Старий Лев

«Щоденник покоївки» 🌟це один з найкращих трилерів, які я читала останнім часом🤌🏻у центрі центрі сюжету молода жінка-покоївка, яка працює у заможних клієнтів.прибирає, а водночас уважно спостерігає за чужим життям.і одного дня вона натрапляє на таємницю, настільки небезпечну, що відтепер небезпека чатує вже на неї..сюжет постійно тримає в напрузі.часові лінії змінюються, розділи короткі, від різних героїв, що спонукає читати «ще одну сторінку».цікаво прописані персонажі, у кожного своя мотивація й приховані «скелети у шафі».авторка вміло розставляє гачки, на яких тримається інтрига, і змушує сумніватися у кожному.«Зовні люди можуть видаватися цілком звичайними, та досить пошкрябати їхній фасад – і під тим лиском завжди знайдеться якась таємниця..» у книзі піднімаються серйозні й болючі теми, від мовчання жертв насильства до тонкої межі між довірою та зрадою.багатошарова історія, що досліджує психологію героїв, приховані секрети та ціну, яку ми платимо за мовчання.однозначно рекомендую, + події відбуваються осінню✨10/10⭐️

Сьогодні, 5 вересня, у світі відзначають Міжнародний день благодійності 💙А ви знали, що книги можуть не лише розважати, надихати чи відкривати нові теми, а й допомагати робити добрі справи?У «Видавництва Старого Лева» є кілька видань, частину коштів з яких ми спрямовуємо на благодійність. Більшість із них ви вже добре знаєте, проте цього разу ми раді показати новинку, яку тільки-но здали в друк — книгу докторки Шіні Сомари «Енергія. Наука довкола нас» з ілюстраціями Луни Валентайн (переклад Божени Козирєвої).Це яскраве й пізнавальне видання пояснює, звідки виникає енергія, як вона змінює наше життя і як ми можемо використовувати її відповідальніше. У книжці знайдете цікаві факти, прості пояснення та безпечні експерименти для досліджень вдома 🔬⚡ Видано за підтримки Yasno 💛📖 Важливо: 20 грн від продажу кожного примірника ми перераховуватимемо на рахунок БО «Благодійний фонд Діти Героїв» — фонду, що надає довгострокову допомогу дітям, які втратили одного чи обох батьків унаслідок російської війни проти України.

Зі мною насправді ВСЕ ДОБРЕМоніка Гейзі моя оцінка:4✨Відразу скажу що багато хто буде плюватись на книгу, бо головна героїня бісяча. Але вона і має бути бісячою, бо має виражений нарцисизм. Не нарцисичний розлад, але перевагу таких рис в характері. Книга про те, як Меґґі (28 рочків) одного дня каже чоловіку «а давай розійдемось», а він такий «а давай». Ну і далі буде про те як вона переживає розлучення. І от чому мені була цікава ця книга – бо Меґґі переживає розлучення як нарцисичну травму, а не як втрату. Те що чоловік так легко її відпустив сильно вдаряє по її его, і вона намагається знайти спосіб полікувати поранене самолюбство. Способів вона знаходитиме багато, але жоден не допоможе. Нарцисична травма то як чорна діра, що туди не кинь – все зникне. Можна тільки навчитись з тим жити, навчитись жити в світі де для всіх інших ми не є центром всесвіту, і вони не повинні нам постійно щось давати і ставити наші інтереси вище за свої. Меґґі дуже важко з цим змиритись, тому більшу частину книги вона багато потребує від друзів, постійно шукає підтвердження своєї привабливості, знецінює багато класних людей, і відверто користується хорошим ставленням до себе. Вас таке бісить? А от мені з позиції професії дуже цікаво😅Але якщо дочитати до кінця то можна побачити доволі реалістично описані трансформації Меґґі. Вона піде до психотерапевтки і це мій улюблений розділ. Я так хіхікала як її дратує психотерапевтка та психотерапія в цілому. Але разом із тим вона вчиться користатись цим процесом в найкращу розумінні цього слова. Це і відрізняє клінічний нарцисичний розлад від нарцисичного характеру. Коли у людини розлад – вона не здатна взяти щось хороше від інших, коли вони самі те дають, бо мають величезну заздрість, що хтось може давати, адже самі так не можуть. Тому будуть знецінювати. Якщо вам цікава тема взаємодії дуже неідеальних людей – то раджу! #відгук@nevpokiy

