Чи справді українці підтримують ідею так званої «соціальної держави»

Саме так — так званої, бо сам термін є ефемерним. По-перше, незрозуміло, що саме мається на увазі: перевантаження соціальними витратами чи орієнтація на більшість населення? І в інтересах якого соціального шару має діяти держава? Тут повна плутанина. Будь-яка держава повинна працювати в інтересах абсолютної більшості населення — лише тоді це можна вважати прогресивним. Запит же на «соціальну державу» — це не ідеологія, а реакція населення на 30 років деіндустріалізації. На каналі вже був текст про деградацію промислової бази в Україні, наведу звідти дані. Так, станом на кінець 1990 року кількість робітників в УРСР становила 7,1 млн осіб, тоді як у 2022 році — лише 1,8 млн. Після деградації та згортання промисловості розпочався відтік населення. Насамперед тому, що на батьківщині були втрачені робочі місця. По-друге, обвал промисловості скоротив внутрішній попит. Інші сектори економіки також просіли, що позначилося на загальному рівні життя. Інші дані: на початку 1990-х років промисловість забезпечувала близько 30–40 % ВВП, тоді як у 2020 році — лише 8–9 %. Частка машинобудування за той самий період скоротилася з 31 % до 14 %. Це призвело до падіння державних доходів і, як наслідок, до скорочення соціальних видатків. Відлуння цього процесу відчувається й досі. Крім того, деіндустріалізація зробила вітчизняну освіту непотрібною з ринкової точки зору. Тобто вона стала нерентабельною, а отже — зайвою в логіці ринку. У результаті доходи населення знизилися навіть у порівнянні з 1990 роком: за паритетом купівельної спроможності, скоригованим на інфляцію (у цінах 2010 року), у 1990-му вони становили 3112 доларів, а у 2020-му — 2344 долари. Фактично це є провалом ліберальної пострадянської моделі. Саме тому ліберальні реформи, уособленням яких є будь-яка українська влада, втрачають популярність. Більше того, внаслідок деіндустріалізації та падіння державних доходів влада проводить «оптимізації»: підвищує ціни на газ і електроенергію, запроваджує додаткові податки. Ціни на продукти та зазначені послуги зросли й уже досягли європейського рівня, тоді як зарплати залишаються щонайменше вдвічі нижчими. Цілком закономірно, що у населення формується запит на так звану «соціальну державу». А точніше — на гідний рівень життя. Економічна політика «зерна і кіоску» призводить до латання бюджетних дір за рахунок оптимізацій. Це б’є по добробуту населення й породжує внутрішній спротив лібералізації, а натомість — попит на соціальний захист. Тим більше з огляду на сильну соціальну політику в Європейському Союзі, вступ до якого підтримує абсолютна більшість — саме через високі соціальні стандарти, що, зокрема, активно пропагувалися українською владою. Це різко контрастує із затягуванням пасків під прапором ліберальної оптимізації й викликає ще більше відторгнення з боку значної частини українців. Жодного запиту на «радянщину» не існує, а якщо щось подібне й спостерігається, то виключно як наслідок дій самої влади. У підсумку запит на соціальну політику — це не ностальгія за минулим, а інстинкт виживання суспільства, зруйнованого ліберальною деіндустріалізацією. Масам байдуже, що це антилиберально, бо їм потрібна не ідея, а повний холодильник.