Королівська Правиця

Лібертаріанський монархізм: За імператора і свободу. Ідейний світ дивовижний і там можна знайти дуже неочікувані альянси. Що може об’єднувати сучасного лібертаріанця та монархіста, який з ностальгією згадує християнське Середньовіччя.Здавалося б, ці погляди мають мало спільного: лібертаріанець виступає за індивідуалізм, особисту свободу та мінімальну роль держави, тоді як монархіст цінує порядок, авторитет і традицію. Але якщо придивитися уважніше, між ними можна знайти несподівані точки перетину.Лібертаріанські монархісти вважають, що феодальна Європа влаштована була значно ближче до лібертаріанського ідеалу, ніж може здатися. Монарх вважає країну своєю власністю й дбає про неї, як про свою справу. А демократичний політик — це тимчасовий керівник, який намагається взяти від країни максимум, поки є при владі. Мовляв, монархія це «приватна форма правління», а демократію — «колективна». Монарх має стимул захищати власність, бо інакше можуть забрати й в нього самого — він, по суті, теж «меншість», бо він один.У Середньовіччі майже не було «держави» у сучасному розумінні. Система ґрунтувалася на особистих угодах, приватній власності та місцевому самоврядуванні. Монархії були децентралізованими, а монарх зазвичай не мав змоги діяти самовільно — він залежав від підтримки феодалів та міст.Податки були мінімальними, багато послуг — приватними, соціальна допомога здійснювалася Церквою, цехами й громадами. Владу здійснювали місцеві суди, які часто діяли незалежно від центральної влади. Кожен рівень суспільства мав свої обов’язки та права, які базувалися на договорах, а не на свавільному правлінні.Навіть монарх, хоч і мав титул «володаря», фактично був лише одним із гравців у складній системі взаємних зобов’язань. Його армія складалася з приватних загонів васалів, які підтримували його лише заради власної вигоди. Більшість людей жила, дотримуючись традиційних правил, які самі громади встановлювали та підтримували.Таким чином, середньовічний лад, попри свою релігійність, поєднував в собі те, що близьке лібертаріанцям: мінімальна централізована влада, верховенство приватної власності, добровільні угоди та автономія громад. І жодна система в історії не втілила настільки органічно принципи децентралізації, як Середньовіччя.Попри всі недоліки тієї епохи, саме тоді люди мали значно більше особистої автономії, ніж у багатьох пізніших «просвітницьких» режимах. Система трималася на особистій відповідальності, вірності договору та місцевому самоврядуванню — тобто на тих самих засадах, які цінують лібертаріанці.Таким чином, лібертаріанський монархіст - це той, хто закликає переосмислити Середньовіччя та побачити в ньому не лише «темні віки», а й епоху, яка в чомусь була ближчою до ідеалу особистої свободи, ніж сучасний світ. Такі погляди дуже специфічні і поки будуть залишаються на маргінесі. Вони можуть бути легко висміяні та розкритиковані. Проте треба віддавати таким ідеям належне в оригінальності. Особиста моя думка така, що прагнучи до лібертаріанства суспільство, легко може опинитися не у в ідеальному капіталізмі, а у неофеодалізмі.Матеріал для ознайомлення:https://madmonarchist.blogspot.com/2010/09/libertarianism-and-medieval-monarchy.html https://mises.org/mises-daily/libertarian-case-monarchy https://madmonarchist.blogspot.com/2014/06/libertarian-monarchy.html