Ловець повітряних зміїв. Халед Госсейні #ВСЛКнига, яка не відпускає, про яку постійно думаєш, прочитавши чергові сторінки, а ще більше – дочитавши повністю💔Я намагалася ділитися з вами думками по мірі прочитання – ось тут був початок моїх вражень, вчора передостанній з дописів, ну а нижче👇 — до чого привели ці всі мої роздуми🥹«Амадока» Софії Андрухович (ось тут мій відгук про неї)  була видана в 2020, початок написання 2017, а задумала її авторка ще в 2014 (принаймні так каже Вікіпедія). Але все одно це набагато пізніше, ніж 2003 — рік виходу "Ловця повітряних зміїв"До чого це, спитаєте ви? Просто історія, розказана Госсейні в цій його книзі, мені надзвичайно перегукувалася з текстом Андрухович (і тому в таких випадках я перевіряю, що тут курка, а що яйце було написано раніше)Ну дивіться читайте-порівнюйте:1)в Амадоці є схожа історія про дружбу дітей, навіть такого ж віку 🤌2)так само батько однієї дитини прислуговував(хоч трошки) батьку іншої🫡3)в обох творах є описи-порівняння з жертовними тваринами і обидва ці описи мають дуууже безпосереднє відношення до головних героїв та певних подій🥺4)так само ці діти були надто близькими одне одному(в Ловці це рідні по крові, в Амадоці — це закохані)💔5)і найголовніше — в обох творах один з цих, таких близьких, героїв вбиває іншого, в одній з цих книг фігурально(за рахунок своїх вчинків), в іншій — на жаль, реально💔(хоча я довго не погоджувалася з таким вибором героїні Амадоки та й інших людей(бо це завідома відмова від боротьби за існування, трошки про це писала тут) і тільки зараз, перечитавши ту складну сцену, зрозуміла, що на той момент її мозок просто не витримав болі🥺)6)вже мовчу про етнічну та релігійну неприязнь на той час між українцями(християнами) та євреями(юдеями), описану в тексті Андрухович, та афганцями(сунітами) та хазарейцями(шиїтами) в тексті Госсейні (вибачте, якщо щось наплутала, але ж суть не в назвах, а у відносинах — між мешканцями одної країни, одного міста/села, ба більше, одного будинку або й сім’ї🥺)Може тому що в нашому суспільстві до сих пір можна зустріти несприйняття іншої віри, іншої національності, інакшості загалом🥹 (що часто призводить до непередбачуваних(а іноді і кривавих) наслідків💔), може саме тому, коли перед очима були слова хазарейський хлопчик, мій мозок читав єврейський🥺🤔До вищесказаного додам: незважаючи на те, що моє читання цього тексту Халеду Госсейні дещо розтяглося у часі, саме після неї я повірила — книгу на 400+ сторінок можна прочитати за день. Мені здається саме так я й зробила б з цією історією, якби мала відпустку чи повноцінний вихідний(від домашніх справ також😉). Або хоча б не клювала носом, коли бралася за читання біля 23-ї години🤷‍♀️, з сумом згадуючи, як колись в юності я могла читати практично до ранку💪Бо тоді ця історія точно не дала б мені заснути, поки не була б перегорнута остання сторінка. Та й ще довго після цього — якщо вірити першому реченню цього мого допису😉 Але принаймні в силу перших слів таких текстів, як ця книга, я тепер точно вірю🥹💔

