Цей рік знову довів, що так звана "геополітика" це ні що інше, як прикриття (маскування) протистояння людей, які обрали державу в якості способу збагачення, і рештою населення - тими, за чий рахунок ці перші живуть. І головне - це протистояння є виключно локальним, тобто для кожної держави обмежується територією, яку держава контролює. Війна, яка не зупиняється ні на мить, йде саме в межах державних кордонів.Її ведення потребує застосування такого прийому, як "геополітика", коли підконтрольним державі людям пропонується політичне фентезі про протистояння держав між собою, протистояння певних груп держав, блоків тощо. Населенню впарюється легенда про те, що "своя" держава ніби то захищає його від такого протистояння і якщо не "своя" держава, то інші держави (включно з людьми, які там живуть) одразу підуть війною, "підкорять" і "колонізують" це нещасне населення. Тому, кажуть людям політики, треба піклуватися про "свою" державу, розбудовувати її, а головне, підкорятися їй, тому що без неї люди залишаться один на один з жорстоким світом, де ніхто не буде представляти і захищати їхні інтереси.Коли ви маєте справу з державами, то все, що необхідно знати, це те, що ви маєте справу з людьми, яким дісталася певна територія і все, що вони хочуть - це певний, достатньо тривалий час, безкарно її грабувати. Інтереси цих людей спрямовані виключно всередину підконтрольної території, і саме це поєднує їх між собою - ця спільність і визначеність інтересів. В цьому вони партнери і це партнерство існуватиме доти, доки існуватимуть держави.Хтось запитає, а як же ж війни? Ну тобто, війни меж державами. Сучасні держави ніколи не воюють між собою, тому що це була реальність минулого, коли держави - монархи - були власниками в тій парадигмі права власності, що панувала тоді. Війни були конфліктами між власниками. Сучасні держави знищили право власності і люди, які використовують державу (тобто систему методів агресивного насильства) заради збагачення, не є власниками. У них немає конфліктів з іншими невласниками (державами), бо відсутнє саме те, що породжує інтереси - право власності.Зовнішні війни, тобто війни за межами територій держав, це завжди результат кризи внутрішньої системи пограбування, тобто результат кризи існування тієї чи іншої держави. А ці кризи неминучі, тому що держава, як метод дій, спрямована на знищення суспільства і ринку. Рано чи пізно грабіжники натикаються на серйозні проблеми з подальшим пограбуванням. А єдиний метод дій, до ступний державі - це агресивне насильство, і як наслідок - війна. Війна "між державами" це завжди спроба вирішити внутрішні проблеми держави методом агресивного насильства проти населення іншої, слабшої в усіх сенсах, а в першу чергу, економічно, держави. Держава-агресор в такій війні вирішує виключно внутрішні проблеми. А держава - жертва агресії - використовує цей шанс - агресію іншої держави - для досягнення своїх цілей. Такими цілями може бути підсилення контролю за своїм населенням, нейтралізація невдоволення людей поточним станом речей, підсилення рівня пограбування в умовах війни, маніпуляції з виборами тощо. Тобто від війни виграють обидві держави - і агресор і жертва агресії. Програють люди, які живуть в обох державах.
Помічаю, як запеклі державники, і ті, хто не приховує свого служіння культу держави, так і ті, хто намагається замаскувати свої переконання, ховаючись за гаслами мінархізму, все активніше обговорюють діяльність Мілея на посаді президента Аргентини. І це не дивно. Вони хочуть продемонструвати, що їхня доктрина про можливість існування "успішної держави", "правильної держави", "оптимальної держави" є цілком життєздатною. Все що необхідно, це трохи підрегулювати щось у державі, зменшити це, збільшити інше, щось поміняти місцями, переконати тих чи інших людей. Хроніка успішних, чи не дуже, трансформацій, ініційованих Мілеєм, його виступів, його спілкування по всьому світу, затуляє в такому обговоренні головне - ми далі маємо справу з державою, і Мілей, чи хтось інший, не здатний змінити агресивну природу цього суспільного явища.Держава - це діяльність людей, спрямована на руйнування засад суспільства і це не змінити. Можна на певний час полегшити симптоми, наслідки паразитування держави, але це скорочення з середини того, що за своєю природою постійно розширюється, є Сизифовою працею.Все що може відбуватися в державі, це пошук нових форматів паразитування, це адаптація держави до поточного стану суспільства, яке розвивається всупереч агресивному тиску з боку держави. І бюрократія цілком готова терпіти тих, хто здатен відшукати новий, достатньо тривалий формат паразитування, навіть шляхом "радикальних реформ".
