Економічний Вісник

Чи справді українці підтримують ідею так званої «соціальної держави»Саме так — так званої, бо сам термін є ефемерним. По-перше, незрозуміло, що саме мається на увазі: перевантаження соціальними витратами чи орієнтація на більшість населення? І в інтересах якого соціального шару має діяти держава?Тут повна плутанина. Будь-яка держава повинна працювати в інтересах абсолютної більшості населення — лише тоді це можна вважати прогресивним.Запит же на «соціальну державу» — це не ідеологія, а реакція населення на 30 років деіндустріалізації.На каналі вже був текст про деградацію промислової бази в Україні, наведу звідти дані.Так, станом на кінець 1990 року кількість робітників в УРСР становила 7,1 млн осіб, тоді як у 2022 році — лише 1,8 млн. Після деградації та згортання промисловості розпочався відтік населення.Насамперед тому, що на батьківщині були втрачені робочі місця. По-друге, обвал промисловості скоротив внутрішній попит. Інші сектори економіки також просіли, що позначилося на загальному рівні життя.Інші дані: на початку 1990-х років промисловість забезпечувала близько 30–40 % ВВП, тоді як у 2020 році — лише 8–9 %. Частка машинобудування за той самий період скоротилася з 31 % до 14 %.Це призвело до падіння державних доходів і, як наслідок, до скорочення соціальних видатків. Відлуння цього процесу відчувається й досі.Крім того, деіндустріалізація зробила вітчизняну освіту непотрібною з ринкової точки зору. Тобто вона стала нерентабельною, а отже — зайвою в логіці ринку.У результаті доходи населення знизилися навіть у порівнянні з 1990 роком: за паритетом купівельної спроможності, скоригованим на інфляцію (у цінах 2010 року), у 1990-му вони становили 3112 доларів, а у 2020-му — 2344 долари.Фактично це є провалом ліберальної пострадянської моделі. Саме тому ліберальні реформи, уособленням яких є будь-яка українська влада, втрачають популярність.Більше того, внаслідок деіндустріалізації та падіння державних доходів влада проводить «оптимізації»: підвищує ціни на газ і електроенергію, запроваджує додаткові податки. Ціни на продукти та зазначені послуги зросли й уже досягли європейського рівня, тоді як зарплати залишаються щонайменше вдвічі нижчими.Цілком закономірно, що у населення формується запит на так звану «соціальну державу». А точніше — на гідний рівень життя. Економічна політика «зерна і кіоску» призводить до латання бюджетних дір за рахунок оптимізацій. Це б’є по добробуту населення й породжує внутрішній спротив лібералізації, а натомість — попит на соціальний захист.Тим більше з огляду на сильну соціальну політику в Європейському Союзі, вступ до якого підтримує абсолютна більшість — саме через високі соціальні стандарти, що, зокрема, активно пропагувалися українською владою. Це різко контрастує із затягуванням пасків під прапором ліберальної оптимізації й викликає ще більше відторгнення з боку значної частини українців.Жодного запиту на «радянщину» не існує, а якщо щось подібне й спостерігається, то виключно як наслідок дій самої влади. У підсумку запит на соціальну політику — це не ностальгія за минулим, а інстинкт виживання суспільства, зруйнованого ліберальною деіндустріалізацією. Масам байдуже, що це антилиберально, бо їм потрібна не ідея, а повний холодильник.

