На думку КЦС розгляд спору в судовому порядку та його вирішення як шляхом вселення колишньої монахині до монастиря, так і відмови у цьому суперечитиме канонічному праву, адже законодавець надав релігійним організаціям в Україні право самостійно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати у своєму складі органи, для провадження діяльності і, зокрема, вирішувати відповідні спори, у випадку їх виникнення, відокремлено від держави. Відтак саме на церковний суд (залежно від внутрішньоцерковних настанов) покладається розгляд спорів, що стосуються внутрішніх церковних (канонічних) питань. Крім того в Україні за час повномасштабного вторгнення велика кількість громад вийшла з УПЦ МП і приєдналася до ПЦУ, проте кількість підпорядкованих російській православній церкві храмів в Україні все ще залишається значною. З урахуванням політики УПЦ МП з релігійного питання можна у майбутньому спрогнозувати значну кількість таких спорів між релігійними організаціями, які обрали свою конфесійну належність до ПЦУ, та колишніми членами УПЦ МП, які мали певний духовний сан та тією чи іншою мірою будуть вважати порушеним своє право на користування житлом (келіями) у приміщеннях, які перебували у користуванні УПЦ МП та знаходяться на території культових споруд. Погоджуючись з обґрунтуванням наявності виключної правової проблеми у судовій практиці щодо розгляду таких спорів, ВПВС 02.04.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/126803146 про прийняття справи № 607/15144/20 до свого розгляду.
Для призначення та виплати одноразової грошової допомоги разом з іншими документами подається витяг з особової справи (з послужного списку особової справи), облікової картки про склад сім`ї військовослужбовця. За відсутності відповідних даних у цьому витягу питання про можливі недоліки в організації роботи органів військового управління, допущені помилки в облікових документах тощо можуть бути предметом розгляду та доказування саме в адміністративній справі, зокрема, під час оскарження відмови у призначенні одноразової грошової допомоги. Чинне законодавство не дає підстав для висновку про те, що факт перебування заявника на утриманні загиблого (померлого) військовослужбовця для цілей призначення та виплати одноразової грошової допомоги можна встановити на підставі рішення суду в позовному провадженні в спорі між заявником та повноважним органом військового управління в порядку цивільного судочинства. Тому, на переконання колегії суддів КЦС, такий спір про право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги між онукою загиблого військовослужбовця та державою в особі компетентного суб`єкта владних повноважень належить до юрисдикції адміністративного суду, як і їхній спір про право такої онуки на призначення пенсії у разі втрати годувальника. Інакше кажучи, встановлення відповідного факту є необхідним і можливим під час розгляду справи в суді адміністративної юрисдикції у зв`язку з оскарженням рішення (дій / бездіяльності) суб`єкта владних повноважень про (а) відмову у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги чи (б) відмову у призначенні пенсії у разі втрати годувальника. У кожному з таких спорів онука має довести, що вона: 1) є членом сім`ї загиблого військовослужбовця; 2) не має працездатних батьків; 3) перебувала на утриманні цього військовослужбовця; 4) має право на отриманні пенсії у разі втрати годувальника. ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/126874172 від 23.04.2025 у справі № 308/17634/23 погодилась з обґрунтованістю мотивів КЦС у складі ВС про наявність підстав для прийняття справи до провадження, оскільки існує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо можливості встановлення судом в окремому провадженні в порядку цивільного судочинства факту перебування особи на утриманні військовослужбовця з метою подальшого оформлення одноразової грошової допомоги у контексті раніше сформульованих ВПВС висновків у постанові від 18.01.2024 у справі № 560/17953/21.