Недаремно мені ніколи не подобалися ці страхітливі ляльки та маріонетки, які періодично з'являються у фільмах жахів. І навіть обкладинка книги «Як продати будинок з привидами» Ґрейді Гендрікс мала б наштовхнути мене на думку, що щось з ними буде не так😶‍🌫️Як на мене, то цю книгу можна віднести до трилерів/жахів, тому що вже десь на перших ста сторінках з'являються моменти, які по-справжньому наводять страх. Я, загалом, не з лякливих, але часом було доволі моторошно.Отже, що тут у нас? Головна героїня – це жінка на ім'я Луїза. У неї є маленька донька та рідний брат, який проживає поряд із батьками. Одного дня їхні мама й тато потрапляють у автокатастрофу та помирають, і саме з цього моменту починається найцікавіше. Луїзі та Марку (брат) потрібно буде повернутися у дім дитинства та привести його до ладу, щоб виставити на продаж. Проблема тільки в тому, що вже з перших секунд у будинку вони починають відчувати присутність якоїсь сили, яка зовсім не радіє їхній появі. Автор справді вміє змусити читача завмирати та зосереджуватися на історії. Нас періодично "заводять" у цей дім, а потім розповідають, власне, історію цієї родини – спочатку так, як це бачила Луїза, а потім очима Марка.Фінал книги трохи простіший, ніж уявлялося, але я залишилася задоволена. До речі, у процесі читання постійно візуалізувала собі цю історію на великих екранах. Цікаво було б подивитися такий фільм.• Маріонетка – це власність, яка володіє власником.• Важко пояснити, як це – носити маску, людям, які ніколи цього не робили, але щойно ти надягаєш маску, ти – вже не ти. Те саме з маріонетками. Візьмеш її до рук, і твоя постава й голос змінюються. Ти відчуваєш, що вона хоче, чого вона боїться. Ти розумієш її потреби. Не ти керуєш маріонеткою. Маріонетка керує тобою.🎧 Creepy Music Box – Terra FantasyВидавництво Старого ЛеваБільше відгуків на книги за тегом #ВіраЧитає ❤️

ось така краса мені приїхала від ВСЛ 😍Єдина вціліла - Райлі СейгерВелич і розкіш маєтку Гоупів у далекому минулому. Кілька десятиліть тому тут сталося потрійне вбивство, яке не розкрили за браком доказів. Ті страшні події обросли чутками та перетворилися на міські легенди. Ленора Гоуп, здається, єдина, хто знає правду. Однак розповісти її не може — жінку розбив параліч. Нова доглядальниця Ленори, потрапивши у моторошний маєток, опиняється у вирі старих таємниць. Дівчина не може зупинитися у пошуках відповідей, історія Ленори її одночасно і лякає, і манить. Та хіба вона могла подумати, що, розплутуючи родинну трагедію Гоупів, віч-на-віч зіткнеться із власними демонами? Дякую що поділилася - Рейчел Рунья Катц Остання розмова Деніела Розенберґа та Лії Коен-Джексон — чотирнадцять років тому в літньому таборі — поклала край їхній дружбі. Доки одного дня вони не опинилися поруч у літаку. Попри велике бажання Лії уникнути спілкування з Деніелом, доля знову зводить їх разом. Вони мешкають в одному місті, в одному районі і… мають працювати над спільним проєктом.З кожною зустріччю «хімія» між Деніелом і Лією лише наростає і розмови про ситуацію в літньому таборі вже не уникнути. Як не уникнути й інших подробиць з життя кожного з них. Ця вразливість і відвертість робить їх справжніми друзями. Та чи прагнуть вони обоє лише дружби? яку ви б почитали? ❤️ - в сенсі яку? обидві! 👀 - Єдина вціліла 🔥 - Дякую, що поділилася👎🏼 - упс, жодну

Правозахисник, журналіст і колишній військовополонений Максим Буткевич відвідав фестиваль Bestseller Fest. Читомо побувало на події та ділиться основними тезами, які прозвучали протягом зустрічі:У полоні ти відвикаєш від того, що ти можеш обирати. Внутрішньо вибір і свобода дуже пов'язані. Ти можеш обрати, що вдягнути. Ти можеш вибрати говорити чи мовчати, з ким спілкуватися, а з ким ні, що робити далі зі своїми планами і бажаннями, тому що в тебе є свобода. Люди — це істоти, які постійно перебувають в процесі самотворення. Кожним вибором, і в полоні, і на волі, ти формуєш себе наступного. І в цьому є наша свобода, але за кожним вибором є безумовна відповідальність. Тому що ти відповідаєш за наслідки. Позбутися відповідальності неможливо. Це ілюзія. Це ілюзія, яка є великою частиною світогляду руского міра. Найпопулярнішими в моєму бараку з моїх книжок, не лише між засудженими-полоненими, а й кримінальниками, були Франкл і Марк Аврелій. Тому що вміння приймати те, з чим ти все одно не можеш змиритися, але при цьому приймаєш, зберігаючи власну гідність і внутрішню свободу, необхідна, коли ти у полоні. #Максим_Буткевич👉 Підписатися на Читомо в телеграмі

