«L'existence précède l'essence»(Існування передує сутності)Що робить нас нами? Особистістю? Сутністю? Людиною?Останнім часом я все більше схиляюся й тягнуся до екзистенціалізму. Ми можемо багато говорити, але людину судять виключно за її вчинками. Екзистенціалізм, звісно, не розгортається лише через цю цитату Сартра, але його основний принцип у ній видно дуже чітко. Екзистенціалізм розглядає існування як процес життя, в якому перебуває людина, і саме в цьому процесі вона формується.Людина не має наперед заданої сутності. Вона не народжується боягузом, героєм, зрадником чи мудрецем. Вона стає ними в процесі життя.Ми називаємо людину боягузом не тому, що в неї «така природа», а тому, що вона здійснила боягузливий вчинок. Спочатку є дія — і лише потім з’являється визначення. Не навпаки. Саме так і варто розуміти Сартра: вчинки не відображають сутність людини — вони її створюють.Але тут важливий нюанс. Вчинки не виникають у порожнечі. Кожен наш вибір спирається на попередній досвід — на те, що ми прожили, прочитали, побачили, на людей, які були поруч, і на помилки, які ми зробили раніше. Це не «готова сутність», а радше історія вже здійснених вчинків, яка тимчасово формує нас у цю мить. Я ще не бачив жодного, хто справді вчився б на чужих помилках. Ми можемо знати, що камінь гарячий, але поки самі не обпечемося — знання не стане нашим. Я вчуся на власних помилках, і з часом навіть перестав їх боятися. Іноді вони мені подобаються (мазохізм?😁 не знаю). Переставши сприймати помилку як покарання, життя почало давати мені набагато більше.Ніхто, окрім нас самих, не відповідає за те, ким ми стаємо. ЛЮДИНА - це сукупність вчинків — здійснених, прийнятих, прожитих.Ми постійно перебуваємо в процесі становлення.
Чому нам так складно почати спілкуватися? Мені здається, справа не лише в сором’язливості чи відсутності навичок. Часто за цим стоїть глибший страх - страх бути побаченим іншим таким, яким ти є насправді. Коли я один, усе виглядає простіше. Я не думаю, як виглядаю збоку, не коригую слова, не зважую кожну інтонацію. Але щойно поруч з’являється інша людина, у мені щось змінюється. Я починаю думати про погляд ззовні, про оцінку, про те, чи не виглядатиму дивно або «не так». І в цей момент я вже не просто живу - я ніби граю роль. Жан-Поль Сартр писав, що "ІНШИЙ - це не просто хтось поруч. ІНШИЙ - це той, чий погляд змінює наше ставлення до самих себе. Під цим поглядом ми перестаємо бути лише суб’єктами й стаємо об’єктами оцінки". Саме тому наше внутрішнє «я» і зовнішнє «я» майже ніколи не збігаються повністю. І в цьому немає трагедії - це ціна життя серед людей. Проблема починається тоді, коли погляд ІНШОГО стає для нас визначальним. Коли ми відмовляємося від власних інтересів, думок чи бажань не тому, що вони нам більше не близькі, а тому, що боїмося нерозуміння. Соціальні мережі лише підсилюють це відчуття, множачи кількість поглядів, під які ми підлаштовуємося. І тоді людина ризикує загубити себе, перетворившись на зручну оболонку для чужих очікувань. Я не раз помічав це і в собі, і в інших: як справжні інтереси ховаються глибоко всередині, а назовні залишається лише те, що «можна» показати. Але минає час, коло спілкування звужується, і раптом стає страшно від усвідомлення, що за цією маскою майже нічого не залишилося. Мабуть, єдиний вихід - свідомо повертатися до себе. Давати простір тому, що цікаво саме тобі, навіть якщо це не знаходить миттєвого схвалення. Вчитися бути чесним у присутності Іншого, не зникаючи під його поглядом. Бо справжнє спілкування починається не там, де ми ідеальні, а там, де ми наважуємося бути живими.
