spoiler runner

"Гра в хованки 2: Я йду шукати" — класичний сиквел, де режисерський дует Radio Silence не став вигадувати велосипед і взяли все, що працювало в першому фільмі, збільшили ставки та масштаб.Цього разу проти багатіїв-сатаністів виступає не тільки героїня першої частини Грейс (Самара Вівінг), але й її сестра Фейт (Кетрін Ньютон). Після виграшу у "грі в хованки", Грейс опиняється в іще більшій зарубі, де сім'я Ле Домасів була лише однією з тіньових ляльководів світу. Суть гри не змінилась — Грейс потрібно вижити до світанку, в той час як сильні цього світу, мають вполювати її, щоб отримати владу в сатанинській організації. "Гра в хованки 2" — все ще такий же веселий та кривавий слешер, який цього разу повністю заступає на територію конспірології. Самара Вівінг в головній ролі все ще прекрасна, а Кетрін Ньюотон цілком вписується на роль молодшої сестри. Власне окрім криваво-балаганної частини, фільм також фокусується на стосунках сестер, і причинам, чому вони спаскудились в першу чергу. І попри те, що я на фільмі чудово провів час, мене все ще не покидало відчуття, що сиквел все ж таки був не обов'язковим. Вірніше, він необов'язковий саме в тій формі, в якій він вийшов. Вихід дуету "Радіо Мовчання" на територію конспірології міг би відкрити доріжку не тільки другій частині, але й повноцінній трилогії, однак фінал фільму більше натякає на те, що історія завершена. Проблема ж в тому, що піднявши ставки та збільшивши масштаб нова "Гра в хованки" якось занадто вже просто завершується, а міфологія, якої стало більше в новому фільмі, залишається недорозкритою. Хоча можливо, це той випадок, коли і не потрібно розкривати все. Втім, мені б хотілось ще хоч раз побачити Елайджу Вуда в ролі Юриста, бо він тут правда класний.Але в чому друга частина точно програє першій так це у відчутті подиву — перша "Гра в хованки" дивувала не тільки гумором, абсурдом та кривавими сценами, але й загадкою про те, що відбудеться із сімейством Ле Домасів у разі програшу в грі. І от в другій режисерам не вдалось знайти настільки ж ефективну загадку, адже в першому фільмі до самого фіналу залишалось відкритим питання: чи реально замішана у всьому цьому якась містика чи це просто прибацнуті багатії із "екстравагантними" традиціями. Як на мене, от саме цей момент і був родзинкою першої частини, яка в другій десь розгубилась.

Подивився значить «Прокляття Шелбі Оакс» Кріса Стакманна – ютуб-кінокритика, для якого стрічка стала повнометражним дебютом. І, при всій симпатії до Стакманна, дебют вийшов слабеньким.Сюжет тут розгортається навколо жінки Мії, яка шукає сестру Райлі, яка пропала за 12 років до початку подій фільму. Власне Райлі із трьома колегами створювали шоу про паранормальні явища і пропали під час дослідження міста-привида Шелбі Оукс.Фільм починається зі значної експозиції, що показує нам основну інформацію про Райлі та її шоу завдяки мокʼюментарі вставкам. І це мабуть найцікавіша частина фільму, бо як тільки вона завершується, фільму стає складно зібрати себе до купи.Взагалі є в мене враження, що якби «Шелбі Оакс» вийшов десь років десять тому, його сприйняття було б іншим, але звернення до мокʼюментарі в 2026 можливо виглядає вже навіть як ретро, але в той же час відчувається дуже застарілим прийомом. І тут проблема не стільки в його використанні, а в тому, що Стакманн не використовує його якось цікаво, чи по-новому. Інша проблема для мене в тому, що сама історія не тягне на повний метр, і цілком могла б залишись у форматі короткому (30-40 хв). Якщо б потрібно було описати фільм Стакманна одним словом, я б обрав – необовʼязковий. Втім із позитивного все ж варто відмітити той факт, що Стакманна взагалі вдалось створити фільм і зібрати гроші через кікстартер, а потім ще й отримати в продюсери Майка Фленаганна і компанію Neon як дистрибʼютора. Та і в прокаті фільм при бюджеті близько 1 мільйона доларів зібрав цілих 8, що як для відносно незалежного дебюту цілком собі успіх.Тож не знаю, як далі складеться у Стакманна карʼєра після дебюту в кіно, але сподіваюсь, що він набив ґуль і в наступному фільмі покаже щось більш впевнене.

