spoiler runner

Глянув днями перші серії відродження "Клініки" і поки виглядає зовсім непогано. Звісно, серіал доволі сильно використовує ностальгію, але з подібними поверненнями цього уникнути майже неможливо.Серіал розповідає історію основних героїв оригінального шоу: Джей Ді, Терка, Карли, Еліот та доктора Кокса. Але при цьому й презентує цілу групу нових персонажів (в основному це інтерни), які в більшості своїй є відображенням сучасних зумерів з усіма їх перевагами та недоліками. Власне сюжет і стартує з того, що Кокс зі своїми методами вже взагалі не може впливати на нове покоління (та йому і забороняють, що теж смішно), а вчити їх комусь потрібно. Здогадатись, кому дістається ця роль, думаю, не складно. Так званий "9 сезон", якого не існує, повністю ігнорується, сподіваюсь можливо в майбутньому буде, який жарт про те, що він був чиїмось температурним сном.Головним плюсом, який хочеться відмітити, що нова "Клініка" зберегла серце оригінального шоу, однак не намагається повністю ігнорувати той факт, що часи давно змінились, та і більшість улюблених персонажів вже не двадцяти-тридцятирічні, а вже у своєму шостому десятку. А поведінка деяких, як от Тодда взагалі є тотально неприпустимою в сучасності, про що в новому сезоні також доволі вдало жартують.Не знаю, як піде далі, але перша пара епізодів мені зайшла, і, якщо ви так само любите оригінальне шоу, раджу хоча б спробувати.

Після майже місячної паузи повертаюсь до переглядів українського кіно з девʼяностих, і цього разу подивився в онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру «Гетьманські Клейноди» Леоніда Осики – справжній hidden gem десятиліття, й доволі класне козацьке кіно.Події фільма відбуваються в 1659 році, через два роки після смерті Богдана Хмельницького. Його син Юрій усунув від влади гетьмана Івана Виговського, починається Руїна. Донька Богдана Олена переховується разом із сотником Журбою і бажає врятувати гетьманські клейноди батька. Однак випадок зводить її із збіднілим шляхтичем Вальком Босаківським і ця зустріч визначить долю клейнодів.Останній фільм Осики вийшов в 1993 році, однак і в 2026 виглядає доволі вражаюче, не в останню чергу завдяки пропрацьованим костюмам та декораціям. Взагалі в стрічці дуже класна натурна зйомка, неодноразово ловив себе на думці, що хочеться зупинити фільм і помилуватись.Однак не це є головною цінністю стрічки Осики, адже за 30+ років фільм ані трохи не втратив в актуальності. Період Руїни показаний у фільмі в першу чергу був жахливим саме через розбрат українців. В стрічці є чудова фраза, що поки інші народи «збираються», українці ж роблять навпаки. Інтенція Осики в фільмі цілком зрозуміла – в 93 році після розвалу совка, та відновлення Незалежності Україна все ще не вийшла з кризи, і стрічка відображає не тільки історичний час, але й рефлексію на роки створення фільму. В 2026 році загроза розбрату є як ніколи серйозною загрозою для народу та країни, тож актуальність «Гетьманських Клейнодів» тільки зросла.Однак попри очевидний урок, який є в фільмі Осики, він не скочується в моралізаторство і навіть пропонує доволі цікаву пригодницьку історію. Одним з мінусів фільму я б назвав саме короткий хронометраж, адже відчувається що цю історію можна було б розповісти у форматі серіалу з сезоном на 8-10 серій.Втім, я після перегляду залишився одночасно задоволеним, бо кіно дуже класне, і водночас засмученим, адже розумію, наскільки нам не вистачає козацьких фільмів, бо саме вони могли б стати тим, чим стали вестерни для американців.