Ох, тільки зараз згадав: сьогодні ж фінал «Дивних див». Неможливо було не написати про цей серіал. Хочу поділитися своїми думками. Чому мене так хвилює цей серіал? Звісно, є банальні пояснення. Він дуже добре знятий. І діти, і дорослі грають переконливо. Кожна серія з перших кадрів буквально затягує у безодню. Напруга тримається постійно, ритм не дає розслабитися. Але це, напевно, ви й без мене знаєте. Є й дуже особистий момент. У певний період життя я буквально зачитувався Стівеном Кінгом. І для мене «Дивні дива» — це справжній симбіоз його ідей і атмосфери. Ті, хто читав Кінга, зрозуміють одразу. Гокінс — це Деррі. Здібності Одинадцять — це Керрі. Урядова лабораторія, де тримали Оді та інших дітей, — це «Інститут». Діти на велосипедах — це «Воно». Ці паралелі можна знаходити безкінечно. Думаю, кожен може продовжити цей список. Але мені здається, сила серіалу не лише в алюзіях і не в жанрі. Він говорить про наш світ, просто не називає його прямо. Ховає реальність за фантастикою, монстрами, паралельними вимірами — і саме тому влучає точніше. Маленьке звичайне місто. Люди ходять на роботу, сваряться, закохуються, ростять дітей, живуть свої дрібні й великі життя. І десь зовсім поруч — інший шар реальності. Темний, агресивний, небезпечний. Він не десь далеко - він буквально за стіною. А межа між «нормально» і «пеклом» настільки тонка, що достатньо одного необережного руху — і ти вже по той бік. Зло в серіалі не виглядає абстрактним. Воно має форму, воно думає. Воно ламає людей зсередини, користується слабкостями, страхами, самотністю. Забирає тих, хто не має захисту. Це не просто монстр — це метафора того, як зло входить у світ звичайних людей, які до нього не готові. Є багато фільмів і серіалів, де є один герой, а всі інші — лише фон. Тут же важко виділити одного «обраного». Протягом п’яти сезонів кожен персонаж розкривається по-новому. Лідерство постійно змінюється. Мені дуже подобається, що тут немає єдиного центру сили. Усі важливі, усі залучені. Вони розходяться, помиляються, сваряться, ревнують, зляться. Але щоразу знову сходяться. Тому що інакше — не вижити.Вони ніколи не рятують світ поодинці й не чекають на одного обраного. Вони завжди поруч — з друзями, з родиною. З тими, з ким боляче, складно, іноді нестерпно — але разом. І ще одна річ, яка мене дуже чіпляє: у певний момент боротьба перестає бути справою «обраних». До неї долучаються ті, хто раніше здавався фоном. Учитель, батьки, звичайні дорослі. Люди, які ніколи не думали, що їм доведеться обирати сторону. Пригадайте перший сезон - де була маленька купка дітей і подивіться останній сезон - де вже ціла команда. Це дійсно круто. І, можливо, саме в цьому і є головний меседж братів Дафферів: що б не траплялося, людині завжди потрібна людина. Тільки разом, можна боротися зі злом.
Коли у світі починається безлад, одні біжать у релігію, інші в мистецтво, а я натрапив на Едмунда Гусерля, німецького філософа, який вирішив навести порядок не в економіці, не в політиці, а прямо в самій думці, амбіції, погодьтесь, крутіші, ніж будувати імперії.Він вигадав феноменологію, що пропонує дивитися на речі «такими, якими вони дані», без здогадів та без кліше, без оцього «Я ЗНАЮ ЯК ПРАВИЛЬНО», просто взяти й побачити світ заново. Хоча, якщо чесно, хто з нас справді дивиться?Гусерль жив у часи кризи: наука мчала вперед, але чим швидше бігла, тим розмитішими ставали відповіді на головні питання, що є істина, як ми взагалі щось пізнаємо, і навіщо ці нескінченні формули, якщо людина губиться між рядками. Його феноменологія була як кнопка «скидання», повернутися до простого досвіду, з якого починається будь-яке знання. Для мене це більше не про мотиваційні цитати, а про те, щоб нарешті помітити власну каву на столі в парку.Для мене Гусерль став нагадуванням, що очевидне ми втрачаємо найчастіше. І так, феноменологія як практика уважності звучить майже як сучасний mindfulness-тренінг, тільки без застосунків і на сто років раніше.А як ви вважаєте, у часи, коли нас засипає новинами та контентом, чи здатні ми справді відкласти все зайве й побачити очевидне, чи це лише ще одна гарна фраза зі сторінок філософів?