Трохи я затягнув з текстом про "Проєкт "Аве Марія", але, мабуть, краще пізно, ніж ніколи, та й сам фільм частково про це.Мабуть одразу слід сказати, що це аж ніяк не нова "Космічна Одіссея" і не прорив у науковій фантастиці, але це до біса вчасний фільм. У мене є враження, що зараз як ніколи є запит на те, що в західних інтернетах називають "hopecore", бо часи буремні вже не тільки в нас, і є відчуття, що далі краще не буде. А от таке кіно як "Аве Марія" дійсно дає якусь надію та сподівання на чудо, потрібне нам зараз так само, як і персонажам фільму. Власне після успіху "Лицаря Сімох Королівств" новий фільм Філа Лорда та Крістофера Міллера теж отримав не тільки критичний успіх, а й фінансовий. Попри те, що "Аве Марія" не пропонує чогось радикально нового за формою чи за суттю, це, насправді, дуже добре зроблений жанровий фільм, який насправді зовсім не про підкорення далекого космосу, а про такі земні речі як дружба та героїзм — паралель з "Лицарем Сімох Королівств" аж очевидна. І якщо в серіалі про Дунка і Егга героїзм в першу чергу стосувався справедливості та захисті невинних, то в "Аве Марії" показується аспект героїзму як самопожертви. І фільм виходить про те, як навіть найбільш самотня людина (Lonely Gosling — gotta be one of my favorite genders) здатна побороти егоїзм і навчитись самопожертві. І, що цікаво, показано все це без якогось надмірного пафосу, що виїдає очі. Звісно, що окрім Гослінга зіркою фільму є прибулець-камінець Роккі, що навіть без обличчя підкупає своєю харизмою — в останнє подібний ефект справляв, мабуть, Бейбі Йода він же Грогу з "Мандалорця" (цікаво чи вдасться фільму по ЗВ повторити успіх "Аве Марії"). І також було приємно бачити у великому голлівудському кіно Сандру Гюллер. Комусь, правда, може зіпсувати враження наявність росіян в сюжеті, але, чесно, це дійсно останнє про що я думав після перегляду. Коротше, якщо ви раптом ще сходили і маєте можливість заскочити в кіно — рекомендую.

Не часто дивлюсь аніме, але «Акіру» глянути давно хотів, і, в цілому, не розчарувався, хоча було б цікавіше вичепити це кіно на великому екрані.Скажу чесно дивитись цей фільм було складнувато, бо в нього закладено багато всього і навіть попри двогодинний хронометраж слідкувати часом бувало складнувато. Вже після перегляду дізнався, що в однойменної манги більше двох тисяч сторінок, і для мене фільм став зрозуміліший, бо таку довгу історію розкрити і в три години було нереально. Втім «Акіра» вражає в першу чергу анімацією та стилістикою – саме тому тепер хочеться подивитися її на великому екрані. Окрім яскравих образів, фільм пропонує круту кіберпанкову + постапокаліптичну естетику, яка в свою чергу походить від головної травми Японії в ХХ столітті – ядерним бомбардуванням Хіросіми й Нагасаки. Тобто «Акіра» наряду з «Годзилою» є переживанням та осмисленням реальної катастрофи. Якоюсь мірою «Акіру» можна прочитати як сублімоване бажання японців відплатити світу (ну чи Штатам) за бомби на Хіросіму і Нагасакі.Шкода, що історія показана в стрічці вийшла аж занадто концентрованою, і можливо могла б бути краще розкритою в декілька фільмів, а може й в серіальній формі.

АААА, приніс вам відбірного крінжа, ще й не нашого. Коротше, наткнувся тут на статтю CBR із заголовком: "8 Reasons Its Tough to Watch the Lord of the Rings Trilogy Today" — "8 причин, чому зараз важко дивитись трилогію Володаря Перснів". Ну сам факт такої статті вже смішний, як і деякі причини, але мою увагу привернула ось ця цитата (вибачайте за гугл транслейтовий переклад): Тим часом, у «Володарі перснів» забагато моральної ясності, щоб історія здавалася автентичною та такою, що її можна зрозуміти. За дуже рідкісними винятками, герої завжди добрі, а лиходії — злі. І все ж, у 21 столітті немає місця для чорно-білих перспектив. Фактично, новіші фентезійні історії також змішують жанри, щоб піднятися над клішованими архетипами — яскравим прикладом є сюрреалістичний підхід «Зеленого лицаря». «Володар перснів» просто вже недостатньо крутий чи унікальний. Висновки робіть самі, але якщо вже "ВП" який не такий, через свою чорно-білу мораль, то не дивно, чого деякі вестерни облизують історії від росіян, та про росіян. Як і не дивно, чому всрались "Персні Влади", бо звісно ж творці того шоу подумали як автор статті і вирішили додати моральної неоднозначності.

