Запекла книгожерка

Видався дуже важкий тиждень, тож я досі читаю «The Twisted Ones» Кінгфішер, але книга дуже захоплива.Як і її «Те, що тривожить мерців», це розширений ретелінг, тільки цього разу на оповідання Мекена «Білі люди» — але ретелінг сучасний, доволі моторошний і з притаманним авторці тонким і неперевершеним гумором. Не можу погодитись з відгуками, які стверджували, що це найстрашніша історія евер, але місцями дійсно пробирає.І ще кілька днів тому почала слухати «Інститут» Кінга, і тут прям вже у повному захваті. Давно хотіла добратись до цієї історії, тож дуже тішуся, що Абук тепер має Кінга в аудіо, бо часом, коли навалюється все і відразу, тільки аудіо і рятує.Також подивилась новий горор «Вовкулака» (Wolf Man, 2025). Непоганий, дуже стрімка завʼязка, далі більше саспенсу, ніж екшену, з вкрапленнями добрячого бодігорору і сюру. Трохи змазаний фінал, але в цілому уваги вартий. Є на Мегого.Ну і в планах на вихідні — послухати новий подкаст DIVOCHE.MEDIA, взяти участь у записі трукрайм подкасту, почитати фінал Числа звіра і нарешті повернутись до паперових книжок, бо вже прям ломка 🤪Арсенал цього року, на щастя, пропускаю, бо то було б вже занадто, але вже за тиждень побачимось на Фанконі😊

🤔 Помітила такий тренд у сучасних західних горорах: автори стали дуже часто звертатись до прийому з використанням псевдо-документальних елементів у художніх текстах.Це робить Тінгл, розбавляючи розділи чимось на кшталт сценаріїв епізодів телешоу у Bury Your Gays.Це робить Джонс, додаючи у книгу сторінки наукової роботи головної героїні My Heart Is a Chainsaw.У We Used To Live Here — це документи і статті різного роду, що чергуються з описовою частиною.І от в Тремблє теж зʼявляються сторінки сценарію Horror Movie, про який йдеться у книзі.Але я в жодному разі не стверджую, що це роблять прям усі й усюди, просто так сталося, що мені трапилось кілька книг поспіль, в яких використано цей хід.🪶 Це не новий прийом, звісно, бо по суті вся епістолярна чи напів-епістолярна готика (Дракула, Франкенштейн, Кармілла) або умовна «Керрі» Кінга чи «House оf Leaves» Данілевські використовують той самий хід, але в цих новітніх горорах він трохи еволюціонував та виглядає і відчувається якось по іншому. У тому числі, через специфіку верстки — це саме ніби окремі документи між сторінками книги, а не умовні пару абзаців зі знайденого у старому будинку щоденнику просто посеред розділу.Найяскравіший приклад з того, що вже перекладено українською, — це, мабуть, «Нічне кіно» Маріши Пессл.Прийом цікавий, і, як на мене, він робить занурення в історію більш глибоким і додає тексту подібності до трукрайму — тож це може бути повʼязано саме зі зростом популярності останнього.Але, наскільки поки можу бачити по сучасній українській літературі, у нас він поки не прижився.Жодних висновків не буде, просто ділюсь спостереженням 😄

💀 Отаким і має бути класний масовий трилер: масштабним, непередбачуваним, жорстким, інтенсивним, з цікавою ідеєю і разюче реалістичним у деталях, діалогах і описі персонажів — навіть коли сам злочин виглядає надто епічним, щоб бути правдою.🎩 Автор — офіцер поліції, і це відчутно у тексті: він пише про речі, на яких знається, і не боїться бути жорстоким або занадто глибоко зануритись у натуралізм.Крім того, він шалено захоплюється казками братів Грімм, і ця книга — свого роду ретелінг оригінальної «Червоної шапочки». Або ж, скоріше, вона сповнена відсилок до цієї казки — оригінальної, темної, а не тієї, де є хепі-енд.🩸 Це дуже кривава історія з купою тригерів, де по слідах абсолютно нещадного вбивці йде слідча із сірою мораллю і низьким рівнем емпатії. Йде стрімко і цілеспрямовано, бо є високі шанси, що це не просто шалена кривава різанина, а й щось особисте.👁 Але це більше, ніж історія полювання на одного манʼяка — тут закладено значно серйозніший масштаб.Буде трилогія, і я сподіваюсь, що наступні томи зʼявляться українською скоро, бо наразі у мене лишились питання без відповіді. Але це однозначно один з найкращих трилерів за цей рік — майже рівня Каррізі, хоча стилістично таки простіший.📖 «Червона шапочка бреше»✍️ Еліас ГаллерВидавництво Bookchef

