ЖУРНАЛ "ЩУР" | #Інформ

Тріумф неолібералізму сам по собі породив нові проблеми та суперечності. Система, засліплена власним тріумфом, не хотіла цього усвідомлювати. Однак нові загрози виявилися цілком реальними і до кінця 90-х років дали про себе знати.Першою загрозою новому порядку виявився бунт маргіналів. Ідеологи та практики контрреформації, звичайно, усвідомлювали, що подібне можливе і навіть неминуче, але вони абсолютно не були здатні передбачити, що бунт може набути справді серйозних масштабів.Лише терористичні акти 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку та Вашингтоні змусили весь світ заговорити про загрозу «нового варварства». Точно так само, як раніше масштаби проблеми недооцінювалися, після вересневої трагедії їх почали перебільшувати. Розмови про «нову загрозу» та «екстремізм» перетворилися на ідеологічну моду, виправдання державної політики. Цікаво, що як панацею автори офіційних доповідей та передових статей пропонували продовження того самого неоліберального курсу та розширення «середнього класу».Нездатність офіційних ідеологів проаналізувати реальні причини хвороби та запропонувати ефективні ліки легко пояснити: система не може визнати, що сама є головним джерелом проблеми. У міру того, як зубожіння охоплює дедалі більшу кількість людей, зростає й соціальна база для будь-яких форм екстремізму. Ідеологічно протест оформлюється у вигляді різноманітних версій фундаменталізму. Це не тільки послідовники політичного ісламу, переконані, що за допомогою Інтернету та терористичного самопожертвування можна повернути світ до ідеального стану, в якому він перебував десь між VII і IX століттями нашої ери. Фундаменталісти – це всі ті, хто, протестуючи проти несправедливостей нового порядку, шукає інтелектуального, політичного та морального порятунку у спогадах про «золотий вік» – «чистого ісламу», «національної величі», «комуністичного порядку». Цей «золотий вік» не має нічого спільного з реальністю історії. Це не більше ніж утопія, звернена в минуле.Спочатку подібні рухи здавалися ідеологам системи скоріше кумедними. Глянцеві журнали із задоволенням публікували знімки збожеволілих стареньких, які виходили на московські вулиці з портретами Сталіна, і розповідали жахи про лиходіїв-мусульман, які намагаються одягнути жінок у чадру. Подібні образи мали на меті саме консолідувати систему, наочно показавши безвихідність протесту. Розумні й прогресивні люди, навіть якщо у них і залишалися сумніви, мусили все ж визнати переваги ліберальної західної цивілізації.Однак ідеології фундаменталізму стають небезпечними. Чим далі вони від реальності, тим більша їхня мобілізуюча сила. Рухи, засновані на подібних ідеях, ніколи не створять нового суспільства. Більше того, вони ніколи не переможуть, якщо під перемогою розуміти не захоплення урядових будівель, а втілення в життя хоч якось послідовного соціального проекту. Саме тому, до речі, правлячі еліти Заходу, незважаючи на люту антизахідну риторику подібних рухів у мусульманському світі, тривалий час бачили в них «менше зло» порівняно з лівими та традиційними «національно-визвольними рухами». Історії про те, як західні розвідки в роки «холодної війни» вкладали гроші в організації радикальних ісламістів (від «Братів-мусульман» і «Хамас» до Усами бен Ладена), вже не раз опубліковані і практично не заперечуються.Чого недооцінили стратеги Заходу, так це руйнівного потенціалу подібних рухів. Так, побудувати новий світ вони абсолютно не в змозі, але зруйнувати старий (або, принаймні, серйозно ускладнити його існування) вони здатні. Гірше того, саме тріумфальна хода неолібералізму, американізація, що супроводжується культурним і матеріальним зубожінням більшості населення «периферії», створюють безпрецедентні можливості для зростання нового фундаменталізму.Проблема фундаменталістського протесту полягає в тому, що він дивним чином поєднує в собі демократичні та тоталітарні засади, прогресивні та реакційні ідеї, надію на соціальну справедливість і сліпе підкорення «обраній» еліті, мрію про свободу та готовність до найбезнадійнішого рабства»,– Борис Кагарлицький, «Повстання середнього класу».

