Ми все життя будуємо собі лабіринти. Не з каменю — із суєти. Не з цегли — з боргів. Не з міфу — з обов’язків, умовностей, чужих і власних очікувань. Кожен поворот — "треба". Кожен тупик — "потім розберуся". Кожна стіна — "так у всіх". Кожна перепона: "А що люди скажуть". І в якийсь момент розумієш: ти не живеш — ти орієнтуєшся. Мінотавр хоча б знав свій лабіринт, був у ньому господарем, а ми наліпили стільки тупиків, що самі в них заблукали. Робота. Статус. Образи. Постійне доведення своєї правоти. Безкінечне "я повинен" і "мені повинні". Наш лабіринт так захаращений, що виходу немає ні ліворуч, ні праворуч. Не допомагає бігти швидше, не допомагає бити головою в стіни, не допомагає шукати новий коридор. Вихід тільки вгору. Туди, де не стеля — а небо. Туди, де не схема — а світло. Туди, де не виправдання — а покаяння. Великий піст — це не про їжу - це про демонтаж. Про розбирання завалів. Про відмову від зайвих стін. Про сміливість перестати бути архітектором власної в’язниці. Хай Великий піст вам у поміч, парафіяни. Тим, Хто Тікає з Лабіринтів Вгору.