Подивився днями стрічку "Drop" або "Фатальний меседж" Крістофера Лендона, відомого в першу чергу дилогією "Щасливий День Смерті". І цього разу Лендон відступив від фантастики та зняв доволі прямолінійний трилер про перше побачення.За сюжетом вдова й одинока мати Вайолет вирішує піти на побачення з красунчиком із дейтінгового застосунку. Він виявляється доволі харизматичним та імпозантним кавалером, однак головній героїні починають приходити на телефон доволі загрозливі повідомлення невідомого походження. Тож і побачення перетворюється на сущий кошмар, де Вайолет доведеться вичислити свого переслідувача.Фільми Крістофера Лендона — це доволі жанрові історії, що не претендують на велич великого мистецтва і більше тяжіють до атракціону. І "Фатальний меседж" не є виключенням з його фільмографії, хіба що цього разу Лендон не змішує трилер з якимось іншим жанром (типу часової петлі"), а показує доволі простий, але ефективний трилер в замкнутому просторі, адже більшість подій відбуваються у високоповерховому ресторані.Окремо слід зауважити, що в фільми Лендона тримаються на плаву в тому числі й завдяки непоганому гумору, який він доволі грамотно вкрапляє в своїх фільмах, тож, попри всю серйозність ситуації, "Фатальний Меседж" радше відчувається комедійним трилером, ніж класичним серйозним, хоч Лендон і не забуває час від часу нагадувати про серйозність ставок. Найбільше мене забавляє, що в центральній інтризі ключовою виявляється саме політика та корупція. Хочеш не хочеш, а задумуєшся, якою б була ця історія в українських реаліях. А загалом, як і завжди в Лендона, вийшов доволі легкий, в міру веселий фільм, інтрига в якому можливо й дещо простувата, однак все одно робоча.

Текст про цей фільм мав би вийти десь чотири роки тому, адже 23 лютого 2022 року я пішов на передпоказ саме цього фільму. В кращих традиціях українських крінжкомедій показ був стилі «дорохобахато», тобто пригощали купою всього, а головне – алкоголем, бо на тверезу голову це кіно я дивитись не збирався. Власне і не дивився, хах, і вже в зал заходив на веселі. В ті блаженні години здавалось, що головною проблемою є те, що мені доведеться слухати всраті жарти від Юрія Ткача і компанії. При чому мені із другом дуже «пощастило» з місцями – ми потрапили в один із залів кінотеатру «Гулівер», де також сиділа команда фільму, і попри те, що пройшло чотири роки, я і досі пам’ятаю як Ткач реготав над кожним своїм же жартом. Вже після показу я був надзвичайно розлючений, адже попри всю готовність до крінжу, фільм мене все ж доконав. А обіцяна в трейлері Сердючка зʼявилась бодай на 5 хвилин максимум – цього варто було очікувати, однак я все одно лютував не в себе і продовжив бенкет в улюбленому барі, якого вже не існує. Там можна було полютувати стосовно фільму, ну і посперечатися стосовно вторгнення і чи воно станеться, лол. Дивно зараз все це згадувати, і сам показ який наче заперечував реальність, і самого себе, який на це заперечення повівся. Але вже так вийшло, що цей передпоказ, попри все моє небажання, таки закарбувався в пам’яті. І попри кількість випитого того вечора, чи кількість пройдених років, сміх Юрія Ткача над своїми жартами в фільмі все ще здатний зненацька зʼявитись в моїй пам’яті, наче клятий скрімер з поганого горору.Закінчити, мабуть, потрібно якоюсь мораллю, але навіть я її в цій історії не бачу. Ми всі ступили на територію вʼїхали в Твін Пікс чотири роки, де є місце і хорошому і поганому. І водночас всі потрапили у «Велику Прогулянку» де сміх Юрія Ткача далеко не найстрашніше, з чим можна стикнутись. Хіба що він у вас прямо зараз за спиною…Фільм потім ще раз вийшов в прокат, і я від гріха подалі ще раз на нього не пішов, бо, за моє логікою – далі тільки ядерка. Тому може подякувати, що її не було.Але якщо серйозно, то звісно і вихід цього фільму в прокат став можливим завдяки всім тим, хто долучився до Сил Оборони, всім, хто віддав свої сили, здоров’я і життя за свободу нашої країни. Памʼятайте тих кого нема, допомагайте тим, кому можете. Я ж пропоную вам підтримати збір свого доброго друга, який зараз і побратимами стримує ворога на моїй рідній Сумщині.

