ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127680293 від 14.05.2025 у справі № 440/14216/23 дійшла висновку, що втручання держави у право позивача на мирне володіння своїм майном - щорічною разовою грошовою виплатою (шляхом визначення КМУ у 2023 році її у меншому розмірі, ніж раніше) відповідає критерію законності. Було зауважено, що КМУ може регулювати порядок та розміри соціальних виплат та допомоги на підставі наданого йому ВРУ права встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги. В умовах війни пріоритетним є спрямування обмежених фінансових ресурсів держави на фінансування ЗСУ та інших військових формувань, які безпосередньо беруть участь у бойових діях (членів їхніх сімей), а відповідно, на захист суверенітету і територіальної цілісності України, а не на інші цілі, що може вплинути на збалансованість державного бюджету. Оскільки щорічна разова грошова виплата особам з інвалідністю внаслідок війни не передбачена в Конституції України, тому на неї не поширюються й визначені ст. 22 Основного Закону України гарантії щодо заборони скасування чи звуження змісту та обсягу прав, передбачених, зокрема, у її ст. 46. ВПВС врахувала усталену практику ЄСПЛ з цього питання, що національні органи влади повинні мати широку свободу розсуду в питаннях загальної соціальної та економічної політики (зокрема й у сфері пенсійного забезпечення), інтереси соціальної справедливості та економічного добробуту можуть на законних підставах спонукати їх коригувати, обмежувати або навіть зменшувати розмір пенсій, які зазвичай виплачуються відповідним категоріям населення.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127605064 від 14.05.2025 у справі № 2/1522/11652/11 зазначила, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки. Зокрема, повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків. Проте, існують випадки, передбачені у ч. 3 ст. 37 Закону № 1404-VIII, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру. Визначення посадової особи, яка має повноваження зняти арешт з майна боржника, накладеного у виконавчому провадженні, залежить від конкретних обставин і підстав зняття такого арешту. Отримавши заяву про скасування арештів, накладених у межах знищеного виконавчого провадження, відділ державної виконавчої служби повинен був вжити заходів з відновлення матеріалів виконавчого провадження, за результатами їх розгляду встановити конкретні підстави завершення цього провадження (проваджень) та після цього прийняти рішення за результатами розгляду заяви.
У правилах п. 7 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII виражена воля законодавця припинити діяльність та ліквідувати ВС України. Але за цими приписами неможливо чітко визначити (вони залишилися, принаймні, дискусійними), якщо припиняється та / або ліквідовується найвищий суд у системі судоустрою України, який за згаданим рішенням органу конституційного контролю не може бути ліквідований, то чи одночасно, заразом припиняється у формі одного з видів реорганізації або ліквідації юридична особа публічного права. Або, якщо судоустрійний закон не регулює підстави, часу та порядку припинення чи ліквідації найвищого суду в Україні як юридичної особи публічного права, чи тоді, коли за приписами первинної редакції нині чинного судоустрійного закону про припинення діяльності та ліквідацію ВС України як найвищого суду в системі судоустрою України таке регулювання не було запроваджено, а за підсумками Рішення КСУ № 2-р/2020 питання припинення такої юридичної особи публічного права, як Верховний Суд [України] не [завжди] може бути предметом конституційного контролю, то чи може суд загальної юрисдикції його запровадити, чи може ігнорувати юридичне (на підставі закону) існування ВС України у встановленій законом організаційно-правовій формі юридичної особи публічного права, чи може нехтувати пов`язані з цією статусною формою знов-таки встановлені законом види припинення юридичної особи публічного права. Щодо цього ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/127423332 від 08.05.2025 у справі № 826/15959/18 зазначила, що принаймні на стадії вирішення питання про закриття касаційного провадження не повинна дочасно, у будь-якому вигляді (прямо / непрямо, відкрито / завуальовано) надавати перевагу («змішувати») статусу ВС України, чи як конституційному органу державної судової влади, чи як юридичній особі публічного права, бо розмежування цих статусів властиво потребує законодавчого врегулювання. Проте до такого законодавчого регламентування Велика Палата не бачить законних перепон для того, щоб заявлені для судового розв`язання (розсуду) вимоги судді, як і інші ймовірні (потенційні) спори, що виникатимуть з трудових та інших відносин за участю працівників, роботодавцем для яких була юридична особа з назвою (найменуванням) «Верховний Суд України», вирішити з дотриманням меж їхнього законодавчого регулювання та за участі тих учасників справи, які залучені до розгляду цього спору, зокрема, й на стороні ВС України.
