Я ніколи не любив сповідати. Особливо, коли багато. Це, повірте, важко.Люди дуже різні і з різним приходять, а у тебе на кожного від сили хвилин 5, бо позаду ще черга із тривожними чи нетерлячими очами.Давно я вже так не сповідав, бо ми відмовились від обов'язкової сповіді перед Причастям.А от вчора вийшло щось схоже, як колись. І вже після служби вдома я зрозумів, що саме це дає мені особливе відчуття свого священства. Після сповіді людей, я, власне як ніде інакше, з особливою силою відчуваю, що священник.Сповідь, це особлива межа, де ти зустрічаєшся із людиною дуже глибоко і дуже особисто саме як священник. Адже нерідко сюди людина приносить саме те, що не може принести ані родичам, ані друзям. І ти зустрічаєшся з її справжністю. Не даремно це Таїнство, зокрема і Таїнство людського життя. Ти бачиш сльози покаяння на Євангелії - як це символічно! Бачиш, як людина видихає, бачиш надію на звільнення в її очах... І це прекрасно. Хоч і непросто. А ти робиш те, що не можеш зробити ніяк інакше - ані як психолог, ані друг, ані хороша людина. Іменем Христа і Його любов'ю свідчиш людині прощення і силу жити життя, бути вільною, могти вірити.Людині буває здається, що від почутого ти розчарований, що засудиш її. Але від такої правдивості тільки радість. Особлива радість. Бо ти й сам віриш у людину, у людяність, у людство, навіть у себе. Бачиш, що людина насправді більша за оте от все. І всі ми більші. І слава Богу Всевишньому за то!Людина звучить по-особливому перед Богом. А я свідок цього Таїнства краси і правди людської душі.Сповіді бути 🤍#життяілюди
Дорогі підписники, вибачте, що залишив вас тут без уваги на так довго. Не писалось.Прийшла маленька хандра, взяла мене під руку і тихим еклезіастовим голосом стала переконувати, що то все марнота марнот:- Всі щось говорять. Від малого, до великого. Всі, кому не лінь. Множать слова, викручують звороти, гудять, повчають, обіцяють, погрожують. Одним дописом починають і завершують цілі війни! Ніби весь світ направду вмістився на клавіатурі.Так впевнено ліплять відповіді на всі проблеми життя, що аж верне. Ніби від того не страждають люди, не вмирають, не губляться.Від того життя стає хіба ще більш безумним, бо говоріння вже нічого не означає, окрім самолюбування. Слова стали просто розвагою. Вони безпорадні. І слова, і люди.Інфляція, профанація і девальвація.І ти туди ж?І я мовчав.По трохи молився, чекав весну, не туманів, мовчки віддавався турботам прийдешнього дня.І не те, щоб я тепер сильно передумав, але вірю у слова.Тож доброго всім, і продовжимо. Спробуємо таки не загубитись у вихорі того безумства та несмаку.Зі Страстною вас 🤍#тайтаке
Епоха модерну і просвітництва вирішила, що це попи не давали людям жити нормально. Що це релігія захомутала людину, тому треба людину від того звільнити, відпустити на свободу і буде щастя. Щоб людина сама себе визначала, знала себе сама, щоб робила, що вона хоче, а не ото от всьо. Сказали - зробили.Що є, то є, релігія справді не без гріха у своїй земній історії. На жаль. Віру покликані нести люди. А люди, як люди. Чи є щось таке прекрасне, що би люди не могли зіпсувати? Попри це, серед віруючих людей завжди були ті, хто щиро ніс це покликання. Ті, хто вмів щиро любити, хто хотів служити, хто вірив сам і ділився з іншими. Ті, хто уособлював найкраще у людині, високе, справжнє, святе. Сьогодні людина вийшла з релігійного контексту. Але вийшла не у свободу, як тоді здавалося, а прямо в руки маркетологам. Не треба бути генієм спостереження, щоб бачити, що сьогодні саме маркетологи встановлюють правила. Саме вони розказують що їсти, як одягатися, куди йти і коли сміятись. До свободи завжди треба ще дорости. Але чи можна сказати, що все пропало, а тих Божих безумців, тих, хто множить цей непростий світ на нуль і просто любить, служить, вірить, свідчить велику правду людини, що їх більше немає? Ні, так казати не можна. У кожному із нас є щось від того святого. Ми не завжди віримо тому в собі, але воно є. І в комусь воно проросте всією справжністю весни, і ми повіримо йому, а через нього і собі, і буде правда у житті, і будемо жити. Живи і будь 🤍#іпросуспільство