Вчора вдруге подивився «Ти – Космос», і вперше на великому екрані (вперше дивився переглядову версію для премії «Кінокола», де голосую), і що хочу сказати – попри знання сюжету фільм все одно пролітає на одному диханні. Технічно дійсно блискуча робота, в сценарії все доволі правильно драматургічно прописано, і всі розвішані рушниці стріляють в потрібний момент. Тому Павло Остріков дійсно молодець, це дуже достойна робота як для дебюту. Втім ще після першого перегляду в мене виникла купа питань, які так чи інакше псують враження про фільм (мені в першу чергу), однак я не можу ними не задаватись, бо це як зуд – поки не почухаєш, він не дасть спокою. Без легких спойлерів не обійтись, про що завчасно попереджаю – далі вони будуть.Питання 1. Як так вийшло, що космос підкорили вже настільки, що у французів є станція на орбіті Сатурна, а українці спокійно займаються ядерним сміттєвивозом, і при цьому, коли Земля вибухає, в космосі залишається лише двоє людей? Невже не було якихось поселень на Марсі чи десь на супутниках того ж Юпітера? Ок, припущу, що Андрій і Катрін опинилися в одному кутку Сонячної системи, і їх сигнали просто не могли дійти або довго йшли до інших виживших. Питання 2. А чому Андрій взагалі один на кораблі? Звісно в нього є робот косплеєр дяді Жори, але питання це не відміняє. Звісно Андрюха космодалекобійник, однак космос зовсім не автобан. Пуявімо ситуацію де Андрюха поперхнувся і помер не виконавши місію. Якщо робот Макс може виконувати місію без Андрюхи, то для чого Андрюха взагалі потрібен. Якщо робот сам не може довести задачу до кінця, то передчасно мертвий Андрій – це провальна місія, купа грошей у вакуум, ще і ядерні відходи бовтаються десь посеред космосу. Тобто для мінімальної підстраховки в Андрюхи мав би бути нормальний людський напарник, який би міг підстрахувати в разі ч/п. Можливе пояснення – компанія «Космовторресурс» в найкращих традиціях компаній зі Східної Європи максимально експлуатує працівників, ставить дурні умови праці, і взагалі компанії не вистачає людей. Така от ненавʼязлива сатира. Втім це пояснення не пояснює, якого біса наодинці кружляє Катрін. Зрозуміло, що одинацтво Андрія та Катрін в першу чергу слугує для того, щоб сценарій працював. Але мені такі деталі не дають спокою.Питання 3. Події фільму відбуваються близько 2100 року, однак Андрія оточує лише поп-культура минулого століття. Якщо сутність та цінність платівок для головного героя доволі чітко пояснена, то от інші артефакти всі так чи інакше завʼязані на минулому. Андрію на вигляд десь 30+ років, тобто проста математика підказує що він народився десь в кінці 2060-х років, але постер молодого Щварца в його бодібілдерські роки є вже просто сумнівним, і більш характерним для людини, що зростала в девʼяностих. Тобто це як раз покоління моє і Павла. Шварц легенда, питань нема, можливо і через 70-80 не втратить цей статус, однак невже Андрій живе в такому світі де взагалі не було ані нової музики, ані нового кіно, ані нових культових героїв, які могли б висіти в якості постерів у нього на кораблі. Виходить, що так і це доволі сумне майбутнє.Я не буду вже доколупуватись до фільма по науковій частині, бо я не науковець, хоч навіть мені очевидно, що уламки Землі з не могли так швидко дістатись орбіти Юпітера. Чи що вибух Землі аж ніяк не міг так засліпити Андрюху. Чи псують ці питання «Ти – Космос»? І так, і ні. Вчора я йшов на фільм із вже сформованими запитаннями, однак жодне з них не зіпсувало мені задоволення від перегляду. Але післясмак вони все ж псують, бо викинути їх з голови повністю в мене не виходить.

