Сьогоднішня євангельська історія про чудесний і великий улов риб (Лк. 5 1-10) - це історія про... нашу заскорузлість. Все починається з того, що Господь Христос сідає в човен Петра і з нього проповідує народу на березі Генісаретського озера. Ми не знаємо, що саме Він говорить, але це точно було живе слово Божої правди, якась Істина. Однак вся ця Істина - в нікуди. Христос дивиться після сказаного в очі рибаків, а вони далі полощуть свої сіті. Слово Господа впало не на дно людських сердець, а на дно озера, видно там і потонуло. І Він тоді говорить на їх мові: "Закиньте сіті он там на глибині". - Учителю, ми всю ніч ловили - і надаремно. Але Христос наполягає. І тут стільки риб, що рвуться сіті. Треба звати он тих ще на березі, щоб допомогли. Тоді тільки до них доходить: - Господи, вийди від мене, бо я не достойний! Нас не чіпляє живе слово, правда та істина. Ми безсовістно звикли до себе і до життя. Нас уже не дивує те, що ми є, що ми живі, що нам даровано любити, радіти і переживати. Даровано зустрічатись, торкатись Іншого. Ми заклопотані своїми проблемами, комуналками, а інколи і ситістю. Такі притомлені життям - і щоб ще нас тут здивувало? Але це не більше аніж марнославство, позерство і... шори на очі від маркетологів. Нам чуда подавай, та такого, щоб від риби рвалися сіті, щоб валіза та з мільйоном доларів! А те, що ти є, що ти живий, що ти любиш, що для тебе сходить і заходить сонце - то нібито не чудо! Вміти дивуватись - це найперша ознака того, що ти живий. Що є більшим даром в житті, аніж бути живим? Дивини вам Живи і будь 🤍#думидуховні
Думи по погоді. Це життя саме в собі має якусь надірваність.Факт твого народження, твоєї появи в це життя, ще не означає, що воно тебе захопить своєю течією буття і понесе аж до кінця, а тобі треба буде його просто жити, просто плисти за течією, якщо втомившся гребсти. Ні. Інколи це життя треба брати на плечі і нести. Інколи треба мати силу, відвагу і навіть причини жити це життя. Тобто, тобі буває доводиться пояснювати собі ці причини, шукати їх і навіть творити. Просто плисти за течією не вийде — починає затягувати на дно, у якусь тяжку порожнечу. Днями говорив з людиною, яка втрапила у цю надірваність життя. Ззовні здавалося б, що нічого особливого тут не може бути: у неї є робота і якийсь заробіток, є певний соціальний статус, сім'я, є ще здоров'я, є куми, колеги і якісь друзі. Людина, до речі, дуже ерудована й розумна - начебто місця для трагедії немає взагалі. Але ми спілкуємось кілька разів і я відчуваю у людині цю тяжку надірваність, якесь глухе ехо прикритої чи то порожнечі, чи то відчаю, питаю в чому справа: - Та не знаю, - каже, - не бачу ніякого сенсу. І це мене лякає. Став випивати через те, а тепер боюсь збухатись. Але й не бачу, куди діватись. Це не єдина така історія. Я бачив, як туди, у надірваність життя, втрапляють люди розумні, люди з достатком, люди публічні, із визнанням тощо. І бачив навпаки: як люди невчені, із життєвими клопотами, а то й смертельно хворі, але вони мали силу жити — вони були повні життя при тому. Із цього спостереження виходить, що сила життя не в достатку, не в славі, і навіть не в спокої, і не в здоров'ї. Хоча, безперечно, все це важливі речі, я зовсім не маю наміру їх знецінювати. Я лише хочу зрозуміти, що є найбільшою силою у житті. Не лише та сила, яка допомагає пережити погану погоду і дождливий настрій, але та, яка дає можливість людині говорити щось світле, живе і справжнє навіть у ту надірваність життя, у порожнечу і розчарування. Що дає силу Жити.Чи є у вас якийсь такий досвід? Що ви про це думаєте? Діліться на @psy_from_God, це може бути важливо для когось.Живи і будь 🤍#думи