Уряд США є найбільшим державним власником біткойнівСтаном на липень 2024 року світові уряди спільно контролюють близько 2,2% загальної пропозиції біткойнів. Згідно з даними CoinGecko, уряд у Вашингтоні має у своєму розпорядженні приголомшливі 213 297 біткойнів. За поточними ринковими цінами це становить приблизно $19,6 млрд. Більшість цих біткойнів набуто шляхом конфіскації криптовалюти, часто в результаті операцій правоохоронних органів, спрямованих проти незаконної діяльності, такої як торгівля на чорному ринку та транзакції на ринках даркнету. Незважаючи на несприятливе для криптовалют середовище, уряд Китаю володіє значними резервами біткойнів, отриманими в основному шляхом арешту активів, пов’язаних із незаконною діяльністю. Наразі Китай є другим за величиною державним власником біткойнів, у володінні якого приблизно 190 000 біткойнів. Уряд Великої Британії конфіскував приблизно 61 000 біткойнів, отриманих в основному в результаті ліквідації схем з відмивання грошей. Сальвадор увійшов в історію як перша країна в світі, яка у 2021 році прийняла біткойн як законний платіжний засіб. З листопада 2022 року уряд Сальвадору зобов’язався купувати 1 BTC щодня, незалежно від його ринкової ціни. В результаті цих зусиль Сальвадор зараз володіє приблизно 5800 біткойнами. Україна може здатися несподіванкою для багатьох, однак більшість біткойнів у резервах України були отримані як пожертвування від прихильників з усього світу. На даний момент уряд України володіє 186 біткойнами. (qz.com)
Трамп обрав генерального директора з нафтової промисловості кандидатом на посаду міністра енергетикиОбраний президент Дональд Трамп заявив у суботу, що Кріс Райт, фахівець з досвідом керівника в нафтовій та газовій промисловості, стійкий захисник використання викопного палива, буде його вибором на посаду міністра енергетики. Райт є засновником і генеральним директором Liberty Energy, нафтосервісної фірми, розташованої в Денвері. Очікується, що він підтримає план Трампа щодо максимального збільшення видобутку нафти та газу та шукатиме шляхи збільшення виробництва електроенергії, попит на яку зростає. Він також, ймовірно, поділяє опозицію Трампа до глобальних дій в боротьбі зі зміною клімату. Райт назвав активістів проти кліматичних змін панікерами та порівняв зусилля демократів у боротьбі з глобальним потеплінням із комунізмом радянського типу. “Немає кліматичної кризи, і ми також не перебуваємо в енергетичному переході”, — сказав Райт у відео, опублікованому в його профілі на LinkedIn минулого року. Райт, який не має жодного політичного досвіду, багато писав про необхідність збільшення виробництва викопного палива, щоб вирвати людей із бідності. Міністерство енергетики займається енергетичною дипломатією США, керує Стратегічним запасом нафти, який, за словами Трампа, він хоче поповнити, і запускає програми грантів і позик для розвитку енергетичних технологій, такі як Офіс позикових програм. Якщо його затвердить Сенат, Райт замінить Дженніфер Гранхольм, прихильницю електромобілів, нових джерел енергії, таких як геотермальна енергія, і прихильницю безвуглецевої вітрової, сонячної та ядерної енергії. Райт також, ймовірно, буде залучений до розширення сфери ядерної енергетики, джерела енергії, яке користується популярністю як серед республіканців, так і серед демократів, але яке супроводжується дорогим і складним процесом отримання дозволів. Попит на електроенергію в Сполучених Штатах різко зростає вперше за два десятиліття на тлі зростання штучного інтелекту, електромобілів і криптовалют. (Reuters)
З архіву: 2023 рік. Будні "боротьби" з корупцією:"Вищий антикорупційний суд заочно взяв під варту колишнього міністра охорони здоров’я Максима Степанова, якого НАБУ і САП підозрюють у заволодінні понад 450 млн грн, коли він очолював державне підприємство «Поліграфічний комбінат «Україна».... На жаль, Степанов перебуває за кордоном, він виїхав туди на початку року".Далі також дуже показовий сюжет: "За версією слідства, колишній директор ДП «Поліграфічний комбінат «Україна» у 2013−2016 роках організував схему заволодіння 450 млн грн... Естонська компанія Inte Graph International FZE (власник - давній бізнес-партнер Степанова) була постачальником для комбінату бланків документів (паспорти громадян України, ID-карти, посвідчення водія тощо)".А ще питають навіщо потрібні паспорти. До речі, вакцину від Covid 19 він також купляв. І умови були "комерційною таємницею", якщо не помиляюся. "... міністр Степанов попередив, що без нових обмежень, таких як "карантин вихідного дня", українська медична система колапсує. "Якщо не зробити ці кроки, то на 15-20 грудня отримаємо апокаліпсис медичної системи, коли всі ліжка будуть заповнені".