Місце події в Дунмеррі в Північній Ірландії після повідомлень про вибух автомобіля біля поліцейського відділку, неділя, 26 квітня 2026 року.Поліція розслідує вибух автомобіля біля поліцейської дільниці в Дунмеррі поблизу Белфаста; двох неповнолітніх евакуйовано, а підозра у скоєнні нічного нападу падає на «Нову ІРА».За словами влади, за нічним вибухом автомобіля біля поліцейської дільниці поблизу Белфаста пізно в суботу може стояти Ірландська Республіканська група «Нова ІРА».За даними Поліцейської служби Північної Ірландії (PSNI), хоча жертв серед людей не було, серед мешканців, евакуйованих після вибуху в Данмеррі, на південному заході від столиці Північної Ірландії, було двоє немовлят.За словами поліції, автомобільна бомба вибухнула після того, як «пристрій, схожий на газовий балон», було розміщено у викраденому автомобілі кур'єра та доставлено на місце події.Цей напад стався після подібної спроби вибуху 30 березня, коли пристрій не вибухнув біля поліцейського відділку в сусідньому місті Лурган, а відповідальність за той напад взяла на себе парамілітарна група «Нова ІРА».

📢 Незалежні читання у Києві: Продовжуємо читати «Тривалий відступ» Бориса Кагарлицького«Радянська бюрократія сформувалася в процесі індустріалізації, її структура створювалася для розв’язання відповідних завдань, і її легітимність значною мірою ґрунтувалася на тому, що такі завдання так чи інакше вирішувалися. Тепер олігархія звільнила себе від подібних зобов’язань так само, як і від старої ідеології (про яку старше покоління керівників інколи ностальгійно згадувало у дні радянських свят). Ані структура влади, ані її ідеологія, ані її безпосередні інтереси вже не диктували новим «господарям життя» необхідності щось змінювати, розвивати чи хоча б покращувати. Їхній золотий вік досягнуто раз і назавжди. Мрії здійснилися.Тому влада й олігархія в Росії початку XXI століття, незалежно від того, які слова вони писали на своїх знаменах, виявилися глибоко консервативними та ворожими до будь-якого прогресу».⚪️ Разом обговоримо:🧠 Як «тривалий відступ» перетворюється з вимушеної стратегії на норму, що консервує стагнацію та паралізує розвиток.💥 Чому відмова еліт від змін і ставка на збереження статус-кво ведуть не до стабільності, а до накопичення системних криз.🏛 Чому система, звільнена від зобов’язань перед суспільством, втрачає будь-які стимули до змін.📚 Формат: читання + обговорення🕕 Коли: п’ятниця (24.04), 18:00📍Де: м. Київ (локація за запитом: форма для реєстрації)

