Padre Poltava

Хрест посеред дороги.Третя неділя Великого посту називається Хрестопоклонною. Посеред посту Церква виносить Хрест і закликає поклонятися йому.Для світу хрест — це знаряддя страти, місце болю, символ муки.Але Церква дивиться на нього зовсім інакше.Посеред Великого посту людина втомлюється. Піст — це не просто зміна меню. Це боротьба з собою. Це радість покаяння, туга за втраченим раєм, відчуття власної слабкості.І саме в цей момент Церква робить дивну річ: вона ставить посеред дороги Хрест. Не як нагадування про муку, а як джерело сили.Святі Отці порівнювали це з мандрівником, який іде довгою важкою дорогою. Він втомлюється, сили закінчуються, і раптом бачить велике дерево. Він сідає під його тінню, перепочиває, і, трохи відновившись, продовжує шлях.Так і Хрест стоїть посеред Великого посту — як дерево прохолоди для втомленої душі.Синаксарій цього дня наводить і інший образ. Коли цар повертається з перемогою, попереду нього несуть знамена і скіпетр. А вже потім приходить сам цар, і народ радіє його тріумфу.Так само і Христос.Перед святом Воскресіння Він посилає попереду Себе Своє знамено — Хрест.Щоб ми, дивлячись на нього, вже зараз знали: перемога близько.Тому Церква співає Хресту не як символу страждання.Вона співає йому як Древу Життя.Тому, що кожен, хто сходить на хрест, не вмирає, а оживає.Отже, Хрест — це не просто спогад про Голгофу, це дерево раю, яке знову виросло на землі.Джерело сили для тих, хто втомився.Прохолода для тих, хто йде пустелею посту.І знамено перемоги Того, Хто веде нас до Воскресіння.

"Проклятий день, коли я народився!день, коли породила мене моя мати, нехай не буде благословенний!"(Єр. 20:14) - каже пророк ЄреміяЦе не бунт проти Бога.Це момент, коли людина чесно переживає безсилля перед трагедією світу.Життя — це хрест. Біблія не вчить нас святкувати дні народження. На сторінках Святого Письма святкують лише фараон, який страчує свого хлібодаря (Бут.40.20) та Ірод, який в цей день відсікає голову Івана Хрестителя (Мф.14.6-10)Якось на жоден з цих днів народжень не хочеться завітати.Церква згадує своїх святих не в їх день народження, а в день, коли вони остаточно були переможені Богом.Народження вводить людину в світ трагедії і боротьби, а перемога Христа наді мною відкриває справжнє життя.Я вдячний Богові за дар життя.Але не потрібно день народження перетворювати на культ власної появи у світі.Бо головне свято людини — це не день, коли вона прийшла у цей світ, а день, коли вона увійшла у Царство Боже.Помоліться за мене, парафіяни, щоби Господь Бог остаточно переміг мене.Ну, і якщо маєте зовсім нестримне бажання привітатиПриват 4149 6293 7221 6259Моно. 4441 1110 4323 4644PayPal [email protected]

У XIII столітті люди зробили щось підозріле — почали бачити краще.Спочатку вирізали лінзи з гірського кришталю. Потім хтось подивився крізь краплю скла і раптом зрозумів, що вона збільшує букви.І знаєте, хто першими почав носити окуляри?Монахи, бо монастирі були центрами переписування книг, а для цього потрібна одна маленька деталь — бачити текст.Але дуже швидко знайшлися "духовно пильні" люди.— Якщо Бог дав тобі поганий зір — смирись.— Очкуляри — річ неприродна.— Через очі приходять спокуси.— І взагалі, Бог окулярів не створював.З'явилися навіть карикатури з дияволом в окулярах.Логіка, чесно кажучи, прекрасна.Тоді давайте послідовно:ложки Бог теж не створював, окуляри не створював,хірургічні інструменти не створював, автомобілі та телефони теж.Можна починати лікуватися виключно прикладанням подорожника і духовними роздумами.Але проблема тут не в окулярах.Проблема в старій людській звичці: не бачити — і називати це благочестям.Хоча Христос сказав зовсім інше:"Я прийшов, щоб незрячі бачили, а зрячі стали сліпі" (Ін. 9:39).Просто іноді людям дуже не подобається, коли хтось починає бачити. Тому не бійтеся відкривати очі.

