Статистика telegram channel - @psychoanalytic_fields

У цьому ж номері вийшов друком наш з Машею Паньковою переклад статті на тему потягу до дитячої порнографії. В ній Роберт Гроссмарк описує свою багаторічну роботу з чоловіком, який хотів перестати компульсивно дивитись такі ролики. Тішусь, що ідея щось перекладати і її скромні реалізації, встигли принести плоди і користь, ще до того, як нас цілком проковтне ШІ 🙈Щодо самої статті — тема, звісно, складна, і дуже суперечлива. Крістєва колись описала аб'єкцію — стан викинутості з норм, правил, і те, що викликає жах, огиду й загрожує розпадом ідентичності. Застосувавши це до певних груп людей, не дивно, чому вони вилітають за борт із суспільства та свідомості. Людину, яка дивиться такий пласт порно, суспільство автоматично зараховує до тих, хто вже не є суб'єктом. Навіть якщо ця людина нічого нікому не зробила. Навіть якщо самостійно звернулася по допомогу. Так ніби вхід у цю категорію є, а виходу вже немає. Відповідно, працювати з таким пацієнтом — це також не просто про те, щоб «витримувати контрперенесення», це рішення вірити, що перед тобою людина. І саме на цьому Гроссмарк робить вирішальний акцент. Він не дає універсальної відповіді, але його випадок дає привід подумати.Посилання на статтю#стаття #переклад

Суб'єкт в психоаналізі вважається розщепленим, що означає, що людина не є рівною сама собі. Простий побутовий приклад наводить Рекалькаті: люблячий батько, який вважає себе хорошим і турботливим, одного разу піддається автоматичній реакції, і б'є свого сина. Він [батько] починає сумніватись, а чи дійсно те, що він про себе думає, є тим, чим він є. Тобто мислення протиставляється буттю.Сумнів — це щось дуже людяне, що випливає із цього структурного розщеплення. (Доречі, такого розщеплення нема наприклад у тварин, тому якщо вас любить собака — вона любить дійсно саме вас; все те, чим ви справді є).Подобається як про це пише Рекалькаті: «Відсутність сумнівів у своїй правоті виправдовує застосування насильства. У цьому сенсі психоаналіз залишається спадкоємцем великої сократівської традиції. Пізнати себе означає розвіяти параноїдальне переконання, що ми є тими, ким себе вважаємо. Саме тому найвища форма невігластва полягає не стільки в обмеженості знань — у тому, що ми не знаємо всього знання, — скільки в претензії знати, поза всяким сумнівом, істину.»

Мій переклад захоплюючого есе Воллеса щодо Кафки і його особливого почуття гумору та «комічності» (що на перший погляд також здається якимось жартом, адже Кафка дуже серйозний і фатально-трагічний автор): https://syg.ma/@alena-bartosh/devid-foster-volles-kilka-zauvag-pro-komichne-u-kafkiСуть у тому, що Кафків гумор тримається на свого роду радикальній буквалізації істин, які ми звикли вважати метафоричними. Я висловлюю припущення, що деякі з наших найглибших колективних почуттів, здається, можна виразити лише через фігури мови — саме тому ми й називаємо ці фігури мови «виразами». Коли ми зі студентами проходимо «Перевтілення», я можу запросити їх замислитися, а що насправді виражається, коли ми називаємо людину огидною або жалюгідною комахою, або кажемо, що на роботі їй доводиться ковтати лайно. Або можна перечитати «У виправній колонії» у світлі виразів на кшталт «здерти шкуру», чи «вбити в голову», або навіть «це ж у нього на лобі написано». Чи відкрити «Голодомайстра», тримаючи в голові тропи на зразок «голодний на увагу» або «зголоднілий за любов’ю», а також враховувати подвійний смисл слова «самозречення», або навіть загадати таку невинну деталь, що етимологічний корінь «анорексії» — це грецьке слово, яке означає «бажання». Наша теперішня культура — і в сенсі розвитку, і в сенсі історії — перебуває на стадії підліткового віку. А оскільки підлітковий вік визнано найбільш стресовим і лячним періодом людського розвитку — тим етапом, коли дорослість, якої ми нібито жадаємо, починає вимальовуватися як реальна й дедалі вужча система обов’язків і обмежень (податки, смерть), і коли ми всередині тужимо за поверненням до того самого дитячого забуття, про яке удаємо, що зневажаємо його, — неважко збагнути, чому ми такі вразливі до мистецтва й розваг, чия основна функція — втеча, себто фантазія, адреналін, видовище, романтика тощо. [...] Як думаєте, невже це просто збіг, що саме в коледжі американці найзапопадливіше спаровуються, падають п'яними й загалом влаштовують собі якнайекстатичніші діонісійські оргії? Ні. Студенти коледжу — підлітки, і вони налякані, [...вони просто] намагаються виграти кілька годин утечі від похмурих дорослих речей, про які будь-який пристойний навчальний заклад змушував їх думати весь тиждень. #стаття #переклад

