, що я колись буду ворчти на молодих. Але чим більше, тим я ціную одноліток, яких це життя трохи потріпало, як мене)Бісять ці молоді- Я не працюю по пʼятницям, після 18:00 я не відповідаю на повідомлення і я хочу зарплатню 100 тисяч гривень.І ти їм передзвонюєш, щоб дати фідбек, але вони ж не беруть трубку, бо це порушує їх особистий простір. І я, яка в 20 років роздавала флаєра на морозі мінус двадцять десь під Миколаєвом, за 15 гривень за годину, приймаючі компліменти від бомжів типу: ⁃ яка талановита ляля, хочеш з нами поїсти кровянкі на хаті?Просто не розумію, як вони до цього прийшли. Мені здавалось, до зарплати 100 000 треба дуже багато працювати в професії… чому вони вирішили, що їх мають цінувати по факту їх існування?Я памʼятаю, як я хотіла працювати у успішної менеджерки Просто радіо помічницею, так я одолжила пальто і сумку, щоб виглядати більше презентабельно, щоб мене хочаб в офіс пустили. Там потім, правда, в самому офісі я не змогла відкрити сумку, бо замок був замисловатий і тим самим провалила співбесіду. Бо якщо людина не може впортатися зі своєю сумкою, то… ))))Зараз всі молоді такі на зустрічі в в Завертайло кажуть:У мене не вистачає грошей на життя…В цей момент я режисерка театру Юракадемії їм кабачкові ікру з майонезом Сонячна долина десь в парку перед зайняттями. А ввечері насолоджуюсь неповторним смаком пива Янтарь, саме неповторним, бо олди знають: бутилка Янтаря ніколи не повторювала один і той самий смак. Ми працювали, що йобнуті. І досі працюємо.І, може молоді праві, так і треба. Але вже усьо. Ми по іншому не вмієм. І, може, не хочемо.

Хочу написати сюди свої думки. Повертатись в професію непросто. Думаю, це всюди так - і серед електриків є зірки і розписаний графік работ за оверпрайс. Але в в шоу-бізнесі все настільки стрімко, настільки хаотично, що коли ти випадаєш на пару років - ти практично пішов. Було б в мене пишне плаття, то можна було б і робити концерт в 2022 "Гаріпова уходить зі сцени". Думаю термін "зірки" для шоу-бізнесу придумали саме не тому, що вони сяють, а тому що вони згоряють і народжуються нові. Тому повертатися - коли в інформаційному полі вже все обновилось до невпізнаваності - непросто. Треба мати товсту шкіру. Але - я зрозуміла - що і я повністю обновилась. На молекулярному рівні і всередені я згоріла і народилась вже багато разів. Якщо раніше в мене був образ сильної і незалежної, я розйобувала і жгла напалмом на сцені, але всредені я насправді боялась пауз і іноді самого глядача, то зараз я дозволяю бути собі крихкою і люблю глядача. Я люблю цього вигоревшего глядача, який прийшов подивитися на тривожного артиста, і перші і другі вночі чули вибухи, а зранку пьють V60 і хохочут ввечері над тим, як смішно і дивно ми живем))))Акторка Настя Капінус розказала мені дуже прикольну історію. Її Майстер по акторській майстерності в універі дала їм поставити спектакль відомої режисерки за ніч, розбити по частинам і поставити. І самий досвідчений старший актор сказав: Це неможливо! Неможливо за ніч! Цю виставу досі не поняли ані люди, ані критики, як ми можемо її просто взяти і поставити ще й за ніч?!І вона сказала: Поки ти не сказал, що це неможливо, всі інші про це не знали.Це дуже ахуєнна думка, і це як факел, який освітлює тобі дорогу вперед. Освітлює недалеко - на метр. І в цьому метрі ти все бачиш і навіть відчуваєш себе в безпеці. То я так і буду робити. Починати заново. Прокладаючи собі шлях метр за метром. Думаючі про те, що немає нічого неможливого.Дякую кожному, хто читає мої замітки і рефлексує разом зі мною)

Ви помічали людей, які думають? Ну, не апріорі, а пряму у вас на очах. В кафе, наприклад. Фу. Всі в телефонах, а вона сидить такая - думає. Страшно. Хто знає, що там за ідеї в голові. Праві.. ліві… А може вона потім з кимось цим поділиться і хтось теж почне отак от думати. Кому воно треба? Ще дитині потім своїй розкаже… А думаючі діти, вони не лохі, вони почнуть задавати питання. І хто на них відповість, я вас питаю? Головне, мамка її не думала, бабка не думала, а ця іш! Думає, що краща. Молодьож! Це всі їх ці інтернети, вся ця свобода, без кріпкої руки..То, страшно, страшно, господа. Задумалісь вони. Раніше треба було думати, а зараз шо вже. Вже треба робити. Те, що інші скажуть. А не ото свої думки думати. Єдине що радує - до такого злого і тупого, як зараз відбувається, складно додуматись, ще багато років будуть думати, кращі голови країни. Як так сталось, що то було? А це ніхто не видумав - воно просто само буває, коли люди не думають. Але все одно - бачити, що хтось думає. Ну це просто неприємно. Фу.