Свято сорока Севастійських мучеників Нам варто чесно відповісти собі на просте питання: що саме ми сьогодні святкуємо?Чи ми святкуємо ув’язнення воїнів-християн?Чи їхні катування?Чи те, що вони годинами стояли у крижаній воді озера біля Севастії?Чи, можливо, те, що їх стратили, тіла спалили, а рештки кинули у воду?Якщо подивитися зовні — свято виходить дивне, навіть трохи страшне. Але Церква святкує не катування.Церква святкує перемогу життя.Ми згадуємо день, коли Бог переміг людей, бо насправді немає іншого переможця, окрім Бога.Саме тому Церква пам’ятає тисячі мучеників. Їх дні пам’яті — це не просто дні смерті. Це дні торжества Бога в людині. Великим постом, на великому повечір’ї, ми співаємо:"З нами Бог, розумійте народи і підкоряйтеся".Але, якщо ми правильно святкуємо пам’ять мучеників, то повинні правильно розуміти і ці слова.Бо сказати "З нами Бог" — це не привілей.Це відповідальність. Коли Йосип з Марією поневірялися світом, тікали від Ірода, не знаходили собі місця і терпіли осуд людей — чому їхнє життя було таким важким?Бо з ними був Бог.Коли Христос проповідував, а апостолам поруч із Ним інколи не було коли їсти, пити чи спати — чому?Бо з ними був Бог.Коли первомученик Стефан побачив відкрите небо і ангелів, а люди побили його камінням — чому?Бо з ним був Бог.Чому катували і стратили севастійських воїнів, а потім навіть хотіли знищити пам’ять про них?Бо з ними був Бог.Чому сьогодні намагаються знищити українців — вбити, стерти, поневолити?Бо з нами Бог.І все ж ми співаємо:"З нами Бог, розумійте народи і підкоряйтеся".Але сказати "З нами Бог" — означає взяти на себе величезну відповідальність.Це означає бути прикладом.Це означає стати перед Богом на колінаі здатися Йому, як здалися Богові севастійські мученики та тисячі інших святих.Бо коли ми закликаємо народи підкоритися — йдеться не про підкорення нам.Йдеться про підкорення Богові, а ми просто маємо бути прикладом для інших.  Адже немає іншого переможця,крім Нього.І сьогодні свято нам вчергове нагадує про можливість перемоги Бога в людському серці.

Святитель Григорій Палама мріяв зовсім не про те життя, яке в підсумку прожив.Його покликанням була тиша. Келія. Молитва. Споглядання Божественного світла.Він учив, що людина може пізнавати Бога через живу присутність Його енергій. Через цю благодать людина стає причасником Божественного життя. Саме для цього — молитва, ісихія, очищення серця.Але у Бога дуже тонке почуття гумору.Господь витягує Паламу з келії і ставить його єпископом у буремному місті. Місті, де вирує громадянський конфлікт, де політика, інтриги і ненависть.Потім — турецький полон, диспути з мусульманами, побиття.Суперечки з імператорами, в’язниця. Відлучення від Церкви (тричі), відновлення на кафедрі. Господь ніби говорить нам:Ось мій обраний сосуд — Григорій.Він правильно навчає про причастя людини до Божественного життя, але причастя Божественному — це не втеча від світу.Бо сам Христос сходить у темряву людського життя. Навіть у пекло, І приносить туди світло.Тому кожен, хто торкнувся Божої благодаті, не може сховати її в келії.Він має нести радість туди, де темрява, навіть якщо це боляче, навіть якщо за це ненавидять, ганьблять та вбивають.Можливо, саме тому сьогодні йде війна, бо світло завжди дратує темряву.На нас нападають не тому, що ми слабкі, а тому, що ми сяємо.Темрява завжди намагається погасити світло, але темрява ніколи не може перемогти світло.Щоби перемогти темряву, достатньо лише однієї свічки, що світиться несотворенним Божественним Світлом. І ці свічки - ми.З неділею святителя Григорія Палами, парафіяни! Його ж молитвами сяйте безперестанно!

