Потішная Кліо

Не можу субʼєктивно не прокоментувати історію з визнанням Палестини. Напевно, цей текст більше для того, щоб зафіксувати власну думку в момент події, а через певний час повернутися до неї й зрозуміти, чи був я правий.Визнання Канадою, Британією, Австралією і Ко Палестини викликає логічне питання: а що саме визнають? Кого визнають? Для розуміння: Палестинська адміністрація, що знаходиться на Західному Березі, міцно інтегрована, хоча й неофіційно, до ізраїльської адміністративної системи. Вона спільно з ізраїльськими силовиками знищує терористів у Дженіні, користується шекелем, а «об’єднаний арабський список (Раам, Балад, Хадаш-Тааль)» у Кнесеті захищає, у тому числі, інтереси цієї адміністрації.Тобто Палестинська адміністрація не візьме документ від канадців і не скаже: «Ми тепер незалежна країна». То кому уряди Британії та Австралії надішлють ноту про визнання? Замаскованим угрупованням на кшталт ІДІЛ, ХАМАС чи якимось ісламістським групам поменше? Де ті об’єднані представники Палестини, які приймуть це визнання?Головне питання: у яких кордонах визнають Палестину? Можливо, від моря до моря? Чи за домовленостями в Осло? А якщо так, то що робити з євреями, які теж живуть від моря до моря? Включена туди Газа? Якщо так, то яким чином? Хто її представляє? Думаю, всі бачили страшні кадри публічних страт ХАМАСом на зруйнованих вулицях Гази (для прикладу для тих, у кого нерви не слабкі, залишу перше відео в коментарях) - то це може бути група, яка представляє ймовірну країну-члена ООН?Виглядає таке визнання радше як символічна акція - спосіб загравання з пропалестинськими виборцями у середині західних країн та прояв домінації ісламського дискурсу на Заході, ніж реальний крок до вирішення конфлікту.

🫕Трохи про їжу. Давно хотів розповісти вам про зв'язок між 'карпаччо' (знаменита страва із сирої яловичини) та Віттором Карпаччо - художником епохи раннього Відродження.Як мінімум, обидва вони з Венеції. Але на цьому подібність закінчується. У середині 20 століття Джузеппе Чипріані, власник знаменитого тепер Harry's Bar поряд із площею Сан Марко, шукав назву для своєї нової страви. Це були тонко нарізані скибки яловичини під соусом із лимонного соку, молока, майонезу та свіжомеленого чорного перцю. У Венеції саме проходила Бієнале епохи Відродження (не плутати з Бієнале сучасного мистецтва, яке проходить досі). Для залучення до свого бару гостей, які приїхали на виставку, Джузеппе назвав страву карпаччо. На честь художника к.15-поч.16 ст. Вітторе Карпаччо. І придумав пояснення - мовляв, червоний колір на полотнах художника точнісінько повторює відтінок сирого м'яса в його блюді, а контрастні деталі білого кольору, який багато використовував майстер, нагадують прожилки жиру 🖼Ось так історія, вигадана виключно з метою маркетингу, стала загальноприйнятою версією походження відомої страви.

Сьогодні, в ізраїльську пʼятницю, коли в жарких тель-авівських просторах зроблений масив постколоніальної державницької роботи, хочу поділитись досвідом перетворення сакрального простору на публічний🤓Церква, на іриті, це кнесія כנסיה, тобто за буквальним перекладом, це місце для зібрання людей. Наприклад, кнессет, ізраїльський парламент, має те ж саме семантичне значення. Збір людей по інтересам, в даному контексті політичним. Так от, завітав я нещодавно в якусь з британських церков у студентському містечку, що безбожно стала хіпстерською кавʼярнею (фото вище). Подумалось, що чи не в цьому і полягала ідея древніх, що в певному місці збираяються люди, пʼють горячітєльні напої, говорять про щось земне і божественне в ненапряжній атмосфері? От мені прям захотілось подуамти про Господа, коли я жував круасанчік, а не під примусом ймовірності отримати кадилом за ненатхненне моління. Ба більше, завітавши за потребою до гальюна, зі здивуванням побачив у дзеркалі рукомийника надгробок, під яким, судячи з напису, упокоїлась якась давня пані, очікуюичи ангельських труб аккурат навпроти пісуарів :) не те, що українського держслужбовця можуть принаймні якось смутити давно зотлілі сповідані рештки, просто я вирішив усвідомити контекст не травмованою консульською свідомістю, а притомним світоглядом середньостатистичного громадянина😄

