Статистика telegram каналу - @pavlo_klimkin

Звільнення спікера Конгресу США МакКарті - це звісно унікальна і поки небачена історія. МакКарті довго хотів цієї посади і системно до неї готувався. Подивимося, хто переможе у змаганні за цю посаду - до речі, це третя за важливістю посада у США після президента та віце-президента..Тактично це для нас реальна проблема - поки не буде обрано нового спікера ніякого голосування за закони не буде. А коли його оберуть, прийде час голосувати за бюджет наступного року, адже наразі фінансування забезпечено на 45 днів і відлік вже пішов. Стратегічно все може виглядати зовсім не так погано. Очевидно, що наступний пакет допомоги Україні Конрес схвалить. Демократи свідомо як один проголосували за звільнення, їм потрібно показати бардак у лавах республіканців і їхню нездатність домовлятися про що завгодно, а головне - звинуватити умовно "трампістське" крило. А значить спробувати зменшити вплив "радикалів" серед республіканців.
Стратегія з високими ставками, непевна і ризикована, але вона почала реалізовуватися. Очевидно, що нам такий вплив на перспективу аж ніяк не пасує. З позаминулого тижня внутрішня політика рулить всім у Вашингтоні, зовнішня стала навіть не заручником, а скоріше жертвою. Так і буде і далі, тут до президентських виборів у листопаді наступного року нічого не зміниться. Але наш фундаментальний інтерес не тільки в отриманні допомоги, а й у збереженні двопартійної підтримки - причому на перспективу. Від неї залежить і рішення про майбутню модель безпеки для України, а це можливо тільки за такої підтримки. Тому переживаємо зараз, але дивимося у майбутнє.

Американський документ з "переліком реформ" не містить нічого нового. Від слова "взагалі" - там вже все говорено і переговорено. Там є нагальні і супернеобхідні речі, а є те, що потребує окремої розмови. Новий поворот тільки в одному - цей документ свідомо оприлюднили. Кинули яу камінь у воду, від чого пішли хвили. На що власне і був розрахунок. І він спрацював - подальший перебіг є очевидним. Громяданське суспільство підготує свою версію необхідних змін (саме змін, а не реформ, це, як кажуть в Одесі, дві великих різниці). Скоріше за все, цих версій буде навіть декілька і всі вони будуть значно амбітнишими за "американський текст". Державні структури також будуть відчувати тиск вийти зі своєю версією і зробити її менш амбітною теж якось ані ким не сприйметься.
Результатом стане дискусія з підняттям ставок перед рішенням про відкриття переговорів про вступ до ЄС і дискусіями на донорських майданчиках, адже там формуватиметься "колективного думка" колективного Заходу. Частиною якого ми хочемо якнайшвидше стати, а значить ця думка для нас є критично важливою. Хоча найамбітніші зміни потрібні насамперед нам, а не нашим союзникам, адже на Заході теж є чимало бажаючих "потягнути кота за хвіст" і не поспішати. А "камінь" кинутий американцями однозначно вдало, хвили пішли.