Громадянська війна в республіканських лавах?У заголовки потрапила історія співробітників Heritage Foundation, які перейшли до команди фонду Пенса. Масові звільнення пов’язані зі зсувом аналітичного центру від поміркованих позицій до крайніх трампістських.Тут The Hill «рубає» — мовляв, розгоряється внутрішній конфлікт. Але видання не зчитує підтексту: ще одна велика інституція пішла шляхом USAID, функції якої передали іншій, радикальній організації республіканців-трампістів.Тобто в політичному тренді нині саме крайні праві, які поступово підпорядковують собі порядок денний.Безглуздо заперечувати спротив — він існує, але має косметичні відмінності, тобто є формальним.Пенс, як і Трамп, трактує Китай як ворога номер один, підтримує військові союзи США в Тихоокеанському регіоні, що оточують Піднебесну кільцем.Росії відведено другорядну роль подразника. Інструмент боротьби — санкції. Тут уже є відмінність: Трамп вийшов за межі санкцій, розпочавши захоплення російських танкерів.Саме це відрізняє політику радикалів від поміркованих республіканців — останні відстають від часу.Світ перебуває в кризі, буква закону більше не є аргументом, суперечки вирішують авіаносці та наземні дивізії.Це відбивається навіть у кейсі Heritage Foundation: організація системно дрейфує вправо на тлі структурної кризи. Тобто відбувається лише ідейна трансформація пропагандистської машини, за підсумком якої вона стане зручною для нових замовників.Сам конфлікт — це класична внутрішньопартійна розбірка за контроль над контрактами та державним апаратом. Громадянська війна — міф. Це суперечка щодо інструментарію розв’язання кризи.Ідеологічних відмінностей між учасниками немає: традиційні цінності, пільги для великих корпорацій, посилення військової присутності США у світі — усе це співзвучні тези програм обох сторін.Відмінності між ними лише методологічні:помірковані — це форма неоліберального адміністрування, м’якшого й формалізованого, як у період розквіту американського лібералізму, тобто після 1991 року.Радикальні республіканці — це реакція на розпад того самого порядку, встановленого після краху СРСР, тобто відкат до Холодної війни та управління жорсткою рукою,яка підпорядковує союзників власному курсу, запроваджує цензуру й мобілізує внутрішню громадськість у спробі розв’язати кризу власної системи.Моралізаторству тут місце в заголовках обох сторін; у реальності ж існує лише боротьба еліт із спільним курсом, але різними методами.

Про американську ідеологіюІдеологія не керує світом. Світом керують інтереси, а ідеологія лише робить їх законними та звичними.Лібералізм не вигадали в Америці. Він існує майже стільки ж, скільки й капіталізм.Прижився він у більшій частині світу тому, що США перемогли СРСР у холодній війні та закріпили світове панування.Після 1991 року так чи інакше обирати ідеологію було неможливо — принаймні антиамериканську.Як винятки існують, наприклад, Іран і Куба, але у світі глобального капіталізму з гегемонією Штатів їхній розвиток обмежений.Існує теорія, що для глобального домінування ідеологія має бути «адаптованою» для всього світу.Ідеологія нікому нічого не винна.У глобальному світі будь-який претендент на панування має глобальну ідеологію, адже сфери його інтересів — уся земна куля.Теза про те, що у світі існує лише дві ідеології, які можна експортувати до третіх країн, є хибною.Існують ісламська ідеологія Туреччини та російська ідеологія, скомпільована з культурних уламків СРСР, Російської імперії та «дикого російського капіталізму».Усе це — інструменти для просування інтересів правлячих еліт відповідних держав.Ідеологія існує завжди й у всіх — прогресивна або убога. Це залежить від того, який економічний устрій має держава.Держава — це правлячі еліти з певними інтересами. Якщо інтереси полягають у вивезенні сировини за кордон і передачі внутрішнього ринку на відкуп іноземцям, ідеологія продаватиме саме це.Прибутково для еліти, убого за суттю.Еліта — це гроші, а гроші — це влада. Влада — це право нав’язувати свою волю іншим.Така еліта нав’язуватиме убогу ідеологію, бо вона їй вигідна.Звідси висновок: ідеологія — це набір шаблонів, вигідний правлячій еліті.Саме тому ідеології не адаптують.Американський лібералізм після поразки Радянського Союзу сам по собі став універсальним.Це вільний ринок і свобода особистості як основа для вільного ринку.Працює він у різних місцях по-різному. США та Європі вільний ринок вигідний — вони мають тотальну технологічну й промислову перевагу.