Економічний Вісник

Висновки й майбутнє: як новий “arms race” відобразиться на Європі?НАТО, зокрема США, стимулюють країни до подальшого росту оборонних бюджетів. 3. Ініціативи загального масштабу (ReArm Europe). ЄС формує загальні плани, які потенційно можуть збільшити військові витрати.Хоча Європа зазнає труднощів із впровадженням спільних програм через відсутність єдиного центру управління та бюджету.◽️Майбутнє: мілітаризація не тимчасовий захід, а нова форма реальностіПовернення призову в країнах ЄС, економія на соціальних витратах із паралельним «відрізанням» стоп-крану держборгу (Німеччина), впровадження про-військових ініціатив у школах (підготовка дітей, уроки з управління дронами) та довгострокові плани щодо нарощування витрат на ВПК свідчать про те, що криза не тимчасова, а тяжка і лише в стадії розвитку.◽️Фрагментація, падіння доходів на фоні стагнації та паралельна мілітаризація означають, що рівень життя та добробут широких мас населення буде лише стагнувати. Тим часом, розгортання актів економічної та політичної кризи веде лише до більшого загострення мілітаризму та націоналізму, підштовхуючи військові витрати.

Війна в ІраніОфіційні особи США та Ізраїлю уникають слова «війна», натомість використовуючи термін «військова кампанія».Результати цієї військової кампанії різко розходяться з потоком «тематичної інформації» в медіа.США, і зокрема Трамп, акцентують увагу на знищенні значної частини вищої керівної еліти Ірану. Але до дезорганізації армії та системи управління Ірану це не призвело і не могло призвести.Держава — це великий механізм, у роботі якого задіяна значна кількість шестерень, і президент — лише одна з них, хоч і з функціями амбасадора. У межах апарату державного управління президент виконує функцію персоніфікованого вузла координації та представника країни на міжнародній арені.Структура державного апарату як комітету управління у разі «втрати» президента зберігається, як і її інтереси та функції. Змінюється лише координуючий суб’єкт, але саме він підтримує рух механізму, а не навпаки. Адже для того, щоб опинитися на вершині ієрархії, необхідно пройти крізь систему відбіркових сит цього механізму. Так, наприклад, нового верховного лідера в Ірані обирає Рада аятол — представники місцевих олігархів, «релігійних» лобістів та державного апарату.Крім того, перед своєю смертю Хаменеї делегував повноваження широкому колу осіб.Після загибелі кількох десятків ключових управлінських фігур система управління іранської армії не постраждала; наразі вона завдає ударів у відповідь не лише по Ізраїлю та США, а й по французьких, арабських та катарських базах.«Інтерв’ю-звіти» Трампа тому контрастують із викладеним вище. Це продиктовано об’єктивною реальністю: президент США веде війну на медійному фронті й діє у власних інтересах.Попри медійну монетизацію загибелі перших осіб Ірану, війна затягнеться на відносно тривалий час (у порівнянні з 12-денною війною), а ліквідація верхівки еліти не надала протестувальникам належного стимулу для повалення уряду. Принаймні поки що.Оскільки США не досягли поставлених цілей, а за наявних засобів це неможливо, ескалація є неминучою. Після завершення 12-денної війни я прогнозував подальше загострення, адже за її результатами всі суперечності не лише збереглися, а й посилилися. Поточний конфлікт є аналогічним торішній війні.Звідси випливає висновок: у разі провалу ставки на державний переворот в Ірані війна затягнеться і, можливо, переросте у проксі-війну між РФ і Китаєм з одного боку та США, Ізраїлем і НАТО — з іншого, оскільки Вашингтон і Тель-Авів не мають можливості провести наземну операцію, а перекидання військ у регіон є надзвичайно дорогим і логістично складним підприємством.