Із послання до самого себе читання. Будьмо уважні! Мудрість — то сила, а сила — то мудрість. Мудрість — це не багато цікавого знати. Це — вміти і могти жити.Нікому не треба того, що ти умнічаєш. Це розвага для снобів і нарцисів. Не даремно завжди дратує, коли хтось просто умнічає. Людям потрібна сила, яку дає мудрість. Сила, на яку можна опертись. Силу можна й не розуміти, але її відчувають. Тому її поважають і старий, і малий.Бо сила — це завжди щось про могутнє, велике, предвічне і правдиве, щось більше і старше за тебе. І з тим не можна не рахуватись. Часто силу плутають із хамством, впертістю чи наглістю. Але це не сила. Це речі, за якими ховається страх і безсилля. Наглий нагліє перед слабким, але подивіться, який він покладистий перед сильнішим. Справжня сила — в іншому: – Справжня сила - це бути готовим платити дорого, інколи дуже дорого, а інколи й усе, за те, що тобі цінне; – Справжня сила - це бути вірним тому, у що віриш; – Справжня сила - це не обманути всіх, щоб виграти, бо тоді й сам не повіриш у те, що маєш; – Справжня сила - це вірити в те, хто ти є, і мати до того повагу. Без правдивості поваги не буде. Щоб сила твоя не стала дурною впертістю, вона має бути розсудливою, мудрою. Треба знати життя і себе в тому житті. Інакше це лише блукання по лісі, де ти робиш вигляд, ніби прийшов на пікнік. Тож сильним і мудрим не стають одразу. Такими стають потроху, вчаться. Якщо сказати коротко і по-пісному — справжня сила в тому, щоб могти нести свій хрест. Спокійно, без істерики, не зціпивши зуби і без пафосу. Нести і добро, і прикрість. І прекрасно, якщо з вдячністю. Живи і будь 🤍#думи
У перший день Великого Посту хотілося б сказати щось таке важливе, вагоме, потрібне. І кілька слів про сенс життя — саме те.Ніцше якось зауважив, що людина може витримати дуже багато, якщо тільки знає навіщо. Ми, очевидно, сильніші, коли в нас є сенс. Людям потрібні сенси не менше, ніж хліб. Інколи навіть хліб із маслом не виручає, якщо немає сенсу.Ми шукаємо сенс мало не в усьому — у стосунках, у роботі й самовираженні, в ідеях, навіть у речах. Інколи це працює на якийсь час, інколи ж ми обманюємося — і це буває боляче.Справжній сенс не може бути складним чи недосяжним. Це суперечило б самій природі. Що це був би за сенс, для якого треба було б витратити пів життя на вивчення якихось філософських систем? А як же ті, хто не вчиться, а сіє хліб, дбає про життя? Має бути щось просте й цінне на рівні кожної людини.Також сенс не може стосуватися лише якогось випадку чи окремого періоду життя. Ну от, наприклад, нинішнє життя стало дуже практичним. Щоб відчувати себе й сприйматися цінним, ти маєш бути корисним. Тобто ти сьогодні в сенсі, поки в ресурсі: гроші заробляєш, у зал ходиш, собачкам вуличним допомагаєш, цікавий інстаграм ведеш… А поза цим люди губляться дедалі більше. Старі, немічні й діти зразу випадають із такого контексту — і перед життям це мало б бути великою несправедливістю. Бо не може бути непотрібною людина, якій дано жити, яка живе. Інакше саме життя було б абсурдом в принципі.Тож у чому тоді сенс?Як би це дивно не прозвучало, але я думаю, що справжній сенс у тому, щоб бути. Твій сенс життя — у тому, що ти є в цьому житті. Бо є не саме життя, а є саме ти — той, хто може бачити це життя, відчувати, любити, боятися, переживати… бути.Пам’ятаєте, як Бог каже Мойсею, коли той питає Його ім’я: «Я є Сущий» (Вихід 3:14). Тобто: Я — Той, Хто є, Хто існує. Моє ім’я — саме існування, буття. І Бог ділиться з нами цим існуванням. Він дає нам теж бути. Кличе нас до життя.Бути — уже дар. Це особливо важливо, бо Сам Бог є. Бути — справа Божа, до якої й ми причетні. Тож просто бути вже достатньо — у тому є сенс.Згадайте дорогих вам людей — хіба вам завжди потрібна від них користь? Хіба їхня цінність не в тому, що вони у вас просто є?От тільки, щоб бути стало сенсом, це треба прийняти. Люди часто не приймають свого існування: вони його волочать або терплять, а то й просто зневажають. Треба бути присутнім у цьому житті, бачити його й себе в ньому, помічати цю присутність — тоді воно наповниться сенсом.Живи і будь 🤍#думи