Їхні товари завойовують ринки більшості країн, залишаючи на місцях лише сировинні або прості виробництва.Тому одна й та сама «ідеологія» свободи для одних є способом підтримання панування, а для інших — консервацією бідності.Успіх США та тотальне інформаційне домінування перетворили ідею «вільного підприємця» на об’єкт бажання по всьому світу — від Африки й Латинської Америки до Азії та уламків Союзу.Криза американської гегемонії призвела й до кризи американського лібералізму.Економічна стагнація та зростання боргового навантаження на тлі посилення Китаю підірвали позиції США.Цьому сприяє й накопичення протиріч на периферіях: такі країни, як Росія, Іран, Колумбія, невдоволені гегемонією Штатів, орієнтують торгівлю на Китай, укладають союзи, зокрема військові, з метою переділу активів і ринків гегемона.Після краху Радянського Союзу ідеологи Заходу були впевнені у «кінці історії». Капіталізм остаточно переміг, і здавалося, що далі буде лише зростання.Однак криза 2008 року призвела до уповільнення, а згодом і до стагнації світової економіки, особливо розвинених країн, що вийшли на пік розвитку.На тлі цієї стагнації Китай лише підбирається до піку, перерозподіляючи світову економіку на свою користь.Це визначає поточне протистояння за світове панування між Америкою та Китаєм і посилює ідейну, культурну й економічну кризу.Шаблони претендентів відрізняються лише косметично. У центрі стоїть особисте благополуччя.І хоча принципової різниці немає, світ занурений у проксі-війни, що ще більше загострює економічну й особливо ідейну кризу людства.Кінець «кінця історії» показав просту річ: ідеології змінюються, а боротьба за владу — ні.

Отже, результати опитувань…45% читачів каналу дотримуються ліберальних/ринкових поглядів, ще 45% — соціально-ринкових. Серед них затесався один кейнсіанець.Моя думка щодо так званої «соціально-ринкової економіки» — соціальна політика при домінуючому ринку завжди або його інструмент, або його наслідок. Для справді багатої соціальної політики в рамках ринку потрібне поєднання великої кількості обставин: від рівня розвитку економіки та її потужностей до специфіки ринкової моделі в конкретній країні і обʼєктивних історичних причин.Наприклад, у Європі розвинута соціальна політика багато в чому зумовлена необхідністю підтримувати попит, бо десятиліттями Європа живе в умовах стагнації виробництва.Первинна причина — гонка з СРСР.Але ринок працює і в інший бік. В Україні він руйнує соціальну політику, звідси й 57% тих, хто проголосував за модель «соціальної держави».Але в Європі саме специфіка капіталізму сформувала соціальну політику. В Україні «корекція ринку» та посилення соціальної політики не приведуть до аналогічного результату. Це спроба відповідати західним стандартам, але західні стандарти побудовані не на цьому.Яку модель економіки читачі вважають найбільш ефективною для України?35% проголосували за вільний ринок і мінімум держави. Майже половина, 48%, — за вільний ринок, але з частковим державним регулюванням. Ще 9% — за ринкову економіку з високим рівнем присутності держави.Чисті ринковики у меншості.На питання, чи правильно економічну політику веде українська влада, 63% відповіли, що курс неправильний, ще 28% — що курс правильний, але уряд робить багато помилок.Отже, 91% підписників оцінюють економічну політику країни негативно.Виділю протиріччя.Хоч Україна веде ліберальну політику, а 83% підтримують ринок у тій чи іншій формі, при цьому 91% незадоволені економічною політикою. Явний когнітивний розрив: 91% незадоволені курсом, але продовжують триматися за модель, яка цей курс і породжує.Ліберальний і народний дискурс критикують різне, але сходяться в одному — результат неприпустимий.Ще один дисонанс: незадоволені всі — і це не криза управління, а криза уявлень.Ітоги. Ринок підтримують навіть ті, хто системно ним незадоволений. Мислення аудиторії щодо економічної моделі країни розійшлося у протилежні боки. Незадоволені всі.Питання про самоосвіту. 90% аудиторії каналу позитивно ставляться до всебічного розвитку.Майже половина, 48%, не мають на це часу, 10% обрали варіант «навіщо це потрібно», а 42% мають бажання та час для саморозвитку.У рамках саморозвитку 70% читачів цікавить фінансовий аналіз, 46% — історична тематика, 44% — публіцистика та суспільна аналітика, 23% — культура, огляди кіно та його тенденцій, ще 31% висловили інтерес до оглядів соціальної ситуації.Перша частина опитування показала кричущі протиріччя — це і є український ідейний тупик. Я буду працювати з його причинами та розбирати це протиріччя — без ілюзій.

