Telegram statistics channel - @brd24_official

КООРДИНАТИ ДОМУ НА СЕРЦІ. ЯК МИСТЕЦТВО ОБ’ЄДНУЄ БЕРДЯНЦІВ – ДУМКА ХУДОЖНИЦІ «Бердянський код» – це рубрика про людей, які своєю діяльністю стають магнітами для бердянців у всьому світі. Ми досліджуємо, як через творчість, бізнес чи соціальні ініціативи наші земляки зберігають спільну ідентичність та не дають місту зникнути з мапи пам’яті. Перша експертка проєкту – художниця Марія Юдіна. Вона на власному досвіді довела, що правильно обраний символ може стати пізнавальним знаком, що об’єднує бердянців де б вони не були.Творчість як маніфест проти забуттяКоли місто опиняється в окупації, найбільша небезпека – це не лише фізична відстань, а й інформаційна тиша. Саме тому Марія Юдіна з перших днів повномасштабного вторгнення зробила ставку на «гучне» мистецтво. Перебуваючи в Києві під обстрілами, вона зрозуміла: творчість має стати інструментом боротьби за те, щоб про Бердянськ пам’ятати не як про черговий рядок у військових зведеннях, а як про живе, тепле морське місто.Мені хотілося, щоб про наше маленьке містечко згадували якомога більше. Чим більше воно на слуху, тим сильнішою стає наша внутрішня сила єднання. Я хотіла, щоб воно назавжди залишилося в серці, – ділиться Марія. Пошуки ідеальної форми почалися зі статуеток у формі легендарного бердянського бичка, керамічних альтанок та маяків–світильників. Проте художниця швидко зіткнулася з викликами: крихкий хендмейд важко передати за кордон. Так виникла ідея трансформації: мистецтво має бути мобільним.Одяг та аксесуариМистецтво по-справжньому об’єднує громаду тоді, коли воно виходить за межі галерей і стає частиною щоденного життя. Марія перетворила декор на те, що можна носити буквально «біля серця» – так з’явилися її відомі худі та футболки.Цю ж хвилю підхопила і редакція «Бердянськ 24», створивши власну лінійку оригінального авторського мерчу. Аксесуари від редакції стали тими самими секретними кодами, за якими ми впізнаємо своїх: • Хустини – ніжна згадка про азовські заходи сонця, що огортає плечі теплом рідного міста. • Шопери – маніфест ідентичності, який бердянці гордо несуть вулицями Праги, Львова чи Києва. • Піни та патчі – маленькі металеві «маячки» та шеврони на наплічниках, що змушують серце битися швидше, коли бачиш такий самий знак у натовпі.Статуетка – це круто, але вона стоїть вдома. А мерч ти можеш носити постійно. Це те, що зігріває в еміграції та заявляє світу про те, хто ти є, – каже експертка. Код зшитий ниткоюОдним із найпотужніших елементів «Бердянського коду» стали цифри. На виробах Марії часто вишиті географічні координати міста. Для сторонньої людини – це просто набір знаків. Для бердянця – це точна адреса дитинства.Не всі знають наші координати напам’ять, але люди впізнають їх миттєво. Це створює ефект нитки, яка зшиває нас у єдине ціле, – розповідає Марія. Художниця згадує, як на День міста у Києві сотні бердянців, які ніколи не бачилися раніше, миттєво знаходили одне одного саме завдяки цим символам. Мистецтво та спільні проєкти дали їм легітимний привід підійти, обійнятися та відчути силу спільноти.Чому символи гріють душу?Війна змінила наше сприйняття. Те, що раніше здавалося сувеніром, сьогодні набуло сакрального змісту. Марія впевнена: ми починаємо по-справжньому цінувати коріння, коли його намагаються вирвати.Зараз людям потрібно щось для підтримки менталочки. Хтось запитає: «Нащо мерч, коли немає світла?». Але саме ці дрібнички допомагають триматися. Якщо в мене в душі море – я буду малювати море, – зізнається художниця. Мистецтво Марії Юдіної та ініціативи на кшталт мерчу «Бердянськ 24» – це доказ того, що місто неможливо окупувати в головах. Поки ми носимо координати міста на одязі чи патчі на рюкзаках, місто живе скрізь, де є хоча б один бердянець. І головна мета цього коду – дочекатися дня, коли всі ми в цих самих футболках і хустинах зберемося для спільного фото на вільному бердянському пляжі.