Про богослів'яБільшість людей стикаються не з християнством — а з його карикатурою.Не з Православ’ям — а з псевдоправослав’ям, упакованим у московський сатанат.І роблять логічний висновок: "Якщо це віра — мені таке не треба".У нас усе намішано: трохи язичництва, трохи радянського страху, трохи імперської ідеології. Держави завжди використовували релігію для своїх цілей. “Помазаники”, “всяка влада від Бога” — зручно, коли треба утримати трон. Потім прийшли революціонери — і зробили свою “церкву”. Людям завжди потрібен культ.Але.Справжнє богослов’я — це не набір заборон і не інструкція, як перемагати в суперечках.Це сміливість ставити складні питання, це повага до науки, це вміння читати глибше, ніж вам переказали.Богослов’я вчить думати.Псевдобогослов’я вчить повторювати.І якщо піднятися від цього соромного псевдоправослав’я до справжнього богопізнання, раптом відкривається інший світ — без страхів, без маніпуляцій, без ідеологічної мішури.Проблема не в Богові.Проблема в тому, що нам часто показували тінь — і називали її світлом.

Ми все життя будуємо собі лабіринти.Не з каменю — із суєти.Не з цегли — з боргів.Не з міфу — з обов’язків, умовностей, чужих і власних очікувань.Кожен поворот — "треба". Кожен тупик — "потім розберуся". Кожна стіна — "так у всіх". Кожна перепона: "А що люди скажуть".І в якийсь момент розумієш: ти не живеш — ти орієнтуєшся.Мінотавр хоча б знав свій лабіринт, був у ньому господарем, а ми наліпили стільки тупиків, що самі в них заблукали.Робота.Статус.Образи.Постійне доведення своєї правоти.Безкінечне "я повинен" і "мені повинні".Наш лабіринт так захаращений, що виходу немає ні ліворуч, ні праворуч.Не допомагає бігти швидше, не допомагає бити головою в стіни, не допомагає шукати новий коридор.Вихід тільки вгору.Туди, де не стеля — а небо.Туди, де не схема — а світло.Туди, де не виправдання — а покаяння.Великий піст — це не про їжу - це про демонтаж. Про розбирання завалів.Про відмову від зайвих стін. Про сміливість перестати бути архітектором власної в’язниці.Хай Великий піст вам у поміч, парафіяни. Тим, Хто Тікає з Лабіринтів Вгору.

Неділя Торжества Православ’я.Прикрашени ікони. Хоругви. Правильні слова. Анафеми єресям минулого.Але де торжество?Немає сенсу перемагати іконоборців, якщо ми самі не втілюємо живий образ Христа.Коли цілуємо ікону, а ні Бога ні ближнього не можетмо пробачити.Коли урочисто співаємо "Символ віри", а не можемо витримати правду про себе.Коли галасуємо: “Православ’я!” "Українська церква!", а живемо так, ніби Воскресіння не сталося.Про яке ПЦУ може іти мова, якщо в мені Христос не воскрес?Торжество Православ’я — це не музейна перемога 843 року.Це коли Христос живе в тобі реально.Коли Дух Святий — не термін, а досвід.Коли покаяння — не слово з богослужіння, а розламане кам’яне серце.Бо можна бути правильним — і мертвим.Можна знати канони — і не знати Бога.Можна воювати за чистоту віри — і втратити чистоту душі.Торжество православ'я - це коли ми бачимо у собі дію благодаті.Торжество Православ’я — це не коли я довожу, що хтось не правий, що хтось помиляється. Не коли я співаю анафему єретикам.Торжество православ'я - це коли ми приймаємо Світло від Бога і сяємо невечірнім світлом.А в кому світла немає, тому просто нема чим торжествувати.