Застій російської економіки в межах циклічностіУ 2023–2024 роках економіка РФ увійшла в цикл підйому та зросла на 9–10% відносно довоєнного рівня.Основні інструменти досягнення зростання — низька реальна ставка в поєднанні з державними витратами.До середини 2024 року економіка вийшла на плато екстенсивного зростання. Подальший розвиток без підвищення продуктивності праці став неможливим.Високі державні витрати та монетарна стимуляція призвели до максимальної завантаженості потужностей і дефіциту кадрів.Військові витрати формують широкий платоспроможний попит, який не покривається пропозицією в цивільному секторі.М’яка грошово-кредитна політика в умовах дефіциту кадрів посилює інфляцію. База для розширення виробництва за рахунок кредитних коштів відсутня, гроші витрачаються на ринку праці. Це ще більше загострює проблему структурного дефіциту кадрів і прискорює інфляцію за механізмом «зарплати–ціни».У підсумку реальна ключова ставка в Росії понад рік становить близько 10%, попри її стабільне зниження, оскільки паралельно з нею знижується й інфляція.Це новий структурний стан російської монетарної політики, довгостроковий тренд.Очікувати запуску нового циклу розширення та QE не доводиться.Попри те, що реальна ставка є найвищою серед великих країн, бізнес задушений жорсткою грошово-кредитною політикою, а інфляція наближається до цільового рівня.Інфляційний імпульс у РФ — це відставання пропозиції від попиту. Розв’язання проблеми лежить виключно в площині якісного збільшення виробництва, тобто підвищення продуктивності праці.Щоб забезпечити зростання продуктивності праці, необхідно запустити інвестиції, новий цикл розширення. Але інвестиції задушені жорсткою грошово-кредитною політикою.Держава теоретично здатна провести технічне переоснащення, але бюджет Росії перевантажений військовими витратами. І, судячи з усього, надовго: Мінфін планує дефіцит на наступні 17 років.Тому наразі будь-яке пом’якшення грошово-кредитної політики призведе до прискорення інфляції, а згодом — до жорсткішого циклу її стримування.Це означає, що жорстка монетарна політика в Росії надовго, а отже наступний ривок у нинішній економічній конфігурації неможливий.Армії праці, профіциту робочої сили, в РФ немає і не буде ще тривалий час з огляду на негативний демографічний тренд.Залишаються технологічні обмеження через санкції. Крім того, внутрішні ресурси перетікають у державний сектор і ВПК, через що страждають цивільні галузі.Головне обмеження — технологічне. Для інтенсивного зростання, за рахунок більш продуктивного використання землі, праці та капіталу, Росії потрібні західні технології, особливо в передових сферах чипобудування та ШІ.Водночас рівень промисловості РФ не досягає навіть передостаннього технологічного рівня, як у Німеччині.І знову ж таки, інвестиції в науку придушуються високою ключовою ставкою, тоді як доступ до західного ринку закритий.У підсумку Росія після «розширення» 2023–2024 років надовго застрягла в зоні економічного й технологічного плато.З одного боку, це стримує її потенціал, з іншого — економічна криза завжди загострює суперечності й підштовхує до війни, що важливо в контексті протистояння з НАТО.