«Я ДУМАЛА, ЩО МОЄ ЖИТТЯ ЗАКІНЧИЛОСЬ У 50, А ВОНО ЛИШЕ ПОЧИНАЛОСЬ». БЕРДЯНКА ПРО НОВИЙ ПОЧАТОК ПІД ЧАС ВІЙНИДо війни Яна втратила все, що мала, та стояла на руїнах свого життя. Та повномасштабне вторгнення змусило рухатись далі і жінка вистояла це випробування. В листі до редакції «Бердянськ 24» вона поділилась своєю щемкою історією.«Я прожила в Бердянську майже 50 років і ніколи не була за його межами. Чесно, навіть не хотіла подорожувати, бо мала надто яскраве та повноцінне життя вдома. В мене була чудова робота викладачкою, а пізніше я почала працювати онлайн – репетиторкою англійської мови. 20 років у шлюбі – доволі непоганому, в якому ми народили двох дітей. Родина, робота, зустрічі з подругами на каву, походи в кінотеатр та безліч хобі. Жодного разу я не засумнівалась, чи достатньо хороше в мене життя, бо саме таким воно і було.Та одного дня все почало рушитись. Діти підросли та роз’їхались на навчання, а нас із чоловіком поглинула криза, яку ми не змогли подолати. За кілька років до війни розлучились. Через стреси здоров’я погіршилось, почалася депресія – і я поставила роботу на паузу. Пізніше мені діагностували злоякісну пухлину грудей.Я думала, що гірше бути вже не може, аж раптом зателефонувала донька в сльозах: їй діагностували лейкемію. Я не могла повірити, що всі ці випробування відбуваються зі мною – колись щасливою, успішною жінкою.І я знову думала, що гірше вже точно не буде. Та ранок 24 лютого 2022 року показав: біда не має меж. Вже тоді я відчувала себе зламаною, нездатною до життя. В той момент я повірила, що моє життя закінчилось у 50 років. Можливо, я б не наважилась виїхати з міста, але мені треба було продовжувати лікування. Так я поїхала в Австрію, де вже перебувала моя хвора донька та жили батьки.Там я почувалася безпорадною, загубленою та чужою. Без чоловіка, без роботи, хвора – та ще й із хворою дитиною на руках. Я вже не вірила, що ця чорна полоса колись закінчиться. В такі моменти це здається нереальним.Та цей лист не про смерть. Він про віру, надію, любов та життя.Потроху хвороба доньки почала відступати. Я відчула таке полегшення, що й мій організм пішов на покращення. Згодом лікарі повідомили про ремісію. Я відчула нові сили, повернулося бажання працювати. Нині я знову викладаю онлайн для українців. Окрім того, я знову відчула потребу в стосунках. Пройшло багато часу, перш ніж я наважилась на побачення, і доля подарувала мені прекрасного чоловіка.Інколи я жартома кажу, що відчуваю себе пташкою Фенікс, яка воскресла з попелу. Майже в 50 років я втратила все, що було дорогим моєму серцю: чоловіка, роботу, здоров’я та спокій. Але сьогодні я маю набагато більше. Моя історія про те, що інколи життя бентежне. Моє почало руйнуватися ще до війни, але війна не стала перешкодою до відновлення.Я хочу нагадати всім бердянцям: будьте сильними. Навіть коли ви відчуваєте слабкість – знайте, що це нормально. Визнайте це та йдіть далі. Боріться за життя, бо воно варте цього».

