Ніхто людину не зможе принизити, допоки вона сама із тим приниженням внутрішньо не погодиться.Христа били позавуш, обзивали і плювали в обличчя, але принизити не змогли. Навіть на хресті у Ньому є гідністьСамооцінка, самосприйняття і самоповага - це фундамент нашого Я.У вас не буде гідності і внутрішньої сили, допоки не буде впевненості, віри і поваги до того, що ви говорите і що робите. Аж до дрібниць.Це добре помітно на різниці між тим, коли людина на публіці вся така розумна, цікава, правильна, культурна, а на самоті - зневажлива, байдужа й неохайна. У такої людини не буде справжньої поваги до себе, чи відчуття власної цінності. У її красивому зовнішньому образі, в який вона, скоріше за все, й сама вірить, є велика чорна діра, яку вона від себе ховає, і в яку все провалюється. Така людина внутрішньо слабка і легко спотикається об найдрібніші зауваження і критику.Чим більша різниця між тим, які ми на самоті і які перед людьми, - тим менше у нас самоцінності і самоповаги.Людині потрібна людина, потрібен Інший. Через Іншого і в Іншому людина пізнає себе, як людину.Діти-мауглі, які виростали з тваринами, з'їжджали до тваринного в собі. Воно є у кожному з нас, людське можна втратити. Навіть якщо втрачати це по трохи, крихтами. І коли таке стається, то ви не будете себе за то поважати. Це принесе у душу невпевненість, слабкість, плутанину і розгубленість.Спробуйте пожити 2/3 дні так, ніби вас бачить Інший. Є такий гарний біблійний вираз - ходити перед лицем Божим. От прокидаєшся ти зранку та відчуваєш, що Хтось дивиться на твоє незастелене ліжко, і застеляєш його. Це міняє людину на краще. З’являється більше людського, а звідси і більше самоповаги, звідси ж - гідності і внутрішньої сили. Бо ти справді віриш у те, який ти, і поважаєш це.Жити треба вчитись.Живи і будь 🤍#психомудрості
І порада на мільйон, друзі!Як правильно сваритися і скандалити.Не буває стосунків без конфліктів. Ми всі різні, тож ця різниця проявляється не обов’язково зі зла чи упередження, а навіть із простого непорозуміння.Навіть Господь Христос не уникнув конфліктів, а між святими теж бувають суперечки.Отже, правило перше, єдине і головне:ніколи не бийте людину тим, що вона вам довірила.Так не можна підставляти. Ніколи.З близькими людьми ти завжди знаєш їхні слабкі місця. Знаєш, куди і чим можна вдарити так, щоб було дуже боляче. Знаєш беззахисне місце в душі, куди легко встромити свою «гостру правду».У пориві гніву й образи може навіть хотітися так зробити — але не треба.Бо так ви підриваєте найцінніше, що є у стосунках, сам фундамент — довіру. І відновити його потім дуже важко.Але найгірше буде, коли така ситуація повторюється. Тоді з’являється до людини почуття моральної відрази. Таке залагодити зовсім складно, бо це практично на рівні інстинктів, ви того вже не контролюєте.Тож коли сваритеся — сваріться по суті. Ви ж не міняєте машину, коли лише пробили колесо, правда?Навіть у сварках майте свою честь, повагу до іншого і...Бережіть одне одного 🤍#психомудрості
Сьогодні Велика субота! Передпасхальна. Великий день спокою, як він ще названий у богослужбових піснеспівах. Основна драма відбувалася попередніми днями: Гефсиманія, зрада, взяття під варту, несправедливий суд хитрих можновладців, безпорадного Пилата й ошаленілого натовпу, врешті — саме розп’яття.Сьогодні все завершилося. Стихло. Христос у гробі. Творець, Податель життя, Саме Життя віддається смерті. Бездиханним закривається в темну тишу гробу... Серед цих високих богословських сенсів притаїлася маленька, але важлива життєва правда — справжній спокій приходить хіба зі смертю. Як казав Екклезіаст про живих:«Та й що має людина з усього свого труду та з клопоту серця свого, що під сонцем працює вона? Бо всі дні її — муки, а робота її — смуток, і навіть уночі її серце спокою не знає» (Еккл. 2:23). Недаремно Церква здавна називала смерть упокоєнням. *** Питає син у батька:— Тату, от усі кажуть, що все буде добре, а коли то буде?— Дивись, синку, — каже тато. — Ти із садочка підеш у школу, потім підростеш і будеш мати роботу, заробиш грошей, одружишся й народиш дітей, збудуєш свою хату, будеш із кумами святкувати свята, так постарієш, а там і помреш.Відтак тебе віднесуть на кладовище, а там копачі опускатимуть труну в яму, і один буде так голосно: «Давай! Давай, полегки. Ще трохи правіше. Правіше! О, а тепер усе добре!»)) ***А поки ти живий — то треба жити! Немає сенсу тут шукати спокою. Треба шукати сенсів, правди, Бога і навіть себе. Спокій сам прийде у свій час.Живи і будь 🤍#тайтаке