Союзники Росії відчувають себе покинутими, пише американське агентство BloombergНовина з’явилася на тлі усунення Сполученими Штатами Мадуро як політичної фігури та розпалювання ними ж протестів в Ірані.Заздалегідь підкреслю: агентство тісно афілійоване з американською елітою, і цей конкретний матеріал має суто агітаційний характер.Адресований він усім конкурентам США, які співпрацюють з Росією.Стверджується нібито очевидне: «РФ не здатна захистити партнерів». Але, по-перше, як доказ наводиться посилання на «відчуття» партнерів Росії. Для довідки: відчуття — це не факт.По-друге, Росія загрузла в боях в Україні, де США й досі надають підтримку останній, зв’язуючи Росії руки на міжнародній арені.По-третє, влада у Венесуелі все ще не контролюється Америкою, захоплення Мадуро — це лише сигнал місцевій еліті, схиляння до поступок і демонстрація того, що буде у разі відмови від співпраці.По-четверте, російська ППО не спрацювала у Венесуелі з причини зради генеральських чиновників Каракаса. З тієї ж причини була усунена приватна кубинська «охоронна армія» Мадуро.Bloomberg же використовує факт провалу російської ППО та кубинців як привід для дискредитації цих країн.Хоча слід зазначити, що Росія справді не може надати підтримку лояльним державам. Але на це є об’єктивна причина, яку не можна не враховувати. Агентство, втім, цілеспрямовано експлуатує прецеденти Венесуели та Ірану, де РФ не в змозі надати допомогу. Хоча Ірану була передана технологія з придушення інтернет-сигналу. Наразі вся мережа в країні фактично перекрита, а її швидкість становить 1% від показників до протестів.У результаті протестувальники погано організовані й не можуть перейти до вирішальної фази перевороту. Офіційна влада аятол заявила, що ситуація перебуває під їхнім контролем.Втім, тенденція до втрати стратегічних позицій справді існує — не варто скочуватися до чорно-білої інтерпретації світу.Поразка російської ППО, відсутність попередження для Каракаса з боку російської розвідки або через дипломатичні канали підриває довіру до Москви.Інакше кажучи, США здобули стратегічну перемогу, втягнувши Росію в Україну, що відтягнуло всі ресурси. Це дозволяє Штатам завдавати ударів по російських і китайських союзниках. Їхня відносно висока залежність від Москви стала вразливістю. У результаті Америка цим скористалася і тепер працює на інформаційному фронті, руйнуючи військову та політичну співпрацю всередині антиамериканського блоку.Відступаючи убік, причина, з якої Штати дистанціюються від війни в Україні, полягає в запобіганні аналогічній ситуації у разі війни за Тайвань.Попри те що втрата Венесуели насправді не є для Кремля катастрофою, це б’є по репутації РФ як самодостатнього опонента Америки. Оскільки потенційна угода щодо поділу України та контракти в Арктиці й нафтогазовій сфері цінуються Москвою вище, ніж Каракас.Тут проявляється класична подвійність Росії як напівпериферійної держави: з претензією на власну периферію, але з підлабузництвом перед центром, у якого Москва шукає визнання.Завершується стаття справді тонким тезисом: «усе це ставить під сумнів надійність інших партнерств і робить для Кремля ще важливішим успіх в Україні. І це ускладнить миротворчу діяльність Трампа».Інакше кажучи, високі амбіції Москви в Україні ускладнюють домовленості зі Штатами, оскільки це напівміра. Це провокує ескалацію з боку США (Венесуела, Іран, можливо Куба), що ускладнює переговорний процес із РФ і підштовхує її до ескалації в Україні.