Небажання кандидата у президенти США від республіканців Де Сантіса надати нам перспективу членства в НАТО багатьом здається незрозумілим, зачіпає і навіть відверто ображає. Втім це лише частина "айсбергу", з яким ми маємо справу. До речі, Де Сантіс в своєму інтерв"ю наговорив набагато більше, і про те, що Україна не є стратегічно важливою для США і вони в Україні не мають чіткої місії, не говорячи вже про те, що він вважає неправильним платити зарплати "українським бюрократам" за рахунок американської допомоги. В цьому чимало передвиборчої риторики, але це лише частина проблеми. На сьогодні три кандидати від республіканців: Трамп, Де Сантіс та Рамасвамі разом мають підтримку 80% республіканців. В різних опитуваннях індивідуальні результати різні, але в сумі 80%. Всі ці кандидати так або інакше скептично ставляться до підтримки України. Водночас, лише 5-7% республіканців мають симпатії до РФ.
Тобто "антиросійськість" ніяк не підживлює допомогу Україні, симпатія до нас залишається "віртуальною", а більшість дивиться на проблеми навколо себе: іпотека, інфляція, злочинність, міграція тощо. Лише дещо більше третини республіканців готові допомагати нам не менше, ніж зараз. Достукатися до цих людей - одна з наших основних задач, така сама критична, як зберегти підтримку наших фанатів. Адже втома поступово робить свою справу. Багато республіканців мають страх, що їхнє традиційне життя йде "в нікуди", мало хто звинувачує в цьому РФ, хоча її не любить. А от Китай звинувачує багато хто - від втрати робочих місць до бажання створити конкуренцію США. Ми не достукаємося до цих людей, говорячи про цінності, але точно можемо вкласти в їхню свідомість просту тезу -«більше РФ - більше Китаю». Відповідно, допомагаючи Україні, ти допомагаєш послабленню Китаю. Зараз багато хто вважає навпаки: чим слабше РФ, тим більше її залежність від Китаю і відповідно сильнішим є сам Китай. Ми маємо пояснити, що це хибний підхід, почати таку зовнішньо просту, але насправді дуже нетривіальну кампанію, щоб не втратити основний електорат республіканців та й інших теж. Інакше кожне голосування в Конгресі США все більше нагадуватиме політичне "мінне поле".

Відносини України та Польщі все більше перетворюються на "американські гірки". Багато що можна списати на емоції, ще щось - на вибори у Польщі менш, ніж за місяць. Вчорашній твіт польського міністра закордонних справ Рау зовсім про інше. Одразу видно, що він довго і ретельно редагувався і з'явився вже після інших емоційних заяв. Наша політика щодо Польщі названа "шкідливою та образливою" і "титанічна робота" буде потрібна для "відновлення довіри польського суспільства до доброї волі української влади". І все це з посиланням на "порівняння між Польщею і Росією". Російська тема є дуже токсичною в Польщі, всі поділи Польщі відбулися за російської участі.
В Польщі, та й в Єврокомісії проспали тему з моніторингом за кількістю українського зерна, що потрапляло на внутрішній ринок. "З'їхати" з цієї провини, особливо перед виборами, непросто і потребує емоцій. Очевидно, що поляки мають захищати своїх фермерів, але підійшли до цього доволі кепсько. Про взаємодію Польщі та Єврокомісії годі й говорити. Але тепер те, що власне було емоційною кризою на фоні торговельної суперечки, може перерости в кризу довіри, причому не тільки політичну, а й суспільну. Під час війни старозавітний принцип "ворог мого ворога це мій друг" завжди має переважати. Друзі не бувають ідеальними, але інших в нас немає і вони нам конче потрібні. Зараз самий час включити антикриз і креатив, і донести полякам, що вони для нас важливі. Інакше ця криза почне жити своїм життям і заважати нам в багатьох речах - не в останню чергу під час вступу до Євросоюзу. Та й ніхто не може виключити, чи нам не прийдеться у майбутньому воювати вже разом. В нас тисяча років вкрай складної історії, але ми потрібні один одному як ніколи