Послухав Портнікова, де той висловився про ситуацію з Дуровим і телеграмом. Знову почув про журналістів, які мають бути відповідальними, інформуючи суспільство. Це традиційна етатистська легенда про "місце і роль журналістики". Насправді, журналістика така ж підприємницька діяльність, як і будь-яка інша, де люди - журналісти - створюють продукт чи послугу, що забезпечує попит певної кількості людей на інформаційний продукт та отримують від останніх винагороду.Портніков знову видає за журналістику служіння владі (суспільству, народу іншому тотему колективізму тощо), яке не має нічого спільного з журналістикою. Якщо журналіст обирає не ринок і задоволення потреб людей (або в умовах відсутності такого ринку), а обслуговує вузьке коло осіб в державі, то тут підприємницький успіх, який забезпечується вдалим позиціюванням, якістю і ціною продукту, заміняється на "дотримання стандартів", ретельне обрання "джерел" та ін. (дивись т.з. "стандарти журналістики"), а по суті лояльність замовнику, тобто владі, яка оплачує таку роботу зазвичай наперед. І робота ця полягає саме в "інформуванні" (фактично - дезінформуванні) населення, тобто поширенні серед населення державної пропаганди, індоктринації людей, нав'язування їм штучних конструкцій та політичних схем замість логічного і непротиречивого пояснення природи тих подій, що відбуваються. Світ анонімної інформації Портніков називає "світом ілюзій", забуваючи що критерієм достовірності є не посилання на "офіційне джерело", а причинно-наслідкові зв'язки і логіка людської діяльності, якими можна "перевірити" будь-яку інформацію. До того ж, більшість т.з. інформації людям просто не потрібна, а ту, яку вони цінують, вони здатні оцінити і на достовірність, спираючись на досвід, свої знання і знову таки, на фундаментальні принципи людської діяльності з якими ми знайомі з дитинства і вивчаємо все своє життя. Посилання на державних авторитетів і установи є, за Портніковим, гарантією надійності і достовірності, що звісно не витримує жодної критики."Анонімний телеграм" якраз і є доказом того, що там, де телеграм популярний, не існує ринку інформацїі, не існує свободи слова і журналістики. А пропаганда, між іншим, із задоволенням використовує анонімність для поширення свого "продукту", оплачуючи роботу значної кількості активних телеграм-каналів. Але головне тут інше - в умовах знищеного ринку і ліквідації незалежних медіа, телеграм і анонімність дозволяють людям самостійно організувати інформаційне самообслуговування, поширюючи альтернативну думку, критичне мислення і достовірну інформацію. Саме з цим і воює Портніков, а насправді, всі держави світу.