Підготовка до операції в Ірані?У країні спалахнули протести, які тривають більше двох тижнів. Вони охоплюють 185 міст, включно зі столицею.Причини, як завжди, економічні.Після виходу США з «ядерної угоди» санкції проти Тегерана були посилені (відновлені повні санкції ООН).У результаті доходи від експорту нафти скоротилися, як і надходження валюти.Також впала ціна на нафту, ще більше знизивши виручку.Курс ріала обвалився разом із експортними доходами. Інфляція понад 40% сприяла падінню курсу та загострила соціальне невдоволення.Санкції значно загострили економічну ситуацію в Ірані, як і удари по ядерних об’єктах.У підсумку населення вийшло на вулиці. Тобто матеріальна база протесту в значній мірі створена самими США, що робить події інструментом американської політики.Вашингтон просуває свого протеже — Резу Пехлеві із родини колишніх шахів. Він повністю залежний від США: тож всі його дії та заяви погоджені з Вашингтоном, а присутність у США можлива лише за контролем розвідки.На даний момент Пехлеві перебуває в Америці, де йому охоче надають мікрофони.Зокрема, він заявив, що готовий повернутися до рідної країни та що ведеться підготовка такого заходу. Очевидно, узгоджена з Вашингтоном. Крім того, залишити країну без відома розвідки він не може. Для розвідувального управління він діючий і важливий кадр.Його наміри відкриті — «очолити перехідний процес, щоб громадяни могли вільно обирати лідерів», — цитата Рези. Кумедно, що це говорить спадковий шах.Також він закликав іранців до силового захоплення влади та утримання міст. Його роль — «говоряча голова» США: озвучувати ті тези, які легше подати під виглядом внутрішнього спротиву, ніж прямого втручання. Головне, він попросив допомоги у Трампа. Це ключове. Тепер у Штатів є ще й «моральне право» втрутитися. Голова венесуельської опозиції Мачадо також закликала Трампа втрутитися, «бомбити Венесуелу». Важливо, що і там, і в Ірані при владі диктаторські режими, тому опозиція має моральний авторитет.І Трамп не проти втрутитися. Він заявив днями: «Іран як ніколи близький до свободи. США готові допомогти». Поводом для втручання виступають самі ж США: прохання шаха та економічний колапс, спровокований санкціями.Використовується класичний американський інструмент — економічні проблеми як агітація до зміни небажаного режиму з залученням населення для прикриття.Це найбільш раціональний варіант і він мало чим відрізняється від попереднього іранського перевороту 1953 року. Тоді співробітники ЦРУ збирали та підкупали натовп (що офіційно доведено документами відомства), який став приводом для виведення танків проти уряду Мосаддика. Танки виводили військові, які вступили в змову зі США (також доведено).Пізніше, у 1979 році, до влади прийшли аятоли, які націоналізували нафтову промисловість. Тоді кабальні умови США, які володіли нафтовою промисловістю, стали нестерпними. У той момент при владі була саме династія Пехлеві. У свій час вона передала американському консорціуму 40% нафтовидобутку країни.Ось чому Вашингтону потрібен привід для втручання — нафта і контроль над регіоном. По-друге, відрізання промисловості Китаю від дешевих енергоресурсів Ірану.Цього разу діє схожий механізм — протести, можливо інспіровані. Лояльний політик із родини Пехлеві використовує їх як привід, щоб просити допомоги у США. Штати охоче погоджуються допомогти протестувальникам.Повторюється все, крім останнього акту.Але зараз про переворот мова не йде, у Штатів недостатньо ресурсів. Ставка зроблена на розхитування влади аятолл та на протестний рух, який Вашингтон всяко посилює.Йде розгін протестів: заявами Пехлеві та навмисними «сливами» з Reuters і WSJ про підготовку ударів. Це підштовхує протестувальників і викликає жорстку реакцію КСІР. На даний момент арештовано понад 10 тисяч іранців. Зараз Штати обговорюють військовий удар та кібератаку по Ірану. Це фінальна частина тиску, її варто очікувати, якщо протесту дійдуть переломного моменту.