ОКУПАНТИ ВИЗНАЛИ СІМ’Ю БЕРДЯНСЬКОГО СТУДЕНТА НЕБЛАГОПОЛУЧНОЮ ЧЕРЕЗ ЙОГО ТАТУЮВАННЯХлопця звинуватили в поширенні «нацистської» атрибутики. Через це в квітні 2025 року окупаційна влада визнала його родину такою, що перебуває у соціально-небезпечному становищі.Відомо, що хлопець навчається в Бердянському центрі професійно-технічної освіти. Окупаційна комісія у справах неповнолітніх описує його як дисциплінованого, спокійного та дружелюбного, а побутові умови в квартирі, де живе його родина, задовільні. Однак татуювання коловороту та стікери в Telegram із «зображенням неонацизму» для окупантів свідчать про «неналежне виконання батьківських обовʼязків». Для перевиховання бердянця створили піврічну програму «соціальної реабілітації». Про це «Бердянськ 24» дізнався з матеріалу KibOrg.Мати учня не перевіряє його телефон і не контролює його дозвілля. Тож і не знала, ні про наявність у нього татуювання, ні про «переписку, де проявляється неонацизм». Жінка проводила з сином «бесіди з приводу зміни влади в Бердянську», але «на тему нацистської символіки не проводила».Відомо, що ще троє студентів Бердянського центру професійно-технічної освіти мають заборонені в росії татуювання. Їх також взяли на соціальний облік.З внутрішньою документацією БЦПТО KibOrg дізнався, що в навчальних закладах Бердянська вилучили та знищили українську літературу. Водночас запровадили заняття з патріотичного виховання.Окупаційна влада наказала керівникам освітніх закладів передати персональні дані всіх студентів, яким виповнилося 16 років, до відділу мобілізаційної підготовки окупаційного Міносвіти Запорізької області. Військовий облік є обов’язковим не лише студентів, а й викладачів. Лише з БЦПТО до загальновійськового запасу долучили щонайменше 30 чоловіків. Серед них педагоги, інженери, завгоспи та двірники.

«НАЗУСТРІЧ ВЕСНІ». ПИСЬМЕННИЦЯ ВІТАЛІНА ШЕВЧЕНКО ЗІБРАЛА БЕРДЯНЦІВ У КИЄВІТворча зустріч відбулася 21 березня в одній зі столичних книгарень-кав’ярень. «Бердянськ 24» також завітав на захід.Авторка запросила земляків, щоб нагадати: ми всі чекаємо та віримо на повернення додому. Віталіна розповіла гостям заходу про свої книги, поділилася спогадами про рідний дім і власним досвідом у ролі ВПО. Вона зачитала улюблені рядки зі своїх книг, а після заходу всі охочі могли придбати якусь для себе. Бердянці зустрілись, щоб дізнатись про творчість своєї землячки, поспілкуватись і хоч не мить відчути себе знову вдома, серед своїх.Зустріч відбулася 21 березня в київській книгарні-кав’ярні. Організаторка заходу Віталіна Шевченко пояснила, що обрала саме цю дату не випадково.«По-перше, сьогодні всесвітній день поезії. По-друге, саме в ці дні, рівно 5 років тому, я збирала велику презентацію у Бердянську. Це була моя перша збірка лірики. Тому, з нагоди свого творчого ювілею, я сьогодні організовую тут зустріч з бердянцями», – розповіла Віталіна. Втім захід був не лише про поезію та Бердянськ. Психологиня Тетяна Кулькова допомогла гостям емоційно розвантажитись і порефлексувати, щоб спогади про дім не руйнували, а підтримували.«Це зараз дуже актуальна тема. Дійсно в Україні такий напружений емоційний стан у всіх. Я думаю, не буде зайвим трішки розслабитися», – зауважила письменниця. Зустріч також мала благодійну мету. Серед присутніх розіграли книги, листівки та сувеніри, зокрема мерч від «Бердянськ 24». Отримані гроші організаторка спрямує на збір волонтерки Тетяни Тіпакової.