Візит Кім Чен Ина до РФ це насамперед сигнал Заходу. Домовитися про постачання північнокорейської зброї та боєприпасів - для цього достатньо російського міністра оборони Шойгу. А зустріч на російському космодромі на Далекому Сході - прямий натяк на те, що Північна Корея може отримати допомогу у запуску супутників, що поки що в режиму не працює: попередні запуски були невдалими. Відвідування заводу, де виробляють літаки СУ, це ще один сигнал, адже це ще одне слабке місце режиму. Путін говорить Заходу і азійським країнам, що готовий "закрити" слабкі місця і зміцнити монстра, зробивши його водночас більш залежним від РФ. Північна Корея завжди була зобов'язана своїм існуванням Китаю, очевидно, що цей візит теж з китайцями щонайменше обговорювався, якщо не був погоджений. Китайцям потрібно ускладнити стратегію їхнього стримування з боку США та азійських країні зробити Північну Корею більш потужною, але контрольованою. Новина про те, що Путін прийняв запрошення відвідати Пхеньян, є його очевидним прагненням створити дуже нерівне, але пов"язане спільною антипатією до Заходу партнерство в сфері безпеки. Кім Чен Ин розуміє, що він потрібний: від поставок озброєнь до геополітики і звісно радіє, адже він отримає продовольство та можливо обмежений доступ до технологій.
Втім, китайці мають обережно ставитися до зростання впливу РФ в Північній Кореї - це завжди була їхня вотчина і ділити її з Путіним вони точно не дуже раді. Відсутність високого китайського представництва на економічному форумі у Владивостоці це найкраще свідчення, що в Китая з РФ все далеко не просто. Путін відкривав форум у сумній компанії з віце-президентом Лаосу, що виглядало кепсько і навіть принизливо, хоча напевно Москва зробила все, щоб забезпечити присутність високих гостей з Азії. Партнерство з "товарищем Кімом" - це останнє, до чого може вдатися Путін, когось гіршого у світі банально немає. Тому незважаючи на всі ризики постачання зброї, сам факт візиту для нас геополітично - це хороший знак, адже ізоляція РФ працює навіть в Азії, хоч і зовсім не так, як нам би хотілося - дуже вибірково і на основі "азійських" геополітичних уявлень, що дуже відрізняються від наших. Токсичність Путіна відчувається в Азії - візит північнокорейського диктатора і вражаюча відсутність азійських лідерів у Владивостоці краще за будь-які приклади.

Саміт Двадцятки не був для нас ані добрим, ані поганим. Він повертає нас у реальність, де світ турбують багато проблем, а, на жаль, не тільки війна РФ проти України. Так само підсумкова декларація не ані доброю, ані поганою - вона є ніякою. Нас в Нью-Делі ніхто не "здав", а от формулювання в декларації очевидно розміняли. На згоду Китаю та Індії на них і на згоду незахідного світу втричі збільшити частку джерел енергії, що поновлюються. Що, в свою чергу, без західних грошей і технологій банально неможливо. Цифра у 4 трильйони доларів інвестицій на рік тільки для незахідного світу, щоб зупинити зміни клімату, вражає. І не просто так ООН "потурбувалася" цю цифру вчасно під саміт оприлюднити. Минулого року в декларації Двадцятки було засудження РФ, але одночасно і пояснення, що не всі з цим згодні. Так би мовити, домовилися не домовлятися. Чи такий підхід нам реально допоміг? Питання відкрите, але скоріше ні. Тим не менш, емоційно ми декларацію програли і це звісно неприємно
дуже сумно.
Саміт став дуже очевидним прикладом, як Захід намагається не псувати гру Індії. Яка перший раз вже офіційно була названа не Індія, а Бхарат, як хочуть індуси. Напередодні саміту вони запускали космічні станції на Місяць і до Сонця, до речі, успішно, на відміну від РФ. Індія хоче бути на одному рівні із США, ЄС та Китаєм і вважає, що це її "законне" і заслужене місце. А Захід підтримує Індію як противагу Китаю. Це, до речі, одна з відповідей, чому господарі саміту нас там не хотіли бачити, адже вони хотіли зробити «героєм дійства" саме себе - Індію, а ніяк не Україну. Не бачу ніякої "зради", яку в нас дуже люблять розганяти.
За результатами Двадцятки. Ми нічого критичного не втратили, а геополітичний трикутник США Китай-Індія вже точно не має місця для РФ і може бути доповнений до "чотирикутника" Євросоюзом і саме через це в нас з'явиться шанс бути в ньому присутнім - як частини ЄС. Геополітичне посилення Індії означає геополітичне послаблення РФ. Але маємо чесно визнати, що світ поступово дрейфує до реальності, де наша війна вже не є завжди питанням номер один за визначенням і де все обертається навколо нас. Саміт в Нью-Делі це чітко показав.
Світ перезавантажується і наше місце - на Заході. Це запорука нашої безпеки і взагалі існування. Але це означає, що маємо брати до уваги стратегічні інтереси Заходу, розуміти їх і навчитися використовувати їх на свою користь. Ніяких інших варіантів немає.