Є старе психоаналітичне питання, на яке досі немає однозначної відповіді: хто ми уві сні - ми самі чи хтось інший? Сновидіння створює простір, де звичне «я» розхитується. Ми робимо уві сні те, чого ніколи не зробили б наяву. Говоримо не своїм голосом. Любимо не тих, кого «повинні». Іноді навіть виглядаємо інакше.Аніме «Паприка» (2006, Сатосі Кон) перетворює це питання на візуальний досвід - сама картина побудована за логікою сновидіння, де майбутнє пояснює минуле, а переходи між сценами працюють так, як насправді працює сплячий розум. Переказ ми опустимо, щоб зберегти інтерес до перегляду. Скажемо лише, що в центрі історії - апарат, створений для психотерапії: він дозволяє входити в чужі сни й працювати з несвідомим пацієнта зсередини. Мрія будь-якого аналітика, правда?Головна героїня - серйозна, стримана вчена - проникає в чужі сни під аватаром і допомагає «пацієнту» знайти щось нове, несподіване в його переживаннях, проходячи крізь них разом. Цікаво, що при цьому її аватар - це зухвала, вільна, кокетлива й жива жінка. У снах у неї інша зовнішність, інший характер. І незвичне ім'я. Паприка. В якийсь момент нам показують, що тіло Паприки розрізають - а всередині виявляється та сама серйозна вчена. То хто ж у кому перебуває? Хто оболонка, а хто зміст?Філіп Бромберг писав про множинність self - ми не є монолітним «я». Людина функціонує як набір селф-станів, які співіснують, оспорюють одне одного, а іноді навіть не знають одне про одного. Мабуть, сон - саме той простір, де ці стани проявляються без цензури денного життя. Де можна бути тим, ким собі не дозволяєш. Кажучи за Бромбергом, питання «хто ж справжній» - це пастка, і обидва втілення дівчини справжні. Просто потрібно знайти спосіб комунікації між ними.А ще можна подивитися на це інакше: Паприка - це образ перенесення, «робоча» сторона героїні як психоаналітикині. Та частина, яка з'являється лише в кабінеті - точніше, лише уві сні. Стримана вчена не зникає, але й не керує процесом. Вони співіснують - як і наші власні селф-стани, що проявляються в різних контекстах. А можливо, у вас є інша версія? Будемо раді її почути.Авторка: Альона Бартош

Зустрівся із цікавим феноменом — hapax legomenon. Що перекладається з грецької, як слово, що зустрічається лише раз.Такі слова є у деяких авторів, як-то у Шекспіра, Франка чи Шевченка тощо. Особливістю ж є те, що такі слова важко визначити з контексту, адже просто немає інших прикладів їх використання. Поети часом вигадують такі слова в своїх віршах, щоб передати дещо, чого не вдається передати наявними словами або — більш банально — для розміру і звучання.Біблія, наприклад, містить слово σαρδιον (sardion), яке згадується лише один раз в Одкровенні 21:20, його значення з контексту трактують як камінь, перекладаючи як сардонікс або червоний агат, але це залишається лише гіпотезою.У Шевченка це "запліснути", слово "підсміх" вони ділять з Франком, сам Франко впроваджує "загорін", Костенко має слово "вітровід". Це hapax`и. Не всі вони абсолютні, тобто такі, що в усій мові зустрічаються лиш раз, але своєю природою вони явно виділяються на тлі загальних слів.Проходячи власний аналіз, ви можете зіткнутися із тим, що у вашій історії теж є такі слова. Їх сенс часто можна реконструювати лише гіпотетично. І, не зважаючи на їх одиничну присутність, вони таки залишили по собі якийсь ефект. Ними можуть бути навіть звичайні слова, але використані якось незвично. Або ж це можуть бути ваші власні словотвори, які виникають в неочікуваних місцях вашого мовлення під час проходження психоаналізу. Такі свого роду неологізми, що на перший погляд видаються маячнею, а з іншого — є прикладом інтенсивного згущення матеріалу.Наприклад, у власному аналізі я декілька разів ловив себе на такому словотворі. Наведу два із них.Заклажок — слово, яке стало поєднанням закладеного (прихованого) та залишку. Що висловлювало обходження з цінним об'єктом, який водночас був відметом, сміттям.Знецілений — слово, що увібрало в себе знесиленість, відсутність зціленості (тобто хворобу) та цілісності. Чи варто казати, що в творенні таких слів безперечно бере участь несвідоме, вони стають місцем влучної хиби, де помилка стає приводом відкрити певну суб'єктивну істину.А чи є у вас такі приклади?