«Створюючи в ході російської революції комуністичний Третій Інтернаціонал, більшовики не приховували своєї надії на те, що революційні події в інших — більш розвинених — країнах світу допоможуть їм розв’язати власні проблеми й суперечності. Про це писав і Карл Каутський, який також, особливо на початку, визнавав драматизм ситуації, в якій опинилися Володимир Ленін та його однодумці: «особливо дорікати більшовикам за те, що вони очікували європейської революції, не можна. Адже й інші соціалісти також її чекали». Захоплення влади в Петрограді восени 1917 року частково ґрунтувалося на цих розрахунках. Але що робити, якщо ці очікування не справдилися? «Наші більшовицькі товариші поставили все на карту загальної європейської революції. Коли карта була бита, вони змушені були піти шляхом, який ставив перед ними нерозв’язні завдання. Без армії вони мали захищати Росію від могутнього й безжального ворога; створити режим добробуту для всіх за умов загального розкладу й зубожіння. Чим менше було матеріальних та інтелектуальних умов для того, до чого вони прагнули, тим більше вони були змушені замінювати відсутнє застосуванням голої сили диктатури, і тим швидше, чим більше зростала опозиція проти них у народних масах. Звідси неминуче — диктатура замість демократії».Логіка більшовиків була цілком протилежною. Європейської революції не слід чекати — їй треба сприяти. І перемога на «західному напрямі» необхідна, зокрема, для того, щоб розв’язати проблеми, на які вказував Каутський. Так міркували і Ленін, і Микола Бухарін, і Левко Троцький. Але якщо не вдається досягти швидкого успіху, потрібно вибудовувати політичну стратегію на тривалий час. А це означає, що комуністичні партії інших країн необхідно ефективно контролювати, спрямовуючи їх на розв’язання спільних завдань, так чи інакше пов’язаних із ситуацією всередині Росії.Світовий комуністичний рух перетворювався не лише на закордонне крило радянської партії та інструмент зовнішньої політики СРСР, а й відповідно реструктуризувався. Відсутність внутрішньопартійної демократії ставала цілком природним наслідком поставлених завдань, оскільки об’єктивно не було про що дискутувати — всі основні тактичні й стратегічні повороти руху визначалися в Москві.«Не слід забувати, — визнає, як завжди прагнучи до об’єктивності, Йозеф Шумпетер, — що Комуністичний інтернаціонал виник в атмосфері наближення битви не на життя, а на смерть. Багато з того, що згодом набуло іншого змісту, наприклад централізоване керівництво, яке має необмежену владу над окремими партіями і позбавляє їх будь-якої свободи дій, могло тоді здаватися цілком виправданим». Те саме стосується й інших авторитарних заходів, ухвалених під час революції вже у внутрішній політиці та сфері господарського управління.Справа навіть не в самому авторитаризмі, який, на жаль, у ході історії постійно виявляється найзручнішим і найшвидшим, а часто й єдиним способом вирішувати навалилися проблеми в надзвичайних обставинах, а в тому, що подібні тимчасові заходи мають тенденцію переростати в інститути, які постійно функціонують і відтворюються (достатньо згадати, що знаменита радянська держбезпека зародилася саме як «надзвичайна» комісія з боротьби з контрреволюцією та бандитизмом, але не зникла після закінчення Громадянської війни та придушення антибільшовицьких заколотів), а також безліч людей, зацікавлених у збереженні саме такої структури управління.Проблема авторитаризму полягає зовсім не в тому, що він нібито не працює, а якраз у тому, що подібні заходи працюють — і часто працюють навіть дуже добре. Настільки добре, що скасувати й подолати їх у міру просування суспільства до розв’язання нових завдань виявляється вкрай складно», – Борис Кагарлицький.

Не дивно, що «лідери мережі» рано чи пізно вступають у конфронтацію з «лідерами корпорації». Те, що вже стало майже анекдотичною ненавистю програмістів до Білла Гейтса, — це аж ніяк не лише результат заздрості менш успішних колег до більш успішного (хоча й це, безперечно, має місце). Передусім це — прояв на рівні повсякденної свідомості конфлікту двох принципів. Професіонали добре усвідомлюють, що їхні колеги, які піднялися до вершин бізнесу, — далеко не найкращі у своїй професії.Білл Гейтс і давньоєгипетський жрець єдині в одному: і той, і інший виправдовували свої привілеї «знанням».Однак у давньоєгипетського жерця була беззаперечна перевага перед Біллом Гейтсом: перший міг убезпечити свої знання від непосвячених, а другий — ні. Корпорація залежить від фахівців, які виконують професійну роботу, але позбавлені права її контролювати. Самі ж фахівці дедалі більше переконуються, що ті, хто ними керує, не мають жодних особливих якостей — вони нічим не перевершують тих, ким керують. Міф про «меритократію» розсипається на очах. «Мережева людина» вступає в конфлікт із «корпоративним лідером». https://telegra.ph/Meritokratіya-04-15