Уявіть:вас просять сказати тост, відповісти на уроці чи на нараді, просто заговорити з незнайомцем, і тут - серцебиття прискорюється, дихання збивається, руки тремтять, здається: «усі бачать, як я безглуздо виглядаю».Знайомо? Тоді читайте далі.Соціальний тривожний розлад проявляється у надмірному страху перед соціальною активністю (страх опинитися в центрі уваги). Прискорене серцебиття, тремтіння, збивається дихання, пітливість, слабкість, здається, що всі це помічають, що ти виглядаєш безглуздо і взагалі — просто нездара. Такій людині здається, що в усіх усе нормально, що інші легко справляються з такими соціальними завданнями, а одна вона нібито от така проблемна, не вміє себе вести і дати собі раду. Від чого стає ще гірше. Однак хочу звернути увагу всіх, кого це стосується: гляньте, СТР — один із найпоширеніших! Тобто насправді ви не один/одна така «непридатна» до життя. Купа людей переживає через ці речі. Також зауважте, що СТР — це саме надмірний страх. Правда в тому, що в якійсь мірі переживання такого роду властиве всім людям. Це нормально. Далі вже, тільки в силу певних обставин, досвіду та власного ставлення, хтось із цим справляється, а хтось у тому грузне. Не варто плутати СТР і сором’язливість, яка може бути навіть приємною рисою характеру, тоді як СТР — це завжди те, що заважає. Радісна новина в тому, що з цим можна впоратися. Сучасна психологія має для цього дієві інструменти, тож це не вирок. Важливо визнати, що кожному з нас треба ще вчитися жити. Ніхто сюди не приходить уже знаючим і вміючим. Тому не треба того соромитися. І не треба вдавати, що ти то все мав знати й уміти давно і за замовчуванням — це не так. Усі ми живемо тут вперше. А жити ще треба вміти. Вчитись жити 👌#психомудрості
Сім'я: взаємність vs конкуренціяЩе Карен Хорні підмітила важливу невротичну точку нашої культури: з одного боку, вона наскрізь конкурентна, а з іншого — ми хочемо всім подобатися й бути любленими. Так не вийде, писала вона, адже це заздалегідь ситуація конфлікту.Особливої напруги цей конфлікт набуває в сімейних стосунках.Сім'я — це за замовчуванням про взаємність, прийняття, розуміння й любов. Але і це сьогодні часто просякнуте духом суперництва. Звідси багато нерозберихи в стосунках, дріб'язковості, застрягання на неважливому. Нібито й хочеться обом добра, і можливість є, а не виходить. І не виходить, як здається, через якісь дрібниці, за якими насправді ховається дух суперництва.Раніше сімейні ролі чоловіка й дружини були більш-менш прописані. Змалку люди вже розуміли, що означає бути хорошою дружиною і господинею, а що — хорошим чоловіком і батьком, як це виглядає в буднях. Ті ролі не перетиналися. Сьогодні ж кожен прагне індивідуального успіху й самореалізації, які виглядають однаково для обох.Придивіться до проблемної сім'ї — і, швидше за все, ви побачите дух суперництва: заздрощі до успіху іншого, знецінення, бажання влади, щоб компенсувати власне відчуття "програшу". Але робити це відверто не можна, тому там купа маніпуляцій — хитрих і тонких, захованих у буденність і дрібниці, щоб навіть від себе приховати неприємну правду.Якщо у вас проблемні стосунки в сім'ї, то перевірте, чи немає у вас заздрощів і відчуття власного приниження перед успіхом іншого. Постарайтеся бути чесними з собою. Якщо щось таке є, то дух суперництва з’їдає вас. Суперництво не завжди погане, от тільки в сім'ї ми таки шукаємо взаємності.Коли християнство каже, що люди мають у собі гріх, що ми грішні, то це не дешеве моралізаторство. Це важлива засторога про те, що кожен із нас має в собі небезпечну здатність зіпсувати те добре, справжнє й святе у житті, чого самі прагнемо. Тому з цим треба вчитися обходитись.Жити треба ще вміти.Живи і будь 🤍#іпросуспільство
Глянув свої дописи з перихорез — трохи так благосно і піднесено вийшло, аж підозріло :) Даруйте, але так десь воно і було. Втім, досить поки що про отців і їхні перихорези — давайте про психологію.Прилетіло днями запитання:"Навіщо зараз усім впарюють цю психологію? Дратує вже. Жили ж раніше люди без психології і нічого, теж сміялися, плакали, були щасливі й нещасні, як і зараз. Я розумію, що є якась від неї користь, але вже її забагато, ніби-то панацея від усіх проблем".Хороше запитання, дякую.Згоден із вами, що психологія — не панацея. Якось тут я вже писав, що за таким захопленням психологією прийде ще й розчарування. Але то буде потім. Однак ми були б дуже неправі, якби вирішили так огульно відкидати психологію. Жили ж колись люди і без медицини, скажімо. Були і хворі, і здорові, але ж то не означає, що нам сьогодні не потрібні лікарі.Чи потрібна психологія всім?Я сказав би так: психологія, як наука про людину, справді потрібна всім. От терапія не всім потрібна — це правда. Але знання психологічних законів та інструментів, що допомагають у самопізнанні, — нікому зайвим би не було.