Оригінальна книга. Під час читання не можу сказати, що вона мене захопила чи була легкою. Навпаки, це було непросто. Але післясмак і роздуми над прочитаним зробили її для мене по-справжньому цікавою. Завжди, завершуючи книгу, запитую себе: чи захочу повернутися до неї знову? І в цьому випадку відповідь — безперечно, так. Складність читання була пов’язана передусім із тим, що в романі мало дії, він не динамічний. Події розгортаються в майбутньому. У певній державі існує Касталія — провінція, де мешкає духовна та інтелектуальна еліта: найкращі учні, професори, магістри. Це штучний світ, що потребує постійного контролю та чіткої ієрархії. Життя в Касталії нагадує середньовіччя: її мешканці майже повністю відмовилися від технологій, індивідуалізм не вітається, особистість має розчинитися в колективі, служити ідеалам Касталії. Головне заняття касталійців — наука, дослідження, мистецтво, насамперед музика. Вони не дбають про практичну користь своїх знань і не створюють нічого нового. Касталію фінансує зовнішній світ, але вона закрита для нього. Найвищим досягненням касталійської культури є Гра в бісер — своєрідна квінтесенція науки й мистецтва, спроба поєднати непоєднуване, знайти універсальну мову, що органічно об’єднає музику та математику, мистецтво й науку. Підзаголовок роману — «Спроба життєпису магістра гри Йозефа Кнехта з додатком його збережених творів» — окреслює головну дихотомію: Гра і її магістр, Касталія і її мешканець. Конфлікт «Гри» полягає не в тому, що Кнехт пориває з касталійською реальністю. Головний конфлікт у тому, що Йозеф Кнехт є особистістю. Він відстоює право на пошук себе, на живий діалог із світом, на самостійне осмислення свого «Я». Це прагнення підкорити власну долю, перестати бути її об’єктом і стати її суб’єктом. Це роман про людину, яка запитує себе, як жити в системі, куди вона потрапила волею історії. Бажання Гессе звеличити духовність у світі, що руйнується, переплітається з його роздумами про людину та людяність. Водночас «Гра в бісер» — це своєрідний інтелектуальний експеримент про природу культури та способи її збереження. У Касталії заборонене індивідуальне творчість: мистецтво тут перетворилося на музейний експонат. Але думка Кнехта для цього світу революційна: культура не може існувати без творення. Той, хто лише вивчає її, але сам нічого не створює, не є справжнім учителем. Лише творча особистість може виховати іншу особистість. Окремо варто згадати тему учителя й учня: як наставник допомагає розкритися учневі, продовжуючи власний пошук. Саме тут закладена розгадка фіналу, який викликає суперечливі тлумачення. Мені близька думка, що Кнехт просто не міг вчинити інакше: (Далі буде спойлер) не міг не плисти за своїм учнем, не міг проявити перед ним слабкість. Його смерть — це найсильніший урок, який можна було залишити. Це смерть-подвиг, що відкриває можливість народження нової людини.
Альбер Камю та його Нобелівська промова (1957) Відео взято з YouTube. Альбер Камю — постать, яку неможливо оминути, коли говоримо про французьку літературу і філософію. Його внесок у розуміння абсурду й сенсу буття залишив незгладимий слід у світовій культурі. Романи, п’єси, есеї, новели — усі ці форми служили йому інструментами для осмислення найглибших питань людського існування. У 1957 році Камю отримав Нобелівську премію з літератури — не лише як визнання його майстерності, але й як знак пошани за його сміливість говорити про людську совість у надскладному історичному контексті. Його промова, виголошена на церемонії, стала не просто виступом, а маніфестом моральної відповідальності й інтелектуальної щирості. Я планував поділитися лише уривком, але, зізнаюся, важко було вибрати: ця промова настільки пронизлива й глибока, що заслуговує бути почутою в повному обсязі. Саме після цієї події Камю почали називати «совістю Заходу». Проте визнання не завжди означає легкий шлях. За життя Камю доводилося стикатися з гострою критикою. Його колеги, журналісти, літературні кола нерідко бачили в ньому автора, який нібито вичерпав свій творчий потенціал. Глузування й образливі характеристики були звичними. Але час усе розставив на свої місця: багато з тих, хто колись кидав тінь на його ім’я, згодом зізналися, що їхні слова були продиктовані не об’єктивністю, а банальною заздрістю. Чи залишився Камю «совістю» нашого часу? Важко сказати. Ми живемо в епоху, коли суспільство часто апелює до моральності, але, на жаль, роблять це ті, кому бракує справжнього розуміння цього поняття. Камю ж був тим, хто не просто розмірковував про совість, а жив за її принципами. Його приклад — це дороговказ для кожного, хто прагне жити з гідністю і чесністю.