Переговори щодо Ірану — фальшива ширмаАмериканські ЗМІ повідомляють, що США та Іран нібито можуть досягти «проміжної угоди» на початку березня. Передбачається, що Іран надасть доступ до своїх енергоресурсів американським компаніям, а США натомість заплющать очі на процес збагачення урану.Це не що інше, як цілеспрямована медійна операція. Її мета — знизити пильність іранської влади й тим самим створити сприятливий ґрунт для атаки. Попри «заспокійливий» посил, який формують медіа, концентрація американських сил на Близькому Сході досягла пікових показників із часів вторгнення в Ірак.Крім того, всі без винятку медіа, по-перше, використовують канал комунікації з урядом (спеціально організований владою формат взаємодії, що передбачає надання спікерів для інтерв’ю, графіків пресконференцій тощо) як дешеве джерело інформації. Це не лише значно дешевше за журналістські розслідування, а й формує бонуси для такого видання, адже воно виступає лояльним транслятором потрібних владі меседжів. По-друге, майже всі великі ЗМІ Штатів контролюються наближеними до президентської адміністрації технократами, мультимільярдерами або медіамагнатами. Це короткий, але достатній для розуміння контексту опис медіасередовища.Окрім цього, аятоли добровільно не нададуть доступу до нафтових родовищ, оскільки за ними стоїть Китай. Для нього Іран — важливий постачальник ресурсів і беззаперечна зона впливу. Будь-яке проникнення американських конкурентів буде припинятися. У разі потреби Китай воюватиме зі США за іранську нафту чужими руками, поступок не буде зокрема й із цієї причини.Штати раніше використовували подібну інформаційну наживку — «проміжну угоду, за якою американські компанії отримують частину ринку». Прийом нещодавно був випробуваний у Венесуелі на тлі схожої ситуації. Після певного часу триваючого спектаклю інтервенцію все ж було здійснено, Мадуро демонстративно конвоювали до Штатів, а вся венесуельська еліта була серйозно залякана.Зараз усе повторюється з високим ступенем відповідності. Але аятоли не клюють на інформаційну приманку. Натомість Хаменеї делегує повноваження й створює систему наступництва в межах розробки плану на випадок своєї смерті.Фактично, на тлі інсайдів про мир обидві сторони готуються до війни.

Хоч термін модний і вдалий, внесу пояснення — це не щось самостійне. Це, всього-навсього, медійна повістка, але керована. Вона пояснює події через призму інтересів еліти. Тобто, це лише інструмент, але він чітко показує, куди дує політичний вітер.Період сольної гегемонії США завершився, зростання сфер впливу Китаю відбувається пропорційно зростанню його ВВП. У силу обмеженості земної кулі, будь-який «+» у балансі Китаю — це «-» США — гра з нульовою сумою.Тому під лозунгами «Make America Great Again» (що тиражуються через ЗМІ американських мультимільярдерів, тісно пов’язаних із держапаратом США — той самий інжиніринг повістки) розкручується ВПК. Тому США і ставлять Європу на місце України — Америка займається Китаєм, поки Європа захищає фланг.Результат політики дистанціювання від української війни — спровокований проєкт європейського переозброєння з центром у Німеччині та бюджетом у 1 трлн євро. Він точно збігається з наміром — реабілітація європейського експансіонізму. Тепер вся медійна політика заточена на виробництво індульгенції милітаризму та затемнення примари світової війни, яку він підпалив.Ризики у боротьбі з Китаєм величезні, а ставки високі, звідси й така поспішність і різкість Трампа в порядку підготовки до моменту Х — переговори щодо України (насправді, щодо виходу Росії з китайського альянсу) форсуються, а інший ключовий союзник Китаю — Іран — піддається масовим атакам, як військовим, так і гібридним.