Не відрізай від повноти. Особливо якщо ума нема. Ориген вважав, що після воскресіння люди не матимуть статевих органів, бо розмноження більше не буде потрібне. Логіка проста: якщо функція зникає — значить, і орган зайвий.Православні отці відповіли геніально:"З’їзди до Гробу Господнього і подивися, чи щось залишилося там після Воскресіння Христа"Якщо Христос воскрес у повноті —  то й ми воскреснемо у повноті.Не урізані.Не “очищені” від матеріальності та статевих органів.Не спрощені до абстрактного духу. Повнота — це Божий стиль.А ми дуже часто, як той Ориген, коли чогось не розуміємо, починаємо відрізати зайве. Нам здається, що щось у Церкві — перебір. Піст? Можна ж м’якше. Причастя? Ну, це ж лише символ.Богослужіння? Досить і “в душі” вірувати.Важкі місця Євангелія? Ну це, мабуть, метафори. І крок за кроком ми зменшуємо, спрощуємо, оптимізуємо.Поки не лишається щось зручне — але неживе.Коли починаємо відкидати частини духовного життя, отримуємо не “оновлену версію”, а щось неповноцінне, неспроможне до життя, скалічене. Бо життя — це завжди цілісність. Перш ніж щось викреслити, варто зупинитися і запитати: чому це було збережене Церквою?Чому це пережило століття?Чому святі цим жили?Церква не з нас почалася.Ми не винаходимо її наново.Ми не редагуємо її під свій смак.Ми приєднуємося до її живої повноти.Вміння жити у повноті — це мудрість.Відчувати змістовність сенсів — це насиченість буття.Не відрізай від повноти, бо коли різати починаєш без розуміння — можна випадково відсікти саме життя.

Неділя сиропусна. Спомин вигнання Адама з раю.Адам не просто з’їв плід. Він спробував усунути Бога зі свого життя, бо Бог почав заважати.Світло стало надто яскравим.Присутність — надто близькою, І око душі затьмарилось.Тоді народжується перший рух пекла:сховатися, відвернутися, сказати: "Я сам".Пекло — це відстань між людиною і Богом, І Адам починає тікати саме туди — в автономію, у темряву, в страх.Він соромиться, він боїться Світла, він уже не може стояти в присутності Любові.Так, потім приходить усвідомлення.Але ворота його пекла вже заколочені зсередини.Нащадки Адама довершили справу прабатька. Те, що було духовним відкиненням, стало історичною подією — ми Бога вбили. Ми Його розіп’яли.І тут — парадокс благодаті.Бо Бог, Якого намагалися усунути,не відступає.Він сходить у глибини пекла — і ламає його засуви. Руйнує двері, які ми так старанно зачиняли. Простягає руки до тих, хто Його відкинув.Сиропусна неділя нагадує:історія вигнання — це не тільки про Адама. Це про нас.Євангеліє цього дня (Мф. 6:14–21) говорить: якщо не прощаєте — не будете прощені.Де скарб ваш — там буде і серце ваше.Прощення — це злам пекельних воріт.Піст — це повернення серця.Скарб — це не наша правота, не наша образа, не наші заслуги.Скарб — це Бог.Великий піст — це час чесності.Час визнати: так, у мені живе той самий рух, що в Адамі.Рух, який хоче жити без Бога.Рух, який боїться Світла.Але це також час прийняти дар.Божу милість.Божу радість.Божу простягнуту руку.Ми не можемо самі відчинити рай.Але можемо перестати тікати.І тоді Світло, яке здавалося нестерпним,знову стане нашим домом.