Якщо ви вже втомились від нескінченних сиквелів "Парка Юрського Періоду", а подивитись щось цікаве про динозаврів все ще хочеться, то у мене є для вас рекомендація — "Primitive War" ака "Первісна війна". Це доволі божевільна фантазія на тему "а що, якби американці у В'єтнамі воювали з динозаврами?"Сюжет такий. 1968 рік. Під час В'єтнамської війни взвод Зелених беретів вбитий невідомими тварюками, тож на їх пошук висилають досвідчену розвідувальну групу. Їм на своєму шляху доведеться зустріти різноманітних динозаврів, злих росіян, в'єтнамських партизан, і ще декілька божевільних сюжетних поворотів, які я тут спойлерити не буду. "Первісна війна" за своєю суттю — це, звісно, чисте кіно категорії "Б" та експлотейшен, в даному випадку теми динозаврів. Але на "бешність" вказує не тільки бажання подоїти тему динозаврів, але й сетинг В'єтнаму кінця 60-х. Режисер та сценарист стрічки австралієць Люк Спарк вичавлює в'єтнамську тему на максимум: тут вам і безліч кліше, і буквально саундтрек зібраний із найбільш "в'єтнамських" пісень, ну а що американці, що росіяни показані доволі карикатурно. Про останніх, мабуть, слід означити окремо, бо їх в фільмі вистачає, і є навіть одна "хороша росіянка" палеонтологиня, тож час від часу і російську можна почути, якщо дивитесь в оригіналі (не впевнений, що український переклад фільму взагалі існує). Але давайте ж цей мінус стрічки одразу перекриємо — ну де ви ще побачите, як росіян жеруть тиранозаври? А тут такі сцени є, так.З інших мінусів, я б зазначив задовгий хронометраж — від такого дурнуватого і свідомо абсурдного фільму де американці воюють з динозаврами очікуєш, що автори вкладуться в півтори години, ну або хоча б до двох годин. Фільм же іде дві години з гаком, і попри все божевілля під кінець встигає трохи втомити. Але тут все одно є з чого посміятись, як от деякі комп'ютерні модельки динозаврів, різноманітні кліше, чи той факт, що більшість персонажів говорять виключно зі словом "fucking" через слово. Якщо будете дивитись, то спробуйте алкогольну гру — робити ковток, кожен раз коли хтось каже слово на F. Десь під кінець ви будете в дрова. А загалом "Первісна війна" — це прикольна, нехай і відверто "бешна" альтернатива "Паркам Юрського Періоду" в атмосфері В'єтнамської війни. Кіно безглузде, божевільне, але якщо ви подібним не гидуєте, то однозначно раджу.

Дочекався нарешті та подивився "28 Років Потому: Храм Кісток" і залишився задоволений. Попри те, що в режисерському кріслі Ніа ДаКоста замінила Денні Бойла, історія завдяки сценарію Алекса Ґарленда все ще тримається до купи. Фільм безпосередньо продовжує події попереднього "28 Років Потому", коли її головний герой Спайк (Альфі Вільямс) приєднується до банди "Пальців", яку очолює сатаніст Джиммі "Сер Лорд" Крістал (Джек О'Коннелл). В той же час доктор Йен Келсон (Рейф Файнс) продовжує досліджувати заражених та сподівається на їх зцілення. Скажу відверто, мав певні побоювання, щодо продовження франшизи, адже попередній фільм Нії ДаКости "Марвели" був енергійним, але безглуздим і несфокусованим. Однак, "Храм Кісток" хоч і вийшов не таким викрутасним з точки зору режисури і монтажу, як у Бойла, але доволі пристойним сиквелом, який не тільки продовжує заявлені у попередньому фільмі теми, а й доволі логічно їх розвиває. Зрозуміло, що тут заслуга не тільки ДаКости, але й сценариста Алекса Ґарленда.Мабуть ще більше, ніж в попередньому фільмі на передній план виходить ідеологічне протистояння між гуманізмом, який втілює в собі доктор Келсон, і людожерством (в переносному значенні слова), який втілює "сатаніст" Джиммі. Якщо герой Файнса проявляє співчуття навіть до заражених, то герой О'Коннела в принципі не має емпатії ні до кого. В сетінгу зомбі-апокаліпсису подібна дихотомія не нова, і питання до людяності вцілілих регулярно піднімається і в коміксах, і в серіалах, і в фільмах. Втім Ґарланд і ДаКоста продовжують розвивати цей цікавий світ, що дуже нагадує неосередньовіччя. Фінальний "номер", який виконує Райф Файнс — чиста фантасмагорія, яку його герой втілює попри те, що взагалі є атеїстом. Що абсолютно не заважає йому користуватись різноманітними, в першу чергу візуальними, прийомами для впливу на майже міфологічну свідомість інших персонажів. Сам же конфлікт між гуманністю та людожерством є актуальним як ніколи, і не тільки в українському контексті, але й в загальносвітовому — давненько гуманізм не був в такому ганебному становищі по всьому світі як нині, а людожери різних відтінків та мастей так впевнено не піднімали голову.Зрештою, "Храм кісток", як і його попередник, це знову чудова казка. Можливо навіть занадто жорстока, однак до того, як Дісней успішно деформував значення казок, саме такими вони й були — моторошними, жорстокими, але завжди несли доволі чітку мораль. Тож, залишається порадіти за те, що "Храм Кісток" вдався, ну і чекати на фінал цієї історії, тим паче, що там наче вже повернуться знайомі обличчя.