Зростання ж Китаю відбулося саме завдяки тому самому вільному ринку, на який тепер накидають хулу республіканці. Але це не означає, що ринок працює неправильно. Це загалом пухке формулювання — «правильно» чи «неправильно». Ринок або є, або його немає.США у свій час зайняли передову позицію серед капіталістичних країн саме відповідно до законів ринку, випередивши Британську імперію.Проте монополія, якою була Британія, а зараз стали США, завжди втрачає перевагу через внутрішню деградацію, даючи можливість вирватися більш «свіжим» гравцям. Які пізніше кидають виклик світовій монополії, як це було з Німецькою імперією у ХХ столітті та з Китаєм сьогодні. Історія повторюється у вигляді спіралі — аналогія з минулим століттям напрошується сама собою.Тому ідеологічна реальність Америки будується навколо утилізації догм лібералізму, насадження нових, співзвучних воєнному часу консервативних поглядів: традиційна сім’я — висока народжуваність — широкий мобілізаційний ресурс; ізоляціонізм — реорганізація промисловості — забезпечення потреб ВПК; репресії проти так званого deep state — легалізація консолідації влади та довільного використання силових структур — готова диктатура під воєнний час.Заява Рубіо добре підсвічує трансформацію ідеологічного консенсусу від «ліберального, правового та політкоректного» до радикального, мілітаристського та шовіністського. І відмінно показує, що таке «ідеологічний інжиніринг», повістка якого змінюється так швидко, як змінюються цілі еліт.

Британія та Німеччина закликали Європу готуватися до можливої війни з Росією, повідомляє The Guardian. Начальник Штабу оборони Великої Британії та генеральний інспектор бундесверу заявили, що континент стикається із серйозною загрозою безпеці та повинен тверезо оцінювати нову стратегічну реальність.На цьому тлі найбільші держави ЄС прискорено нарощують військові витрати. Найбільш наочно це проявляється у Франції та Німеччині — двох ключових країнах Європейського Союзу, які значною мірою визначають його політичний курс і фінансові пріоритети. Через загальноєвропейські інститути та механізми ухвалення рішень вони формують порядок денний і задають рамки допустимої політики.Показовим є приклад Угорщини: у 2022–2024 роках для неї були заморожені мільярдні виплати з фондів ЄС після відмови провести судову реформу відповідно до вимог Брюсселя. Формально йшлося про захист бюджету Союзу та принципів верховенства права, фактично — про жорстке пов’язання фінансування з інституційною лояльністю.Частина критиків може заперечувати, що Угорщина — це пронизана корупцією, проросійська п’ята колона всередині Європи, але це, по-перше, абсурдне спрощення, по-друге, аналогічний досвід із заморожуванням коштів зазнала глибоко антиросійська Польща. Водночас вона є прикладом «переможного лібералізму» у Східній Європі. Український передовий дискурс ставить Варшаву за приклад, підкреслюючи успішність інституційних реформ. Водночас причина заморожування виплат для Польщі була ідентичною угорському кейсу.У 2021–2023 роках ЄС заморозив 35 млрд євро виплат до бюджету. Один із найвідоміших інцидентів.Повертаючись до мілітаризації: динаміка витрат демонструє якісний зсув. Німеччина у 2024 році вийшла на четверте місце у світі за обсягом військових витрат — після США, Китаю та Росії, витративши близько $88,5 млрд, що приблизно на 28% більше, ніж роком раніше. У 2025 році планувалися витрати близько $99 млрд (без урахування спеціального фонду), а до 2026 року сукупний обсяг може наблизитися до $130 млрд — максимальних показників із часів завершення холодної війни. До 2029 року оборонний бюджет передбачається довести до рівня близько 3,5% ВВП.