Дуже класний трилер — навіть незважаючи на те, що авторка не надто намагається приховати, хто стоїть за низкою жахливих злочинів: по-тваринному жорстоких вбивств підлітків.Так, вбивця очевидний ледь не з першої появи у книзі, його мотиви і передумови злочину теж досить швидко проступають і складаються в чітку картинку, але книга прекрасна не цим, а цілою низкою інших речей.Головна героїня — теж підлітка, 13-річна дівчинка, через чий образ авторка деструктурує стереотип про те, якою має бути дівчинка цього віку, як має поводитись, чим цікавитись, чого боятись і чого прагнути.Взагалі, ця персонажка описана просто блискуче: з усіма її емоціями, образом мислення, світоглядом, які авторка розкриває дуже живо і реалістично, починаючи з вражаючої сцени на перших сторінках, коли дівчина знаходить перше тіло😬Говорить авторка і про те, як упередження і стереотипи можуть заважати не тільки в повсякденному житті, а й провокують сліпоту, що перешкоджає слідству.Дуже лаконічно і влучно змальовано образ і атмосферу сучасної британської родини низького класу, та й загалом життя на околиці промислового міста.Є тут і жахливий приклад відстороненості й відчуження батьків у досить типовій родині, де на позір усе добре.І обурливе, але таке типове протиставлення матері, що після розлучення лишилась з трьома дітьми і, звісно ж, жахлива в усіх сенсах (ні, вона справді жахлива), і «недільного батька», що бачить цих дітей два дні на місяць, але показово терплячий, дбаючий, стриманий (тільки його у жодному разі не можна засмучувати).Взагалі, ця історія — приклад того, як виховувати дітей не варто, з одного боку, і приклад дитини, що зростає чудовою особистістю, незважаючи ні на що — з іншого. І якби я робила книжковий клуб по книзі, то обов’язково підняла б дискусійне питання: а може, погане виховання — це і є найпотужніший поштовх до розвитку особистості?І ще, тут купа посилань на трукрайм, трилери і горори, бо це сфера інтересів головної героїні. В тому числі згадується справа, про яку я детально розповідала у «Вбивчих письменниках»😏Ну і особливо ніжні почуття у мене викликало те, що авторка пише про такий самий вид злочину, про який колись у підлітковому віці писала і я🤭📖 «Смертоносні тварини»✍️ Марі ТірніВидавництво КСД

Мене дуже тішить, що останнім часом в Києві зʼявилось кілька вражаючих величезних книгарень, але найатмосфернішими досі лишаються як раз ті, що трохи менші, ламповіші і затишніші.У книгарні Закапелок затишок закодований прямо у назві — від неї віє чимось таким трохи утаємниченим, особливим і комфортним🥰І ще одна родзинка — тут можна знайти книги, які неможливо відшукати деінде: рідкісні, маловідомі або лімітовані видання, наклад яких всюди скінчився🔥Із моменту свого відкриття, Закапелок підтримує все українське. Тут найширша мілітарна та історична полиця у Києві і широка добірка ветеранських видавництв та авторів.А ще тут можна обрати смачний напій до смаку і погортати книгу у затишному закутку, а консультанти допоможуть підібрати книгу на будь-який запит та бюджет😌📍 У Києві є цілих два Закапелки: у 6 хвилинах від метро Контрактова площа та у будинку Профспілок.Отут телеграм-канал книгарні 🖇 https://t.me/zakapelokbookstore, де можна стежити за цікавими подіями і новинами, а ще трохи підгледіти меню і що нового зʼявляється на полицях☺️А це сторінка в інстаграм 🖇 https://www.instagram.com/zakapelok, де купа атмосферних фото і відео, що розкажуть про повсякденне життя у Закапелку☺️#реклама

