BRD24 - Бердянськ 24 | МРІЮ СТАТИ ТЕЛЕВЕДУЧОЮ ТА РОЗПОВІСТИ ВСЬОМУ СВІТУ ПРО НАШ БЕРДЯНСЬК»: ...

«МРІЮ СТАТИ ТЕЛЕВЕДУЧОЮ ТА РОЗПОВІСТИ ВСЬОМУ СВІТУ ПРО НАШ БЕРДЯНСЬК»: ІСТОРІЯ 18-РІЧНОЇ СТУДЕНТКИ АЛІНИВійна змінила дитинство тисяч українських підлітків. Вона забрала у них звичні міста, друзів поруч, відчуття дому — і змусила швидко подорослішати. Це історія Аліни з Бердянська — дівчини, яка пережила окупацію, складну адаптацію у столиці і внутрішню боротьбу між «повернутись» і «жити далі». Сьогодні вона вчиться на телеведучу і мріє про телебачення — але найбільше хоче, щоб світ почув про її місто.Життя «до»У 2022 році Аліна навчалась у 8 класі однієї з бердянських шкіл. Її життя було звичайним і наповненим: навчання, танці, спорт, друзі, родина. Вона рано зрозуміла, що хоче пов’язати себе з творчістю.– Я мріяла стати телеведучою. І ще – навчатися за кордоном. Не знаю, звідки це взялося, але я цим жила: вчила мову, готувалась і уявляла, як поїду здійснювати свою мрію. 24 лютого обірвало ці мрії.Аліна провела в окупованому Бердянську пів року. І саме там, каже вона, вперше по-справжньому відчула, як сильно не хоче їхати з дому. У липні вони з мамою все ж виїхали. У місті залишились рідні, друзі і все, що було її життям.– Коли ми приїхали до Києва, я ні з ким не розмовляла, окрім тата,який залишився вдома. Я постійно плакала і просила повернутись.Я відчувала, що зрадила всіх: своє місто, рідних, саму себе. «Я тут ненадовго»Перші місяці в Києві були найважчими. Аліна закрилась у собі, не хотіла нових знайомств і відмовлялась приймати нову реальність.– Я ніколи не хотіла жити в Києві. І не могла змиритися з тим, що це тепер моє життя. Навіть коли пішла до нової школи і познайомилась з однокласниками, вона тримала дистанцію.– Я казала: я тут ненадовго. Я не шукаю друзів. Ви не станете ними — мої друзі в Бердянську. У цьому стані заперечення минуло півтора року. З часом Аліна почала дозволяти собі інше життя. Вона знайшла друзів, трохи відкрилась і повернулась до своїх мрій. Але одна річ змінилась.– Я все ще хотіла займатись журналістикою. Але тепер — в Україні. Її намагались відмовити — радили обрати «серйознішу» професію і безпечніше майбутнє.— Але тоді я зрозуміла, що більше не хочу зраджувати собі. І пішла за покликом серця. Іспити під звуки війниВступ до університету вона запам’ятає назавжди. НМТ — після ночі обстрілів. Творчий конкурс — не під світлом софітів, а під бетонною стелею укриття. Але вона впоралась.– Тепер я кажу: «Всім привіт! Мене звати Аліна, і я майбутня телеведуча». Мовчання і страх бути забутимиСправжній перелом стався вже під час навчання.– Нещодавно ми робили репортаж «Великдень у моєму місті».  І мені було дуже сумно. Бо всі могли показати своє місто, свій дім, свої традиції. Мої соцмережі цього дня мали б майоріти кадрами рідного Бердянська, але я не могла його показати.  Поки моє місто в окупації – я шукаю хоч щось схоже на нього тут. Іноді мені здається, що знаходжу. Іноді – ні. Вона зізнається: довгий час взагалі не говорила про своє місто.– Мені було боляче, я не могла підібрати влучних слів. Здавалось, що вже все сказали за мене. А потім з’явився інший страх.– Я злякалася, що його можуть забути. Що всіх нас можуть забути. ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ 👇