Відїбатися від себеЦе найцінніша порада, яку можна порадити людині. Замість - роби маску для обличчя, замість - пий зранку теплу воду з куркумою, піди до звукотерапевта. Це все хуйня (а звукотерапевт апріорі і звучить, як хуйня). …Бо маску можна забути вдома, а з похмілля не хочеться куркуми. І взагалі всі такі поради - вони настільки невагомі в порівнянні з порадою-боссом. З порадою - маткою порад. Бо відїбатися від себе - це щось на глобальному. Це припинити хотіти всім подобатися і вимагати це від своїх близьких. Це припинити терорізувати себе за живіт, який трошки свисає, за те, що ти не вивчаєш англійську мову (положа руку на серце, якщо б ми стільки ж разів качали прес, скільки ми намагалися вивчити мову, то давнобули б з кубіками), за те, що твоя дитина в брудному, вдома не затишок з журналів Ле Бусоль і ти нічого не вмієш робити руками. За те, що в тебе бувають дні і навіть місяці, коли в тебе немає сил ні на що. А головне - відїбатися від себе, що ти недостатньо розважлива, недостатньо глибока, не достатньо добра, не достатньо андеграундно смішна і недостатньо ганіальна. Відїбатися від бажання - залишити слід у вічності. А просто жити це життя. (Бо бути щасливою в брудному светрі на поцарапаному котами дивані тупо легше, ніж бути щасливою в красивому платті з посмішкою, але з гемороєм і грижею). Відїбатися від себе це - прийняти свою темну сторону. Подружитися з нею. Не прятати від себе. Не зображувати із себе когось іншого. Повного добродєтєля. Світло відніше більше, коли його відтіняє тінь. Як би ми малювали драпіровку без тіней? Це був би чистий лист. А чистий лист це не цікаво. Там нічого не можливо побачити. Та і взагалі зображати з себе в 40 років чистий лист, це як бути цнотливою шлюхою. Тож… прямо зараз подумайте - за що ви себе картаєте - і… ну ви поняли.Цю пораду напередодні дня народження дала мені моя подруга Олена. Людина, яка відїбалась від себе. І це саміий класний подарунок собі. З днем народження, Молодцова!

ПроявленістьТак як тут дуже вузьке коло людей, то я можу бути тут відверта. Хоч тут. Сьогодні зранку до мене прийшла думка, чому я все не можу вийти на сцену. Як колись. Одна. В чомусь леопардовому або чорному, з червоними губами або на каблах. Хоч я так сильно це любила. Мене запросили на фотосет, просто фотограф з інстаграма. І я реально не поняла, чому. Чому мене? Що я можу дати фотографу, який фоткає красивих худих людей? Ну, і я сіла думати цю думку, чому мене так це здивувало і поняла. Що я безмежно стала боятися проявлятися.Винувата, звісно, глобально, в цьому війна. Бо, на початку вторгнення, я взагалі нічого не боялась, ані відповідальності, ані нереальних проектів, ані відчайдушних ідей. Але, з часом, від кількості задач і ахуя, ти стираєшся. І зменшуєшся до розміру того, що може вивезти твоя психіка. Та світова норма хейту, яка випала в нашій країні за останні часи, всім вам відома. Дуже складно у нас бути публічним. Ти постійно вигрібаєш за все, щоб ти не робив. Просто все, що ти робиш - все погано. Ніяк ти не можеш дотягнутися до гарної оцінки нашого криштально-чистого суспільства в білих плащах. І я згадала той благодійний концерт в Ірландії, коли я ще виступала російською мовою, бо пройшов всього 1 місяць від початку повномасштабного і поки ми всі рятували своїх дітей і починали збирати перші гроші не було часу вчити мову. І от там, на тому концерті, жінка підняла скандал з приводу цього і здається, ось там, я схлопнулась. Я більше не хотіла виходити на сцену. До людей, які не розуміли, що ми всі, хто на сцені, виступаємо, як бродячій цірк, без житла, без грошей, з дітьми в колясках, які ми губимо в аеропортах.І після того, я все менше і менше почала виходити на сцену, раділа, коли на мене не вистачило часу, коли переносили концерт.Ну, і звісно я почала ховатися. Я почала придумувати проекти, де проявляється хтось інший. Хтось, будемо називати речі своїми словами, сміливіший. Олена, Вова, Саша. І мені дуже було комфортно в цій ролі. Я здобула дуже багато навичок, навичилась управляти процесами, монтувати, працювати в ПТС, управляти різними командами, думати наперед, загоювати конфлікти, звільняти людей, шукати гроші, брати відповідальність за все, що було в кадрі перед людьми і партнерами, шукати той самий смак унагі в контенті, робити вірусні роліки, короче, багато всього. Але. Проявлятись я все одно не вміла, тому назву для продакшна Гаріпова продакш (боже, як мені було складно наважитись на це) придумала Іванка і настояла на тому. Я настільки не хотіла замовляти графіку для цього, що просто написала карандашом на клаптику Поліного альбома. Ну і зазвичай я не розповідаю, скільки я роблю роботи, наскільки в ахує від того моя родина і я сама. За перший проект, я набрала 11 кілограм, просто тому що, може бути, хотіла бути вєсомою. Щоб мене побачили. Потім я схаменулась, стала менше знову, але тепер мені дуже потрібна була вдячність за те, що я роблю. Хоч я роблю це не для того. Короче, на вагах компенсації постійно хтось страждав. І, в сновноному, я))))Сьогоднішний ранок з цією думкою, що все моє вигорання, все моє небажання щось робити і розпочинати нове, я думаю про те, що мені треба врешті решт проявитися.Чи я знаю, як це зробити?))))Чи працюють старі механізми? Для мене і в принципі?Як я буду це починати робити, я не знаю.Для початку, я почну тут в телеграмі скидувати те, що я пишу в стол. І, може, колись, ви побачите мене там, де мені місце. На кухні. ))))))