Про чудо бути людиною:"Людина має здатність любити, ненавидіти, пам’ятати, зворушуватися, сумувати за минулим, сумувати перед майбутнім, сумувати в моменті, радіти без причини, бажати того, чого ніколи ще не бачила, думати і планувати, аналізувати і робити висновки, співати, кричати і шепотіти, влаштовувати один одному сюрпризи, зізнаватися в коханні.А ще — відчувати ностальгію, ревнощі, гордість за дітей, лінощі перед роботою, натхнення, моральну втому, переживання за іншого, співчуття, захоплення кимось.Як і Перший Кріейтор, людина здатна створювати. Рок-музику, картину із соняхами, текст про атеїзм, кіно з Кіліаном Мерфі, афішу концерту, порядок із безладу, нових людей.Всередині людини — спогади про пережите, мрії про майбутнє, туга за кимось, ненависть до кривдника, мужність захистити слабшого, сильніша за відстань любов, смак улюбленого морозива і запах поту після футболу, вміння чхати, коли дивишся на сонце, вміння бачити сни, відчуття тяглості поколінь. І ніжність."Артур Дронь, український молодий поет, військовослужбовецьТи ж пам'ятаєш, що ти людина? А це не просто так... Це чудо #цитатка
"Бог — не історія, а таїнство".Не моє, але видалося дуже влучним і актуальним.Багато людей шукають Бога в минулому. Не знаю, звідки в людини таке враження (може, тому, що все колишнє стає романтичним: морозиво було смачнішим, люди — кращими, трава — зеленішою, а сонце — теплішим?), але це десь із підсвідомості, що сьогодення — не місце для Бога. Воно профанне і тяжко буденне. Бога, нібито, варто шукати в минулому.І люди так віддаються цьому оманливому відчуттю, що починають наслідувати минуле буквально — в одязі, манерах та поведінці. А намагання уникнути сьогодення і його критиканство стає способом існування таких «благочестивців».Але хороше питання з тієї фрази на початку: чи наше життя має в собі оте таїнство? Чи можна посеред нашої буденності — в джинсах і зі смартфоном — зустріти Бога? Чи сягає наш світ і наш час до основ буття, до тайни вічності?Я впевнений, що так. Бо це той самий світ і те ж життя, які Бог покликав бути. А зіпсувати можна й найсвятіші речі.Висновок один: тікати нікуди не треба — треба жити.Живи і будь 🤍#думидуховні
Бачу, кілька людей після Піранделло відписалося.Їх можна зрозуміти: якісь загублені персонажі, якогось автора, на сцені театру, межі між вигаданим і реальним, де вигадане реальніше за дійсність... «Що за... піранделла?! Навіщо так завертати і де тут про мене?!» - подумає перехожий читач. І він може бути по-своєму правий, бо як сказав хтось із розумних, кому не зайшов якось Кант: «Якщо автор не хоче бути прочитаним, то його й не варто читати». Однак правда в тому, що людина — істота складна. Кожна душа — то окрема галактика зі своїми зорями і темною матерією. Тому не буває простих відповідей на її життя, хоча таких нам інколи дуже хочеться. Тому з Луїджі ми поки не прощаємось. В процесі його «Генріх IV» — кажуть, що цікава читанка про те, як люди втікають у свої вигадки і ховаються за маски, бо це єдина, нібито, їхня можливість на свободу і захист від абсурду світу. Виглядає дуже життєво, правда? На жаль таки так, правда.Тоді розкажу. Якщо, звісно, мені зайде, а вас не злякають складнощі. Ну і щоб у вас не виникло якогось нудного присмаку снобізму, ловіть хороший анекдот: Клієнт психологу:— У мене стійке відчуття, що я нічого не вартий... Я нікчема.Психолог:— Ви платите мені 100 $ за годину сеансу. Будьте певні: у цьому світі є місце, де ви вартуєте дорого. Живи і будь 🤍#читанеібачене
Преображення важко зрозуміти, тому ми любимо просто святити яблука.Однак Преображення красиве ще й своїм глибоченним і дуже обнадійливим змістом.Це християнська обіцянка зневіреним і розчарованим у цьому світі та житті. Це вираження віри в цей світ і в життя. Не наївний — знаючий. Це заклик до повноти й цілісності, яку ми відчуваємо в глибинах своїх сердець і яка так дисонує з буденністю, що вимагає компромісів.Це знак того, що світ і життя мають у собі істину, красу і світло, яким можуть просіяти. Мають у собі вічний задум Творця, який не може бути знищений ніяким безумством, ніякими путіними й війнами.