Про мою українськуЯ народилась на Вінничіні, де кажуть слово «бараболя» і її обовʼязково треба «вжарити з мнясом», але перед цим помити з «ронделі», ну якщо «допетраєш».Загалом, дитинство моє проходило в україномовному середовищі, де дід різав свиню українською, а потім українською роздавав всім дітям пососати вуха. Чого можна було ще бажати? Прекрасне дитинство з колодязем, гусками, биками.Але, мої батьки були лікарями, то їх перевели в інше село. Ще подалі від цивілізації. І моя бабуся, директорка і головна лікарка районної дитячої лікарні Бендер сказала чистою російською мовою:«Валя, угробиш детей! Их нужно в нормальную школу отдавать!»Моя мама не хотіла гробити дітей, тому ми поїхали в Пріднєстровьє. Окрім себе я туди привезла мʼяку «Г», що спричинило багато сліз в першому класі, бо я не хотіла міняти свою мʼяку «Г» на їх тверду «Г». З мене сміялись, казали, що я селючка, а я реально була з села, то протиставити мені було нічого. На вихідних я дивилась у вікно в сторону Вінничини (як мені зддавалось) і співала вигадані грусні пісні. В першому класі почалась гонка за пʼятірками, я вирішила бути кращою в цій гімназії імені Пушкіна. Ну, і я була одна з кращих. Цілими днями я читала, писала, читала і писала. Аж поки не наступила війна. росія напала на Пріднєстровьє. Зі своєю твердою «Г» росія прийшла туди, де вже всі її знали. Ми не виїзжали, поки не згорів сусідній дім, поки не вбили всіх молдаван з нашого будинку, поки до нас в дім не прилетіла пуля і не пролетіла повз мене. В 10 сантиметрах. Було прийнято вольове рішення, повертатись в Україну. В табір для біженців. Там було прекрасно - море, друзі і я завжди знала по ком дзвонить колокол, бо це був сигнал - їжа.Потім ми переїхали до родичів в Білгород-Дністровський і я прийшла в школу, де мені наново треба було вчити літеру «Г», мою мʼяку.Але ж це була Одеська область, то ми вчили українську, але раз на тиждень. Все виховання було російською мовою з російськими авторами, наукові роботи ми теж писала про них. В моєму містечку була тільки одна україномовна школа, де вчились «селюкі» і «відсталі», як нам казали. Після того був російськомовний вуз Одесі, де все було російською, де на свята виступали російські гурти (бо росія за це платила великі гроші кому треба) і на вулицях дітям роздавалися тряпки-триколори. Звісно проплачені були білборди, телеканали і радіостанції. Проплачені наративи і любов до мови, яку кожен вже відчував, як свою, бо хто там памʼятає, з чого воно почалось. І тільки під час повномасштабної війни, я, людина, яку другий раз змусили бути біженкою, вже в свідомому віці «допетрила», звідки ноги ростуть. І зараз я хочу наздогнати все, що в мене відібрали, все, за що заплатили, щоб я не знала і не відчувала. Івасюк, Параджанов, Приймаченко, хочу просто бути двома ногами на своїй землі, любити її, обіймати і говорити свою улюблену мʼяку «Г» Гордо і з Гідністю.