Операція США у Венесуелі: хронологія та наслідкиСпецоперація США у Венесуелі була розпочата вранці 3 січня.Стратегічна логіка очевидна: Венесуела володіє 17–18 % світових розвіданих запасів нафти — найбільшими у світі. Американські спроби встановити контроль над цим ресурсом простежуються з 1930-х років. Остання відкрита спроба зміни режиму була здійснена у 2019 році та завершилася невдачею.Підготовка до поточної операції велася заздалегідь. За наявними даними, спеціалізована група ЦРУ була розгорнута в Каракасі ще у серпні. Основним завданням був збір інформації про маршрути та режим пересування Ніколаса Мадуро, а також виявлення вразливостей у системі його охорони.У день операції ВПС США завдали точкових ударів по Каракасу. Під атаку потрапили військові об’єкти та авіабаза.Приблизно через 20 хвилин, близько 7:50 за київським часом, у столиці розпочалися збройні зіткнення. Підрозділи венесуельської армії були виведені на вулиці, включно з районом президентського палацу.Ніколас Мадуро та його дружину було вилучено з резиденції протягом приблизно 30 хвилин. Швидкість і точність операції вказують на змову вищих ешелонів влади Каракаса з американською стороною.The New York Times повідомляє, що для відстеження переміщень президента застосовувалися безпілотні засоби спостереження, а також використовувалися дані, отримані від осіб із найближчого оточення.Раніше Мадуро пропонував США обмежений доступ до нафтових ресурсів країни. Ця пропозиція мала тимчасовий і нестабільний характер. Для Вашингтона подібні напівзаходи означали б стратегічну поступку Китаю. В межах довгострокової логіки США віддали перевагу силовому рішенню.Операція проти Мадуро була ризикованою, однак її ключове завдання — усунення персонального центру влади — було виконано. Тим самим США подали прямий сигнал іншим державам: якщо їхні дії не відповідатимуть інтересам Америки, вона застосує силу.Після операції Дональд Трамп публічно звернувся до президента Колумбії з попередженням «берегти свою дупу», а також пообіцяв «допомогу» народу Куби. Головний меседж було сформульовано гранично чітко: «це може статися з будь-ким». Це пряма цитата президента США.Водночас Штати поки що не контролюють владу у Венесуелі. Усунення Мадуро не ліквідує автоматично багаторівневу систему цивільного та військового управління.На наступному етапі Вашингтон зосередиться на інформаційно-політичному тиску та підтримці опозиції. Центральний медійний актив — арешт Ніколаса Мадуро. Ймовірність повномасштабної наземної операції на цьому етапі оцінюється як низька.Лідер опозиції Марія Корина Мачадо, яка раніше публічно закликала до ударів по Каракасу, заявила про намір «навести порядок» та пообіцяла звільнити ув’язнених, фактично оголосивши амністію проамериканським політикам і активістам.Надалі країну очікує внутрішня боротьба між різними центрами влади. Основний конфлікт розгортатиметься між підтримуваною США опозицією на чолі з Мачадо та залишками чавістського блоку, представленого чинним віцепрезидентом і частиною військового керівництва.

«Росія віддала Україну, Казахстан і Кавказ». У США розсекретили розшифровки переговорів Путіна з БушемЦікава розшифровка, пропоную до прочитання.Руйнує міф про «трансформацію» Путіна з прозахідного ліберала в антизахідного консерватора.Розсекречено переговори 2001, 2005 і 2008 років.Перша зустріч: дружній тон і скарги на «віддані території».На початку зустрічі Буш запрошує Путіна на своє ранчо в Техасі, говорить російському лідеру, що «не хоче применшувати роль Росії», і запевняє його, що «сильна Росія — в наших інтересах».У відповідь російський лідер закликає до чесності у відносинах і зазначає: «Я в Росії популярний — і можу вам сказати, чому: тому що я чую людей».Після цього глава Кремля раптово переходить до питань історії та територій.Згідно з розшифровкою, це значною мірою хвилювало російського лідера вже в перші роки його президентства.Як неодноразово писали західні ЗМІ, під час подальших переговорів із західними партнерами, зокрема з питання війни в Україні, Путін докладно говорив про історію, намагаючись таким чином обґрунтувати свої дії.«Росіяни віддали тисячі квадратних кілометрів території, добровільно, — сказав Путін Бушу влітку 2001 року. — Це нечувано! Україну, яка століттями була частиною Росії, віддали. Казахстан — віддали. Кавказ теж. Це важко собі уявити, і це зробили партійні керівники».Це добре показує реальний, антирадянський настрій Путіна.