Християнство продовжує вірити й любити цей світ, навіть коли ця правда ну дуже неочевидна. Навіть після Голгофи. Тому християнство — не трагедія, а торжество. Не тому, що воно ховається від болючої правдивості життя, а тому, що вірить і любить усе одно.Християнство — це благовістя про те, що цей світ і життя мають у собі щось таке направду цінне, що варте навіть Божої любові й довіри. Християнство береже цю поетичну, неочевидну, але таку життєдайну правду.«Це трохи безумство!» — скажете ви. А я скажу: «Так і є, і це прекрасно».Усе живе й справжнє завжди буде здаватися трохи безумством. Проте справжнє безумство — це якраз життя, яке втратило віру в красу й правду, це — путіни. А ми живі. Ми віримо.Зі святом 🤍#зісвятом
Ділюсь прочитаним.Цього разу — п'єса Луїджі Піранделло «Шість персонажів у пошуках автора» (1921 р.).Автор — італійський драматург і письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури. Людина дуже творча, відчутно глибока і мисляча, у пошуках правди людського життя. Сюжет п'єси трохи фантазійний, але саме для того, щоб показати, що ідеї не менш реальні у житті, а часом навіть більш реальні, аніж самі живі люди. Персонажі на сцені можуть бути більш справжніми, ніж ті актори, які їх грають. Як каже один із героїв:"Персонаж завжди є "хтось". Тоді як людина — людина взагалі — часто може бути "ніким"" Сюжет:шість персонажів, вигадані й покинуті фантазією якогось драматурга, шукають собі автора, який би взяв їх і допоміг здійснитися, прожити свою історію. Історія їхня дуже драматична: це родина, яка через любовні перепетії та тяжкі життєві обставини нажила собі болючих протиріч. У результаті їх уже й родиною важко назвати, бо у кожного персонажа — своя правда і свій біль. Персонажі Піранделло оприлюднюють свій внутрішній конфлікт: Батько (докори сумління) — найбільше хоче знайти автора і закінчити п’єсу; Матір (страждання) — не вважає себе персонажем і намагається зупинити постановку, не розуміючи, що вона не втече від своєї ролі; Падчериця (помста) — хоче зіграти п’єсу, аби принизити Батька; Син (зневага) — ображений на все і всіх; діти, мовчання яких символізує їхню смерть; вкрай заплутаний Режисер та актори, яким не дають нормально працювати.Кожен із героїв робить акцент на власному стражданні. Навіть у смерті дітей вони поспішають звинуватити одне одного і продемонструвати, що саме вони — найбільша жертва. Їм байдуже до переживань та «сюжетів» інших дійових осіб. Як справжнім людям. Без автора ці персонажі загублені, вони нікому не потрібні зі своїми конфліктами. Самі по собі вони лише фрагменти, уламки історії, безглуздя. Автор потрібен, щоб дати тій безглуздості правдивість, сенс, завершеність. Чим актуально? І хоч твір написаний століття тому, в іншу епоху і в інший час, але ось ця осиротілість без автора дуже перекликається із сьогоденням. У нашій безотцівській культурі люди все більше нагадують цих акторів без режисера, персонажів, які грають «імпровізацію життя», хапаючись за маркетингові тренди, крикливе кредо самодостатності й дешеві гасла про «будь собою». От тільки ніхто толком не скаже, хто ж той «собою». А без цієї певності абсурду не уникнути. П'єса Піранделло закінчується драматично — гинуть мовчазні, невинні діти, яким серед розгубленості й зацикленості дорослих не знайшлося місця. Проте самі персонажі не завершені. Здається, що режисер так і не став їх автором, а вони пішли бродити далі. Звідси вся історія здається фарсом, дурним і прикрим абсурдом. І на тому би й кінець, а хто слухав — молодець, якби не слова Батька: "Ах, пане директоре! Ви ж знаєте не гірше за мене, що життя сповнене таких безглуздостей, які зовсім не потребують правдоподібності. А знаєте чому, пане директоре? Тому що ці безглуздя і є правда!"Чтиво на любителя. Сюжет незвичний, це скоріше ілюстрація до протиріччя й розгубленості людини в її самотності.Живи і будь 🤍#читанеібачене