Письменник Вільгельм фон Штольц зібрав велику кількість історій про дивне повернення втрачених або вкрадених предметів до своїх власників. Серед інших у нього є історія про жінку, яка сфотографувала свого маленького сина в Чорному Лісі. Вона залишила плівку в Страсбурзі для проявлення. Але почалася війна, вона не могла її забрати й змирилася з цією втратою. У 1917 р. у Франкфурті вона купила плівку, щоб сфотографувати свою дочку, яку народила за цей час. Коли плівку було проявлено, з'ясувалося, що вона вже використовувалася: під фотографією дочки була фотографія сина, зроблена в 1914 р.! Стара плівка не була проявлена і якимось чином знову надійшла в продаж разом із новими плівками. Автор приходить до очікуваного висновку, що все тут вказує на "взаємне тяжіння пов'язаних один з одним об'єктів" або на "вибіркову спорідненість". Він припускає, що ці події виглядають так, ніби є сновидінням "більш масштабної й більш обширної свідомості, яка є непізнаваною".Карл Юнг. Синхроністичність: акаузальний принцип#цитата

Я припускаю, що пацієнт може помітити в аналітику лише те, що він сам здатний відчувати. Щодо мотиву, то обсесивний пацієнт буде схильним думати про аналітика як про такого, хто виконує свою роботу марним та нав’язливим шляхом. Гіпоманіакальний пацієнт, який не здатний бути в депресивному стані, окрім як у разі серйозних перепадів настрою, і в емоційному розвитку якого депресивна позиція не була надійно набута, який не може глибоко відчувати провину, або відчуття турботи чи відповідальності, не здатний розглядати роботу аналітика як спробу з боку аналітика здійснити репарацію стосовно власних (аналітика) почуттів провини. Невротичний пацієнт схильний сприймати аналітика як амбівалентного по відношенню до нього та очікувати від аналітика прояв розщеплення на любов та ненависть; такий пацієнт, коли пощастить, отримає любов, тому що хтось інший отримує ненависть аналітика. Чи не випливає з цього, що якщо психотик перебуває у стані «одночасності любові-ненависті», він буде глибоко переконаний, що аналітик також здатний лише на такий самий сирий і небезпечний стан у відносинах одночасного поєднання любові-ненависті? Тільки аналітик проявить любов, він неодмінно в ту ж мить уб’є пацієнта.Віннікотт. Ненависть у контрперенесенні#цитата@psychoanalytic_fields

Якщо я обчислю вагу кожного камінчика на вкритому галькою пляжі й отримаю середню вагу в п'ять унцій, то ця цифра мало що зможе мені сказати про реальну природу гальки. На будь-кого, хто на підставі моїх розвідок вирішить, що зможе з першої спроби підібрати камінчик вагою в п'ять унцій, чекає серйозне розчарування. І справді, може статися так, що й після довгих годин пошуків він так і не знайде камінчика вагою точно в п'ять унцій.Статистичний метод показує нам факти у світлі ідеальної середньої величини, але не дає нам уявлення про їхню емпіричну реальність. Незважаючи на те, що середня величина, безсумнівно, відображає певний аспект реальності, вона може найпідступнішим чином фальсифікувати істину. Це передусім стосується теорій, заснованих на статистиці. Тим часом відмінною рисою факту є його індивідуальність. Грубо кажучи, реальна картина складається тільки з винятків з правила і, відповідно, в абсолютній реальності повністю панує неправильність.Не існує і не може існувати жодного самопізнання, заснованого на теоретичних припущеннях, оскільки об'єктом цього пізнання є індивід — відносний виняток і феномен "неправильності". А отже, характерні риси індивіда є не універсальними й правильними, а, скоріше, унікальними. Його слід сприймати не як стандартну одиницю, а як щось унікальне й єдине у своєму роді, що, в принципі, не можна пізнати до кінця й не можна порівняти з чимось іншим. Водночас людина, як представник роду людського, може і повинна бути описана як статистична одиниця; інакше про неї не можна буде сказати нічого загального. [...]Якщо я хочу зрозуміти людину, то я мушу підійти до розв'язання цього завдання з відкритим і вільним розумом, тоді як знання про людину буде передбачати всі види знань про людство взагалі. Цей конфлікт може бути вирішено лише певним подвійним мисленням: треба робити одне, і не упускати з погляду інше. Карл Юнг. Нерозкрита самість#цитата