Тут ще є така проблема, якщо порівнювати колись і зараз. Колись людина жила у дуже визначеній культурі, де ролі, цінності й поведінка були прописані до деталей. Тому людині було набагато легше не губитися, відчувати свою цілісність і знати, куди гребти по життю.Сьогодні все дуже ускладнилося. Ми можемо намагатися жити в кількох системах координат водночас, які навіть суперечать місцями одна одній. Усе це неусвідомлено, що створює купу внутрішніх конфліктів і переживань. Віруюча людина, для прикладу, може шукати водночас смирення, яке їй пропонує церковна аскетика, і самореалізації, яку пропагує сучасна культура. На такому шпагаті нічого доброго не вийде.А от психологія може допомогти ці речі усвідомити в собі, зрозуміти й розібратися з ними. Не кожному потрібен лікар і крапельниці, але всім потрібні якісь базові знання про гігієну й здоровий спосіб життя. Так і з психологією.Добра вам 🤍#питаливідповідаємо
Сьогодні був дуже насичений день. Один отець каже: "Згадав, що ми вчора тільки приїхали, а таке відчуття, ніби я тут уже дня три!" Нас 19 священників. Із 5ти областей є священники: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська і Сумська. Якщо отці, очевидно, живуть не тільки своїми клопотами, а їх зараз, як ви розумієте, вистачає, то це таки добрий знак. Деякі отці приїхали буквально з-під обстрілів, де несуть своє служіння, і їм хочеться думати, як то служіння організувати краще. Церква тепер мені здається більш живішою, аніж я думав. У найстаршого за стажем священника - 30 років служіння, в молодшого - ще й року немає. Ми всі достатньо різні, не лише за віком та досвідом служіння, але й за характером. Втім, ми спільні в тому, що нам не байдуже, що ми готові ставити питання і шукати відповіді. Радісно, що стільки відкритих священників. Маю зізнатись, що основна тема, про організацію парафіяльного життя, дається нам поки непросто. Вона то й сама по собі не така проста, як може здатися на перший погляд. Якби то було все легко, то на кожній парафії кипіло би життя, храми були би повними, але, на жаль, це не зовсім так. Світ дуже змінився навіть за останні 15 років, і продовжує мінятися. Намагаємося зрозуміти не лише сьогоднішнє суспільство й сучасні тенденції, але й самих себе, місце та значення нашого служіння. Поки, для мене особисто, немає якихось ідейних відкриттів, але є деякі дуже сильні враження від людей. Ну і приємне саме по собі таке спілкування та братьська спільність. Як і попереднього разу, багато служіння одне одному. Кожен готовий подати, принести, зачекати. Це в дрібницях, але воно створює таку приємну атмосферу доброти. Завтра (вже сьогодні, бачу) зрання на Літургію. Всім нам спокійної. Віримо в краще 🤍#реколекції
Коли про це ще говорити, як не в день Хреста?Навколо дуже багато болю і страждання. Ми то живемо і живе гадаємо, але... направду — багато болю.***Одна знайома, найсвітлішої душі людина, уже більше двох років щодня на цвинтарі — незалежно від погоди, самопочуття чи обставин. Вона не поїхала навіть до дорогої племінниці на весілля — не змогла відволіктися і залишити вбитого росіянцями її єдиного сина.В інших знайомих син-леґінь — високий, статний, красивий, зовсім молодий... і теж єдиний. Відомо тільки, що загинув, але поки що ані тіла, ані якоїсь інформації. І так уже десь пів року люди з тим живуть.А інша людина приходила з історією: ми от недавно збудували дім, наші діти виросли, нам було так добре разом, у нас були мрії, а тепер я залишилася одна з цим...Позавчора пише в групу молода жінка: "Хлопців обстріляли, мого коханого поранили, але він живий! Лежить там, у полі. Я мусульманка, але прошу всіх, хто може — підіть у храми, помоліться за нього."Ми разом переживали вже за цього хлопця, писали зранку смс: "Ну що? Ну як?" І сьогодні прийшла відповідь, що нарешті вдалося його вивезти, але... він не вижив.Як цим людям виглядає життя? Як вони дивляться тепер на метушню в кав’ярнях, на нетерплячих водіїв і поспішних пішоходів, на рекламу, на наші розмови про перемогу і навіть на те, як сходить сонце? Гадаю, що часом це може бути дуже боляче.Кожна така історія — як цілий світ. І кожна — чиєсь ціле життя... І часом усе це стає суцільним болем, самотністю чи розчаруванням.Такому не зарадиш. Але що хочеться сказати: нам не байдуже. Багатьом не байдуже, але багато хто не знає, що тут робити і як сказати. А що тут зробиш? І що сказати? Можна хіба лише бути поряд."Під хрестом же Ісуса стояли — Його мати, і сестра Його матері, Марія Клеопова, і Марія Магдалина."Якщо історія про Хрест Ісуса — правда, то там є ще один дуже важливий епізод: як втрата обертається новою зустріччю, печаль і сльози — радістю, а смерть — життям.Нам не байдуже 🙏#думидуховні #війна