Поняття «обґрунтовані сумніви» в адміністративному судочинстві означає, що сумніви повинні бути підкріплені конкретними фактами або доказами, які можуть викликати сумнів у правильності або законності певного рішення, дії чи бездіяльності, а також достовірності наданих (в цьому випадку) кандидатом на посаду судді відповідних пояснень, які ВККС ставить під сумнів. Ці сумніви не можуть бути простою підозрою чи відчуттям членів Комісії, а повинні базуватись на реальних фактах або обставинах, що дозволяють обґрунтовано сумніватися в певних подіях, фактах чи твердженнях. Тому мотиви відмови у наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді не мають бути формальними, номінальними чи декларативними тощо. Такі підстави мають містити змістовну, якісну інформацію про претендента на цю посаду, про його життя, відповідність поведінки морально-етичним нормам, про репутацію тощо. За наявності в розпорядженні ВККС відомостей, пояснень та документів на підтвердження доходів висновок про невідповідність рівня життя кандидата на посаду судді та членів його сім`ї розміру задекларованих ними доходів та заощаджень мав ґрунтуватися на ретельному аналізі серед іншого:- правовстановлюючих документів та підстав набуття кандидаткою та членами її сім`ї зазначеного нерухомого майна;- документів, що підтверджують доходи та витрати кандидатки на посаду судді і членів її сім`ї та період таких витрат, зокрема платіжних документів, на підставі яких набуто право власності на об'єкти нерухомого майна;- зіставлення даних про доходи (а не тільки грошові активи на кінець звітного періоду декларанта) і витрати, вартість набутого майна кандидатки та членів її сім`ї, набуті у певний період, з`ясування їх співмірності тощо. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127423337 від 01.05.2025 у справі № 990/199/24 дійшла висновку, що спірне рішення ВККС не відповідає вимогам ч. 3 ст. 795 Закону № 1402-VIII щодо вмотивованості, а також критеріям обґрунтованості та розсудливості, визначеним ст. 2 КАС України, що стало підставою для визнання його протиправним і скасування.
У рішенні від 24.11.2024 у справі «Гадасюк проти України» ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення. Такий висновок ЄСПЛ зробив, встановивши, що національні суди не виконали свого обов`язку обґрунтувати власні рішення та не розглянули відповідні та важливі аргументи, викладені заявницею. Зокрема, суд не розглянув питання, чи були дотримані відповідні процесуальні гарантії при звільненні заявниці, а саме: чи були заявниці запропоновані інші вакантні посади. ЄСПЛ констатував, що заявниця була позбавлена права на вмотивованість судового рішення. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127425390 від 23.04.2025 у справі № 125/1514/20, здійснюючи перегляд за виключними обставинами постанови ВС, зазначила, що однією з найважливіших гарантій для працівників у разі зміни в організації праці, в тому числі ліквідації, реорганізації підприємства, є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Звільнення з роботи є крайнім заходом у зв`язку з об`єктивною неможливістю збереження трудових правовідносин або ж через небажання працівника продовжувати працювати на запропонованих умовах (найкращих умовах, які роботодавець об`єктивно має змогу запропонувати з урахуванням приписів трудового законодавства з дотриманням прав інших працівників, зокрема щодо переважного права на залишення на роботі). Оскільки у постанові ВС не було зроблено висновків про дотримання роботодавцем саме ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, таке судове рішення було скасовано та вирішувалось питання про поновлення позивачки на роботі. Зокрема, було враховано, що термін дії її контракту закінчився, угоди щодо продовження його дії на новий строк укладено не було, позивачка не брала участі в конкурсі на зайняття посади директора в новоствореному закладі освіти, а тому вона не може бути поновлена на посаді директора, оскільки таку посаду вона могла б обійняти лише за результатами конкурсу. Зазначене є підставою для зміни формулювання і зазначення про звільнення позивачки з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України - у зв`язку із закінченням терміну дії контракту. Зміна дати та підстав звільнення за обставинами цієї справи є єдиним можливим способом поновлення трудових прав заявниці. Одночасно було стягнуто з роботодавця на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення до дня закінчення строку дії контракту.