Італійський фашизм vs ТрадиціяІноді на просторах політизованих каналів можна зустріти різні єретичні думки, що фашизм формою традиціоналізму і захисником католицьких цінностей і т.д. Мені вкрай важко погодитися з цими міркуваннями. Цю критику частково можна екстраполювати на наших інтегральних націоналістів, і на абсолютистів. Фашизм дійсно пройшов еволюцію, запозичав ідеї із загальноєвропейської традиції. Він пішов на значні поступки католицькій церкві, але між сутнісно є величезне провалля. Для тих, хто читав Біблію, дізнавався про еволюцію західної богослівської традиції, читав папські енцикліки, це не є несподіванкою.Передусім впадає в око порушення “Золотого правила моралі” - ставеться до інших людей так, якби хотіли, щоб ставилися до вас. Це не тільки християнський принцип, але у різних культурах його можна віднайти. Видається так, що це “природний” закон, тобто такий, що записаний у серці людини Богом. На моє глибоке переконання, якщо вже починати розповідати щось про Традиції, то, мабуть, з цього треба починати.Чи можна вважати, що репресії проти політичних опонентів є чимсь згідним Традиції. Звісно, якщо ми є розуміємо під “традиціоналізмом” повторення усього низького, що робили колись, то фашисти прихильники таких традицій. Іншою великим суперечністю є ось такий принцип: "Все для держави, ніщо проти держави, ніщо поза державою" — це ідолопоклонство. Коли ми замість Господа ставимо на місце державу. Для правдивих католиків є фундаментальний принцип, що протидіє етатизму — субсидіарність. Суть якого полягає у тому, що рішення, які можуть бути вирішені на нижчому рівні не повинні передавати на вищі рівні. Це вчення Церкви, тому по суті ось ці всі суперцентралізатори, з-поміж фашистів (і всяких їх братів по розуму) важко назвати правдивими дітьми нашої Вселенської Матері.Наслідком втілення такого принципу є те, що влада не концентрується у руках одної людини, яка стоїть на вершині ієрархії, а поширюється "внизу", наприклад, на рівні громад. Вищі інстанції є такими собі помічниками, завданнями яких є допомагати. Це перегукується із євангельської істиною: "Хто хоче бути першим із вас, хай стане для всіх слугою". Тому думаю, що багато оцих всіх людей йменують “правими” не розуміють Христа.Іншою богословською проблемою є цезаропапізм фашизму. Адже фашисти, до речі, як і наші інтегральні націоналісти хочуть підкорити Церкву своїм пристрастям. Будь-який щирий католик має супротивитись маніакальним бажанням такого порядку. Адже Церква наречена Христа, а не Ірода. Якщо політична еліта робить щось добре, то її треба хвалити, коли робить зло, то її треба свідчити правду.Християнин - це дитина Божа, спадкоємець Царства Божого, принц чи принцеса. Християн - це монархіст, адже він вірить у Бога як Короля. Тому наша найперша відданість належить Всевишньому, а не усяким там вождям чи фараонам.Тим, що розділяє фашизм і Традицію є ставлення до війни. У західноєвропейській думці богослови розділяли та розвивали теорію справедливої війни. І щоб там розпочинати війну треба мати певні умови. Як от пріоритет дипломатичного рішення, що передбачає компроміс, а “фашизм не відступає назад”. Тут радше цю теорію коректно застосовувати проти італійських фашистів.Власне, фашизм це покоління агресії, силі та могутності. Тобто, тим хто стоїть на вершині, а християнство це про захист незахищених і допомогу нужденному. Фашизм “допомагає” слабкому тільки, аби потім його перетворити на раба. І так можна цілі трактати політичні писати Підсумуємо, для автора цієї фашизм є формою ідеології, яка претендує там на якійсь традиційні знамена, але її сама логіка фашизму дуже відрізняється від християнства. Не треба багато розуму,щоб збагнути цю банальну істину. @pravytsa

Теорія анакіклозиса (циклічність політичних режимів)У давньогрецького історика Полібія була досить цікава, хоча і дещо схематична теорія історичного розвитку. Живучи у XXI сторіччі ми маємо вже більше даних для аналізу, але його думки заслуговують зайняти своє місце у скарбниці ідей.Після великих катастроф, які знищують людство та його знання, вижилі люди об’єднуються, і серед них вирізняються найсильніші та найвідважніші. Так природним шляхом виникає монархія — влада найсильнішого. З часом у суспільстві формується поняття справедливості, і якщо правитель діє мудро й чесно, його підтримують. Така влада перетворюється на базилію — законну монархію, що керується розумом і турботою про спільне благо.Проте нащадки мудрих правителів часто виявляються негідними, стають розбещеними, жорстокими, живуть у розкошах і нехтують добром народу. Так базилія перероджується в тиранію. Тирани викликають спротив, який очолюють найшляхетніші громадяни. Вони скидають тирана, і народ довіряє їм владу — так виникає аристократія.Спочатку аристократи правлять справедливо й розумно, але їхні нащадки, вирощені в розкошах і владі, втрачають гідність і відданість спільному благу. Влада перетворюється на олігархію — правління кількох заради власної вигоди. Народ знову повстає, відкидає олігархів і бере владу у свої руки — так виникає демократія.Поки ще живі ті, хто пам’ятає несправедливість попередніх режимів, демократія тримається. Але нові покоління звикають до свободи, починають зловживати нею, особливо багатії, які заради впливу починають підкуповувати народ. Так демократія вироджується в охлократію — владу натовпу. Маса починає жити за рахунок інших, піддається демагогам, а країна занурюється в хаос.Урешті, виснажене безладом суспільство знову підкоряється одному сильному лідерові — коло замкнулося, і все починається спочатку. @pravytsa