Що ми кажемо, коли правду озвучити не хочемо, але й збрехати не готові? Найчастіше — "Я не знаю". "Не знаю" - це та каламутна вода, у якій легше рибу ловити. Але проблема в тому, що в каламуті погано бачить не лише риба — тут легко заплутатись й самому. Ми ж вдаємося до "не знаю" не тільки з іншими, але й із собою! Що особливо цікаво. Коли правда занадто гостра, а брехня — надто очевидна, ми хочемо сховатись десь посередині, тому починаємо каламутити: — Я не знаю, як мені бути;— Я не знаю, що робити;— Я не знаю, чого хочу... І так ми створюємо собі ще більше проблем - застрягаємо в неприємній ситуації, губимось в каламуті. *** Якщо у вашому житті багато "не знаю" - придивіться, що ви там ховаєте. Може якесь бажання, в якому не смієте собі зізнатись? А може ви хочете всього і зразу, тому не готові обирати щось одне? Чи, може, всі варіанти вас не влаштовують, тож ви просто залишаєте все, як є? Попри все, завжди краще не морочити собі голову. Чим менше "не знаю" - тим легше життя. *** "Ходіть, поки маєте світло, щоб вас темрява не обгорнула. А хто в темряві ходить, не знає, куди він іде. Аж доки ви маєте світло, то віруйте в світло, щоб синами світла ви стали" (Євангеліє від Івана 12). Живи і будь 🤍 #психомудрості
Сьогодні до Церкви чимало претензій. І треба визнати, що багато з них небезпідставні.Однак за всією тою метушнею, за скандалами й передрягами, за демагогією і наївною мілотою є багато щирих, добрих і справжніх священників.Я знаю чимало таких. Знаю й інших, але радію з того, що бачу справжніх. Вони несуть своє служіння в скромності, посеред своїх житейських клопотів, без пафосу і в простоті.Не подумайте, що це перебільшення чи такий риторичний прийом, — я говорю про конкретні приклади: вони плачуть зі своїми парафіянами, переживають за них так, що це забирає їхній сон, відкладають свої турботи, щоб допомогти в турботах парафіянам, шукають правди Божої, а не вигоди; вони сподіваються і моляться, бачать неправду й несправедливість у житті та в Церкві, але не здаються. Вони ті, хто береже не лише віру, а й людяність. Вони служать.Вони не виставляють усі ці речі під наші лайки, бо їм то не так важливо; для них головне — ходити перед лицем Божим. Їх важко впізнати з ходу, бо у них немає ангельських крил за спиною чи німбів над головами. Вони навіть не безгрішні. Вони всі різні: хтось вдумливий і спокійний, хтось гострий і веселий, хтось більш говіркий, а хтось стриманий. Але всі вони — Божі люди і лицарі духу.Якби в мене була можливість, я би знімав про них фільми, показував би їх світу, а світ би дивувався, як воно все просто може бути — і водночас правдиво та благородно. Прості, живі люди, серед своїх турбот, посереж буднів та свят просто служать і роблять правильні речі. Це потребує великої віри і сили духу.Вони є. І це головне 🙏#життяілюди
Така ситуація, що найцікавіших і найправдивіших історій життя не розкажеш на загал. Тому що все це дуже особисте, дуже інтимне. Священнику і психологу люди довіряють такі речі, але далі воно не може піти. Далі - тайна Сповіді та конфеденційність психолога. Не дурний то придумав, то важливо. Однак, там інколи стільки правди, стільки життя, стільки любові і болю, стільки людськості... В мене є мрія - як дасть Бог дожити до старості, то напишу книжку про життя, як воно є. Не як воно має бути, а як воно є. Це має бути цікаво, живо, болюче і правдиво. Уже немало назбиралося. Але думаю потім: "Та навіщо? Хіба я буду перший? Усі слова уже були чиїмись, як казала неперевершена Ліна. Що ти можеш сказати нового? Скільки всього було сказано! Життя не в словах, хоч які вони правдиві, життя - у святах і буднях. Кожна людина - неймовірна галактика. Зустрічаєшся з ними наживо і це вражає. А потім кожен минає. Приходиш на кладовище і розумієш, що під кожною плитою окрема Вселенна! І що твої слова проти того - як тінь, що вже минула..." Та й таке 😏#тайтаке
TGLIST.COM.UA
