У мене починає пробуджуватися справжня любов до людей? Я дивлюсь на людину і відчуваю щось позитивне, можливо не зовсім симпатію, але й не відразу  — а це вже щось позитивне. Я сприймаю її як індивідуальність. Раніше у мене були чіткі уподобання — хтось подобався, а хтось ні. Були певні градації, критерії оцінки людини. Але тепер ці градації втрачають значення і стають неважливими. Мені просто подобається сама ідея людини. Я бачу, як кожен прагне до щастя і добробуту, як кожен шукає щось краще для себе. Неважливо, чи займається він філософією, чи ні, кожен робить те, що вважає правильним, шукаючи власний шлях. А що таке правильний шлях? Де він? Як по ньому пройти?  Може, це бачення людини і є істинна любов до ближнього — без вимог і умов? Хоча я усвідомлюю всі пороки і недоліки людини, всі її погані моменти (адже всі ми не ідеальні), дивлячись на людину, я ніби відчуваю її біль і страждання, її прагнення до мети (яка у кожного індивідуальна). І замість відторгнення я бачу співчуття. Я не зовсім розумію, що це таке, але це відчуття досить цікаве.