Чи вигоряють психологи? А священники?А чи пригаряє в пекаря? А в сантехніка протікає? Пригаряє, протікає і так - вигоряють. Але хіба психологи не мають суперзнань? Хіба вони не можуть жити так, щоб не вигоряти? Вони ж можуть розпізнати вигоряння ще на першій стадії, знають різні вправи для заспокоєння і як подбати про себе, хіба ні? Так то воно так, але правда в тому, що людина завжди більша за будь-які, навіть найкращі, інструменти, а життя складніше за найдетальніші інструкції. У складних, тяжких обставинах рятує сила духу, а це, погодьтеся, не завжди те саме, що диплом і знання. А як щодо священників? Чому вигоряють вони? Чому їм Бог не допомагає жити завжди при силах і в радості? Можна би було не без правди сказати, що буває так, коли й священники гублять Бога, тому потім і здуваються. Втім, не завжди справа в тому, що "мало молився". Питання насправді складніше. Сьогодні Страстна П'ятниця, пам'ятаєте ото Христове: "Ілі, Ілі, лама савахфані"? Ото ж бо. Буває, що й святі та праведні вигоряють, а сильним теж буває важко.Прикладів багато, згадайте хоч би пророка Іллю. Цього ревного і неймовірно сильного Божого чоловіка, який так занепав духом, що просив у Бога смерті. Наївно сподіватися, що у житті вийде перестрахуватись. Ніхто й ніколи не обіцяв життя, як легку прогулянку. У ньому справді є речі, які треба вистраждати. Не дурний придумав, що у житті є хрест, який треба нести. Вигорання - таки не кінець.А кожен фініш - це, по суті, старт. Живи і будь 🤍#життянавчило
Я ніколи не любив сповідати. Особливо, коли багато. Це, повірте, важко.Люди дуже різні і з різним приходять, а у тебе на кожного від сили хвилин 5, бо позаду ще черга із тривожними чи нетерлячими очами.Давно я вже так не сповідав, бо ми відмовились від обов'язкової сповіді перед Причастям.А от вчора вийшло щось схоже, як колись. І вже після служби вдома я зрозумів, що саме це дає мені особливе відчуття свого священства. Після сповіді людей, я, власне як ніде інакше, з особливою силою відчуваю, що священник.Сповідь, це особлива межа, де ти зустрічаєшся із людиною дуже глибоко і дуже особисто саме як священник. Адже нерідко сюди людина приносить саме те, що не може принести ані родичам, ані друзям. І ти зустрічаєшся з її справжністю. Не даремно це Таїнство, зокрема і Таїнство людського життя. Ти бачиш сльози покаяння на Євангелії - як це символічно! Бачиш, як людина видихає, бачиш надію на звільнення в її очах... І це прекрасно. Хоч і непросто. А ти робиш те, що не можеш зробити ніяк інакше - ані як психолог, ані друг, ані хороша людина. Іменем Христа і Його любов'ю свідчиш людині прощення і силу жити життя, бути вільною, могти вірити.Людині буває здається, що від почутого ти розчарований, що засудиш її. Але від такої правдивості тільки радість. Особлива радість. Бо ти й сам віриш у людину, у людяність, у людство, навіть у себе. Бачиш, що людина насправді більша за оте от все. І всі ми більші. І слава Богу Всевишньому за то!Людина звучить по-особливому перед Богом. А я свідок цього Таїнства краси і правди людської душі.Сповіді бути 🤍#життяілюди