Опівнічні роздуми про дві сторони одного — життя та смерть Бувають дні, коли я щемкіше й чутливіше відчуваю смерть. Свою власну, і загалом. Сьогодні один з таких днів. Ні, за останній час не трапилось нічого трагічного, принаймні в моєму особистому житті. Хоча кожну мить десь в мені все одно вмирає частинка за тих, для кого кожна з цих митей остання. Я не можу бути як острів, окремо від них. Вмираю з кожною такою звісткою, а потім на світанку воскресаю знов. Ну бо хтось все одно має рухати кровообіг цього світу — життям бороти в собі небуття щоденно й щоденно помирати знов.Прийнято вважати, що смерть — це лише повна зупинка серця, фінальний акт пʼєси під тривіальною назвою «Життя». Є початок, є кінець, щось між ними. Є головний(-а) актор(ка), є всі решта — другорядні персонажі, а також грим, костюми, декорації. Як вибратися з цієї пастки, як обережно пройти над прірвою з одного кінця до іншого? Насправді, ми не дуже вправні канатоходці — застрягли десь між звіром (яким вже не є) і надлюдиною (якою ще не стали). Так само постійно застрягаємо поміж буттям й небуттям, щосили прагнемо вперед, але коли доходимо до кінця, боїмось й даємо задню, мов ті раки. Хто боїться смерті — боїться життя.Дарма. Смерть вже від народження присутня в нас самих — ми носимо її всередині мов капсулу часу, готову здетонувати будь-якої миті. Один необережний рух, одна випадковість ймовірністю 1:100000 чи закономірність — балкони таки падають, тож про всяк випадок не варто ходити під аварійними. Ми визначаємо себе творцями власної долі, тільки от від долі-смерті не втекти нікому ніколи й нікуди. Мабуть, саме тому так часто ховаємось від неї в буденності, непомітні для себе, непомічені світом. Ховаємо самих себе заживо у вигаданих образах та ефемерних речах. Забуваємо, що наші життя насправді не належить нам.Проте лише нам належить щодня обирати те, яке саме життя проживати і якою людиною бути. Як кажуть екзистенціалісти: «існування передує сутності», сутність ж бо потребує часу й зусиль для свого розкриття. Без парадигм та чужих віровчень шукати власний баланс між добром і злом, налагоджувати хиткий баланс всередині себе. Іноді навпомацки, і майже завжди зі страхом. Головний з них звучить вустами Гамлета в дилемі «бути чи не бути». Нас однаково лякає й те, й інше.Буття потребує хоробрості аби робити вибір і нести за нього відповідальність, небуття – беззаперечного прийняття невідомого «Х». Що підставити під це значення? Що знаходиться за зачиненими дверима буття, де бере свій початок небуття? Може пекло чи рай, може порожнеча і темрява, а може мрії та спогади з прожитого життя. Я не маю відповіді, але вірю, що кожен отримає те, що заслугував. І якщо сон — це маленька смерть, то власне смерть — це останній крок у невідворотність. Там доведеться предстати перед самими собою з питанням «хто я є і яке життя прожив(-ла)?». Кожна людина власним існуванням творить сутність свого буття-після-буття, та перш за все — тут-буття.Чи страшно йти туди? Так, бо невідомість завжди лякає кожного, хто усвідомлює власну смертність.Чи страшно йти звідси? Ні, якщо прийняти те, що наші життя не належать нам. І ми завше йдемо звідси з тим, що пронесли крізь життя у кожній з його митей:Гнів чи радість.Ненависть чи любов.Лицемірство чи щирість.Пожнемо те, що посіємо. Десь поміж буттям й небуттям. Вони є одним цілим та подібні уроборосу — змію, що кусає сам себе за хвіст, аби через смерть принести нове життя, в якому знову всередині буде смерть.#роздуми [Людина мисляча | підписатись]