Роль та місце українців у ІІІ Райху🗓 Публічна "лекція". Ох, не люблю це слово, воно мені пахне сирим лінолеумом коридорів Інституту історії, коли за вікном сонце і цвіте бузок. Це радше буде дружня розмова, де я розкажу, що знаю, а ви покритикуєте чи задасте уточнюючі питання онлайн, 30.07.2025 року (середа) о 20.00😄👉Так от, до теми розмови: чи занадто предметно думали німці про українців, коли покотились землями УРСР у 1941-му? А якщо думали, то що? Хто і які записки клав на стіл фіреру, і що саме він з того читав? Та й чи читав взагалі? Дивно, але чому німці видавали періодику українською? Навіть незважаючи на страшенну нестачу паперу? То що ж вони там писали? А головне, хто там писав? Не німці ж, ге?🤓Так які ж думки могли бути висловлені, а за що могли в кращому випадку відправити десь вирощувати картоплю в Саксонію, а за що розстріляти в Биківні? 🎙 Говоритиме Василь Сич, ваш покірний автор цього каналу, та слухатиме Вас, підписників. Я певен, у кожного знайдеться думка щодо зазначеної тематики, бо хто ж з нас не експерт в цьому?😅🟡 Доступ за попередньою реєстрацієюhttps://forms.gle/bGJoNeaAtkWisoax9

Починайте суботній ранок з насіння чіа😉 Сьогодні це розпіарений сучасними маркетологами "суперфуд", до якого також відностяь матчу, ягоди годжі, спіруліну. Так от, таку штуку непогано їли ацтеки ще за дуже довго до Колумба з Кортесом😄 давайте розберемось:Чіа в раціоні ацтеків (після кукурудзи і бобових, зрозуміло) були одним із найважливіших пробуктів. Ацтеки вживали чіа в їжу як густу, поживну кашу на кожен день, а також у вигляді водянистого, але дуже освіжаючого і заряджає енергією напою, змішаного з медом, чіанпіноллі (chianpinolli). Чіа має дуже багато клітковини, що може викликати навіть "слабітєльний" ефект (Господи, як "слабітєльний" буде українською"?) Лікувальні властивості цього напою використовували як засіб від непрохідності сечовивідних шляхів, для очищення легень, від сухого кашлю або кашлю з кров'ю, для допомоги породіллям при пологах, а також для протидії дизентерії та діареї, підвищення витривалості, антиоксидантного ефекту та поліпшення стану шкіри.Ацтекські воїни і мисливці обовʼязково споживали насінням чіа під час походів, тому, що кожна насінина може поглинати об'єм води, що перевищує його вагу в 12 разів! Тому вживання чіа дозволяє організму зберігати воду і утримувати електроліти навіть під час фізичних активностей.Та й таке!