Із новин: "У 2022 році сонячна енергетика вперше обігнала кам'яне вугілля у виробництві електроенергії в ЄС. Частка сонячної енергії в загальному виробництві електроенергії в ЄС склала 210 249 ГВт-год порівняно з 205 693 ГВт-год у кам'яного вугілля".У таких оптимістичних для ентузіастів альтернативної енергетики повідомленнях забувають важливу деталь. Якими були витрати на виробництво такої кількості енергії? Проблема в тому, що вугілля - це джерело енергії в системах з досить стабільним виробітком. Умовно кажучи, якщо на тепловій станції написано "Потужність - 1 мегаватт", то в мережу надходить стільки електроенергії, скільки виробив цей генератор потужністю один мегаватт за час своєї роботи - 1 МВт х час (год). Потужність електростанції - це т.з. установлена потужність. За винятком ремонту, вугільна станція працює з цією установленою потужністю. Фактично це її "гарантована потужність". Якщо на сонячній станції написано "потужність - 1 мВт", то це означає, що в залежності від освітлення, її потужність під час роботи буде від 0 до 1 МВт. Нуль - вночі, а 1 МВт лише за певних оптимальних умов. Враховуючи, що електрику дуже дорого накопичувати і зберігати в промислових обсягах, це означає, що встановлена потужність використовується в більшості часу не на повну, навіть коли достатньо сонця. Зазвичай, щоб мати достатній рівень "гарантованої потужності", наприклад, 1 МВт, необхідно збудувати сонячну електростанцію потужністю у кілька разів більшою. (У звітах бюрократів великі встановлені потужності завжди віталися) Тобто, значна частина елементів буде відключена, коли буде багато сонця (бо пропускна здатність ліній мереж обмежена), і працюватимуть всім масивом лише час від часу. Це гігантське марнування ресурсів, яке зростає з часом. Сонячні елементи коштують все менше і це сприяє тому, що їх ставлять набагато більше, ніж потім використовують. Але проблема залишається. Альтернативна енергетика не здатна замінити традиційну, бо може бути лише додатком дол стабільного постачання енергії традиційними станціями.Тобто, згадана вище новина мала б звучати так: Частка сонячної енергії в загальному виробництві електроенергії в ЄС склала 210 249 ГВт-год завдяки тому, що 205 693 ГВт-год забезпечувало кам'яне вугілля. Скільки б не ставили сонячних елементів, завжди будуть потрібні традиційні електростанції, бо вони здатні надавати гарантовану кількість енергії і виконують роль резервних потужностей для альтернативних систем.
Покращення позиції на переговорах шляхом окупації території агресора може свідчити тільки проте, що і агресор і жертва агресії не вважають окупацію порушенням чиїх-то прав. Тобто з точки зору обох сторін переговори не можуть йти про вихід агресора з окупованих територій, бо це, ніби, "об'єктивна реальність" війни. Переговори можливі лише про обмін окупованими територіями, причому окупантами стають і агресор, і жертва агресії. Якщо хтось вважає, що жертва агресії не стає окупантом внаслідок таких дій, то тоді необхідно визнати, що і принцип недоторканості кордонів не має сенсу. Але саме на ньому базується звинувачення агресора!Там, де діють держави (тобто люди, які являють собою державу), там немає місця для логіки правової системи. Коли йдеться про державу, то звинувачення в агресивності це просто образа, як називати одне одного фашистом чи імперцем. Просто образи з політичного словника. Вони не мають сенсу в такому застосуванні. Важливо голосно їх вигукувати. Право у таких конфліктах почне діяти тільки після появи власника. Його немає, ні на нашому боці кордону, ні на їхньому. І там і там все належить державі (часом це звучить як все належить народові, але суті це не міняє).Але належність державі (умовній сутності) не заміняє власність. Отже, переговори матимуть сенс з точки зору права тільки коли за столом переговорів сидітиме власник (або його представник) який постраждав від агресії. І інша особа - агресор. І мова може йти тільки про розмір компенсації за порушення права. Власнику не потрібно захоплювати власність агресора, щоб покращити свої "переговорні позиції". На його боці право.Коли в правову систему починають бавитися люди, які скасовують право на підконтрольній їм території, тобто люди держави, різниця між агресором і жертвою агресії стає уявною. Хто гучніше буде називати іншого агресором, той і агресор. Саме цим визначається необхідність стати агресором і для жертви агресії, щоб мати можливість домовлятися. Такі переговори - це просто розділ сфер контролю між двома агресорами, якими за виначенням є всі держави.