👻«І так щодня» Девід Левітанвидавництво: ВСЛ, 5/5💕Мені розбили серце. Ну так, зважаючи на зав’язку, я мала розуміння, що скоріш за все, так і буде, але не вірити в диво до останнього ну просто не могла. Це тепла історія з гірким присмаком невідворотного. Того, що змушує ще на початку книги сумно зітхати та поглядати на кількість сторінок, що залишилася до сліз. 💐 Історія оповідає про такий собі дух А, який щодня проводить в новому тілі. Він не знає своїх справжніх батьків, свого походження, звідки взявся і яка природа його сутності. Ось цілих сімнадцять років він подорожує з тіла в тіло, намагаючись проживати життя чужої людини з якнайменшими втручаннями. І все йде добре, допоки одного разу не прокидається в тілі Джастіна і не закохується в його дівчину Ріанон, яка справді заслуговує куди більше, ніж те життя, що вона має. Бо я хочу подарувати їй хороший день. Всього-навсього один хороший день. Я ж бо так довго беззмістовно тинявся, не маючи цілі, не маючи мети, і от зараз нарешті маю цю примарну, ефемерну мету, принаймні зараз відчуваю, що вона у мене з’явилася. Історія справді читалася швидко. Слова просто-таки несли мене сюжетом, я втрачала ліку часу, аби якнайшвидше дізнатися, що ж там далі. І ці всі описи були легкі, точні та наповненні певними відтінками. Не знаю як це пояснити… це більш на межі сприйняття почуттями. Неймовірна гра автора з читачем. Хотілося читати, хотілося страждати відчувати попри все.Та, історія все ж неідеальна. В ній не вистачає контексту щодо минулого А, не вистачає широти дій. Так, автор в декількох словах посеред величезного абзацу допускає думку, що наш герой такий не один. Але це все. Звісно, ніц вимагати щось масштабне від молодіжного роману. Та ось в цих моментах для мене справжні були… ну не сюжетні діри. Ні, скоріше не вистачало декількох пазликів. Знаєте, ось це трішки неприємне почуття, коли склав пазл на 2500+, а дві детальки десь поділися.Коротше, щиро раджу. Я в любові, і буду всім кричати про це.#дегустація

Вікторія Амеліна "Дім для Дома", Видавництво Старого Лева 🌟Це одна з найкращих книжок сучасної української літератури, яку я читала. Тож тепер мені хочеться всім про це розповідати, бо про "Дім для Дома" говорять мало, як на мене.Звісно, я знаю, хто така Вікторія Амеліна і як вона загинула 😭 Але чомусь я не чула саме про книгу. Прочитала тільки тому, що її обрали на книжковий клуб. "Смішний пудель на ім’я Дом розповідає нам історію родини — старого полковника та кількох поколінь жінок. І пес, і люди почуваються ніяково у невеличкій львівській квартирі, де жив раніше... Яка різниця хто? Камені не розкажуть. Або розкажуть — якщо маєш собаче чуття. Та хіба є історії, які допоможуть — полковнику зі сходу України чи хоча б його псові — нарешті відчути себе вдома у Львові 90-х?Здається, до чужої скрині вже ніколи не підібрати ключа. Вже ніколи не відпустити штурвал винищувача. Ніколи ні пес, ні стіни не приймуть нових господарів. Але буває, чужа таємниця виявляється й твоєю також. І, можливо, героям цієї історії таки вдасться віднайти дім." 🐩 Оповідь від пса — незвична оптика, бо глибину чужих історій він зчитує через нюанси запахів, ритуалів і звичок. Події відбуваються у Львові 90-х і 2000-х. Це період мого дитинства і юності, і багато чого для мене знайоме, хоча я з Донецька. До речі, Донецьк згадувався неодноразово. Для мене це історія про пошук дому — буквального і внутрішнього. Про родину, в якій кожен, незалежно від віку та походження, намагається знайти місце, де буде добре. «Я хочу свідчити про свій дім. А дім твій — там, де твої сліди. Дім — розпорошений, як білі уламки замерзлих річок над Землею». «Це коли загубився в просторі й часі, тоді чіпляєшся за пожитки. Зберігаєш старі незручні туфлі, бо ці туфлі — твій дім, як чоботи — дім солдата. Іншого-бо нема». Тут ідеться про ідентичність, пам’ять, мовчання поколінь, про травми, які передаються — і які можна осмислити. А ще про те, що відгукується кожному українцю: втрати, міграції, зміни... «Час надто швидко змінює декорації, люди часто обирають не свої ролі». "Тільки ніяк не можуть повірити: дім? Чи знову — переїжджати, тікати, прилаштовуватися, мімікрувати, ростити дітей, не мати проблем, не бути проблемою, не бути… Не бути? Так, не бути. Не бути, а бігти." Авторка згадує про Скнилівську трагедію, Майдан, війну, голодомор, дотикається до болючих тем дуже точно і чесно. Без натиску, без пафосу. Просто як є. Щемко, але не штучно."Війна, наче кір, яким треба перехворіти. Від кору щоправда існує вакцина…" «Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати — а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою та брехнею». Сильна книга. І я щиро її раджу. І дуже прикро, що Вікторія більше нічого не напише 😭#кт_відгукКниготерапія📗Підписатись