Ну іще забув написати, що глянув «Щасти, розважся, не помри» Гора Вербінськи – фантастичний комедійний бойовик із Семом Рокуеллом в головній ролі.З попереднього фільму Вербінськи пройшло, аж страшно сказати, цілих десять років, і «Ліки від щастя» були доволі серйозним за тоном фільмом, хоч найкраще у нього виходить поєднувати пригодницький екшен із гумором. В цьому сенсі Гор повернувся до більш звичного для себе амплуа, і, здається, цього разу доволі сильно відпустив віжки, бо божевільності в цій стрічці вистачає.«Щасти, розважся, не помри» хочеться назвати жанровим кублом, бо Вербінськи насмикав всього і потрошку з різноманітної фантастики починаючи від «Термінатора» і закінчуючи «Чорним Дзеркалом», хоч на цьому джерела для натхнення явно не завершуються, адже початок фільму в типовому американському дайнері та нелінійне оповідання є явним натяком на «Кримінальне чтиво».Власне сюжет тут стартує, що мужик схожий на безхатченка з майбутнього читає проповідь відвідувачам дайнера про те, що їх покоління все згубило тим, що аж занадто сильно залежить від гаджетів та технологій. І на перший погляд здається що Вербінськи повернувся із бумерським повчанням, але далі відкривається, що пафосна технофобська промова героя Рокуелла є не зовсім прямолінійною сатирою сучасності, бо всесвіт фільму є гіпертрофованою версією світу нашого. А після промови головного героя нас починають знайомити з членами команди, яку йому вдається підібрати.На щастя «Щасти, розважся, не помри» не є прям серйозною сатирою в дусі «Чорного дзеркала», бо тоді б фільм Вербінськи розвалився ще в першій сцені (і вона насправді може відштовхнути своїм прямолінійним пафосом). Натомість новий фільм Гора збирає купу різноматних фантастичних тропів як от подорожі в часі, злий ШІ, клонування тощо, а вже з цієї збірної солянки виходить справжній технофобський експлотейшен, який хоч і часом розповідає серйозні сюжети, не забуває про власну несерйозність.Ну або все ж Гор Вербінськи дійсно видав бумерську моралізаторську фантастику в дусі джармушівських «Мертві не вмирають», і все написане вище не має великого сенсу. Але навіть якщо так, то дивитись «Щасти, розважся, не помри» все ще доволі весело.

Вчора на Такфліксі вийшов фільм «Велика патріотична подорож» або як його в нас адаптували — «Їх не змінити» режисера Робіна Квапіла. Це історія про те, як троє ватних чехів вирушають до України, щоб відчути на собі російсько-українську війну.Як натякає українська адаптація назви, спроба переконати головних героїв в тому видалась невдалою, про що сам режисер каже у фіналі стрічки. Тож вибачайте за спойлер, але він є вже в назві. Але, як на мене, попри невдалу спробу режисера переконати головних героїв в правдивості висвітлення нашої війни в західних медіа, йому вдається дещо геть інше, а саме показати конфлікт між приземленим конспірологічним світоглядом героїв та реальністю. Насправді, фільм відкриває свою суть ще на самому початку, коли одна з головних героїв Петра на початку подорожі пропонує заспівати пісню і не вигадує нічого краще за те, щоб заспівати совєцький гімн. Події в стрічці, нагадаю, зафільмовані в 2024 році. Власне через цей та багато інших епізодів фільм дивитись боляче і крінжово, але стрічка вкрай корисна для усвідомлення того, наскільки ефективною є російська та була совєцька пропаганда.Окрім цього, фундаментальна цінність фільму в тому, що він не просто піднімає питання, а чи можна переконати адепта пропаганди в неправильності його поглядів, але питання доцільності самої спроби. І якщо навіть такий радикальний метод, як тотальне занурення в реальність війни (нехай і без безпосереднього перебування на фронті) не працює, як взагалі боротись із метастазами пропаганди? Тут вже кожен сам собі відповість після перегляду.Цікаво й інше, що фільму вдається показати, а саме протистояння маленької людини з глобалізацією. Всі головні герої не те щоб прям симпатизують росії (ну окрім Петри), але через недовіру до мейнстрімних медіа, вони не готові приймати реальність попри те, що бачать її своїми очима. Насправді це ще й доволі класне кіно про глобальну втрату морального компасу, на що не в останню чергу вплинула рф зі своїм «нє всього так адназначно». І, можливо, рф не єдина країна, що вплинула на втрату морального компасу, але вона цією втратою користується на сто відсотків.Найстрашніше в фільмі звісно не те, наскільки успішною є пропаганда рф, але те, що подібних люди є не тільки в Чехії, але й по всьому світі. І в тому числі у нас. Тож рекомендую подивитись, бо вийшов дійсно цікавий документальний фільм, який насправді глибше, ніж пропонує синопсис.