От ми часто скаржимося на нашу політичну еліту, але якщо поглянемо на ситуацією у Каліфорнії, то побачимо, що виявляється, що ми не одні у цьому світі. Можна лише дивуватися як сильно здеградувало керівництво обох партій. Якщо одна партія (частина) вироджується, то інша бере з неї приклад. "Праве" пробудження проти "лівого" пробудження. Ті, хто прагнуть хаосу забувають, що вона породжує тиранію. Організувати бунти, а потім жалітися, що вас жорстко подавали. Демократи, яка позиціювали себе як захисників соціальної справедливості й роками працювали, щоб ці понищити високі ідеали. Яким чином закони, які сприяють крадіжкам, порушення закону, ненависті між групами суспільства могло фундаментально допомогти робітникам і знедоленим верствам населення? Сама держава загального добробуту про яку мріють ліві по всьому світу залежить від багатьох передумов, про які прогресивні забувають. Соціальна справедливість залежить від міцної родини (діти одинаки відстають від ровесників); залежить від безпеки на вулицях, адже пограбований і розорений підприємець не може платити заробітну плату; залежить від потужного релігійного етосу, християнство постійно наголошувало на любові ближньому, справедливій заробітній платі, водночас заохочувало сумлінну працю; залежить від солідарності, адже заможні допомагатимуть і платитимуть гарну зарплатню, коли відчуватимуть себе національним організмом, однією нацією, тобто родиною родин. Лівацька спільнота знищує все це, а потім жаліється на поганий капіталізм.Якщо вже ви хочете соціальної справедливості, то слід мати реально позитивну програму дій, яка спирається на здоровий глузд, історичний досвід, ідеалізм має бути опертим на прагматику. Експеримент на те й експеримент, щоб його ставити на локальному рівні, і якщо він дійсно кращий, то його потім проваджувати можна масштабно. Коли приходять ліваки, то юзають погані й старі рецепти, які ніколи не працюватимуть належним чином. На фоні слабкої демократичної політики Трамп починав використовувати пролетарський пафос. Але прийшовши до влади він не нічого не зробить для “простих американців”. Регулювати ціни направо, наліво і думати, що це допоможе. Ото обмін ідеями на Американщині відбувався. Підтримувати науку та інновації він не збирається, хоча прагне повернути Америці промислову велич. Закриття ринків зменшує конкуренцію і лише погіршить якість товарів. Прагнути повернути колишній блиск державі, при цьому знищуючи добросусідські відносини із сусідами й партнерами. Коли еліта - розумово неповноцінна, то страждають усі. Навіщо шукати структурні причини й працювати над проблемами? Американська лівиця як і правиця має одного порадника - офіс простих рішень. @pravytsa

Для більшості американців гори є «винятковим» географічним утворенням, але погляд на фізичну карту Європи покаже їм, що на старому континенті це не так. Існує лише одна велика рівнина, що простягається від північної Франції через Низькі країни, північну Німеччину та Польщу до росії, рівнина, яка ледве переривається низькими Уральськими горами і закінчується лише Гіндукушем та горбистими землями за озером Байкал. Історична Європа, з іншого боку, гірська. Іспанці, португальці, італійці, греки, турки, болгари, албанці, хорвати, серби, словенці, словаки, шотландці та валлійці, половина румунів та русинів (прим. давня назва українців) , турки, південні німці, судетські німці та південні французи або живуть у горах, або принаймні в дуже горбистих країнах. Багато людей бачать у цих горянах «справжніх» європейців. У цих частинах світу традиції краще збереглися; патріархальність, благочестя, вірність, альтруїзм — усі справді «романтичні» чесноти тут більше почуваються, ніж на прогресивних рівнинах. Існують також інші прояви, такі як кровна помста. Звичайно, гори бідні, і однієї лише хоробрості не можна досягти колективного політичного впливу. Завдяки більшим ресурсам рівнин горяни завжди зазнавали поразки зрештою, але вони регулярно мстилися, породжуючи пропорційно велику кількість політичних і військових лідерів.Гірська культура не є «передовою». Проте вона водночас аристократична та «демократична» (демофільна). Вона патріархальна за своєю природою, і ми вже згадували про те, що кріпацтво серед горян практично ніколи не існувало. Гори були по суті вільними. «Свобода процвітає в горах», – справедливо вигукує Шиллер. Однак також цікаво спостерігати, як жорстоко міські письменники другої половини дев'ятнадцятого століття атакували гірського селянина, критикували його та ганьбили за його вірність традиціям. Не маючи соціальних претензій (відсутність великих маєтків), він був самим відчаєм міських лівих агітаторів.Ерік фон Кюнельт-Леддін. The Menace of the Herd, or Procrustes at Large (Загроза стада, або Прокруст загалом)@pravytsa