✊ Шановні друзі! Сьогодні продовжуємо серію наших матеріалів про видатних діячів української революційної культури. На часі нам згадати постать Василя Чумака - українського революційного поета-боротьбіста, який прожив недовге, але дуже насичене та яскраве життя.🪶 Василь Чумак, наряду з Гнатом Михайличенком, Василем Елланом-Блакитним та іншими, належить до забутої плеяди українських соціалістів-письменників, які померли молодими в часи революції (або незабаром після її завершення), а творчий їхній спадок був майже "вбитий" великодержавною контрреволюційною клікою Сталіна. Не зважаючи на деякі та вкрай обережні спроби реабілітації їх творчості після 20-го З'їзду, вони й досі, в добу вже незалежної України, залишаються маловивченими і великою мірою забутими.🇺🇦 Українська Соціалістична Ліга продовжує шлях повернення наших великих попередників-митців до трудового народу України, звертається до їх досвіду та популяризує їх творчий спадок.🪶Читати в Telegraph🪶Читати на Substack🪶Читати на сайті УСЛ 🚩 УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА ЛІГА🚩ВСТУПИТИ В НАШІ РЯДИ

«[...] Троцький вимагав:дисципліни, виконання наказів, залучення військових фахівців. Сталін спирався на місцеву недисципліновану вольницю, постійно не виконував наказів військового центру, не терпів Троцького як єврея. Леніну весь час доводилося бути арбітром, і Троцький різко нападав на Сталіна.[...] Троцький пустився в гостру філіппіку проти «бездушних партійних бюрократів, які кам'яними задницями душать будь-який прояв вільної ініціативи та творчості трудящих мас». Молотову, ім'я якого Троцький не називав, треба було промовчати і зробити вигляд, що мова йде зовсім не про нього, а ще краще схвально кивати головою. Замість цього він, поправляючи пенсне і заїкаючись, сказав: «Не всім же бути геніями, товаришу Троцький». [...] Троцький швидко розгадав праву сутність опозиції. Але тут його становище стало дуже скрутним. Якби він був безпринципним опортуністом, ставши на чолі опозиції й прийнявши її правий курс, він, як незабаром з’ясувалося, мав усі шанси на завоювання більшості в партії й на перемогу. Але цеозначало курс вправо, термідор, ліквідацію комунізму. Троцький був фанатичним істовідсотковим комуністом», — Борис Бажанов: «Спогади колишнього секретаря Сталіна».

Меллстрой про необхідність праці для людини, цифрову залежність, низькооплачувану роботу кур’єром та епідемічну депресивність сучасної цивілізації кризисної неоліберальної моделі пізнього капіталізму.У праці Еріха Фромма «Марксівська концепція людини» у V розділі під назвою «Відчуження» Фромм пише:«Для Маркса процес відчуження відбувається у праці та поділі праці. Праця для нього — це живий зв’язок людини з природою, творення нового світу, включаючи творення самого себе (зрозуміло, інтелектуальна діяльність, мистецтво, як і фізична діяльність, — також є працею).Але з розвитком приватної власності та поділом праці праця втрачає характер вираження людських творчих сил. Праця та продукти праці набувають самостійного буття, незалежно від волі та планів людини.«...Предмет, вироблений працею, її продукт, протистоїть праці як якась чужа істота, як сила, що не залежить від виробника. Продукт праці є праця, закріплена в якомусь предметі, уречевлена в ньому, це є уречевнення праці», – Маркс К., Енгельс Ф.Праця стає відчуженою, бо вона перестає бути частиною природи робітника, і тому робітник«у своїй праці не утверджує себе, а заперечує, відчуває себе не щасливим, а нещасним, не розвиває вільно свою фізичну та духовну енергію, а виснажує свою фізичну природу та руйнує свої духовні сили». Тому робітник лише поза працею не відчуває себе відірваним від самого себе. Тому в процесі виробництва робітник ставиться до своєї «власної діяльності як до чогось чужого, що йому не належить. Діяльність виступає тут як страждання, сила – як безсилля, зачаття – як кастрація, власна фізична та духовна енергія робітника, його особисте життя (бо що таке життя, якщо воно не є діяльністю?) – як спрямована проти нього самого, від нього незалежна, йому не належна діяльність», – Маркс К., Енгельс Ф.Доти, доки людина відчуває до себе таке відчуження, одночасно й продукт праці перетворюється на «чужу» їй силу, що стоїть над нею. У цей самий час усе її ставлення до чуттєвого зовнішнього світу перетворюється на таке ж відчужене: людина сприймає цей світ як чужий, ворожий, що височить над нею».Журнал "Щур". Читати.