Дорогі підписники, вибачте, що залишив вас тут без уваги на так довго. Не писалось.Прийшла маленька хандра, взяла мене під руку і тихим еклезіастовим голосом стала переконувати, що то все марнота марнот:- Всі щось говорять. Від малого, до великого. Всі, кому не лінь. Множать слова, викручують звороти, гудять, повчають, обіцяють, погрожують. Одним дописом починають і завершують цілі війни! Ніби весь світ направду вмістився на клавіатурі.Так впевнено ліплять відповіді на всі проблеми життя, що аж верне. Ніби від того не страждають люди, не вмирають, не губляться.Від того життя стає хіба ще більш безумним, бо говоріння вже нічого не означає, окрім самолюбування. Слова стали просто розвагою. Вони безпорадні. І слова, і люди.Інфляція, профанація і девальвація.І ти туди ж?І я мовчав.По трохи молився, чекав весну, не туманів, мовчки віддавався турботам прийдешнього дня.І не те, щоб я тепер сильно передумав, але вірю у слова.Тож доброго всім, і продовжимо. Спробуємо таки не загубитись у вихорі того безумства та несмаку.Зі Страстною вас 🤍#тайтаке
Епоха модерну і просвітництва вирішила, що це попи не давали людям жити нормально. Що це релігія захомутала людину, тому треба людину від того звільнити, відпустити на свободу і буде щастя. Щоб людина сама себе визначала, знала себе сама, щоб робила, що вона хоче, а не ото от всьо. Сказали - зробили.Що є, то є, релігія справді не без гріха у своїй земній історії. На жаль. Віру покликані нести люди. А люди, як люди. Чи є щось таке прекрасне, що би люди не могли зіпсувати? Попри це, серед віруючих людей завжди були ті, хто щиро ніс це покликання. Ті, хто вмів щиро любити, хто хотів служити, хто вірив сам і ділився з іншими. Ті, хто уособлював найкраще у людині, високе, справжнє, святе. Сьогодні людина вийшла з релігійного контексту. Але вийшла не у свободу, як тоді здавалося, а прямо в руки маркетологам. Не треба бути генієм спостереження, щоб бачити, що сьогодні саме маркетологи встановлюють правила. Саме вони розказують що їсти, як одягатися, куди йти і коли сміятись. До свободи завжди треба ще дорости. Але чи можна сказати, що все пропало, а тих Божих безумців, тих, хто множить цей непростий світ на нуль і просто любить, служить, вірить, свідчить велику правду людини, що їх більше немає? Ні, так казати не можна. У кожному із нас є щось від того святого. Ми не завжди віримо тому в собі, але воно є. І в комусь воно проросте всією справжністю весни, і ми повіримо йому, а через нього і собі, і буде правда у житті, і будемо жити. Живи і будь 🤍#іпросуспільство
Із послання до самого себе читання. Будьмо уважні! Мудрість — то сила, а сила — то мудрість. Мудрість — це не багато цікавого знати. Це — вміти і могти жити.Нікому не треба того, що ти умнічаєш. Це розвага для снобів і нарцисів. Не даремно завжди дратує, коли хтось просто умнічає. Людям потрібна сила, яку дає мудрість. Сила, на яку можна опертись. Силу можна й не розуміти, але її відчувають. Тому її поважають і старий, і малий.Бо сила — це завжди щось про могутнє, велике, предвічне і правдиве, щось більше і старше за тебе. І з тим не можна не рахуватись. Часто силу плутають із хамством, впертістю чи наглістю. Але це не сила. Це речі, за якими ховається страх і безсилля. Наглий нагліє перед слабким, але подивіться, який він покладистий перед сильнішим. Справжня сила — в іншому: – Справжня сила - це бути готовим платити дорого, інколи дуже дорого, а інколи й усе, за те, що тобі цінне; – Справжня сила - це бути вірним тому, у що віриш; – Справжня сила - це не обманути всіх, щоб виграти, бо тоді й сам не повіриш у те, що маєш; – Справжня сила - це вірити в те, хто ти є, і мати до того повагу. Без правдивості поваги не буде. Щоб сила твоя не стала дурною впертістю, вона має бути розсудливою, мудрою. Треба знати життя і себе в тому житті. Інакше це лише блукання по лісі, де ти робиш вигляд, ніби прийшов на пікнік. Тож сильним і мудрим не стають одразу. Такими стають потроху, вчаться. Якщо сказати коротко і по-пісному — справжня сила в тому, щоб могти нести свій хрест. Спокійно, без істерики, не зціпивши зуби і без пафосу. Нести і добро, і прикрість. І прекрасно, якщо з вдячністю. Живи і будь 🤍#думи