Все починається з хаосу і хаосом завершується, а між цим — довгий і складний шлях, на якому пейзажі рідко змінюються.Небагатослівна, але дуже тригерна і щемлива історія про двох дітей, які намагаються вижити у світі, зруйнованому… ну, скоріше за все, війною, хоча деталі і обставини поки до кінця не зрозумілі.📖 «Крайнебо», том 1✍️🎨 Чон ДжіхунІсторія дуже графічна, і я маю на увазі не буквальну графічність манґи, а графічність жорстоких образів, які вона створює.Вона демонструє руйнівні і нещадні жахи війни, що винищує світ, людство, і зрештою людяність.❤️‍🩹 Вона розриває серце, щойно починаєш занурюватись в неї — і дивовижним чином робить це майже без слів, лише одними мінімалістичними візуальними òбразами.😭 Робить настільки боляче, що аж дихання перехоплює — а тоді дає слабку надію, коли головний герой — маленький хлопчик, що втратив матір, зустрічає головну героїню — самотню маленьку дівчинку, яка напевне теж втратила всіх і все.Так само без слів вони вирішують продовжити свій шлях разом — шлях, що веде невідомо куди, аби подалі від руйнації і смерті.💔 Історія про прагнення до життя, коли навіть надії на щось хороше вже не лишається. 💔 Про виживання у майже порожньому світі, коли не відомо, чи від цього світу взагалі хоч щось лишилося.💔 Про спробу зберігти людяність в собі навіть у найважчі часи — і про те, що прагнуть цього далеко не всі.💔 Про інтуїцію, щирість і відданість, які рятують життя.Важлива, глибока і актуальна.У мене ком в горлі, навіть коли я пишу цей відгук і повертаюсь до цієї історії лише думками. Але я однозначно раджу її тим, хто готовий і прагне пережити надзвичайно сильні емоції від невеличкого твору.Varvar Publishing

Злочин проти чоловіка переважно сприймається суспільством дуже однозначно: тут майже всі погодяться, що винен завжди злочинець, а не жертва, і обставини не мають значення.Зі злочинами ж проти жінок парадигма відразу змінюється і починаються питання і претензії, що зводяться в основному до «де саме вона помилилась, щоб стати жертвою?»Неправильно поводилась? Не так вдягалась? Навіщось пішла не в те місце? Не зважила всі наслідки заздалегідь?Таке враження, що суспільство з усих сил намагається виправдати тут злочинця, або як мінімум обґрунтовано довести, що він сам лиш став жертвою обставин і не мав іншого вибору, окрім як піти на злочин.І ні, це не моралізаторсько-філософський допис, бо насправді тут я говорю про новий роман Наталії Чайковської «Крок», який розповідає про жертву зґвалтування — і навіть не про одну.Це історія молодої жінки, що пережила сексуальне насильство у старшій школі, і от вже понад десятиліття намагається жити з його наслідками.І не стільки про саме насильство, скільки про його висліди — про її психологічну травму, про те, як на це реагує спочатку її родина, а тоді родина ґвалтівника, друзі, сусіди і поліція.Про тиск — внутрішній і зовнішній, про те, що спонукає жертву зґвалтування говорити або мовчати.Про довгий шлях, який героїні доведеться пройти, щоб навчитися жити далі.А найстрашніше — про ретравматизацію, коли в один момент всі її попередні досягнення у зціленні буде перекреслено, бо історія повториться, хоч вже і не з нею.Тут дуже багато обурливих суспільних наративів — отих, про які я згадую на початку.Дуже глибока темрява і дуже бурхливі емоції.І це навіть при тому, що авторка намагалась не згущати фарби аж занадто і уникати графічних деталей.Ця історія могла б бути значно, значно темнішою, але авторка прагне лише звернути увагу на проблему, а не жбурнути читача у морок із головою і лишити його вичавленим та морально виснаженим, тож наприкінці лишається місце для надії на те, що світ може змінюватись на краще.Але тема дуже важлива і потребує широкого висвітленя і в літературі, і в суспільній дискусії.Видавництво Нора-Друк