Пам'ятаєте, наскільки популярною була концепція "несиметричної відповіді" на агресію? У них сил багато, у нас - мало, отже ми приречені на те, щоб знайти несиметричний, несподіваний спосіб дій. Нам обіцяли цей спосіб знайти. Чекали на допомогу, на гроші, на повернення з закордону навчених воїнів. І ось все співпало і що ми бачимо? Наше командування не придумало нічого кращого за те, щоб використати обмежені ресурси для того ж, що весь цей час робив ворог - захоплювати окремі села на чужій території і звітувати командуванню про черговий вивішений прапор на сільраді. Хіба це асиметрична відповідь? Багато хто вірить у чудо - що вдасться уникнути численних жертв серед учасників цієї операції. Багато хто вірить, що в Кремлі когось цікавить доля жителів тих самих сіл і містечок. Хтось розраховує на те, що по той бік кордону почнеться щось таке, що змінить всю ситуацію на нашу користь. Отже, ми знову в тій самій пасці: просто копіюємо дії агресора і знову таки сподіваємось на щось, що має статися там, а не тут. А тут і далі гинуть мирні люди. Спроби згадати про історично наші землі там виглядають як поганий жарт, бо саме цим виправдовується ворогом нинішня агресивна війна. Мрії про можливий обмін захопленими територіями мають привести мрійників до висновку, що краще втратити якусь територію, аби зберегти життя людей, які ще живуть на землі по цей бік кордону, і вже почати ті кляті переговори. Якщо переговорні позиції не враховують жертви серед наших людей, а тільки квадратні кілометри території, від якої український уряд фактично відмовився ще 10 років тому, то заради чого будуть вестися ці переговори?Асиметрична відповідь, насправді існує. Вона полягає у втраті територій, яка, насправді, буде розплатою за 30 років діяльності тут національної держави. Ця діяльність стала причиною економічної руїни, втрати половини населення, бідності і відчаю. Хіба хтось очікував, що за все це не доведеться заплатити? Самі діячі - в безпеці і комфорті. Українці платять життям, кров'ю, руйнуваннями і безнадійністю під час війни, яку приніс до нас багаторічний стратегічний партнер українського уряду. Чи не час покінчити з цією грою, яка загрожує нам зникненням? Чи не важливіше зберегти те, що залишається поза війною, і нарешті створити тут людські умови для життя всіх. хто ще живий? Умови не для купки начальства, а для всіх, хто хоче чесно працювати і багатіти на цій землі своєю працею, а не пограбуванням співвітчизників. Ось так і виглядає несиметрична відповідь. Час для того, щоб її реалізувати, спливає поки ми спостерігаємо за черговими спробами начальства стати ще більше подібними до того ворога, з яким українці воюють.
Поширюють інформацію, що "за результатами опитуванням Ipsos, Камала Харріс випереджає Дональда Трампа з результатом 42% проти 37% в загальнонаціональному опитуванні щодо президентських виборів у США".Це чудова ілюстрація того, чого прагнуть демократи в США. Вони давно мріють про загальнонаціональні вибори президента. Тобто, все населення голосує і хто набрав більше, той президент. Але відомо, що США - це федерація і вибори президента відбуваються з урахуванням цього факту. Згадайте, як Клінтон наголошувала на тому, що програла Трампу вибори в яких за неї проголосувало більше американців. Ось і зараз поширюють дані опитування, які не мають нічого спільного з цими виборами. Рахуються не голоси виборців, а голоси штатів (і в кожному є певна кількість виборщиків), які повністю віддають перевагу тому, чи іншому кандидату.Взагалі, американці голосують тільки за владу свого штату. Це загальні вибори. Вони також голосують за представників штату у Конгресі. Вибори президента це окрема історія, бо президент не глава держави. Він керує федеральним урядом, але його повноваження не поширюються повністю на штати. Він не може приїхати і звільнити когось у штаті и видати там якійсь указ. Там є свій губернатор і свій Конгрес. Президент - це така собі противага Конгресу в Вашингтоні від губернаторів, тобто від виконавчої влади.Строго кажучи, президента обирають саме губернатори, які призначають колегію вибрщиків і які голосуватимуть за кого скаже губернатор. На практиці, губернатори зацікавлені у переобранні, а тому зацікавлені в тому, щоб його виборщики проголосували за того, кого підтримує населення штату. Тобто, коли американці голосують за президента, то це таке собі консультаційне голосування, яке має підказати губернатору, як проінструктувати виборщиків. Губернатор і виборщики вправі проігнорувати результат голосування за президента в штаті.І от демократи давно вже виношують план перетворити США на унітарну державу з загальнонаціональними виборами президента, який буде головним начальником. Тому вони регулярно наголошують на тому, що постійно збирають більшість голосів всіх виборців. Насправді, в США існують 5-6 штатів, де голоси розподіляються дуже близько між кандидатами основних партій. Решта штатів традиційно підтримують ту чи іншу партію. От власне виборщики від тих кількох штатів і вирішують долю господаря Білого дому.
TGLIST.COM.UA