Що ж, сьогодні трохи про давню кухню Японії. Натхнено прикольною (на правах реклами) А History of Japan ☝️та тільки завершеним другим сезоном Alice in Borderland, знятому по однойменній манзі https://www.netflix.com/title/80200575Так от:Стіл знаті в ранньому "середньовіччі" (сорі за європоцентризм) включав м’ясо, рибу, морепродукти, овочі та фрукти. Японська кухня лише зароджувалася, способи приготування, види страв, їхні смакові якості були ще досить простими, навіть примітивними, і суттєво відрізнялися від сучасної японської кухні, яка почала формуватися у 15–16 століттях.У ранньосередньовічній Японії, як і в сучасній, їли зварений у воді, але не розварений рис (хімеї), приготований на парі клейкий рис (ковані), рідкий рис із водою, а також кульки з рису (тодзікі).З риби готували намасу (мікс сирих овочів і риби). У давнину намасу готували з м’яса диких тварин. Згодом почали використовувати сиру рибу. У 15–16 століттях до риби почали додавати оцет і соєвий соус, який тоді почали виготовляти. Сформована у 15–16 століттях страва з тонко нарізаної сирої риби, яку їдять, вмочаючи в соєвий соус, стала називатися сасімі.У церемоніальному кодексі "Енгісікі" (Х століття) згадується також сусі, яке тоді готували з риби та молюсків шляхом природного квашення. Зафіксовано, що рибу стали їсти разом із рисом не пізніше власне Х століття. Нині сусі - страва з сирої риби з рисом, овочами, яйцем і спеціями. Існує кілька різновидів: наприклад, ніґірісусі (едосусі) — кулька з рису, на яку кладуть японський хрін (васабі), а зверху — тонкий шматок сирої риби.З овочів вживали огірки, баклажани та боби. Був відомий також порей, але його використовували як лікувальну страву. У середньовічній Японії м’ясо диких тварин (наприклад, оленів чи кабанів) вживали рідко через буддистські заборони, але на столі знаті воно все ж з’являлося., а от соєвий соус, який став невід’ємною частиною японської кухні, спочатку був побічним продуктом виробництва місо - ферментованої соєвої пасти.Суші в сучасному вигляді (з оцтовим рисом і свіжою рибою) виникли лише у XIX столітті в Едо (сучасному Токіо), як швидка їжа чиновників, яким не було часу споживати і самостійно міксувати різні види продуктів.Ну а чайна церемонія (садо) почала формуватися саме у середньовічний період, і чай поступово став одним з основних частин японської культури харчування.

Робота переписувача у давньому Шумері відкривала дорогу до багатства і влади, і переписувачами ставали, найчастіше, сини переписувачів. У Шумері їх називали dub-sar, школа переписувачів – e-dub-ba, а учні цієї школи – dumu-e-dub-ba. У 1940-х шумеролог Самуель Ной Крамер переклав шкільний запис якогось шумерського учня."Школяр розповідає про те, чим займався в школі. Спочатку стилосом, заповнює глиняні таблички. Після уроку снідав, а потім знову вправлявся в письмі. Повернувшись додому, школяр читав свою роботу батькові. Наступного дня, захопивши з собою сніданок, приготовлений матір'ю, він знову подався до школи.Іншого разу йому не пощастило: за неохайно написаний текст його було покарано ціпком. Повернувшись додому того дня, школяр запропонував своєму батькові запросити вчителя в гості. Коли вчитель прийшов, прийнявши запрошення, батько школяра запропонував гостю сісти на чолі столу і почав його частувати - не лише їжею, а й розсипом подяк, відзначаючи безперечні заслуги вчителя, який, не шкодуючи своїх, передає секрети письма недбайливим учням. За подяками були подарунки.Вчитель у свою чергу повідомив господареві будинку, що його син добре встигає в школі і з нього обов'язково вийде толк.

Дуже неочікувано, але нетфліксовський серіал за романом Маркеса «Сто років самотності» цікавий. Не можу сказати який їхній проект може з цим зрівнятись? Щось зовсім поза межами їх політики: ні тобі перенасичення чорних трансгендерних бойових гелікоптерів, ні популяризацї тампонів в чоловічих туалетах, ні проблем самоідентифікації домашніх котів.Серіал треба ливитись ввечері, коли нікуди не спішиш і закрив всі справи, як я вчора. Він красивий і розмірений, не руйнуйнує гармонію та перебіг тексту, навіть не очікував, що в епоху одноразових стрімінгових шоу нетфлікс потягне такий складний проект.Дуже приємний спосіб знову звернутися до тексту і навіть поглянути на нього по-новому. Звичайно, "Сто років самотності" дуже видовищний, емоційний і мальовничий роман, і, звичайно, читаючи його, кожен бачив своє кіно, по-своєму представляв епічний будинок Буендіа, ландшафт, магію Мелькіадеса і цей дивний, особливий насичений стан повітря. Але мене інтерпретація творців серіалу анітрохи не збентежила, а навпаки, змусила переосмислити якісь забуті та втрачені моменти. Тут відчувається якийсь маркесівський дух який я відчував в романі, він бере своє і розставляє все по місцях.Але якби спитали мене, то, безумовно, спочатку читаємо, потім дивимося. Хоча впевнений, у тих, хто не читав, після перегляду не залишиться вибору, і Маркес неодмінно займе важливе місце на їхній книжковій полиці.