Ви теж помітили: з чого не почни розмову — скоро все одно заговорите про війну?Ми починаємо розмови, як і до війни:— О, привіт! Як справи?! — і навіть посміхаємось тут, як до війни.Але вже незадовго:— Сьогодні знову тривога, вчора в сусідів уламки, у Львові — вибухи, бідний Харків, брат воює, Буданов сказав, та що той Трамп...Ці розмови — повсюди. У магазинах, у кав’ярнях, на ринку, між перехожими, по телефону, в соцмережах...Ми підстрягли. Ми явно підстрягли у війні.З одного боку, це зрозуміло — а як не підстрягнути? З іншого — це ж один із росіянських задумів: затягнути нас глибше у війну, виснажити і зламати.Помітив, що військові так легковажно про війну не говорять. Вони не тягнуть ту розмову повсюди, як цивільні. І це вже історія про нашу безпорадність та відчуття провини.Військові роблять для війни щось дуже конкретне — тому у них цей гештальт закритий, що називається. У цивільних — розгубленість, безпорадність, і звідси — відчуття провини.Щось відбувається дуже драматичне і навіть трагічне, а ти он — йдеш на каву. Тоді треба про все це хоч поговорити, засвідчити, що тобі насправді небайдуже, що ти стурбований глибоко... врешті — заспокоїти себе.Що із цим робити?Дві важливі речі:1. Щоб не варитись у цьому, як курка в бульйоні, треба найперше визнати, що тебе це справді турбує, що ти переживаєш і не знаєш, що робити.Відтак — знайти таки спосіб робити щось конкретне, хоч і невелике: донати, якесь волонтерство… Або якщо ти можеш потурбуватися хоч за себе і близьких, щоб не киснути, це вже теж допомога - внесок у суспільну стійкість.2. Відділяти таки життя і війну. Хоч моментами.Якщо ти не на передовій — то ти не на передовій.Якщо ти ведеш дитину в садок — то веди дитину в садок.Якщо ти подзвонив батькам — то поговори за них і розкажи їм про себе. Не треба про путлєра.Якщо ти на роботі — то роби добре свою роботу.І все це буде легше зробити, якщо для боротьби ти вже щось робиш. Нехай навіть мале, але конкретне.Не варто розмазувати себе по життю — варто життя жити.Живи і будь 🤍#психомудрості #війна
Сьогоднішнє євангельське читання, де друзі приносять паралізованого до Христа (Мф.9. 1-8), дає нам можливість говорити про таку важливу річ, як дружба.Чи потрібна сьогоднішній людині дружба? Не зв'язки, не підписники, а саме дружба?Серед споживацької культури стосунки теж часто стають просто споживацькими. Люди намагаються бути товаром, щоб їх могли обрати, ну або хоча б облайкати. Про це багато писав ще Еріх Фром, та і не лише він. Сьогоднішній світ навчив нас швидко підписуватися, але не так охоче — вкорінюватися.Ми звикли до постійної доступності онлайн, але забули про глибину живої присутності.У нас тисячі контактів, але часто немає з ким поділитись наболілим чи побути мовчки. Григорій Сковорода казав:"Людська душа і друг, безсумнівно, цінніші за все інше" Як гадаєте, якби сьогоднішню умовну середньостатистичну людину запитати, що для неї, безсумнівно, цінніше за все, що би вона відповіла? Це цікаво, але підозрюю, що то навряд чи були би душа і друг. І саме тому ця євангельська сцена з друзями, які несуть розслабленого до Христа, звучить сьогодні як виклик. Бо справжня дружба: - це не просто симпатія чи вигідне знайомство; - це нести іншого, коли йому самому не під силу; - це прикладати зусилля, навіть коли не знаєш, чи буде результат; - це розбирати дах — тобто ламати перепони, йти на ризик, втручатися, коли простіше було б пройти повз; - це, врешті-решт, впустити когось у свою власну вразливість, довіритись, визнати свою несамодостатність;Тож, можливо, найглибше питання цього Євангелія не до розслабленого, а до нас: - Чи є в нас ті, кого ми готові нести — і кому дозволимо нести нас? Бо дружба — це не розвага, а форма любові. І не кожне серце готове її витримати. "Хто хоче мати друзів, сам має бути дружелюбним" (Соломон) Живи і будь 🤍#думидуховні #іпросуспільство
Клієнтка каже:"Я втомилася від людей. Я вже їх починаю ненавидіти, вони мене просто бісять."Перші думки — що це? Вигорання? Мізантропія? Втома інтроверта? Гріх? Що? Але в ході розмови виявляється, що людина просто втомилася від нав'язливості оточуючих, які бачать лише себе — навіть у її обличчі. "Я говорю — а мене перебивають. Я ділюсь — а мені дають поради. Я мовчу — і це теж чомусь не окей. Де там взагалі я? Мене немає!"Знайомо?У вашому оточенні теж є люди, які питають, як у вас справи, тільки для того, щоб одразу ж почати розповідати про свої? Ті, хто плутає турботу з контролем, а щирість — з нескромністю і хамством? Хто хоче, щоб ви лише їм підсвічували, а не самі маякували? Таке не може не втомлювати.***Вчений нейро- й психобіолог Яак Панксепп, який вивчав емоції тварин і проводив багато різних експериментів із мишами, зауважив: коли доросла миша грається з молодшою, вона має давати тій вигравати не менше ніж у 30% випадків. Інакше мала миша втратить цікавість — і більше грати не буде. Висновок простий, але життєвий:Хочеш, щоб з тобою грали — дай іншим теж вигравати.Хочеш бути побаченим — помічай інших.Хочеш жити сам — дай жити й іншим. Живи і будь 🤍#психомудрості