ВККС мала відомості щодо поїздок позивача до тимчасово окупованих територій у 2018, 2019 роках і дійшла висновку про його відповідність критеріями компетентності та доброчесності. Текст спірного рішення ВРП не містить висновку про те, що ВККС здійснила неналежну оцінку отриманих стосовно позивача відомостей. Натомість ВРП сформувала висновок про невідповідність критерію доброчесності, притому виходила з власної оцінки відомостей про кандидата та особистого переконання кожного з її членів. При оцінюванні цих відомостей поїздок до тимчасово окупованих територій ВРП керувалася індикаторами, які свідчать про невідповідність судді чи кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики, опублікованих 9.11.2023 ВККС на своєму офіційному вебсайті (п. 17). ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127425386 від 17.04.2025 у справі № 990/334/24 зауважила, що загальний висновок ВРП про те, що кандидат не має чіткої громадянської позиції у зв`язку з поїздкою до Криму у 2019 році, є абстрактним, безпідставними, по суті припущенням, оскільки ВРП не оперлася на об`єктивні дані про те, якою саме була громадянська позиція позивача на той час. Зокрема, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що позивач підтримував агресивні дії російської федерації проти України або співпрацював з окупаційною владою. Оцінка нагальності потреби відвідувати племінника повинна відбуватися з урахуванням права на повагу до сімейного життя, яке гарантується ст. 8 Конвенції та практики ЄСПЛ щодо цього питання. Поїздка позивача до хворого племінника, щоб його провідати, підтримати, надати йому можливість поспілкуватися, сама по собі не повинна викликати сумнів у доброчесності позивача як кандидата на посаду судді. Те, що племінник позивача перебував на тимчасово окупованій росією території, є об`єктивною обставиною, незалежною від волі позивача.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127425384 від 23.04.2025 у справі № 357/3145/20 конкретизувала викладений нею у постанові від 20.11.2019 у справі № 344/8200/14-ц, що:- у результаті поділу нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, кожному зі співвласників потрібно визначити окрему площу, яка має складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні ст. 181 ЦК України, а щодо житлових приміщень - також з урахуванням вимог ч. 1 ст. 379 ЦК України, ч. 1 ст. 50 ЖК України;- поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні тим, що в разі поділу майна кожному співвласнику виділяється майно в натурі і право спільної власності припиняється. Натомість у разі виділу частки зі спільного майна право спільної часткової власності припиняється лише для того учасника, якому ця частка виділяється в натурі, а для інших співвласників режим спільної часткової власності на решту майна зберігається;-за наявності лише двох співвласників майна між ними проводиться поділ, оскільки при визначенні частки одного зі співвласників у натурі частка іншого визначається також і зміні в подальшому не підлягає. У такому випадку суд має зазначити розмір виокремлених частин колишнього спільного майна для обох сторін та визначити конкретні окремі об`єкти нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать позивачеві та відповідачеві;- за наявності трьох і більше співвласників майна при визначенні в судовому порядку частки в натурі одного з них (виділ частки) розмір часток інших співвласників (відповідачів) не визначається. У цьому випадку суд, застосовуючи приписи статті 364 ЦК України, має виділити та зазначити у своєму рішенні індивідуально визначене майно (колишня частка у праві спільної власності) позивача та залишити решту майна у спільній власності інших відповідачів, які в подальшому за бажанням можуть поділити це майно добровільно на власний розсуд або в судовому порядку;- винятком із цього правила є випадки, коли всі співвласники або всі, крім одного, бажають поділу майна. У такому випадку суд має визначити частки всіх співвласників та провести поділ майна із зазначенням у резолютивній частині рішення конкретних окремих об`єктів нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать кожному з колишніх співвласників. У цьому разі право спільної власності припиняється.
