Суб'єкт в психоаналізі вважається розщепленим, що означає, що людина не є рівною сама собі. Простий побутовий приклад наводить Рекалькаті: люблячий батько, який вважає себе хорошим і турботливим, одного разу піддається автоматичній реакції, і б'є свого сина. Він [батько] починає сумніватись, а чи дійсно те, що він про себе думає, є тим, чим він є. Тобто мислення протиставляється буттю.Сумнів — це щось дуже людяне, що випливає із цього структурного розщеплення. (Доречі, такого розщеплення нема наприклад у тварин, тому якщо вас любить собака — вона любить дійсно саме вас; все те, чим ви справді є).Подобається як про це пише Рекалькаті: «Відсутність сумнівів у своїй правоті виправдовує застосування насильства. У цьому сенсі психоаналіз залишається спадкоємцем великої сократівської традиції. Пізнати себе означає розвіяти параноїдальне переконання, що ми є тими, ким себе вважаємо. Саме тому найвища форма невігластва полягає не стільки в обмеженості знань — у тому, що ми не знаємо всього знання, — скільки в претензії знати, поза всяким сумнівом, істину.»