У своєму виступі від 24 лютого 2022 року він пообіцяв показати «справжню декомунізацію».Фактично, з боку Путіна це оголошення війни радянській спадщині. Принаймні, в парадигмі російського президента.Далі Путін говорить Бушу, що західні країни, на його думку, підвели Москву в кількох питаннях, зокрема не вирішили питання російського боргу та ігнорували дії радикальних ісламістських угруповань у Чечні.Відомий факт — західні спецслужби фінансували чеченських бойовиків.Сильна Росія, попри слова Буша у 2001 році (читайте в статті BBC), Заходу не потрібна.Тому що після розпаду СРСР Захід захопив зони впливу колишнього комуністичного блоку й рухався далі.Після виходу з кризи 1990-х Росія змогла цьому чинити опір. Про це нижче.Під час цієї зустрічі Путін також запитував Буша, навіщо потрібне розширення НАТО, і скаржився, що Росія «почувається зайвою» у питаннях цього альянсу.Зустріч 2008 року: «Україна — штучно створена держава».Остання особиста зустріч Путіна з Бушем відбулася 6 квітня 2008 року.Її тон дуже сильно відрізняється від попередніх розмов, під час яких обидва президенти говорили про співпрацю з усіх питань і висловлювали прихильність тісним особистим відносинам.«Вони нагадують, що ці переговори відбувалися одразу після найважливішого саміту НАТО в Бухаресті, де США наполягали на запрошенні до альянсу України та Грузії.У результаті члени альянсу вирішили одразу не надавати Києву і Тбілісі план дій щодо членства, але зазначили, що обидві країни можуть увійти до НАТО в майбутньому. Путін тоді назвав це рішення прямою загрозою безпеці Росії, а через чотири місяці російські війська вторглися на територію Грузії».Після цього Путін переходить до проблеми розширення НАТО і прямо заявляє, що «приєднання до НАТО такої країни, як Україна, створить для нас довготривале поле конфлікту і довготривалу конфронтацію».Буш запитує його: «Чому?» — і Путін заявляє президентові США, що Україна, на його думку, є «штучною державою, створеною в радянські часи». Згодом саме ці аргументи російське керівництво використовуватиме для обґрунтування повномасштабного вторгнення в Україну.Потім Путін попереджає Буша, що Росія готова дестабілізувати ситуацію в Україні, щоб запобігти її вступу до Північноатлантичного альянсу.«Спираючись на сили в Україні, які виступають проти НАТО, Росія може працювати над тим, щоб НАТО більше не мало можливості розширюватися», — говорить російський президент.Саме це Росія і робить з 2014 року.

Відновлення відносин із Китаєм після війниБагато експертів перетирають цю тему, хоча відповідь коротка — потепління не буде.Китай не втратив інтересу до українського зерна, соняшникової олії та сталі.Географічне положення України вигідне для ініціативи «Один пояс, один шлях».Інша справа, що ця «ініціатива» нецікава Сполученим Штатам, які старанно закривають китайський експорт.Зокрема по BRI.Наприклад, підтримуючи прозахідну опозицію в Грузії, хоча безрезультатно. Або чинячи тиск на Панаму, після чого вона вийшла з китайського проєкту.Україна також могла стати частиною «шляху» до 2014 року. Шансів повернутися немає, навіть після війни.Співпраця обмежена Штатами. У 2021 році був прецедент, коли вони заблокували угоду по Мотор Січ.Будь-яка інша угода з Китаєм такого роду буде заблокована.І у України немає вибору, все вирішує логіка протистояння блоків.Що стосується розвідданих, торгівлі, кредитів і фінансування, ми залежні від Заходу.А Китай — його стратегічний конкурент. Саме тому політичні зв’язки з Китаєм майже нульові.Вони значно деградували з початку війни. Бо в поточній проксі-війні Україна воює проти Китаю.Ми годуємося в Європі, а єдиний напрямок експорту з китайських заводів з України — це Європа. Тому заводів не буде.Локалізації з можливим правом викупу також не буде.Транзитною країною нам теж не стати, це зашкодить Європі.Ніхто в здоровому глузді не проміняє військовий блокпост на червону доріжку конкурентам.Європейська промисловість, особливо автопрому, програє китайській на ринку.У недалекому майбутньому правляча Європа введе тарифні бар’єри.Про «транзитивність» у біполярному світі можна забути.Налагодити відносини з Китаєм можливо лише після фантастичного прокитайського перевороту.Тоді наша торгівля переорієнтується на Схід.Але вигодоотримувачів із числа промисловців немає. Якби були, то не мали б можливості.Варіант виключений, бо в інтересах правлячих економічних груп інтегруватися на Захід.Це закріплено в конституції, щоб у разі чого змушувати йти на Захід силою.