ЛІТЕРИ ЯК ЗБРОЯ ТА ПАМ’ЯТЬ. БЕРДЯНЕЦЬ АНДРІЙ ШЕВЧЕНКО СТВОРИВ НОВИЙ ШРИФТ «РОБІТНЯ» Автор віддає гарнітуру за донат для медичного батальйону «Госпітальєри»Шлях Андрія у світ шрифтів почався в художній школі рідного Бердянська. Понад 25 років він досліджує анатомію літер, перетворюючи дитяче захоплення на професію. Його досвід про те, як локальний контекст стає частиною великої української культури.«Я прожив у Бердянську все життя. Свій перший шрифт намалював ще чверть століття тому, а з 2005-го випускаю їх професійно. Це шлях довжиною в життя», – каже Андрій. Анатомія «Робітні»: експеримент у кожному штрихуНазва «Робітня» обрана не випадково. Це давнє українське слово, що означає «майстерня». Для автора було важливо знайти назву, яка б не лише гарно звучала, а й легко транскрибувалася латиницею, зберігаючи ідентичність.Сам шрифт – це баланс між логікою та творчим пошуком. Андрій зізнається, що проєкт вийшов дещо формалістичним, але водночас найбільш внутрішньо логічним.Трикутні засічкиГоловна фішка гарнітури. Вони роблять текст виразним у великих кеглях і водночас допомагають оку чіплятися за рядок під час тривалого читання.Характер літерОсоблива увага приділена динаміці. Автор зізнається в особливій любові до кириличної –ж– – вона тут жива та енергійна. Також велася довга робота над –б– та формою латинської –g–.Технічна довершеністьШрифт включає чотири накреслення – від делікатного «Regular» до потужного «Black». Помітні декоративні врізки фарбових пасток додають шрифту шарму й технічного присмаку.«Ідеї зазвичай приходять з олівцем у руках, але «Робітня» почалася одразу в цифровому редакторі. Я хотів створити робочу конячку, яка триматиме рядок своїми трикутничками», – пояснює дизайнер. Донат замість прайсуШрифти за донат Андрій Шевченко пропонує десяток років. Це вже традиція українського шрифтарства, обʼєднаного у віртуальну словолитню «Щедрик» (існує ще до великої війни, шрифт «Humus» було розробено в його рамках), що збирає пожертви для парамедиків. «Робітня» продовжує цю місію. Отримати шрифт можна за пожертву довільної суми на користь Медичного Добровольчого Батальйону Госпітальєри Hospitallers Paramedics.Це акт солідарності дизайнерської спільноти з тими, хто рятує життя в найгарячіших точках. Андрій підкреслює, що це не задля бізнесу, а можливість допомагати тим інструментом, яким ти володієш найкраще.Як підтримати ініціативу? • Перекажіть довільну суму на офіційній сторінці: hospitallers.life/needs-hospitallers. • Надішліть підтвердження оплати (скріншот) автору на електронну пошту [email protected] або повідомте про суму в коментарях до його дописів. • Використовуйте якісні українські шрифти та підтримуйте своїх.«Робітня» – це живий організм. Незабаром дизайнер планує розширити сімейство варіаціями з різними типами засічок та навіть безшарифною версією. Але найбільша мета лишається незмінною – повернутися додому.«У планах в мене власний шрифт для Бердянська. Ми обов’язково займемося ним, але вже після звільнення міста».