Історія з падінням уламків дронів в Румунії завершилася кепсько. Тобто нічим - політичними заявами. Відсутність реакції викликає у багатьох
всю гаму почуттів - від нерозуміння до обурення. Альянс продовжує вдавати, що формально він не має конфлікту з РФ, хоча всі його члени
нам допомагають. За час війни вдалося зсунути багато "червоних ліній" і цей процес продовжується. Але головна червона лінія залишається нерухомою, "сакральною", і навколо цього існує консенсус. Поки що. Альянс буде задіювати статтю 5 про взаємний захист тільки у випадку цілеспрямованої атаки на його територію. Це має свою логіку - уявіть собі, що ми завдали ударів по якомусь російському об'єкту у Сибиру і
уламок дрона впав на території Китаю. Очевидно, що Китай не буде об"являти нам за це війну, хоча розмова буде непростою. Але у випадку НАТО падіння уламків дронів це результат системної російської агресії. Ми не наївні і не розраховуємо, що Альянс задіє положення про колективну військову відповідь. Але відсутність жодної відповіді, а заяви та декларації звісно не рахуються, робить Альянс слабшим. Більше того, виникає вакуум відповідальності, інакше де межа, коли власне НАТО має реагувати. Це продовження, хоч і на зовсім інший кшталт, дискусії про сірі зони безпеки - тут якраз така зона виникає.
Чи міг би Альянс притомно реагувати - звісно. Наприклад, румуни могли б запитати консультації відповідно до статті 4 Договору про НАТО. Вона говорить, що кожен член Альянсу може зробити це у випадку, якщо відчуває загрозу своїй безпеці. А нас могли б на них запросити - у формі засідання новоствореної Ради Україна-НАТО. Є й безліч інших варіантів реагування, однак Альянсу заважає відсутність розуміння, а що, власне, значить не мати навіть опосередкованого конфлікту з РФ як ядерною державою. Це заважає НАТО надати нам гарантії безпеки під час війни, а факт запрошення до НАТО саме так і тлумачиться. Але це заважає Альянсу надати адекватну, я вже не кажу потужну, відповідь на порушення повітряного простору НАТО, адже це саме порушення - неважливо, чи є воно побічним результатом атаки на нас чи ні. В РФ розуміють і поважають тільки силу і таку силу НАТО має показувати - звісно, відповідально, інакше Путін, що зневажає Захід, знову почне піднімати ставки.

Відсутність публічних домовленостей з вчорашньої зустрічі Путіна та Ердогана не має вводити в оману, вони потрібні один одному і так само один одного розуміють. Через Туреччину проходило чимало підсанкційних товарів і схоже це буде й далі, лише за іншими схемами. В багатьох сферах - від енергетики до туризму вони приречені домовлятися, адже інших варіантів в них небагато. Однак стосовно так званої "зернової домовленості" Путін і далі підніматиме ставки. І справа не тільки у наявності великих обсягів свого зерна. Для Кремля їжа - це майбутні енергоносії. Залежність від російських нафти і газу поступово знижуватиметься через "зелену" революцію та боротьбу зі змінами клімату. А їжа буде потрібна завжди, сотні мільйонів людей не уявляють собі трапези без хліба. Побудувати новий зашморг - нову систему залежностей - одна з ключових задач для російського керівництва, можливо навіть номер один. За продовження "зернової домовленості" Кремль хоче отримати цілу низку публічних і непублічних поступок, насамперед повернути всю систему послуг для свого експорту аграрної продукції та добрив - від зняття SWIFT обмежень з Россільгоспбанку до поновлення всіх страхових та транспортних послуг.
Причому Москва і зараз може проводити платежі через Газпромбанк, що не є під санкціями, але хоче почати руйнування всієї системи санкційного тиску. Нова система залежностей призначена не тільки для незахідних країн - подивіться, як зростає імпорт добрив в тій самій Німеччини, де дешевий газ тепер відсутній, але частина добрив це і є "сухий газ". Якщо не можна експортувати "звичайний" газ, то чому б не перейти на добрива, це навіть краще. Це далеко неповний перелік російських умов і їхнє прийняття чи неприйняття буде означати фактично продовження чи зміну стратегії Заходу щодо РФ. Тому при всій повазі до Ердогана очікувати, що саме він вирішить це питання, кепсько. Та і для Путіна, який добре розуміється на геополітиці, потрібно було "накачати" Президента Туреччини для розмов на саміті Двадцятки наприкінці цього тижня в Індії. Хочеться вірити, що це йому не вдалося і тези про африканські перевороти через нестачу зерна не спрацюють. Але турецько-африканська коаліція в Індії може отримати нових учасників і це не остання серія.