Схожа траєкторія спостерігається у Франції. Прийнятий Закон про військове програмування на 2024–2030 роки передбачає близько ~$460 млрд на оборону — приблизно на 40% більше попереднього циклу. Франція залишається єдиною ядерною державою ЄС і паралельно модернізує стратегічні підводні човни класу Triomphant, авіаційну компоненту (Rafale і ракети ASMPA-R) та інші елементи ядерного стримування. У сухопутній сфері акцент зміщується до концепції armée de guerre — армії, здатної до ведення конфлікту високої інтенсивності.Польща, своєю чергою, демонструє один із найвищих показників оборонних витрат у НАТО — понад 4% ВВП у 2024–2025 роках. Країна активно переозброюється, розширює чисельність армії та формує потужні сухопутні сили на східному фланзі ЄС.Примітно, що зростання військових бюджетів триває попри внутрішні політичні складнощі — парламентські кризи у Франції, інституційні конфлікти в Польщі, економічні труднощі в Німеччині. Стратегічна лінія у сфері оборони залишається стійкою та надпартійною.Сукупність цих даних вказує на формування масштабної європейської військової гонки. Йдеться не про короткостроковий сплеск ринку озброєнь, а про довгостроковий тренд. Історична паралель із початком ХХ століття напрошується сама собою: у 1900–1914 роках військові бюджети провідних держав зростали прискореними темпами — Франція +67%, Велика Британія +75%, Росія та Німеччина по +100%, Австро-Угорщина +80%, Італія +100% (за даними Anderson, The Arms Race and the First World War, 1987). Тоді наростаюче суперництво та системна гонка озброєнь зрештою призвели до світової війни.Сьогодні контекст інший — різниця в тому, що на початку ХХ століття Європа була сама собі господаркою і вирішувала питання світового поділу. Нині ж вона змушена грати американську гру, «стояти на варті», поки Вашингтон готується до битви за Тайвань.

США контрабандою доставили протестувальникам в Ірані кілька тисяч терміналів Starlink, — The Wall Street Journal.«За даними газети, до країни ввезли близько 6 тисяч пристроїв. За останні місяці Держдеп США закупив приблизно 7 тисяч терміналів, більшість — у січні».По-перше, якщо є канал доставки старлінків, отже є прямий вихід на організацію. По-друге, для постачання такого обсягу контрабанди через іранський кордон, що жорстко контролюється, потрібна широка і налагоджена інфраструктура. Після перевезення вантажу через кордон його потрібно доставити до точок організованого протесту, що ще складніше з огляду на щільний контроль силового апарату Ірану над країною. Наявність таких каналів для постачання значить, що окрім супутників можна доставити фахівців або агентів відповідних абревіатур (ЦРУ, наприклад, для координації протесту).Крім того, доставляти старлінки в одну точку — марно. Отже, їх доставили в різні точки по всій країні, у різні осередки організації протестувальників, для забезпечення зв’язку між учасниками. Тобто, це не епізод, а система розгортання фактично підпільного звʼязку. Це додає нових штрихів до попереднього абзацу — іранська контррозвідка провалила роботу, тоді як американські спецслужби фактично створили елемент контрольного впливу.Інакше кажучи, США знають ситуацію всередині Ірану й усередині протестувальників не гірше, ніж сам Іран і протестувальники. Шляхи доставки вантажів/кадрів через периметр та по внутрішній території Ірану дозволяють активувати агентів - для координації, направлення руху протестів або збору інформації. Контроль над інтернетом, єдиним джерелом доступного дистанційного звʼязку в руках протесту, фактично надає США контроль над ним (в умовах відсутності інших видів звʼязок, крім недоступного протесту радіозвʼязку, — інші канали аятоли «заглушили» завдяки технологіям, переданих РФ).