У психології є таке поняття, як погладжування. Відомо, що якщо дитину не брати на руки, не торкатися її, вона може від цього померти. У психологічному сенсі погладжування — це не лише про тіло, а й про психіку. Такі собі психологічні "погладжування". От коли людина до вас: "Ну й погода сьогодні!" — і ви вже обираєте: зробити вигляд, що не почули, чи підтримати цю розмову ні про що, але дати й отримати увагу, ніби трохи "погладити" одне одного. Це така собі одиниця людського визнання. Людині визнання потрібне не менше, аніж їжа і безпека. Придивіться: людям часто не так уже й важливо, про що саме говорити — аби поспілкуватися, побути разом, мати відчуття спільності. Втім, треба розуміти, що всі ці психологічні поняття та ідеї сформульовані на Заході, де культура взаємодії все ж таки більш ввічлива. Якщо говорити про нашу культуру, то у нас, мабуть, варто говорити не про погладжування, а радше про покусування)) Наші люди не дуже поспішають зважати на когось, когось "гладити", розділяти спільність. Скоріше хочуть самоствердитись: дадуть пораду, розкажуть, як треба. Або ж як таке було у їх кума знайомого.У гіршому випадку можуть нахамити. Або ж — просто проігнорувати. Ігнор — це найпростіша форма самоствердження за рахунок когось.Як там у прекрасної Ліни про наболіле): "Хоч би той магазинний мінімум:– Люди, будьте взаємно ввічливі! –і якби на те моя воля,написала б я скрізь курсивами:– Так багато на світі горя,люди, будьте взаємно красивими!" Живи і будь 🤍#іпросуспільство
З одним сусідом ми мало знайомі, як то воно буває у великих містах.Десь пересікалися, і завжди не більше, аніж «добрий день». Він людина творча, митець, кажуть, зі світовим ім’ям. Дорослий уже чоловік, високий, статний і помітно самодостатній — як у можливостях, так і в манерах.Не знаю, чи він єврей, але маму свою він любив по-єврейськи самовіддано. Вона старенька вже була, немічна, а він завжди так бережно турбувався про неї. Завжди неспішно під руку проводив її, чекав, щоб вона відпочила, нахилявся й заглядав у очі, коли щось питав її. Видно було, що шанує її до преклоніння, а вона, чомусь мені так здавалося, мала над ним мовчазну владу.І от якось пересіклися з ним на вулиці: привіт-привіт, — але він, як ніколи, зупиняється. Ну і я призупинився вже:— Як життя молоде, як Ваші справи? — починаю по-сусідськи.А він так з ходу:— Та мама померла. Вже три місяці. Ніяк не звикну, боляче так… Тяжко…Дивлюсь — у нього сльози на очах. Так неочікувано все було. Самодостатній такий дядько, ніколи не спілкувалися — і тут так раптом. Видно, що людина носить у собі свій біль, свою втрату, і тяжко їй.Бачив інтерв’ю, де відомий боксер Майк Тайсон, Залізний Майк, як його називали, розплакався до хлипів і не міг далі говорити, коли його запитали про доньку, яка чотирирічною загинула.Такі речі — це не про слабкість. Це про живу душу, про те, що людина жива, що в неї є щось святе, щось, що перевершує її саму, щось більше понад усе навколо, що замінити не можна.Автор «Хронік Нарнії» К. Льюїс якось писав про таке - якщо хочеш заховати своє серце від страждання і болю, то ховай його в байдужість, бо якщо любиш — спокою не матимеш.Люби і будь 🤍#життяілюди
То треба чи не треба?Дилема! І таки не на рівному місці. З одного боку, людині легко загубитися за всілякими «треба». Запитайте он десь на перехресті соцмереж: «А як треба?» — купа народу знайдеться розказати, як треба, і мало хто спитає: «А як би ти хотів?» Час, культура, віра, тренди, мода, традиція, маркетологи, психологи, батьки, вчителі, друзі, священники, депутати, умніки, блогери…І всім щось від людини треба. Треба і треба, і треба. Однак, проте і понад цим, не спішіть змахувати із себе всі «треба». Якщо, звичайно, не хочете, як наркомани, залишатися з одними «хочу». Можна спробувати поставити себе вище всяких «треба», як то роблять піжони, в яких купа амбіцій і ніякої відповідальності, але тут або ти собі брешеш, або ситуація на межі розладу і патології.