ОКУПАНТИ ЗАСУДИЛИ НА 22 РОКИ ЗА ДИВЕРСІЮ. ЩО ВІДОМО ПРО ДОЛЮ ПОЛОНЕНОГО БЕРДЯНСЬКОГО ВОЛОНТЕРА ВІКТОРА БОНДАРЕНКА?Пастор християнської євангельської церкви був волонтером ще з 2014 року. Він допомагав людям евакуюватися з окупованих територій Луганської та Донецької областей.Після повномасштабного вторгнення та окупації Бердянська чоловік надавав гуманітарну допомогу та вивозив людей з Маріуполя та околиць. У квітні 2022 року бердянця два тижні тримали на підвалі, але відпустили. Через два роки його затримали знову.Російські силовики викрали Віктора Бондаренка 7 травня 2024 року, коли той вийшов на прогулянку із собакою. Його звинуватили у підриві трансформаторної підстанції та лінії електропередачі в Бердянську. Спочатку чоловіка утримували у слідчому ізоляторі окупованого Мелітополя, потім перевели до СІЗО №1 у Донецьку. Про це «Бердянськ 24» дізнався з матеріалу ГО «Нові українські наративи».Віктору Бондаренку інкримінували кілька статей кримінального кодексу росії. Його засудили до 22 років позбавлення волі. 17 квітня 2025 року був апеляційний суд, але вирок залишили без змін. Після цього бердянця вивезли до росії та кілька разів етапували. Спочатку утримували у в’язниці в Таганрозі, потім у Кірові, а згодом відвезли на Урал. Зараз Брондаренко у Володимирському централі в Росії.«Люди казали, що бачили, як троє людей у чорному, двоє з них у масках, посадили його в автівку й повезли в невідомому напрямку. Вони намагаються пришити, що він був і в Мелітополі, і в Бердянську майже в один і той же час. Після оголошення вироку йому стало погано, викликали лікаря», – розповіла донька полоненого Марія. Відомо, що Бондаренко має кілька серйозних захворювань: вірусний гепатит С, дев’ять міжхребцевих гриж та артеріальну гіпертензію. Через стан здоров’я чоловік потребує спеціального харчування, постійного нагляду лікаря та реабілітації, чого немає у в’язниці.Сім’я спілкується з ним через адвоката. Той раз на місяць відвідує Бондаренка в колонії та передає листи. За словами адвоката, бердянець «вірить і чекає».Тим часом його сім’я бореться за звільнення полоненого. Донька пастора Марія розповіла, що бере участь у пресконференціях і мирних акціях за кордоном. Вона виступає в європейських інституціях, щоб привернути увагу світової спільноти до цивільних полонених.

СУДДЯ ЛОМЕЙКО, ЯКОГО НАМАГАЛИСЬ ЛІКВІДУВАТИ В БЕРДЯНСЬКУ, ОТРИМАВ ПІДОЗРУ В ДЕРЖЗРАДІВіталію Ломейку, судді Чернігівського районного суду Запорізької області, який після окупації залишився на захопленій території та почав працювати на росіян, оголосили підозру у державній зрадіПро це «Бердянськ 24» дізнався з тексту повідомлення про підозру та повістки про виклик, оприлюднених у березні 2026 року. У документі йдеться, що письмове повідомлення про підозру склали 13 березня 2026 року в межах кримінального провадження, відкритого ще 4 січня 2023 року, а самого Ломейка підозрюють у переході на бік ворога та наданні допомоги державі-агресору в умовах воєнного стану за ч. 2 ст. 111 КК України.За текстом повістки, Ломейка викликають до Запорізької обласної прокуратури на 23, 24 і 25 березня 2026 року для вручення підозри, допиту та інших слідчих дій. У документі також вказано його дату народження – 4 квітня 1975 року, а місцем проживання зазначене селище Чернігівка Бердянського району.Історія з Ломейком публічно тягнеться щонайменше з 2023 року. Ще тоді українські органи суддівського врядування фіксували, що він залишився на окупованій території, перестав виходити на зв’язок і фігурує в кримінальному провадженні про можливу держзраду. У травні 2023 року йому не дозволили звільнитися з посади за власним бажанням саме через наявність таких обставин.Після цього Ломейко неодноразово спливав уже в російському інформаційному полі. У жовтні 2024 року після вибуху автомобіля в Бердянську окупаційні ресурси заявили, що він вижив, і поширили відео, де Ломейко пояснював, чому пішов на співпрацю з росією. Тоді ж «Бердянськ 24» писав, що він був єдиним суддею на окупованій частині Запорізької області, який погодився працювати за російським законодавством.Згодом окупаційні медіа та російські слідчі заявили про затримання людини, яку назвали причетною до підриву його автівки. За версією російської сторони, вибуховий пристрій заклали наприкінці вересня 2024 року, але в момент вибуху в машині нікого не було. Про це «Бердянськ 24» повідомляв у листопаді 2024 року.Водночас уже у 2025 році українські та російські джерела підтверджували, що Ломейко не зник з публічного поля. «Слідство.Інфо» з посиланням на рішення Вищої ради правосуддя повідомляло, що в червні 2025 року його тимчасово відсторонили від здійснення правосуддя, а у матеріалах ішлося, що після повідомлень про нібито загибель він продовжував здійснювати правосуддя під окупаційною владою. Російський «Коммерсант» у липні 2025 року теж описував Ломейка як людину, яка продовжила працювати суддею після переходу Бердянська під контроль рф.Окремий штрих до цієї історії з’явився ще в 2024 році в російському юридичному медіа: там писали, що Ломейко претендував на посаду заступника голови так званого Бердянського міжрайонного суду, створеного окупантами.Де саме зараз перебуває Ломейко, достеменно й незалежно підтвердити неможливо. Але доступні російські та українські публікації свідчать, що після вибуху восени 2024 року він залишався живим і щонайменше до середини 2025 року його пов’язували з роботою на окупаційну судову вертикаль на захопленій частині Запорізької області.