Диспозиція сил усередині блоку розвинених країнЗа нефінансовими компаніями сукупний прибуток розвинених країн (блок НАТО та AUKUS + Ізраїль) становив 3,2 трлн дол. Із них 1680 млрд, або 52,5%, припало на США, за якими йдуть: Японія — 348 млрд, Тайвань — 117,4 млрд, Велика Британія — 114,7 млрд, Південна Корея — 108,2 млрд і Франція — 106,4 млрд. Німеччина не увійшла до списку, маючи показник нижче 100 млрд дол.Уже сама структура розподілу прибутку показує: йдеться не про рівноправний союз, а про систему з виразним центром. Крос-фондування (система циркуляції капіталу між державами — від чистих кредиторів, як Німеччина, до чистих позичальників, як США) спрямоване до Америки. Поточні ставки там вищі, ніж у Європі, що ринковими механізмами витягує капітал з європейських країн. Гроші рухаються туди, де вища дохідність.Це не win-win модель, а жорстка асиметрія. США отримують структурну перевагу, тоді як Європа втрачає темпи накопичення капіталу. Європейські інвестори реінвестують прибуток у нові американські облігації (через вищу дохідність і масштаб ринку — потреби США постійно зростають), залишаючи кошти у фінансовому контурі долара. Формально це ринковий обмін. По суті — структурний перерозподіл на користь центру. Якщо раніше надприбуток забезпечувався через пряму експлуатацію рабської праці, то зараз він забезпечується відсотковою різницею. При цьому ефект не змінився: відтворення розриву між центром і периферією.Отже, операційний прибуток розвинених країн становив 5 трлн дол., з яких близько половини знову акумулюють США - 2,5 трлн доларів, за ними Японія та Великобританія з 459,1 та 273,7 відповідно. Відношення чистого прибутку в операційній США становить 2/3, а Японії 3/4, у Тайвані ще більше - 85%. При цьому у Великій Британії становить 42%, у Франції – 45%, у Німеччині – 43%, у Канаді – 56%, Італії – 58%, Іспанії – 52%.Частка чистого прибутку в операційному у США вища, ніж у більшості європейських країн. Рентабельність на Старому Континенті помітно нижча, велика різниця зі США. Це робить Штати привабливішими для європейських інвесторів. Виникає подвійний магніт: виробничий та борговий. В результаті частина прибутку, створеного поза США, повертається до американського фінансового контуру через купівлю облігацій та інвестицій у корпорації.Після 2022 року спред дохідностей різко зріс, що посилило відтік європейського капіталу до США. Закон «Про зниження інфляції», промислова політика, податкові пільги та субсидування високотехнологічних галузей створили умови, за яких інвестиції в американську юрисдикцію виглядають раціональнішими. Капітал діє за логікою максимальної дохідності — і тим самим відтворює домінування центру.Чому Європа відстає? Високе податкове навантаження та значні соціальні витрати знижують норму прибутку корпоративного сектору. Податки мають функцію перерозподільника вартості від корпорацій до споживачів. Простіше кажучи, накачують населення грошима через виплати. Це підтримує попит економіки в рамках спроби боротися з уповільненням економіки після 2008 року. Але стагнація світової економіки різко підточила європейський потенціал, а високі податки стали просто тягарем. Трамп діє інакше - звільняє корпорації від податків, а витрати перекладає населення. Тобто посилює геп між ЄС та США на користь останніх.Звідки високі витрати Європи? Головний чинник – це торговельна війна з РФ та втрата дешевого нафтогазу. Це підняло собівартість по європейській економіці. При цьому вона не має перед американською ні технологічної, ні фінансової переваги. Більше того, ЄС донор для економіки США, що затискає його в клешні детермінованої економіки.Інакше кажучи, економічний базис західного блоку вибудуваний по вертикалі.США — центр капіталу й технологічного циклу.Європа — залежний контур, вбудований у систему американського накопичення.Це не питання моралі, а питання структури. Капітал по лінії максимальної дохідності, — і тим самим формує ієрархію всередині формально єдиного блоку.