Та історія, яка не дає ані секунди на розкачку, занурює в темряву, сповнену саспенсу, з першого рядка, і не послабляє тисків напруги до останнього.Якщо читати у правильній атмосфері, історія може добряче налякати — я була дуже близька до цього.Топ цього сезону для мене однозначно. Топ року — дуже вирогідно.📖 «Нічний споглядач»✍️ Трейсі СьєрраНіч, зима, ізольований дім, в якому лише мати з двома маленькими дітьми — і вона раптом розуміє, що хтось проник до будинку.Героїні з малюками вдається дістатись до імпровізованої схованки, але зловмисник прийшов саме по них і не збирається нікуди йти, доки не досягне мети.Ситуацію ускладнює те, що родина веде досить усамітнене життя, тож на допомогу чекати нема звідки…🌕 Це чистий, суцільний саспенс, сповнений пьянкої непевності і сумнівів на кожному кроці. Ненадійна оповідачка, нечітка експозиція, запаморочлива атмосфера, уривчастий і плутаний сюжет.Дуже повільно, задушливо і емоційно. Перебуваючи у схованці, героїня одночасно намагається знайти рішення, переконати себе, що вона не марить — і час від часу поринає у болісні спогади про події, що передували теперішнім. А в тих спогадах — і ключі до розгадки, і купа приводів засумніватися ще сильніше.🌙 Динаміки тут буде дуже небагато, але сюжет не раз обертатиметься з ніг на голову, істотно посилюючи сумніви. Проте твісти карколомні, і перш ніж я остаточно переконалась у своїх здогадах, довелось кілька разів змінити думку — бо авторка не дає твердого ґрунту, на який можна спертися, і весь час підкидає причин для невизначенності. 🌹 І ще, це дуже феміністична історія, що окрім безпосереднього ситуаційного жаху акцентується на жахах патріархату. Тут і знецінення через стать, і ґазлайтинг, і прямий абʼюз, і це все тисне не менше за основні події.😡 Історія часто дратує, навіть вибішує — але це її плюс, бо це лише підвищує градус напруги і емоцій.Вражаючий психологічний трилер з акцентом саме на психологічному, хоча і суто трилерна складова не поступається.Книга, яку можна сміливо брати на клуби, яку варто читати, може навіть перечитувати. І я б точно подивилась екранізацію, якщо вона зʼявиться.Видавництво КСД

Отримала дозу чогось неймовірно красивого — новий випуск артбуку про українську візуальну культуру Telegraf. Завтра. 🤩 Цей номер присвячений досвіду, який наше суспільство проживає за час повномасштабної війни і тому, як це визначатиме дизайн, візуальне середовищє, простір та суспільство майбутнього — і, перш за все, це шалено красиво, але головне не це, а вражаючий зміст.У номері йдеться:✅ про підготовку до відбудови країни з огляду на поточну реальність ✅ про донаторство, яке стало невідʼємною частиною нашого життя ✅ про інклюзивність, яка набуває ще більшої актуальності✅ про бум відродження національної ідентичності, який перегукується з процесами сторічної давнини 17 шикарних, актуальних і важливих текстів про українське мистецтво, креативність у сучасному підприємництві, інновації і дизайн у повсякденному житті і на державному рівні, погляд на нашу країну як стартап, ветераноцентризм і відродження.Десятки взірців неперевершеного дизайну, ілюстрацій і фото.Суцільне естетичне задоволення і теми, на які дуже важливо замислитись кожному вже сьогодні, щоб країна вистояла і відродилась після всього, через що ми проходимо зараз.Must-read, одним словом. Дуже рекомендую звернути увагу на видання.Почитати детальніше і замовити можна тут.#реклама

Тож, українською нарешті вийшов «Зайчик» Мони Авад — чарівний, абсурдно-сюрреалістичний, шалено естетичний і нестандартний феміністичний горор, що вже довгий час тримається в топах західних рейтингів і незабаром буде екранізований AMC.Мене книга вразила неймовірно, але про це трохи згодом.А поки зібрала тут кілька цікавих тез про книгу з різних інтервʼю авторки Мони Авад, щоб приблизно передати, на що ви можете очікувати від історії:🐰 Працюючи над «Зайчиком», Мона надихалась «Керрі» Стівена Кінга і фільмом «Чаклунство», прагнучи з одного боку відтворити їх атмосферу, а з іншого — зробити її максимально грайливою і абсурдною🐰 Персонажі книги - студентки, що поводяться як підлітки. Таке викривлення було свідомим вибором авторки, бо це дозволило підсилити атмосферу горору і тривожності у романі🐰 Сама авторка ненавидить все миле, рожеве і стереотипно дівчаче, і в той же час, воно її містичним чином приваблює. Мона надихнулась статтею Майї Бжозовської-Бривчинської «Монструозне/Миле: Нотатки про амбівалентну природу миловидності», у якій йдеться про те, що миловидність є закономірною та складною формою жахливості, і це стало однією з головних ідей книги🐰 Мона вважає, що погані тексти пишуться, коли автор надто сильно намагається контролювати результат через страх невідомості, а хороші народжуються майже несвідомо, коли письменник відпускає контроль. Але відпустити контроль означає, що первісний намір може розвинутись геть не так, як планувалось. Це і є наскрізною метафорою «Зайчика», і коли сама Мона працює над текстом, це завжди жонглювання між контролем і тим, щоб дозволити сюжетові і персонажам рухатись туди, куди вони самі прагнуть рухатись🐰 Мона вважає, що для того, щоб добре писати, необхідно сприймати письменництво трохи скептично і з гумором та не приймати критику свого мистецтва надто близько до серця. Вона транслює цю думку у творі і сама ставиться до своїх текстів саме так