І про любов, красиво:"За найменшого знаку ВЗАЄМНОСТІ виникає безмірність радості. Виникає смак повноти життя, який п'янить як ніщо інше. Тоді у погляді, в посмішці Іншого приноситься цілий світ. В улюбленому погляді відчуваю — вперше — що таке людське око. У ніжності прочитую незнайому мову дотиків. Кожен найменший жест, непомітний рух тіла, кожна ледь помітна усмішка є словом, з яким знайомишся вперше і яке має захоплююче велике значення. Все, чого разом торкаємося, кожна краса, на яку ми разом дивимося, все, що пробуємо на смак, на той момент стає новим і нетлінним. Коли народжується кохання, народжується життя. Здивовані, ми відчуваємо, як убогість існування перетворюється на несподіване багатство життя. Щоденні хвилини рутини змінюються на досвід свята, тому що буденність вдягається тепер у взаємність зв'язку. Тепер немає ні часу з минулим та майбутнім, ні простору з близькістю та віддаленістю. Час має лише теперішнє, а простір — лише безпосередню присутність."Христос Яннарас, грецький богослов і мислитель, "Варіації на тему Пісні Пісень"Взаємності вам 🤍#цитатка
Слово «Ні» — як дарунок Бога Сьогоднішня євангельська історія про гадаринців (Мф. 8:28–9:1) відкриває цінність слова «ні» — такого ж гострого, як і короткого, дуже важливого. Христос приходить у гадаринську землю. Ще не встиг дійти до міста, як мешканці виходять Йому назустріч і просять піти. І Господь, без зайвих слів, іде. Просто йде. У цій історії є два важливі моменти: Перший — про Бога.Він не хоче бути такою ж реальністю, як ліхтарний стовп на нашій дорозі, від якого нікуди не дітись. Від Бога можна дітись.Можна Йому просто сказати:"Ні, не хочу, до побачення, йди" — і Він залишить нас у спокої.Ненав’язливий Бог. Бо Він, як і ми за Його подобою, хоче живих і справжніх стосунків, вільного вибору і свідомої участі, а не зґвалтування необхідною, нав'язливою і категоричною присутністю. Другий — про нас.Хто ми, що можемо Всевишньому сказати "ні" — і Він на те зважає? Сам Бог поважає твоє маленьке "ні", подумай тільки! Але чому? Бо ми тут із Ним на рівних! І це не наша заслуга — це Божий дар і покликання.Бог дає нам життя і дихання, стає перед нами навшпиньки, щоби очі в очі — на рівні — і каже: - Ти можеш сказати Мені "ні", бо ти вільний. Знай про це. Я люблю тебе, але якщо захочеш — Я піду. І що ми робимо після того із цим важливим і страшним словом?Ми не приймаємо його як дорогоцінний дар — обережно, з увагою і відповідальністю. Ми беремо його зухвало — щоб із цієї висоти божественного покликання заперечувати все, що, здається, загрожує нашому егоїзму,що не тішить наше самолюбство. Якщо Бог дає нам — Іншим — бути, якщо Він ділиться Своїм буттям, то ми частіше, навпаки, хочемо Іншого заперечити, щоб ось так, дуже легко і просто, самоствердитися. І так ми поводимось не лише одне з одним, але й із Богом. Згадайте цю біблійну історію з Раю — вже Адам із Євою хотіли відчути свою велич лише через те, щоб сказати Богу "ні". "Ні" — дуже важливе і потрібне слово, але до нього, як і до всього важливого, треба розуму. Якщо у вас в лексиконі немає слова "ні", то ви, може, й добра людина, але — наївна душа. Ваше падіння і розчарування — не за горами. Якщо ж у вас багато "ні", якщо ви його вимовляєте скоріше, аніж думаєте, чи то треба — то мої вам співчуття: у вас буде багато болю. Не може людина, яка хаотично розмахує гострим ножем, не поранитись і не наробити біди. Бо "ні" дано нам не для того, щоб воювати з іншими, а щоб відрізати брудне, фальшиве, зайве, непотрібне й грішне — і зберегти справжнє, здорове та святе. В собі. Жити треба ще вміти ☝️#думидуховні
TGLIST.COM.UA