Що ж, а тепер давайте поговоримо про "Буремний перевал" детальніше. І почну одразу з того, що із першоджерелом я не знайомий, а попередніх екранізацій не бачив. Але попри це в мене під час перегляду не виникало відчуття, що я дивлюсь екранізацію фанфіку, при чому саме негативному значенні слова, бо не кожен фанфік поганим лише через те, що він фанфік. Однак, коли замість якоїсь цікавої перспективи отримуєш саме що якісь вологі фантазії на тему, після першочергового здивування, опиняєшся сам на сам із нудьгою. У випадку режисерки Емеральд Феннел ми як раз таки маємо лише вологу фантазію на тему із красивими Марго Роббі та Джейкобом Елорді, ну і музикою від Charlie xcx. Фільм відчувається більше як вправа в режисурі, аніж якесь повноцінне висловлювання. Так, тут безумовно все дуже красиво, але естетика без етики зазвичай не вивозить. І це саме той випадок. І мабуть головна проблема стрічки в тому, що вона дуже поверхнево прописує своїх героїв, ще і на додачу вдається до таких кліше як "персонаж недочув/неправильно зрозумів слова іншого персонажа" — щось подібне можна вибачити серіалу "Друзі" чи іншому ситкому, але не масштабній костюмованій драмі. Не знаю, чи було це кліше в романі, але ж і екранізація зроблена в ХХІ столітті, а не в ХІХ. І це лише один момент, до якого хочеться доколупатись, а насправді їх сильно більше. Фільм не показує нормально чому Кеті та Гіткліф взагалі покохали одне одного, чи хоча б з чого все почалось — я не рахую флешбек у фіналі, бо врешті-решт пристрасть між головними героями саме тілесна, майже тваринна. Але чому вона не виникла раніше? Ну тобто, фільм серйозно показує, що герої Елорді та Роббі не бачили сексуальність одне одного аж до переїзду Ліндона, яке раптом відкриває їм очі? Ладно Кетрін ще бачила в Гіткліфі лише слугу, але ж він точно мав би якось задивлятись і пускати слину на неї? Але в діалогах ми регулярно чуємо то від нього, то від неї про любов одне до одного. І в цьому основна проблема стрічки — Феннел не дає своїм героям показати власні почуття та емоції вчинками. Натомість вона просто дає їм це проговорити. Правило "показуй, а не розказуй", звісно, не універсальне, але, щоб його обійти треба мати надзвичайний талант оповідача, якого у Феннел, на жаль, немає. При чому, проблема ця зачепила не тільки головних героїв. Той же Лінтон взагалі не зрозуміло з якого перепугу закохався в Кетрін — ну тобто, вона має зовнішність Марго Роббі, розумію як чоловік, але ж особистості в Кетрін просто немає. Можливо, для Лінтона все просто, бо в нього самого немає особистості. От і виходить в результаті порожній фанфік, головною ціллю якого є не якесь нове прочитання або переосмислення, а порожня фантазія на тему "а що, як у головних ролях в цій історії будуть Роббі та Елорді?". Ну і в результаті залишаєшся не те що з поганим післясмаком, а з його відсутністю. Наче купив цукерку з яскравою обгорткою, а крім обгортки то нічого й не отримав, лише фанфік-фантик.