Рішенням від 24.10.2024 (яке набуло статусу остаточного 24.01.2025) у справі «Дроздик та Мікула проти України», ЄСПЛ встановив порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зазначив, що хоча національні суди у своїх рішеннях посилалися на низку законодавчих приписів, одні і ті самі положення дозволили їм дійти різних висновків. Такі розбіжності у підходах зумовлені відсутністю чіткості та ясності у відповідному національному законодавстві. ЄСПЛ визнав, що в принципі, існує загальний інтерес у збереженні охоронних зон вздовж залізничних колій, оскільки вони є заходом безпеки, спрямованим на забезпечення безпечної та ефективної роботи залізничного транспорту та захисту населення. Тим не менш, спірні земельні ділянки розташовані у безпосередній близькості до залізничних колій протягом десятиліть. ЄСПЛ зауважив, що на національному рівні, якби земля була відібрана у заявниці, добровільно чи ні, в процедурі відчуження землі з мотивів суспільної необхідності, виплата компенсації була б обов`язковою відповідно до національного законодавства. І навпаки, тип провадження, ініційований у цих справах, не передбачав обов`язкової компенсації за втрату земельної ділянки. ЄСПЛ постановив, що держава Україна має забезпечити належними засобами та в розумні строки повне відновлення прав заявниці на рекультивовану землю або надання їй грошової компенсації чи рівнозначного майна. З огляду на зазначене ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126803551 від 09.04.2025 дійшла висновку про необхідність скасування прийнятих у справі № 723/3691/13-ц судових рішень з її направленням на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
ВС у складі колегії суддів КГС вважає, що учасники публічних закупівель фактично мають два варіанти поведінки:1) запропонований Міністерством економіки України, а саме що під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення до 10 % пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку за наявності умов, встановлених п. 2 ч. 5 ст. 41 ЗУ «Про публічні закупівлі»;2) висловлений ВПВС у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22, за яким у будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі. Також зазначав, що у зв`язку з введенням в Україні воєнного стану КМУ прийняв постанову від 12.10.2022 № 1178, якою надано право сторонам договору збільшувати ціну за одиницю товару на відсоток коливання такої ціни у бік збільшення (без прив`язки до обмеження у 10 %). Отже, з урахуванням відсутності стабільної ситуації на енергетичному ринку сторони договору можуть неодноразово збільшувати ціну за одиницю товару не більше ніж на 10 % пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку. При цьому не має змінюватися саме загальна ціна договору, а факт коливання цін має бути належним чином доведений. Водночас ВПВС хоч і зробила висновок щодо застосування п. 2 ч. 5 ст. 41 ЗУ «Про публічні закупівлі» в редакції Закону № 114-ІХ, втім не робила висновок щодо застосування зазначеної норми в редакції зі змінами, внесеними Законом № 1530-IX. З огляду на неоднакове праворозуміння п. 2 ч. 5 ст. 41 ЗУ «Про публічні закупівлі» ВПВС 09.04.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/126803149 про прийняття справи № 920/19/24 до свого розгляду.
Суд першої інстанції вказав, що звернення позивача до суду із цим позовом 19.01.2025 відбулося із пропуском установленого процесуальним законом місячного строку (спір стосувався проходження публічної служби), з огляду на розміщення оскаржуваного рішення на офіційному вебсайті ВККС 20.03.2019. Та обставина, що оскаржуване рішення було опубліковано на офіційному вебсайті ВККС України, передбачає достатній ступінь ймовірності, що особа, якої воно [рішення] стосується, може бути ознайомлена з його змістом з дати опублікування, за винятком випадків, коли особа наводить інші доводи. Про це зазначила ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126803587 від 17.04.2025 у справі № 990/20/25, констатувавши відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження існування причин (явищ, дій), які б могли об`єктивно завадити у визначений законом строк оскаржити рішення Комісії. Суб'єктивне / власне розуміння правових наслідків акта, незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не можуть вважатися об`єктивною причиною, яка перешкоджає захищати свої права у строки, встановлені процесуальним законом. Тому помилкове уявлення про відсутність порушення прав протягом тривалого періоду не може виправдовувати пасивної поведінки позивача та його процесуальної бездіяльності.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що сам по собі факт біологічного походження дитини, яка народилася до 01.01.2004, при недоведеності спільного проживання та ведення спільного господарства матір`ю дитини і особою, яку заявник просить визнати батьком, не є підставою для встановлення батьківства. При цьому позивач не довів факту спільного проживання його матері з особою, яку заявник просить визнати його батьком. ЄСПЛ у своєму рішенні від 14.03.2024 у справі «Молдован проти України» встановив порушення судами України ст. 8 Конвенції щодо забезпечення права заявника на повагу до його приватного життя. ЄСПЛ констатував, що під час провадження на національному рівні, яке розпочалося у 2012 році, суди дотримувалися постанови Пленуму ВСУ 2006 року, яка передбачала застосування Кодексу про шлюб та сім`ю України 1969 року до справи заявника, роблячи доказ наявності спільного проживання необхідним для визнання батьківства. Проте, на переконання ЄСПЛ, застосування такого підходу, подібного до підходу, який передбачає відсутність гнучких часових обмежень або наявність інших процесуальних обмежень, призвело до унеможливлення встановлення чи оскарження батьківства, зокрема, за допомогою нових методів експертизи. ЄСПЛ неодноразово встановлював, що такі обмеження суперечать важливості інтересів приватного життя Отже, суди при розгляді справи за позовом ОСОБА_1 мали не лише встановити факт проживання однією сім`єю матері позивача та особи, яку він вважає своїм батьком, а й дослідити інші докази, які могли б свідчити про наявність кровної спорідненості між позивачем та зазначеною вище особою, зокрема результати ДНК-експертизи. Оскільки встановлені у рішенні ЄСПЛ порушення поставили під сумнів правильність результатів розгляду справи, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126803544 від 09.04.2025 у справі № 2-856/12 дійшла висновку про скасування судових рішень та направлення справи на новий судовий розгляд.
