Книжковий дворф | Мрійник Стрендж», «Муза жахіть»✍🏻 Лейні ТейлорЛазло Стрейндж — сирота,...

📖 «Мрійник Стрендж», «Муза жахіть»✍🏻 Лейні ТейлорЛазло Стрейндж — сирота, бібліотекар, людина, яка буквально виросла на легендах про місто Плач. І те, як він чіпляється за ці історії, як збирає уривки міфів, вивчає кожну деталь і живе цією одержимістю — це один із найкраще прописаних образів «мрійника» в YA-фентезі, які я читала. Він дивний, тихий, добрий, місцями аж болісно ніжний, через що мені дуже сильно хотілось його труханути за плечі. Людина, яка роками тримається за казку, поки всі навколо кажуть йому, що це дурниці.І коли історія нарешті приводить його до Плачу — починається найцікавіше.Саме місто вийшло неймовірним. Величезна частина атмосфери тримається на тому, що місто буквально «заражене» минулим. Колись ним правили боги-месарті — істоти, які тероризували людей, забирали дітей, катували та перетворювали мешканців на живі об’єкти страху. І навіть після їхньої смерті ніхто не став «вільним». Усе місто живе в наслідках того жаху.У поколіннях людей, які успадкували чужий біль.Мене ця дилогія підкупила тим, що авторка не намагається зробити конфлікт спрощеним чи банальним.Так діти богів, яких ненавидить місто, самі виросли у жаху. Сараї, Сперроу,Рубі та Мінья не є монстрами, але й невинними їх не назвеш. Вони буквально народжені всередині насильства. Особливо Мінья. Дитина, яка застрягла у власному моменті жаху назавжди. І чим більше про неї дізнаєтесь, тим сумніше стає. Взагалі Лейні Тейлор дуже добре показує, як травма «вивертає» людей і як ненависть передається далі, коли початкові винуватці вже мертві. І, на правду, я багато про це думала з призми бажання передати ненависть до русні наступним поколінням.Сарай для мене стала окремою сильною частиною історії. Її здібності, для мене, красиві і моторошні водночас. Завдяки цьому гарно піднята тема близькості, страху й чужого внутрішнього світу. Сарай бачить людей такими, якими вони є всередині. І те, як через сни поступово формується її зв’язок із Лазло — одна з найатмосферніших романтичних ліній у YA, які мені траплялись. Для мене це дуже важливо, бо не люблю банальне «ми бачились три хвилини і тепер помремо одне за одного». Якщо перша книга ще тримається на загадці міста, магії та відчутті казки, то друга, радше, про наслідки. В ній значно більше болю, жорстокості і думок про те, чи можна взагалі вирватися з циклу насильства. Деякі сцени з Міньєю та історією месарті реально пробирають холодом.Окремо хочу сказати про стиль Лейні Тейлор. Їй вдається писати так, що кожне речення перетворюється на щось між красивим і хворобливим. Також багато описів місячного світла, синіх привидів і золотого пилу. І це одна з причин, чому перша частина дилогії сподобалась мені ще при знайомстві з нею кілька років назад.Традиційно, якби мене спитали «про що ця історія?»: про дітей, які успадкували чужі гріхи. Про пам’ять, яка не дає рухатись далі. І про мрійників, які все одно вперто шукають красу серед усього потворного і небезпечного Дуже красива, сумна й місцями моторошна історія. Хороший зразок YA для мене. Щиро рекомендую.Видавництво Vivat 🌟