Дешева і попсова психологія переконує: «Нікого не слухай, будь собою!» А реальність тихо каже: треба вживатися, адаптуватися треба. Людина — протирічлива істота. Вона водночас хоче тістечок і бути в гарній формі; робити дурниці, а то й підлості, та очікувати поваги й визнання. І як із цього вийти? Якщо без «треба» в житті не обійтись, то, щоб не плутатися в чужих, треба мати свої. Спробувати зрозуміти, що треба мені. А кожній людині щось треба. На що я погоджуюсь і для чого. Яку ціну готовий платити за свої «треба». Щоб не вийшло, що шукав свободи, а провалився в порожнечу. Відчуття сенсу рівнопропорційне відповідальності, яку людина на себе приймає в житті. Живи і будь 🤍#опитування
"Ніцше назвав людину «хворим звіром». Тому що наш спосіб життя мінливий і непередбачуваний. На відміну від інших видів тварин, наша природа не скута жорсткими схемами. Лев змушений все життя бути левом, собака — собакою, але людина може стати астронавтом, дикуном, філософом, моряком, хліборобом чи скульптором. Вона уміє грати і втілювати у своєму житті безліч різних доль. А вибір цей не визначається ані розумом, ані просто здоровим глуздом — лише приступом зачудування, або, як сказав Робінсон Джефферс, «міражами, що виманюють за огорожу». Втім, і серед нас вистачає тих, кого анітрохи не чіпає «найкраще в людині» (Гете). Такі люди і в наш час залишаються на рівні допотопних мавп, зайнятих виключно економікою (добуванням їжі), соціологією (ловити воші одне на одному) та політикою (вступати в постійні конфлікти); вони спершу кидаються камінням, а потім зализують один одному рани. Вони взагалі навряд чи розуміють, що найбільші кроки людського прогресу — наслідки не зализаних ран, а глибокого трепету."Міфи, у яких нам жити. Джозеф Кемпбелл, релігієзнавець та антрополог, натхненник автора фільму "Зоряні війни".Не втрачати дивування 🤍#цитатка
Є в людей одна дуже хороша риса, але як і все дуже хороше - вона дуже рідкісна.Можна було би сказати, що ця риса дуже християнська, але я не впевнений, що християнство в праві привласнювати все краще в людині. На цьому рівні людське і Боже співпадає. Людина у кращих проявах свого духу - це задум Божий, Його образ і Божа слава, - тож мова не стільки про християнство зокрема, як про людськість взагалі. Але і серед віруючих людей ця риса в дефіциті.То що, є якісь здогадки, про що мова?)Найперше, що може спадати на думку, можливо це...- Любов? Так мало справжньої любові! Але ні, не любов)- Вдячність? Люди так рідко бувають направду вдячними! Але ні, і не вдячність))Це така рідкісна риса, що вона навіть рідко на думку спадає) Якщо ви її в комусь зустрінете, то ви точно і полюбите цю людину, і будете вдячні. Звісно, якщо ви не крайній дурень, який не знає різниці між добром і жлобством, красою і вульгарщиною.Але хватить вже інтриги, давайте відкривати карти))Мова про... делікатність. І не плутати, будь ласка, із скромністю, манерністю, сюсюканням чи, не дай Боже, із малодушністю.Делікатність - це уділ сильних духом людей, які мають внутрішню свободу і впевненість.Делікатність - це таке рідкісне поєднання сили і доброти. Бо у житті як буває: або сильний, але нахрапистий до наглості і хамства; або добрий, але слабкий і непевний.Делікатність якраз навпаки, це та дамаська сталь, що поєднує твердість із гнучкістю, сплав сили і доброти.Делікатність - це коли людина не лише не намагається самостверджуватись за рахунок тебе, але ще й дбає про тебе, щоб ти поряд не відчував себе незручно. Це складна річ, бо людина розуміє і дбає не лише за себе, але й за тебе, розуміє тебе, твою особливість, зважає на тебе і поважає. Втім, це стається також не через її самоприниження чи щось таке. Це коли її відчуття цінності вистачає на вас обох.Мені пощастило, я зустрічав таких людей. Це особливий досвід. Досвід... себе, коли ти можеш спокійно, без перестороги бути собою. Досвід іншого, який не ховається і не зникає через тебе, але з повагою залишається собою. І досвід зустрічі, насолоди від моменту, від самого існування і життя. Делікатним не вийде бути завжди і з усіма, але це вже інша історія)Живи і будь 🤍#життянавчило
TGLIST.COM.UA