Іммануїл Кант і виховання людини. Два найбільш складних винаходи людства, на думку Канта, – це мистецтво управляти та мистецтво виховувати. Вони є основою суспільного життя, бо людина стає людиною лише через виховання. «Людина є тим, що робить із неї виховання», – стверджував філософ. Саме тому той, хто розмірковує над долею людства, не може уникнути педагогічних питань. Та виховання, яке часто підпорядковується чиїмось приватним інтересам, може спотворювати людську природу. Наприклад, батьки дбають про те, щоб їхні діти комфортно влаштувалися в існуючому світі, а правителі – про створення слухняних виконавців. І ті, й інші працюють на підтримку теперішнього стану речей. Але справжнє виховання має зовсім іншу мету: воно готує людину до нового, кращого майбутнього. Саме так виховані люди здатні це майбутнє створити. Але як формувати особистість, яка розвиватиме світ, а не просто пристосовуватиметься до нього? Виховання, вільне від диктату держави та примусу авторитетів, відкриває шлях до цього. Адже будь-яка культура починається з ініціативи окремих особистостей, а не з інституцій. Людину можна або дресувати, або просвітлювати. Головна мета виховання – навчити підкорюватись думати. Свідомо людина повинна пройти чотири ступені виховання: здобути дисципліну, отримати навички праці, навчитися поводитися і стати моральною. Передусім і понад усе – дисципліна, її відсутність перетворює людину на варвара; можна навчити будь-яким навичкам, але викорінити варварство, компенсувати відсутність дисципліни неможливо. Ми живемо, за словами Канта, в епоху дисципліни, культури й цивілізації. Але до справжньої моральності нам ще далеко. І тут постає одне з найважчих завдань виховання: навчити людину одночасно підкорятися законному примусу і користуватися своєю свободою. Тому що тільки той, хто опанував мистецтво жити за правилами, зберігаючи свободу думки, здатний стати не знаряддям, а творцем майбутнього.
У мене починає пробуджуватися справжня любов до людей? Я дивлюсь на людину і відчуваю щось позитивне, можливо не зовсім симпатію, але й не відразу — а це вже щось позитивне. Я сприймаю її як індивідуальність. Раніше у мене були чіткі уподобання — хтось подобався, а хтось ні. Були певні градації, критерії оцінки людини. Але тепер ці градації втрачають значення і стають неважливими. Мені просто подобається сама ідея людини. Я бачу, як кожен прагне до щастя і добробуту, як кожен шукає щось краще для себе. Неважливо, чи займається він філософією, чи ні, кожен робить те, що вважає правильним, шукаючи власний шлях. А що таке правильний шлях? Де він? Як по ньому пройти? Може, це бачення людини і є істинна любов до ближнього — без вимог і умов? Хоча я усвідомлюю всі пороки і недоліки людини, всі її погані моменти (адже всі ми не ідеальні), дивлячись на людину, я ніби відчуваю її біль і страждання, її прагнення до мети (яка у кожного індивідуальна). І замість відторгнення я бачу співчуття. Я не зовсім розумію, що це таке, але це відчуття досить цікаве.
Ну що ж, друзі, сьогодні нашому каналу виповнюється рік! Хочу щиро подякувати вам за те, що ви поруч, читаєте пости, дивитесь відео та підтримуєте всі ці 365 днів. Зізнаюся, я іноді сумніваюся в собі, вважаю свої відео та пости недосконалими. Але кожного разу я намагаюся зробити краще, і саме ваша підтримка дає мені сили рухатися вперед. Навіть коли я раптово зникав на невизначений час, ви залишалися. Це для мене безцінно. Як і все в житті, наш канал має свій початок і колись матиме кінець. Але я зроблю все, щоб цей шлях був якомога довшим і наповненим цікавими моментами. Адже я вважаю, що цей канал — не мій, а наш. Без вас його просто не існувало б. І ось, разом із вами, хочу поставити перед нами амбітні цілі на наступний рік. Кажуть, про цілі краще мовчати, але хто це вирішив? Повстанемо проти цього правила і разом окреслимо наші плани: 1) Досягти 10 000 підписників на YouTube. 2) Розширити нашу спільноту в Telegram до 1500 людей. Ці цифри — не просто про кількість, це про людей, які розділяють наші ідеї, думки й бачення. Це про спільноту, яку ми створюємо разом. Дякую вам за цей рік. За кожен ваш лайк, коментар, перегляд чи репост. І головне — за вашу віру. Попереду ще багато нового, і я сподіваюся, що цей шлях ми продовжимо разом.
TGLIST.COM.UA