Заскочимо у Скандинавію! Уявіть насичені червоно-жовто-зелені листя осіннього півдня Швеції, звучання мови неймовірно естетичних норманів, яких не хочеться чекати в гості зі словом Одніа на чолі, і таємничі легенди. Тож зустрічайте дивного Фінтроля, давнього героя саг і повістей, що допоміг звести кафедральний собор у Лунді і ще з десяток якихось церков десь біля фьйодів. Легенда розповідає, як святий Лаврентій будував Лундський собор, але йому не вистачало як коштів, так і будівельних матеріалів. Щоб прискорити будівництво, він уклав угоду з тролем. Троль допоміг би йому побудувати собор, однак умова троля полягала в тому, що Лаврентій повинен був бути в з'ясувати ім'я троля до того часу, коли церква була закінчена. Якщо він не зможе, святому довелося б принести йому Сонце і Місяць. Якби він не міг цього зробити, тролю було б дозволено взяти його очі та серце. За допомогою троля будівництво йшло швидко. Святий Лаврентій ставав все більш і більш стурбованим. Щоб якось відволіктись, він пішов гуляти за місто. Сів відпочити, і під час відпочинку раптом почув, як дружина троля втішає їхню дитину, кажучи йому не плакати, тому що його батько, Фінн, наступного дня принесе очі і серце святого як іграшку. Лаврентій поспішив назад і знайшов троля, який збирався поставити останній камінь в соборі. Він покликав його по імені. Розлючений, Фінн і його дружина почали трясти фундаментні стовпи в крипті, але сила святого була сильнішою, і вся сім'я була скам'яніла, прикута до стовпів.

Джон Рональд Руел Толкін вважав Уолта Діснея «ошуканцем», а його фільми - «огидними».У 1937 році відбулася прем'єра мультфільму «Білосніжка та сім гномів». Толкін подався подивитися картину разом зі своїм другом К. С. Льюїсом, автором «Хронік Нарнії». Побачене шокувало письменника.Пізніше, в листі до Льюїса, він називав Діснея «бідним бовдуром» з низьким рівнем освіти. Найбільше Толкіну не сподобалися гноми. Письменник вивчав класичну літературу, німецькі та скандинавські міфи, в яких гноми постають суворими воїнами, котрі славляться своєю ковальською справою. На думку Толкіна, гноми в мультфільмі були просто дешевим фарсом, глузуванням з благородних міфологічних створінь.Неприязнь Толкіна до Діснея зрозуміла, він вважав, що Дісней надто спрощує та робить інфантильними класичні казки, які насправді такими не є. Письменник вважав, що Дісней виставляє великі літературні твори простими та дешевими, маскультними, причому заради наживи. Толкін не хотів, щоб його роботи зазнали такої ж долі.У листі 1965 року Толкін стверджував, що «ні він, ні його видавці не мають наміру давати Уолту Діснею дозвіл на екранізацію його книг». Права на «Хоббіта» та «Володаря кілець» було продано компанії United Artists наприкінці 1960-х років.Вашій увазі вулиця в Оксфорді, де саме і мешкав Толкін, власне Оксфорд і сторінка з його рукописом (оце почерк, еге ж?) та його замальовками.. при чому рукопис лежить в ноунейм коледжі десь між студентськими роботами третього курсу і недопитою кавою викладачів..