Обсяг тіньової економіки в Україні перевищує 1 трлн грн, — заявив Гетманцев.За його словами, причинами є: контрабанда, зарплати «в конвертах» та маніпуляції з ПДВ через дроблення великого бізнесу на мережі ФОПів.Скільки причин насправді назвав Гетманцев? Жодної. Усе перелічене вище — лише наслідки першопричин, які оратор старанно намагається приховати.Справжня причина того, що тіньова економіка в Україні займає левову частку ВВП, позбавляючи військовий (!) бюджет частини доходів, — це низький рівень розвитку самої економіки. Проблема виникла не під час війни, а формувалася роками, що сьогодні відчувається особливо болісно.Значна частина української економіки — це прості, сировинні виробництва; частка сировини в експорті з року в рік становить близько 74%. У таких секторах рентабельність критично залежить від витрат на працю, тобто на заробітну плату.У структурі собівартості витрати на працю зазвичай високі відносно інших складових, але в абсолютному вимірі (гривні, долари, євро) — це невеликі суми.Зарплати «в конвертах» і дроблення великого бізнесу на мережі ФОПів — це наслідок високого податкового навантаження на примітивну економіку, але аж ніяк не причина розростання тіньового сектору.Оскільки податки, особливо під час війни, є достатньо високими, для збереження конкурентоспроможності підприємства виводять частину обороту з легального поля в тінь. Це не означає, що окремі підприємці є «поганими», на відміну, наприклад, від «білих бізнесменів» із відповідного клубу. Це лише означає, що система «конвертів» вигідніша за повну сплату податків. Проста економічна арифметика.Водночас, попри важке становище малого та середнього бізнесу, найбільші компанії, передусім аграрний сектор, держава щороку субсидує на сотні мільярдів гривень. Наприклад, повернення ПДВ аграріям за 9 місяців 2025 року перевищило 75 млрд грн.Поки малі компанії виживають або, принаймні, змушені забезпечувати працівникам украй погані умови праці через високі витрати, великий бізнес користується заступництвом влади, перебуваючи у тісних відносинах із політико-економічним прошарком.У результаті гроші викачуються знизу. Хоча після початку війни під «гарячу руку» того ж Гетманцева потрапили й великі компанії. Але це радше витрати війни: великому бізнесу також доводиться «скидатися», аби захищати власність.Згаданий неодноразово пан відволікає увагу від проблем і питань, за які відповідає він сам та його колеги. Чому? Усе просто: це спроба зняти з себе відповідальність за економічну кризу (а 1 трлн грн у тіні — це вже сама по собі криза).Як «рішення» нам пропонують евфемізми — «клуб білого бізнесу» та косметичні реформи — замість якісної трансформації економіки країни. Причина також очевидна: кадри, які будують економіку зерна й кіоску, не здатні будувати економіку чипів та штучного інтелекту. Українська еліта десятиліттями послідовно вибудовувала саме таку модель, яка зрештою й привела до 1 трлн грн у тіні. Вірити, що щось зміниться миттєво або за кілька реформ, — політична сліпота.Чому Гетманцев говорить про ФОПів, контрабанду та «конверти», але не про 30-річну деградацію? Тому що його інтерес як чиновника — зберігати чинний порядок речей і формувати лояльну медійну повістку.Отже, що ми маємо в підсумку? В українській економіці фіскальне навантаження лягає на працю та малий бізнес, тоді як витрати великого капіталу компенсуються через повернення ПДВ, пільги та субсидії — саме це і намагається прикрити Гетманцев.Замість структурних змін пропонуються моральні кампанії та косметичні реформи. Це не змінює економічної бази й тому лише посилює «тінь», яку водночас оголошують «однією з головних бід».Насправді ж тіньова економіка — це спосіб виживання сировинної периферії під фіскальним тиском, а не моральний дефект окремих людей.