Весняний ППОцид. СБС знищено вже 19 елементів ППО протягом 01-12 березня.Птахи СБС знищили ще два ЗРК: пускову С-300В та ЗРК Тор в ніч 12 березня 2026 р. та низку військових цілей.•Пілоти 9 бату Кайрос 414 обр Птахи Мадяра, застосовуючи засоби middle strike FP-2 українського виробництва з бойовою частиною 60-100 кг, вцілили за ніч потяг з ПММ (прикурений та палав у ТОТ Луганської обл), пускову установку ЗРК С-300В (впольована та знищена нп Боровеньки, ТОТ Луганської), логістичний хаб, склад бп, та інші військові обʼєкти.•ЗРК Тор виявили та знищили пілоти «Рейд» 413 оп СБС поблизу нп Бердянське, у ТОТ Запоріжської обл.•1 оц СБС відпрацював у ТОТ Запорізької обл обʼєкти хробачого Рубікону: тимчасовий пункт дислокації, склади, рембазу та майстерню бпла одночасово у 4 населених пунктах ТОТ Запорізької обл.Паралельно силами СБС здійснюється щодобове глибинне ураження цілей по території боліт рф, про що інформує Генштаб ЗСУ.Робота ж Птахів СБС по обʼєктам у ТОТ - за координацією новоствореного КЦ глибинного ураження СБС.Онлайн-табло СБС «ПІДРАХУЙКА»https://sbs-group.army/МАДЯР🇺🇦12.03.26 🔵МАДЯР🎞МАДЯР👥МАДЯР👥RB📷МАДЯР🇺🇦СБСонлайн«ПІДРАХУЙКА»СБС

«Я НЕНАВИДЖУ ТИХ УКРАЇНЦІВ». ЯК ОДНА ЕМОЦІЙНА ФРАЗА ЗРУЙНУВАЛА РОДИННУ БЛИЗЬКІСТЬБердянка Марина не чула тіткового голоcу три роки, бо та за менш ніж рік прийняла позицію ворогаДо 2022 року Марина та її тітка були дуже близькими. Але після окупації Бердянська їхні світи розійшлися. Марина обрала життя у вільній Полтаві, а тітка залишилася вдома, де поступово занурилася в російське інформаційне поле.Спочатку вони намагалися підтримувати зв’язок. Марина писала лише про побутові речі: про здоров’я, погоду чи домашніх тварин. Вона свідомо оминала політику, аби не спровокувати конфлікт чи не наражати тітку на небезпеку. Проте з боку тітки почав з’являтися незрозумілий страх.Страх перед повідомленнямТітка першою попросила Марину не писати їй часто. Вона пояснила це безпекою. Жінка боялася, що племінниця може надіслати українські новини або посилання на офіційні ресурси. В умовах окупації за такий контент у телефоні справді можна потрапити «на підвал».«Я ніколи не надсилала їй нічого, що могло б загрожувати її безпеці, – розповідає Марина. – Я розуміла, де вона знаходиться, але вона була настільки залякана пропагандою про всюдисущих агентів, що бачила загрозу навіть у звичайному «як ти?». Вона вірила, що будь-яке повідомлення з підконтрольної Україні території автоматично робить її підозрілою для окупаційної влади». Фатальна фразаПопри обережність Марини, напруга зростала. Під час однієї з емоційних суперечок тітка перейшла межу. Вона прямо заявила племінниці, що «ненавидить українців». Ці слова стали шоком для дівчини, яка в цей час волонтерила в Полтаві та щодня бачила наслідки російської агресії.Марина вирішила, що це наслідки нервового перенапруження і тітка напише слова вибачення. Але йшли тижні і місяці, а тітка мовчала. Тоді Марина зрозуміла, що вона зробила свій вибір.«Коли ти чуєш від рідної людини фразу про ненависть до твого народу, у тобі щось вмирає, – каже Марина. – Вона каже, що ненавидить українців, але я – українка. Мої друзі – українці. Люди, які допомагають мені в Полтаві – українці. Виходить, вона ненавидить і мене? Після цього я зрозуміла, що більше не хочу спілкуватися. Навіть якщо вона пошкодувала, те, що було в її голові в той момент, уже нікуди не зникне». Не спілкувалися три рокиМарина не чула голосу тітки вже три роки. Раніше вона сумувала за цим зв’язком, але зараз відчуває лише порожнечу. Вона прийняла рішення не виходити на контакт.