Чи треба боятися фемінізму? Прочитав ваш покірний слуга книгу Тамари Марценюк “Чому не варто боятися фемінізму”. Вона викладачка Могилянки, що не дивує. У правому ідеологічному сегменті часто критикують фемінізм, але не так часто читають їх літературу. Книга, має вступ, 14 розділів і перелік корисних посилань. Її твір спрямований на розвінчання міфів про фемінізм, вводить в історію феміністичного руху, ознайомлює з різними феміністичними напрямками, адже монолітичного руху не існує. Після прочитання книги виникає відчуття, що назва книги підібрана неправильно. Адже основний меседж книги - не треба боятися фемінізму. А потім авторка розповідає різновиди фемінізму: марксистський, анархічний, соціалістичний і т.д. При тому ми знаємо скільки бід принесли ці ідеології. Наприклад, вона із захопленням розповідає про Алєксандру Коллонтай та її ідеї. І читаючи я не знайшов ні краплини осуду за те, що ця особа брала участь у революційних подіях, сприяла приходу комуністів до влади, потім працювала на імперію зла. А совок гнобив усіх - і жінок, і чоловіків.Ще одна знакова постать - Мері Волстонкрафт. Вона жила 18 столітті, її інтелектуальна біографія знакова, у свій час вони розкритикували Едмунда Берка за його опозицію до революційних подій у Франції, потім приїхала до Парижу, де була в центрі розгортання революції. В решті ми знаємо, що пророцтво Берка виявилося правдивим - Францію чекав терор. Внаслідок випущення революційного сатани із пляшки - якобінцями була страчена інша феміністка Олімпія де Гуж. Це гол у свої ворота.Мене щиро дивує чому Марценюк цитує іншу феміністку, яка дивується, що навіть бізнес боїться фемінізм. Звісно, коли на феміністичному фланзі існує купа антикапіталістичних рухів, чого ви дивуєтеся? Це при тому всьому, що у Скандинавії, яка дуже сильно просунулася у питані жіночих прав - високий рівень економічної свободи.Дивує наскільки однобока книга, адже націоналісти там погані хлопці. А хто з ідеологічних таборів найбільше помирав за незалежність? Можна дуже багато розповідати про нетолерантних націоналістів, але на їх боротьбі і їх крові стоїть українська незалежність. Уявляєте, якби лівий, пацифічний фемінізм сформував нашу культуру та інституції, то чи змогли ми захистити нашу незалежність?При всьому моєму беркіанському скептицизмі до цих олівілих ідеологій у жіноцтва є проблеми, про які можна говорити. Не треба давати лівим монополізувати увесь дискурс. Проте у нас різні передумови. Класично праві говорять про націю як живий організм і було б дивно ігнорувати добру його половину. У нас навіть є перевага, адже можемо говорити про синергію та кооперації між статтями замість квазі-марксиської “гендерної війни”. А ще у нас є інститут джентльменства і найбільший козир - любов, що натхненна християнськими ідеалами. #Оглядкниг

Аби зрозуміти можливий понтифікат нового папи римського можна звернутися до “ідейного попередника”, а саме Папи Лева XIII. Тодішній Понтифік жив у бурхливий час “довгого XIX століття”. Його намісництво було дуже довгим. Папи Лева XIII - був потужним інтелектуалом, який на базі томістичної (від св. Тома Аквінський) намагався дати відповіді на тодішні проблеми. Мабуть, найвідоміший своєю енциклікою «Нові речі» (Rerum Novarum). Понтифік розкритикував соціалістичне рішення у вигляді “усуспільнення власності”, такі й лібералізм laissez-faire. Відповідь була дана у дусі християнського солідаризму. Потім енцикліка стала натхненням для “дистрибутизму”.Папа Лев XIII вів діалог із тодішньою наукою. Він критикував скептичні погляди на авторитет Писання, але допустивши використання критичних методів у дослідження Біблії. Лев XIII сприяв біблійній археології, бібліотекам і науці. Крім того, Папа Римський відомий своєю критикою масонства, народного суверенітету, секуляризації, а також відданістю читанню Розарію.

