Коли я навчався у гімназії, приблизно в 5-му класі, у нас з’явився клуб любителів The Beatles. Його організував наш фізик — Володимир Валерійович, або просто ВВ. Людина тонкого смаку і великої музики. Саме після «бітлів» від нього я вперше почув і про інші гурти. Але почну з головного. Було чотири великі зустрічі. Збиралося кілька класів. ВВ поділив творчість The Beatles на чотири періоди — і кожну сходку присвятив окремому етапу. Ми слухали пісні, відповідали на питання, грали в «вгадай мелодію», обговорювали тексти й аранжування. Тоді я по-справжньому закохався в них. Слухав постійно. Потім — дорослішання. З’явилися Queen, складніші речі — King Crimson, Genesis. Коли з колонок лунав Scooter – How Much Is the Fish, мене відверто перекошувало 😅

Про The Beatles я якось забув. Вони залишилися десь у шкільних спогадах. І ось проходить приблизно 25 років. Я починаю цікавитися сонграйтингом — не емоційно, а «науково». Розбираю гармонії. Дивлюся, де використана модуляція через півтон. Де тритонова заміна. Як працює домінанта, як будуються переходи між тональностями. І тут випадково знаходжу на YouTube розбір The Beatles. Або не випадково))І мене буквально пробиває. Виявляється, вони були неймовірними не просто тому, що писали свої круті пісні, а тому, як вони їх писали, що вони дозволяли собі в 1960-х. Які гармонічні рішення використовували та як ламали очікування слухача. І я розумію: те, що я зараз вивчаю як «теорію», вони вже інтуїтивно застосовували 60 років тому. Коло, здається, замкнулося. І це цікаве відчуття — коли ти повертаєшся до чогось дитячого, але вже з іншим рівнем глибини. Наче слухаєш ті самі пісні — але вперше. Іноді ми не переростаємо речі. Ми просто доростаємо до їх розуміння.