Обговорення мовного питанняВ українському середовищі існують два поширені погляди щодо російської мови. Перший, домінуючий і ретельно поширюваний державною машиною, стверджує, що від російської потрібно абстрагуватися і вирвати її з коренем із культурного поля.Другий звучить тихіше — культура не є лінгвоцентричною. Українська культура повинна (культура нікому нічого не повинна — прим.) поширюватися за принципом «пиши, головне — правда».Щодо абстрактного поширення культури. Насамперед, культура не є чимось постійним. Українська культура за 60 років пройшла трансформацію від глибоко радянської до «конвергенційної», а потім і перебудовної у 80–90-х, після чого відбулося ще два різкі повороти — у 2014 та 2022 роках.Ідеї та побут, які просувала й відображала культура, радикально змінювалися протягом цього часу. Як і ставлення до російської мови та самих росіян у відповідності з економічними тенденціями: інтеграція у радянську економіку, потім перебудова на Захід, пізніше — розрив коопераційних зв’язків із РФ та початок війни. Причина — наслідок, світ — його відображення на екрані та в пресі.Отже, культура лише відображає масові явища в економіці та суспільстві. Мова — частина цієї культури.Мова також є інструментом пропаганди, бо сама культура — це поле, де ведуться битви ідеями. Баталії відбуваються між соціальними групами і всередині них.«Словом можна врятувати, словом можна вбити, словом можна повести полки за собою».Наприклад, руйнування промислової бази, що призвело до деградації науки та освіти, посилило контраст між нашою країною та Заходом, куди ми прагнемо, приймаючи статус ресурсного придатка.Економіка «зерна і кіоску» не може створювати привабливі для населення, а тим більше для молоді, ідеї. Працювати на полі «нецікаво» і невигідно, а от вивчити англійську, стати дизайнером або програмістом і поїхати на Захід — цілком реально.Культурний вплив Заходу йде саме від економіки. Тому повсюдно популярний сленг, який значно спрощує нашу мову, а отже й мислення. Але він також показує домінуючу культуру, і вона — не наша. Це та культура, за якою стоять авіаносці, передова промисловість і наука. Інструкції для авіаносців і передові наукові праці — все європейськими мовами.Тому наші уми не належать нашій країні, особливо найкращі — економіка «порівняльних переваг» пропонує лише кіоск і поле. А освічені кадри бачать своє застосування лише у складанні умовних авіаносців та промисловості.Враховуючи все сказане, немає жодної різниці, якою мовою українські ЗМІ будуть вести мовлення для внутрішнього споживача. Для світового культурного резонансу Україні потрібні прориви у космосі, у технологіях, чіпах тощо. Це відгукується в серцях будь-якої нації. Наразі ми маємо лише 107 місце у рейтингу доходів на душу населення світу у 2021 році та відсутність емпатії до української мови і культури. Тому й сенсу перебирати між російською та українською немає: російськомовний простір не буде слухати, а світу це нецікаво.Мова — лише інструмент, сила якого залежить від базису, що стоїть за нею.Перейдемо до питання російської мови в Україні.Мова також є інструментом пропаганди та культурного розмежування. Наприклад, поширеність англійського сленгу працює на США та частину європейських країн.Через це нинішня українізація, особливо після 2022 року, — процес не культурний, а політико-економічний. Це не розвиток культури, а механізм заперечення попереднього культурного поля, тобто форма культури скасування.Подібні процеси не є унікальними. Вони супроводжують зростання протекціонізму. Кожна сторона в цих умовах шукає винного і маркує його не лише економічно, а й культурно. Звідси — тиск на мову, історію, символи. Це можна спостерігати в Казахстані та Прибалтиці.Тому спір «якою мовою говорити» — другорядний і по суті хибний. Російськомовний простір Україну вже не чує, а світовій спільноті мова України поза контекстом війни байдужа. Світ слухає тих, у кого є наука, флот і технології.