24.10.2024 ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Дроздик та Мікула проти України», яке набуло статусу остаточного 24.01.2025, та встановив порушення Україною ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. У цій справі сама залізниця або прокурор від її імені порушили цивільне провадження з метою скасування рішень місцевих рад про виділення земельних ділянок заявникам та визнання недійсними їхніх прав власності, стверджуючи, що таке виділення було незаконним з самого початку, оскільки земля належала до охоронної зони залізниць. ЄСПЛ зазначив, що на національному рівні, якби земля була відібрана у заявниці, добровільно чи ні, в процедурі відчуження землі з мотивів суспільної необхідності, виплата компенсації була б обов`язковою відповідно до національного законодавства. І навпаки, тип провадження, ініційований у цих справах (провадження у порядку rei vindicatio), не передбачав обов`язкової компенсації за втрату земельної ділянки. ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання у право власності, окрім того, що викликає серйозні сумніви щодо його законності та відповідності загальним інтересам, поклало на заявницю непропорційний тягар, оскільки не було запропоновано жодної компенсації за вилучену у неї земельну ділянку. ЄСПЛ вважав, що заявники повинні бути поставлені, наскільки це можливо, у ситуацію, еквівалентну тій, у якій вони перебували б, якби не було порушення ст. 1 Першого протоколу. Держава-відповідач повинна забезпечити за допомогою належних засобів і протягом розумного строку повне відновлення прав заявників на рекультивовану землю (у тому числі шляхом поновлення національного провадження, де це може бути застосовано), або надання грошової компенсації (розрахованої відповідно до національних вимог щодо оцінки майна та практики Суду), або надання рівноправного майна. Оскільки характер установлених у рішенні ЄСПЛ порушень дає підстави для висновків, що правильність вирішення справи потребує встановлення певних обставин і перевірки доказів, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127424263 від 14.05.2025 дійшла висновку про передачу справи № 466/2086/14-ц на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У справі № 363/1834/17 (постанова від 13.07.2022) ВПВС мала вирішити, зокрема, такі питання: чи є недійсною (нікчемною) умова укладеного до 13.01.2006 кредитного договору про встановлення додаткової плати (комісії) за управління кредитом; чи є ефективним способом захисту прав позивача вимога про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість. ВПВС виснувала, що означена умова кредитного договору є оспорюваною – її суд може визнати недійсною. А вимога про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі й ефективним способом захисту у спірних правовідносинах. Правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійснений Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язковий для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору. Водночас обґрунтування необхідності конкретизації вищезазначеного висновку стосовно кваліфікації як оспорюваних або нікчемних договорів про надання споживчих кредитів, у яких є несправедливі умови чи які укладені з використанням нечесної підприємницької практики, починаючи з 13.01.2006, не знайшло свого підтвердження, оскільки висновки, від яких запропоновано відступити шляхом їх уточнення, сформулювала у справі за інших правовідносин, які виникли і були вирішені судом по суті до набрання чинності Законом № 3161-IV – до 13.01.2006. Зважаючи на це ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127297925 від 07.05.2025 дійшла висновку про повернення справи № 643/674/18 на розгляд ВС.
ВРП у відповідь на посилання скаржниці про необхідність зарахування до її стажу роботи на посаді судді, який дає право на відставку, п`яти років стажу роботи у галузі права відповідно до приписів статті 69 Закону № 1402-VIII (у редакції, чинній на час перебування на посаді судді та на день подання заяви про відставку) зазначила, що для такого зарахування нема причин, позаяк для обчислення стажу роботи на посаді судді за точним розумінням законодавства беруть до уваги ті його норми, які є застосовними для регулювання відносин, що виникли, тобто у правовідносинах з обчисленням стажу роботи на посаді судді, який би давав право позиваці на відставку, застосування підлягали норми, які були чинними на день призначення (обрання) її на посаду судді. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127297924 від 01.05.2025 у справі № 990/368/24 погодилась з чим, оскільки вимоги до кандидатів на посаду судді були по-різному визначені законодавством України, що діяло на день їх призначення (обрання) на посаду судді, а тому такі вимоги можуть вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою різниці при вирішенні питання щодо обчислення стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, залежно від змісту цих вимог, визначених законодавством, яке було чинним на час призначення (обрання) на посаду судді. Також, було підтверджено раніше сформовану правову позицію у постанові від 03.09.2020 у справі № 9901/521/19, що заочна та вечірня форми навчання у вищому юридичному навчальному закладі не зараховуються до стажу судді, який дає право на відставку.
TGLIST.COM.UA