Амадока - Софія АндруховичОдразу, мабуть, варто уточнити, що я вважаю себе однозначно фанаткою творчості пані Софії. Те, що я в неї вже читала, мене занурювало (а інколи - і носом макало) в наче інший вимір, сповнений чуттєвості і деталізації. І так, це буде, мабуть, один з найважчих відгуків за весь час, поки я цей канал веду - як мінімум бо зібрати всі думки після того товстунця доволі важкувато. Та я спробую. #топ_взагалі - але трохи за іншими критеріями, бо слово "сподобалось" тут має трохи інший відтінок, ніж зазвичай.Про що ця книга? Про військового без памʼяті? Про дівну любов, що межує зі співзалежністю? Про самотність у великій квартирі на Подолі? Про заборонене кохання з донькою НКВДіста? Про знищення євреїв німцями в Бучачі? Про загадкового скульптора, овіяного таємницями? Про єврейського мудреця? Про Домонтовича? Про Зерова? Про одну велику авантюру - чи то надто гуманну, чи то нелюдську?.. Якщо коротко - то і про все, вищезгадане, і не про нього - теж. Всього в книзі мені було занадто. Все було настільки висококонцентрованим, на нерві і заплутаним, що, здається, книга забрала в мене всі сили. Якось я пані Софії розказувала, що дуже часто її книги мені надто фізичні - бо я відчуваю описані нею запахи, тепло, холод, біль - ще одна причина, чому я розтягнула читання на 13 годин, і не всі з них були приємними. До того ж, відкриваючи її кожен день, не знала, яку історію я читатиму далі - нелінійність і стрібки по часу були неочікуванними і непрогнозованими.Та, після всієї болі, описаної там, пережитої кожним персонажем, що так чи інакше зʼявлялись в оповіді, і так чи інакше впливали на героїв - тепер почуття таке, наче доторкнулась до чогось, що значно більше за мене, і тепер вся ця сила мене просто давить до землі сильніше, за гравітацію, деконструює - але потім збирає знову. В щось таке саме - але трошки інше. В цілому, такий ефект маю часто від справді хороших книг, але після "Амадоки" він теж трохи відрізняється від всіх інших.Також офіційно можу сказати, що ще ніколи я так багато не гуглила впродовж читання. Не задавала так багато питань собі і книзі загалом. Не вишукувала джерел натхнення (наприклад, в одному шматку я настільки чітко почула Агеєву, що це просто не давало спокою - і, судячи з того, що пані Вірі було в кінці винесено подяку, то, мабуть, все вірно я почула). Загалом, книга лишила по собі більше питань, ніж відповідей - і так, думаю, теж має інколи бувати.Я правда не знаю, чи можу її рекомендувати. Вона важка - і текстом, і змістом, і фізичною вагою. Можу прямо сказати, що якихось алюзій я майже напевно не зрозуміла - і мені за це не соромно. Упевненою можу бути лише в двох фактах: а. Андрухович - моя богиня, і я нею захоплююсь (а нам же не завжди треба розуміти своїх божеств, вірно?) і б. я абсолютно точно не шкодую витраченого на цю книгу часу.