Глянув ще сьогодні «Гамнет» Хлої Чжао і якось фільм в мене не попав: і не сподобався, і не розлютив. Це історія про Агнес, дружину Вільяма Шекспіра, яку майстерно зіграла Джессі Баклі, і яка переживає втрату сина. Сам Вілл тут теж є у виконанні Пола Мескаля, але він більшу частину стрічки або відсутній, або десь на другому плані. Як на мене, основна проблема цього фільму в тому, що по факту він починається десь із середини, а першу годину нам показують не те щоб сильно цікаві стосунки Агнес та Вільяма, які можна було б як мінімум скоротити на добрі півгодини, а може і більше. Так могло б бути в рази цікавіше дивитись фільм дізнаючись про деталі стосунків головних героїв вже після спільної травми. В кіно є такий відомий принцип «показуй, а не розказуй», тобто замість проговорення якихось речей простіше їх показати. Але є такий момент, про який нечасто говорять, а саме про непоказане-невідоме, яке часто дуже добре підсилює драматургію. І от саме в цьому я і бачу втрачену можливість «Гамнета» – не показувати геть усе про стосунки Агнес і Вілла, а залишити за дужками на додумування глядача. І от тоді стрічка спрацювала набагато краще.

Не очікував, що кайфану, але «Мавка: Справжній Міф» – це справжнє guilty pleasure, де місцями фільм досягає рівню «так погано, що аж добре». За сюжетом група студентів-біологів на чолі з професором, якого грає Вʼячеслав Довженко, відправляється в наукову експедицію в ліс. Їх одразу попереджують, що в лісі лютують мавки з русалками, і в решті одну з цих мавок збиває головний герой Лукʼян і, звісно ж, закохується в неї. Далі звісно ж розвивається історія з неможливим коханням, усілякими підступами та містикою. При першому погляді може здатись, що «Справжній Міф» навіть компетентне кіно, ну якщо заплющити очі на продактплейсмент, якого вже підсвідомо очікуєш в крінжкомедіях, але аж ніяк не в романтичному фентезі. Ну і попри крінжово й продактплейсмент (Господи, особливо коли в фіналі на півекрану показують Оушен-плазу з рекламою дезодоранту), фільм тягнуть в прірву картонні діалоги, місцями деревʼяна і надмірна акторська гра, а також доволі дешеві ефекти. З останнього я сміявся найбільше, бо різноманітного диму і туману в стрічці більше ніж в будинку Снуп Дога.При цьому подача стрічки не стовідсотково серйозна і декілька жартів тут все ж є, але це все ж не кітч і не експлотейшн, тож фільм породжує один з моїх улюблених феноменів в кіно, коли фільм стає смішним не через жарти, подачу чи геги, а саме через контраст між тональністю та виконанням. Тобто нова «Мавка» дуже хоче бути хорошим і класним кіно, але всередині вона такою не є, від чого і стає смішно. Шкодую, що подивився майже в пустому залі, бо, як на мене, при колективному перегляді «Мавка: Справжній Міф» може бути ще смішнішою. А якщо ще робити ковток якого алкоголю, то десь в фіналі можна добряче так накваситись.

Пропустив минулого року в прокаті «Kneecap» і от нарешті глянув. І що скажу – класне й актуальне кіно вийшло.«Нікап» – фільм про однойменний реп-гурт з Північної Ірландії, учасники якого зіграли версії самих себе, а сама стрічка розповідає класичну історію про андердогів які всупереч обставинам ідуть до успіху. Однак у випадку стрічки режисера Річчета Пеппʼята обставини ці майже цілком політичні, бо головні герої читають реп саме ірландською, положення якої на Зеленому острові і так доволі кепське, а в Північній Ірландії, що входить до Сполученого Королівства ще гірше. Але окрім загальної обстановки палки в колеса головним героям вставляють і борці з наркотиками, і офіційні представники влади.Не буду розписувати, чому політичний контекст важливий в цьому кіно – навіть якщо ви нічого не знаєте про історію Ірландії (в цьому випадку – ознайомтесь все ж хоч трохи), провести паралелі з нашою історією елементарно, щоб зрозуміти багатьох персонажів цієї стрічки. Сам же фільм вийшов доволі бадьорим і за ритмікою в чомусь нагадує ранні фільми Гая Річі з різким монтажем, жартами нижче поясу, крутим саундтреком і різноманітними героями. На фоні різних персонажів цього фільму, до речі, головні герої дещо губляться, особливо, на фоні Арло у виконанні Майкла Фассбендера – республіканським бойовиком, що підлаштував власну смерть, щоб уникнути британського правосуддя, і, водночас, продовжувати боротьбу. Декілька разів ловив себе на думці, що я б із задоволенням подивився саме його історію. Можливо це говорить про великий талант Фассбендера, а може і про те, що головних героїв можна було зробити більш обʼємними, а можливо самій історії тісно в рамках повнометражного фільму. Або ж всі пункти вірні.Втім я від «Kneecap» кайфанув і однозначно рекомендую всім, хто любить історії про андердогів, Ірландію та хіп-хоп.