Насправді сьогодні ще встиг подивитись і «Буремний перевал», але про нього вже завтра, якщо руки дійдуть. А поки був в дорозі ще встиг глянути данський фільм «Vildspor» (без поняття як його правильно перекласти, знавці данської підказуйте в коментарях) де знялись молоді Мадс Міккельсен та Ніколай Костер Вальдау.В принципі це кіно можна продавати вже на основі того факту, що тут знялись двоє майбутніх данських секс символи, але фільм може запропонувати не тільки це. За сюжетом декадентний авантюрист випивоха Оззі (Вальдау) прилітає в Ісландію провідати свого друга Джиммі (Міккельсен). Останній вже обзавівся сім’єю і дітьми, а от герой Вальдау тягне за собою суперечливе минуле, і, звісно, однією пʼянкою старих друзів все не завершиться.Це лише поверхневий синопсис, бо жанрова природа фільму, насправді, хоч і тяжіє до кримінальної драми, нею не обмежується. Це й фільм про те, як минуле здатно наздогнати людину крізь роки. І історія про дружбу. Причому настільки міцну, що багато глядачів вбачають у фільмі гомоеротичний підтекст та жартома кличуть його «данською горбатою горою». Так чи інакше це ще й фільм про залежності і повʼязаний з ними фаталізм.Стрічка безумовно тримається на хімії між Вальдау і Міккльсеном, на тому що вони говорять одне одному, і на тому, що не домовляють. Власне основна інтрига як раз і виростає із загадки про те, що ж таке сталось в минулому Джиммі та Оззі.Окрім цього хочеться похвалити фільм за те, що показує Ісландію не лише «обкладинкову» – тут є не тільки мальовничі пейзажі, а й прокурені бари, індустріальні зони, та нудні на вигляд будинки. І сам острів іноді схожий не на північну дивну землю, а на банальну пустелю, в якій так само легко сконати без припасів.Не скажу все ж, що це якесь геніальне кіно – будь який ранній Рефн з тим же молодим Міккельсеном буде цікавішим, але це все ще доволі небанальний данський фільм з двома культовими акторами, які в той момент були ще далекими від всесвітньої слави.

Минулого року пропустив черговий сезон «Чорного дзеркала», бо якраз проходив бзвп, але от цього тижня нарешті наздогнав і можу сказати, що після 5 і 6 сезонів, новий вийшов доволі непоганим.А тепер пройдусь окремо по епізодам.7.01. Common People – доволі класичний епізод «ЧД», де основним обʼєктом сатири стали стрімінги. Можливо трохи в лоб, але все одно вийшло непогано, тим паче, що в серії є хороша емоційна складова.7.02. Bete Noire. Прикольний епізод на тему ефекту Мандели, який однак ближче до фіналу аж занадто скочується в неправдоподібну фантастику.7.03. Hotel Reverie. Епізод про використання ШІ в кінематографі, а саме історія про «осучаснення» класичного кіно. Вийшло знову ж таки непогано завдяки хорошій емоційній складовій. Однак, на відміну від першого епізоду є враження, що трохи історія недокручена.7.04. Plaything. І знов тема ШІ, цього разу про відеоігри. Доволі безглузда серія-лякалка на тему повстання машин. Було б непогано, якби не було так вторинно.7.05. Eulogy. А оце класний і щемкий епізод з Полом Джаматті про памʼять. Не кращий епізод серіалу, але один з кращих епізодів цього сезону.7.06. USS Callister – Into Infinity. Епізод-сиквел до «USS Callister» з четвертого сезону, що безпосередньо продовжує історію. По хронометражу це фактично повноцінний фільм, з точки зору тематики сиквел «Каллістера» доволі логічно розвиває теми закладені в оригіналі. Ну є відчуття, що ці два епізоди – найкращий «Стар Трек» який зараз є.