(Ниже материал И. Романова)В последнем фильме М. Антониони «Над облаками» героиня одной из новелл рассказывает притчу об индейцах, сопровождавших белых путешественников. В какой-то момент индейцы попросили сделать привал, и когда их спросили, не устали ли они, ответили: «Нет, мы просто слишком быстро шли и обогнали свои души».Возможно, в этой простой истории содержится самый главный ответ на вопрос, как долго должен длиться психоанализ и почему так долго. Настолько долго, чтобы встретить свою душу и не убежать от нее. Чтобы пожить с ней в одном ритме, в одном измерении безвременья бессознательного хотя бы некоторое время.Достаточно долго рекордсменом в этом отношении для меня оставался Джон Кафка, описавший 28-летнюю (кажется) психоаналитическую работу с пациенткой с шизофренией. В частной беседе он рассказал, что анализ и терапия продлились еще дольше. Они сопровождали пациентку до самой смерти, помогая ей вести полноценную и творческую жизнь. Об уходе своей пациентки Кафка явно скорбел, сожалел, что она так и не исполнила обещания написать книгу «Как я обучала своего психоаналитика».Оливер Сакс претендует на звание нового рекордсмена. По его признанию, он проходил психоанализ более 46 лет!Могут ли такие истории быть хорошим примером? Не знаю. К счастью, сегодня каждый может найти на рынке «заботы о себе» то, что ему «по душе» - долгий психоанализ, короткий психоанализ, психокоррекцию, психохирургию, психопрограммирование, или ничего... Но думаю, те, кто побывал в этом месте, поймут, о чем говорили Сакс и пациентка Кафки: время не важно.Другим же, думаю, вполне может прийтись по вкусу сарказм Х. Кэхеле. В какой-то статье он описывал диалог с пациенткой, надоедавшей ему вопросами, как долго обычно длится психоанализ. Однажды, не выдержав ее напора, аналитик сказал: «Самый долгий мой анализ длился 10 000 часов, и он был неудачным».

Говоря об антиподе Лакана, кто вспоминается первым? Анна Фрейд? Хартман? Вопреки явной войне Лакана с эго-психологией, для меня его главный антипод — это Ференци. Лакан иногда с уважением отзывался о Ференци и даже приезжал к Имре Херману в Будапешт и там говорил о нём. Но образ, созданный Джонсом — как слезливого маргинала и экспериментатора — скорее всего, отталкивал Лакана.Ференци — фигура нежности в этике и смелости в технике. Он отчасти вернулся к раннему Фрейду и признал, что травма — это не только фантазм, но и реальное событие, оставляющее в теле след, не поддающийся переводу в слова. Его знаменитое «Смешение языков» описывает трагедию ребёнка, столкнувшегося с языком взрослого желания. Для него аналитик должен быть тем, кто говорит на языке, способном восстановить утраченное доверие. Человеческое тепло, эмпатия, готовность к взаимности — таковы были его клинические принципы.Лакан, напротив, построил свою теорию на отказе от «реального» аналитика как личности и анализа как отношений. Аналитик — это место в дискурсе, это функция, а не личность. Для него задача аналитика — не долюбить и не утешать, а удерживать структуру речи, в которой субъект может появиться. Травма у Лакана — воображение Реального, которое не может быть полностью сказано. И тут Лакан созвучен Ференци.Льюис Киршнер предлагает не противопоставлять их, а слушать вместе. От Ференци мы можем наследовать способность быть свидетелем боли, не убегать от человеческой реальности. От Лакана — строгость формы, этику дистанции как отказ от слияния и воображаемых ловушек подобия. Вместе они создают альтернативную фигуру аналитика: присутствующего, но не поглощающего, внимательного, но не не-знающего. Подобную этику я видел на лекциях и супервизиях своего учителя — Клода Эсканда, который соединил строгость Лакана и теплоту Винникотта. Но разве не была ли подпольно экспортирована теплота Винникотта в Британию из Венгрии?