Найвища культура мислення, здатність витримувати без роздратування й істерики «напруження суперечності», здатність знаходити їй предметне, а не словесне розв’язання, тому завжди і виявляється в умінні полемізувати із самим собою. Чим відрізняється діалектично мисляча людина від недіалектично мислячої? – Умінням наодинці з собою, без наявності «зовнішнього опонента», зважувати всі «за» і всі «проти», не чекаючи, поки ці «проти» зі злорадством не підсунуть їй опоненти.Тому культурно мисляча людина і виявляється завжди добре озброєною в суперечках. Вона заздалегідь передбачає всі «проти», враховує їхню вагу і значення та готує контраргументи.Людина ж, яка, готуючись до спору, старанно і упереджено колекціонує лише «за», лише «підтвердження» своєї несуперечливої тези, завжди програє. Її б’ють із несподіваних для неї боків. А їх тим більше, чим старанніше вона шукала «підтвердження», чим старанніше заплющувала очі на ті реальні «сторони» речі, які можуть слугувати підставою для протилежного погляду.Інакше кажучи, чим однобічнішою (абстрактнішою і загальнішою) є той «безсумнівний» для неї тезис, який вона чомусь віддає перевагу, тим «безсумнівнішою» і «абсолютнішою» стає та істина, яку вона втовкла собі в голову як «несуперечливу».Саме тут і проявляється вся підступність «абсолютних істин». Бо чим істина «абсолютніша» і «безумовніша», тим ближче вона до фатального моменту свого перетворення на власну протилежність. Тим легше опонентові обернути її проти неї самої, тим більше фактів і підстав можна висунути проти неї, – Евальд Ільєнков.

ПосиланняФлоріан Гейєр – німецький лицарь XV-XVI століття, який під час Селянської війни став на бік повсталих селян. Він очолював «Чорний загін» і виступав проти влади князів та феодалів. Фрідріх Енгельс у праці Селянська війна в Німеччині розділі V пише: У Шепталі обидві селянські колони, об’єднавшись у «Світлий загін», прийняли дванадцять статей і організували низку набігів на замки та монастирі. Світлий загін налічував до 8000 осіб, у нього були гармати та 3000 рушниць. До нього приєднався й франконський лицар Флоріан Гейєр, який сформував Чорний загін – добірне військо, складене головним чином із ротенбурзьких та ерінгенських ополченців. [...] Ватажки почали радитися щодо того, чи не слід запросити на посаду воєначальника Геца фон Берліхінгена, «оскільки він міг би залучити на бік селян дворянство». Ця пропозиція зустріла схвалення; але Флоріан Гейєр, який побачив у цьому настрої селян і ватажків початок реакції, відокремився після цього зі своїм Чорним загоном від Світлого загону і, діючи на власний страх і ризик, пройшов спочатку область Неккара, а потім Вюрцбурзьку територію, всюди руйнуючи замки та попівські гнізда.