Хто, куди і коли їздить завжди важливо, щонайменше коли йдеться про геополітику. Ані Путін, ані Сі не їдуть на саміт Великої двадцятки в Індії. Перший напевно хотів би, але боїться, схоже навіть фізично, адже на саміт БРІКС він теж не поїхав і в Туреччину теж. Сі ймовірно "пропустить" саміт, адже для нього витримати паузу зараз найкраще. Зі своєї, суто китайської, позиції, він все робить правильно - чекає на Путіна у жовтні на саміт "Шовкового шляху" і підвищує ставки перед президентськими виборами на Тайвані у січні. Повного впливу на Путіна немає ніхто, але найбільший відносний - тільки в Сі. Та й низка переворотів в Африці Китаю теж в плюс - в нього Африці скоро буде "золота акція".щодо безпеки, економіки і відповідно контролю над міграційними потоками.
Китай стає номер один співрозмовником для Заходу і показує це йому - візит за візитом американців до Пекіну і нічого у відповідь - це суто у китайському дусі. Геополітична "шахівниця", як казав "Збіг" Бжезінський, змінилася. На дошці чимало фігур і мета як Заходу, так і неЗаходу виграти свою партію, а потім і турнір. Ми хочемо стати частиною Заходу і це означає розуміти його правила гри і мотивацію, як і мотивацію тих, хто грає на іншому боці. Ми на ній важлива фігура і ніхто не буде нами жертвувати, ті ж самі китайці також не будуть, імперська РФ їм не потрібна та й зміцнений російський режим теж. Але наша тактика і стратегія інших можуть бути фундаментально різними і в найближчі місяці ми це можемо відчути.

Папа римський та кандидат у президенти США від республіканців Вівек Рамасвамі не можуть різнитися ще більше - за походженням, вихованням, поглядами та чим завгодно. Але вони говорять речі, які нам не подобаються - майже одночасно. Франциск каже про історичну "велич"
Російської імперії, про спадщину Петра першого та Катерини другої. І закликає молодих росіян "бути гідними" цій спадщині. Рамасвамі готовий в разі свого обрання президентом США визнати окуповані території російськими і зняти з РФ санкції - начебто, щоб відірвати РФ від Китаю. Два дуже різних випадки від двох дуже різних людей. Втім, їх об'єднує бажання говорити з Кремлем і росіянами "через нашу голову", позитивне або нейтральне сприйняття РФ через історію або геополітику.
І це значить, що ми не змогли до них "достукатися", як не змогли достукатися до багатьох інших, менш помітних. А ще це значить, що нам потрібна окрема стратегія, як з такими працювати - геополітичними "реалістами" або фанатами російської історії та величі. Адже з ними логіка "ми захищаємо вас, а ви маєте захистити нас" не працює. Наступний рік буде роком виборів в ЄС та США і "реалістів" буде все більше. "Фанати" російської історії теж піднімають голову. Наша задача - непублічно працювати з кожним, хто щось значить на Заході, інакше ми швидко отримаємо блокуючу меншість, що буде заважати збільшенню і навіть збереженню рівня нашої підтримки. В нас немає часу на обурення та інші емоції, маємо його використати на спокійну та аргументовану - для них, а не тільки для нас, розмову.