Російська пропаганда руйнує не лише цілі міста, а й родини. Тітка боялася «українських новин», але в результаті сама зруйнувала стосунки словами, які неможливо забути.Ситуація Марини типова для багатьох українських родин, які перестали спілкуватися чере зстрах, різні позиції та пропаганду. В таких випадках відбувається декілька процесів одночасно: • Інформаційна ізоляція. Люди в окупації стають жертвами маніпуляцій. • Захисна реакція. Страх перед перевірками гаджетів переростає в агресію до тих, хто на волі. • Ціннісний розрив. Мова ворожнечі робить неможливим повернення до нормального діалогу.Марина продовжує будувати своє життя в Полтаві. Вона не знає, чи зможе колись знову назвати тітку близькою людиною, адже війна навчила її, що іноді мовчати – це єдиний спосіб зберегти залишки власної гідності та спокою.

ОЧОЛИВ ШКОЛУ ПРИ ОКУПАНТАХ. ЖИТЕЛЯ БЕРДЯНЩИНИ ЗАСУДИЛИ НА 3 РОКИЮрій Майсак став директором навчального закладу в селі НовотроїцькеСлідство встановило, що влітку 2022 року чоловік добровільно зайняв посаду директора Новотроїцької школи (село знаходиться в Андрівській громаді Бердянського району – ред.). Чоловік впроваджував російські стандарти освіти. Зокрема в школі замінили книжки та навчальні дисципліни, до державних свят країни-агресорки проводять лінійки під гімн рф з виносом прапору окупантів. Про це «Бердянськ 24» дізнався з судового вироку.Свідок, яка раніше викладала в цій школі, розповіла суду, що Майсак приходив до неї додому. Чоловік пропонував жінці роботу вчителя, а коли вона відмовилась забрав робочий ноутбук, який школа купувала своїм працівникам до окупації. Також жінка додала, що після цього випадку до неї часто стали приїздити російські військові. Вона також повідомила, що знає про так званий навчальний процес при окупантах.«Викладання за російськими законами проявляється у тому, що відбувається «промивання мізків» молодому поколінню. У них проходять години спілкування чи щось подібне, де розказують про «героїв СВО» і які вони патріоти. Викладання здійснюється російською мовою. На початку, начебто, були уроки української (як вони називали – рідної) мови, а на теперішній час української мови немає. Школа стала наче військовий об`єкт, туди навіть батьків не пускали: на вході сидів охоронець зі зброєю і лише діти туди могли заходити», – розповіла освітянка. Відомо, що до початку повномасштабного вторгнення Майсак працював шкільним сторожем, а з січня 2022 року вихователем групи подовженого дня. За словами свідків, його дружина не мала вищої освіти. Після повномасштабного творгнення та окупації села вона пішла навчатися до університету окупантів і тепер також працює в школі.Олександрівський районний суд Запоріжжя визнав Юрія Майсака винним у колабораційній діяльності. Після фактичного затримання на нього чекає 3 роки позбавлення волі. Протягом наступних 15 років він не має права обіймати посади в органах державної влади і місцевого самоврядування та займатися діяльністю, пов’язаною з освітнім процесом.