Терміни завершення війниВійни закінчуються не тоді, коли від них втомилися, а тоді, коли вони перестають бути вигідними. Усе інше — ілюзії для внутрішнього споживання.Зроблю ремарку щодо переговорів між Україною та РФ. Переговори не означають прагнення сторін до миру.Спостережуваний переговорний процес має три цілі: 1. з’ясувати, чи можливо досягти власних цілей мирним шляхом; 2. пошук нового релевантного договору щодо сфер впливу та торгівлі (стосується і США, і Росії); 3. перекроїти світові альянси на свою користь, використовуючи протистояння між США та Китаєм, торгуючи собою в надії вибити кращі умови (стосується РФ).Фактично це торг: сторони (не враховуючи Україну) домагаються власних інтересів, які не змінилися ні до, ні після початку війни.Нині війна зайшла в глухий кут, коли досягати цілей на полі бою стало складно, а переговори в такій ситуації є менш затратним способом врегулювання конфлікту. Але вони вимагають поступок, тоді як ані США, ані Росія не змогли повністю реалізувати свої завдання. Росія не «обвалилася» в кризу під санкціями, а лояльна ліберальна опозиція не мала жодних шансів захопити владу — що відповідало б інтересам США та Європи, які змогли б освоювати російський ринок і ресурси без конкурентів та без страху репресій чи жорстких регуляцій.Україна ж залишається мілітаризованим опорним пунктом НАТО на російському кордоні. Це заважає просуванню Росії у Східній Європі, де досі зберігається виробнича база та сектори промисловості радянських часів, цінні для російських металургійних, нафтогазових олігархів, харчових і машинобудівних корпорацій.Поступатися сторони не збираються — конкурент сприймає це як безхарактерність і слабкість. Світ увійшов в епоху «понятійної розмови».Компромісне рішення за визначенням не передбачає реалізації завдань жодної зі сторін, а отже лише відкладає розв’язання протиріч.Не кажучи вже про те, що мирного рішення може не бути знайдено взагалі, зважаючи на те, що жодна зі сторін, як би гучно про це не заявляла, прагне не миру, а продавлювання власної позиції.Які ж інтереси мають США та Росія після війни (Україна не може самостійно на це впливати, тому її не розглядаємо)?Одразу відсікаю всі паралелі з Ялтою — це не Ялта, інтереси сторін і диспозиція інші. Найближча історична паралель — Лондонська конференція 1912–1913 років. У Ялті були переможці; ті, хто не сидів за столом, опинилися в меню. В українському випадку переможців немає — як і на Лондонській конференції. Переможці були визначені лише на Паризькій мирній конференції 1920 року.Отже, інтереси РФ на переговорах — домогтися спільних контрактів із США, зняття санкцій на експорт та імпорт у Європу, щоб оживити стагнуючий нафтогазовий сектор. Головна політична мета — «сісти на два стільці» й балансувати, намагаючись відв’язатися від необхідності воювати за один із блоків і пересидіти. Російське керівництво вважає, що, розторгувавши свій нейтралітет у протистоянні Китаю та США, зможе залишитися спостерігачем. В обмін воно просить поступок на європейських ринках.США, навпаки, хочуть витягнути Росію з альянсу з Китаєм, але без поступок по Європі. Вашингтон виставляє Москві жорсткі обмежені рамки, що логічно з огляду на американську перевагу. Це — Європа з трильйонними програмами переозброєння, які можуть (поки що зарано) звести нанівець потребу домовлятися.Російське керівництво це розуміє, тому не поспішає рвати з Китаєм: Сі вже був на параді перемоги, а Путін — у Пекіні на демонстрації ЗС Піднебесної.Трамп також розуміє, що поступатися, «вірячи на слово» («нас надули»), не можна, тому форсує європейську мілітаризацію, збираючи з неї прибуток і водночас залишаючи американський континент у Європі.Простими, або «понятійними», словами: сторони намагаються один одного «кинути», як і перед Першою світовою війною (Італія тричі змінювала сторону).Те, що відбувається зараз, зокрема й на полі бою, — це торг.Миру не шукають і не пропонують. Війна триває не за інерцією, а тому, що наразі вона вигідніша за поступки.