У перший день Великого Посту хотілося б сказати щось таке важливе, вагоме, потрібне. І кілька слів про сенс життя — саме те.Ніцше якось зауважив, що людина може витримати дуже багато, якщо тільки знає навіщо. Ми, очевидно, сильніші, коли в нас є сенс. Людям потрібні сенси не менше, ніж хліб. Інколи навіть хліб із маслом не виручає, якщо немає сенсу.Ми шукаємо сенс мало не в усьому — у стосунках, у роботі й самовираженні, в ідеях, навіть у речах. Інколи це працює на якийсь час, інколи ж ми обманюємося — і це буває боляче.Справжній сенс не може бути складним чи недосяжним. Це суперечило б самій природі. Що це був би за сенс, для якого треба було б витратити пів життя на вивчення якихось філософських систем? А як же ті, хто не вчиться, а сіє хліб, дбає про життя? Має бути щось просте й цінне на рівні кожної людини.Також сенс не може стосуватися лише якогось випадку чи окремого періоду життя. Ну от, наприклад, нинішнє життя стало дуже практичним. Щоб відчувати себе й сприйматися цінним, ти маєш бути корисним. Тобто ти сьогодні в сенсі, поки в ресурсі: гроші заробляєш, у зал ходиш, собачкам вуличним допомагаєш, цікавий інстаграм ведеш… А поза цим люди губляться дедалі більше. Старі, немічні й діти зразу випадають із такого контексту — і перед життям це мало б бути великою несправедливістю. Бо не може бути непотрібною людина, якій дано жити, яка живе. Інакше саме життя було б абсурдом в принципі.Тож у чому тоді сенс?Як би це дивно не прозвучало, але я думаю, що справжній сенс у тому, щоб бути. Твій сенс життя — у тому, що ти є в цьому житті. Бо є не саме життя, а є саме ти — той, хто може бачити це життя, відчувати, любити, боятися, переживати… бути.Пам’ятаєте, як Бог каже Мойсею, коли той питає Його ім’я: «Я є Сущий» (Вихід 3:14). Тобто: Я — Той, Хто є, Хто існує. Моє ім’я — саме існування, буття. І Бог ділиться з нами цим існуванням. Він дає нам теж бути. Кличе нас до життя.Бути — уже дар. Це особливо важливо, бо Сам Бог є. Бути — справа Божа, до якої й ми причетні. Тож просто бути вже достатньо — у тому є сенс.Згадайте дорогих вам людей — хіба вам завжди потрібна від них користь? Хіба їхня цінність не в тому, що вони у вас просто є?От тільки, щоб бути стало сенсом, це треба прийняти. Люди часто не приймають свого існування: вони його волочать або терплять, а то й просто зневажають. Треба бути присутнім у цьому житті, бачити його й себе в ньому, помічати цю присутність — тоді воно наповниться сенсом.Живи і будь 🤍#думи
У психології є таке поняття, як погладжування. Відомо, що якщо дитину не брати на руки, не торкатися її, вона може від цього померти. У психологічному сенсі погладжування — це не лише про тіло, а й про психіку. Такі собі психологічні "погладжування". От коли людина до вас: "Ну й погода сьогодні!" — і ви вже обираєте: зробити вигляд, що не почули, чи підтримати цю розмову ні про що, але дати й отримати увагу, ніби трохи "погладити" одне одного. Це така собі одиниця людського визнання. Людині визнання потрібне не менше, аніж їжа і безпека. Придивіться: людям часто не так уже й важливо, про що саме говорити — аби поспілкуватися, побути разом, мати відчуття спільності. Втім, треба розуміти, що всі ці психологічні поняття та ідеї сформульовані на Заході, де культура взаємодії все ж таки більш ввічлива. Якщо говорити про нашу культуру, то у нас, мабуть, варто говорити не про погладжування, а радше про покусування)) Наші люди не дуже поспішають зважати на когось, когось "гладити", розділяти спільність. Скоріше хочуть самоствердитись: дадуть пораду, розкажуть, як треба. Або ж як таке було у їх кума знайомого.У гіршому випадку можуть нахамити. Або ж — просто проігнорувати. Ігнор — це найпростіша форма самоствердження за рахунок когось.Як там у прекрасної Ліни про наболіле): "Хоч би той магазинний мінімум:– Люди, будьте взаємно ввічливі! –і якби на те моя воля,написала б я скрізь курсивами:– Так багато на світі горя,люди, будьте взаємно красивими!" Живи і будь 🤍#іпросуспільство
TGLIST.COM.UA