ЄСПЛ у рішенні від 28.03.2024 у справі «Батуров проти України» дійшов висновку, що національний суд, розглянувши подану у справі заявника апеляційну скаргу та не вживши спроб встановити, чи була вона вручена заявнику або чи був заявник повідомлений про апеляційну скаргу будь-яким іншим чином, позбавив його можливості надати зауваження щодо поданої у його справі апеляційної скарги та не виконав свого зобов`язання щодо дотримання закріпленого у ст. 6 Конвенції принципу рівності сторін. Перевіряючи встановлені ЄСПЛ порушення за матеріалами справи, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126742979 від 09.04.2025 у справі № 757/908/20-ц встановила, що місце проживання жодного з відповідачів не було зареєстроване за адресою, на яку апеляційний суд надсилав судові повістки та процесуальні документи. Більше того, судові повістки апеляційний суд надсилав обом відповідачам в одному конверті та не звернув уваги на те, що конверт повернувся без вручення з поміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Також адвокат була уповноважена представляти інтереси лише одного з відповідачів, а тому її обізнаність про розгляд справи не може бути підставою стверджувати, що інший відповідач також був про неї обізнаний. З огляду на зазначене права заявника підлягають поновлення шляхом забезпечення повторного апеляційного перегляду справи в частині щодо позовних вимог до нього, що зумовило скасування ухвали ВС та постанови апеляційного суду.
ВС у складі колегії суддів КЦС вказував на необхідність уточнення (конкретизації) правового висновку ВПВС, викладеного у постанові від 20.11.2019 у справі № 344/8200/14-ц про те, що оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку ст. 364 ЦК України право спільної власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, частка якого виділяється, та власнику (власникам), частки яких залишаються, мають бути виділені окремі приміщення, які повинні бути ізольованими від приміщень іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, підведену систему водопостачання, водовідведення, опалення тощо, тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні ст. 181 ЦК України. Проблема такого висновку полягає у тому, що після виділу частки припиняється право спільної власності тільки для того співвласника, частка якого виділяється, а для інших співвласників (якщо їх двоє чи більше) зберігається режим спільної часткової власності. Тому необхідно вказати, що поняття «поділ» і «виділ» не є тотожними: у разі поділу майна, яке перебуває у спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються взагалі; у разі виділу частки чи припинення права на частку в спільному майні правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, якому виділяють його частку в натурі (тобто для решти співвласників режим спільної часткової власності зберігається). Винятком із цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, один із яких заявляє про виділ йому його частки. За такої ситуації застосовуються приписи ст. 367 ЦК України про поділ цього майна між двома співвласниками, а не про виділ на підставі ст. 364 ЦК України. ВПВС, погоджуючись з таким обґрунтуванням, 09.04.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/126539228 про прийняття справи № 357/3145/20 до свого розгляду.
ВККС прийняла рішення про відмову в наданні рекомендації на призначення на посаду судді, зважаючи на невідповідність кандидата вимогам, які визначені у статті 69 Закону № 1402-VIII, а саме критеріям професійної етики та доброчесності. Адже під час співбесіди позивачка повідомила, що володіє виключно одним автомобілем Mercedes Benz, проте відповідно до витягу з Єдиного реєстру довіреностей вона видала дві довіреності, якими уповноважила іншу особу перегнати / транспортувати з-за кордону автомобіль марки Porsche Cayenne, а також представляти її інтереси як власника з усіх без винятку питань, пов`язаних з державною реєстрацією зазначеного автомобіля. Надані кандидаткою пояснення (що вона у 2022 році не володіла транспортним засобом марки Porsche Cayenne) Комісія піддала сумніву ще й з огляду на наявність форвардної експортної угоди, в якому наявне посилання на invoice (рахунок-фактуру), де покупцем автомобіля марки Porsche Cayenne вказано позивачку із зазначенням, що саме вона є особою, відповідальною за фінансове врегулювання, тобто сплату мита, акцизного збору, податку на додану вартість. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126486066 від 13.03.2025 у справі № 990/225/24 зазначила, що висновок ВККС про наявність обґрунтованого сумніву у відповідності позивачки критерію доброчесності та професійної етики не видається свавільним чи необґрунтованим і не виходить за межі виключної дискреції Комісії оцінювати кандидатів
ВПВС в п. 7.23 постанови https://reyestr.court.gov.ua/Review/126486067 від 20.03.2025 зауважила, що при вирішенні спору із стягнення винагороди за працю (заробітної плати) суд виходить із встановлених у справі обставин щодо розміру винагороди (заробітної плати), на отримання якої працівник має право відповідно до закону та/або умов трудового договору (контракту). Роботодавець із нарахованої працівнику винагороди (заробітної плати), в тому числі стягнутої за рішенням суду, як податковий агент в силу підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України зобов`язаний утримати й перерахувати до відповідного бюджету встановлену законом суму податку (обов`язкового платежу). Правовідносини з нарахування, утримання та перерахування податку (обов`язкового платежу) із належної працівникові відповідно до умов трудового договору (закону) винагороди (заробітної плати) знаходяться у площині податкових, а не трудових відносин, а тому суд при вирішенні спору про стягнення винагороди (заробітної плати) не вирішує питання про належні до сплати податки (обов`язкові платежі).
TGLIST.COM.UA