Не можу не поділитися фрагментом із прочитаної книги Галушко К. Консерватор на тлі доби: В'ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих». Монархія, на противагу поглядам Липинського, не сприймалася Гітлером як реальна інтегруюча сила, а він вимагав від державного ладу саме цього. Цінність же монархії як традиційного інституту фюрер відкидав, оскільки його історичні симпатії минали феодально-монархічні часи й сягали доби тевтонських племен, у яких були "не королі, а вожді".Отже, відновлювати монархію, як очікували від нього Гінденбург та військові, Гітлер не збирався. Після 1933 р. у приватних розмовах він говорив: "Соціал-демократичним міністрам на зразок Зеверінга я наказав й надалі сплачувати пенсію. Можна думати про них що завгодно, але одну заслугу в них не забереш: вони усунули монархію. Це стало серйозним кроком вперед. Лише завдяки їм був розчищений шлях для нас". У 1938 р., повернувшись із візиту до Італії, фюрер повторив: "До чого ж я радію, що в нас немає монархії і що я ніколи не прислухався до голосу тих, хто хотів мені її нав'язати. Ці палацеві викрутаси, цей етикет! Просто жах! А дуче завжди на задньому плані! На всіх офіційних обідах та на всіх трибунах королівська сім'я займає кращі місця. А дуче стояв у віддаленні, хоча саме він представляв державу".@pravytsa

✝️ Християнство і повага до фізичної праціГортаючи мережу ми іноді можемо побачити створені штучним інтелектом картинки, де зображені люди фізичної праці. Допис під зображенням просить про вподобайку для трудівників. Але мало хто задумується, а звідки взагалі узявся цей мотив. Припускаю, що тут немає ніякої загадки — це справа християнства. Так тієї релігії, яку зневажають і язичники, і велика кількість соціалістів, і справжні послідовники Айн Ренд.Справа у тому, що із початку Святого Письма ми бачимо як Всевишній творить світ. Він створює людину і насаджує для неї сад. Бог виступає у ролі Першого Садівника. Можливо, саме тому у наших садах, милуючись цвітінням і красою, ми віднаходимо зв’язок з Живим Богом? Ручна праця, в античному язичництві, часто вважалася долею рабів. Але з приходом християнства ми знаходимо світоглядний переворот. Ісус із Назарету був сином теслі. Слово “тесля” в оригіналі могло позначати ремісника, будівельника, який працює із каменем. Не дивно, що св. Йосип згодом стає у християнській традиції покровителем робітників. Учора, першого травня у католиків був спомин Йосипа-робітника.Очевидно, що сам Христос навчався професії свого батька і працював за фахом, аби вижити. Існують псевдонаукові теорії, що він мандрував світом, але серйозних підтверджень цього малувато. Апостол Павло продовжував цю лінію і писав: “Хто не працює, хай не їсть”. У своїх посланнях він пригадував, що коли проповідував, то не був нікому тягарем.Монахи-бенедиктинці, які відроджували Європу мали гасло: “Ora et labora” (молись і працюй). Ось тобі й розповіді про “теорію трьох станів” (Oratores, bellatores, laboratores). Християнство і далі в історії намагалася втілити ці ідеали. Через соціальний католицизм, соціальне Євангеліє (при усіх його перегинах), цехи й гільдії, християнські профспілки, кооперацію, соціальне підприємництво. Саме тому люди, що прагнуть вигнати християнський дух із суспільства, пропонуючи усякі атеїстичні матеріалізми та нігілізми та водночас прагнучи “соціальної справедливості”, гідного життя робітникам виглядають дуже дивно. Адже ці люди рубають гілку, на якій сидять.@pravytsa

Переглянув відео від каналу "Історик Піс" на тему ефективності демократії. Автор відео спирається на політолога-дослідника Роберта Партнема. Теза відео — демократична система залежить від громадського суспільства. Після Другої Світової війни в Італії була проведена децентралізація і північні регіони із сильнішою культурою самоорганізації краще розвивалися.І важко не погодитися з цими міркуваннями. Різні громадські асоціації, клуби, спілки, парафії або створюють "павутину", яка рятує і людину, і державу. Саме в таких малих спільнотах формується довіра, взаємодопомога. У середні віки те можна знайти аналоги. Такі ось корпорації є протиотрутою як від атомізації, так від етатизму (ідолопоклонства та покладання на державу). Так само "малі загони" тиснуть на владу, аби вона не очманіла. Правда, звісно не усі асоціації однаково корисні (як комуняцькі й прорусняві).Такий підхід, до речі, перегукується як з беркіанством, так з Соціальним вченням Католицької Церкви. Скрутон навіть вважав, що одним з головних засад консерватизму — захист громадського суспільства від зазіхань бюрократів і соціальних інженерів. @pravytsa