Статистика telegram каналу - @osvitnia_kryivka

Карпенко-Карому було 39, Софії Дитківській – 23. Вони познайомилися у жовтні 1883 року, ще не знаючи, що з того буде. Тоді нова театральна трупа, створена Старицьким та Лисенком й доповнена великим хором, у якому співала Софія, гастролювала у Єлисаветграді. Там до неї приєднався місцевий драматург Іван Тобілевич, що узяв собі сценічний псевдонім Карпенко-Карий.
Нещодавно він став вдівцем з чотирма малими дітьми на руках й водночас втратив посаду столоначальника Єлисаветградського повітового поліцейського управління через «неблагонадійність».
«Сірі, розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись на того, з ким Іван розмовляв. Густе, русяве волосся було зачесане на боковий проділ. На скронях уже почала пробиватися сивина і такі ж сиві ниточки виблискували у його зачісці. Він виглядав трохи втомленим і зажуреним… Йому, певно, все ще чуються погребні дзвони, думала я, поглядаючи на його самотню постать», – так описує Софія свої перші враження.
Спілкуючись, вони ставали все цікавішими одне для одного. Тобілевич любив поговорити з хористкою, і все більше їй подобався: зароблені гроші не тринькав, сам зводив нову простору хату для родини, піклувався про дітей. Отак вона й закохалася.
Але… Тобілевич поховав дружину й не збирався більше під вінець. Знаки уваги Софії він ігнорував.
А коли вона підійшла до нього й несподівано (може, й для себе) освідчилася в коханні, глянув і сказав: «Ти молода, тобі треба йти у життя, я ж своє життя вже віджив». Тож Софія отримала відмову. Однак не здалася… І завдяки своїй наполегливості, своїм почуттям таки стала дружиною корифея.
15 вересня 1907 року його не стало. А могло не стати значно раніше – якби не вірна Софія, його друга дружина, друге дихання його життя.
Її історію, історію їхніх стосунків читайте у нашій статті за посиланням:
https://ukrainky.com.ua/beregynya-z-harakterom-sofiya-tobilevych/
На фото: Софія за кілька років до того, як стати Тобілевич.

1 вересня виповнюється 87 років Миколі Сядристому - видатному українському майстру мікромініатюри, народному художнику України, історрику, письменнику, абсолютному чемпіону України з підводного спорту.
Його творчість затвердила появу нового слова "мікромініатюра". Зі своїми роботами Микола Сядристий об'їхав усі континенти.
Народився в селянській родині на Харківщині. З дитинства перейняв від тата захоплення майструванням, технікою. Навчався в Харківському художньому училищі і Харківському сільськогосподасрському інституті.
Працював агрономом на Закарпатті, інженером в Інституті надтвердих матеріалів.
Створенням мікромініатюр займається понад 50 років. Всі мініатюри виконує лише вручну, за своєю неповторною для кожної роботи технологією. Першу свою мікромініатюру створив у 1959 р. - "Підкована блоха".
Художні і технічні мікромініатюри Миколи Сядристого розширюють уявлення про людські можливості.
Протягом багатьох десятиліть Микола Сядристий займався вивченням історичних витоків людиноненависницьких тоталітарнихполітичних доктрин (нацизму, фашизму, комунізму).
"Якщо чесно, то виготовлення мікромініатюр у моєму житті займало порівняно небагато часу. Свої зусилля переважно спрямовував і зараз спрямовую на вивчення нашої драматичної історії - історії тоталітарних режимів. Займаюся цим уже понад п’ятдесят років…", - Микола Сядристий.
Він є атором книги "Комуно-мраксизм - пастка диявола для рабів", над якою працював 30 років:і про яку сказав в одному з інтерв'ю: "Вважаю її головною пошуково-аналітичною роботою свого життя. У XX столітті марксистські режими знищили 100 мільйонів людей, а фашистські - 50. Хоч вожді цих держав і були конкурентами у боротьбі за світове панування, але всі вони, без винятку, вважали себе учнями і наступниками Маркса.".
Кожну роботу Майстра на виставках ілюструють уривки віршів Миколи Сядристого.

27 серпня 1856 р. народився Іван Франко – український письменник, драматург, перекладач.
Шкільні методисти все зробили, щоб відбити бажання у юнацтва читати і розуміти цю потрясну людину.
Кілька цікавих фактів про Івана Яковича.
1. Відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо). Щороку видавав по 5-6 книжок.
2. Став першим професійним українським письменником, який заробляв на життя літературною працею.
3. У гімназії сидів на останній парті, але міг майже дослівно переказати розповіді вчителів на заняттях. У п’ятому класі під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі.
4. У гімназійні роки, залишившись без батьків, заробляв на життя репетиторством. Із тих коштів зібрав величезну на той час бібліотеку – понад 500 томів.
5. Чотири рази його ув’язнювала австрійська влада (у 1877, 1880, 1889 і 1892 рр.).
6. Володів 14 мовами. Поет, прозаїк, фольклорист, перекладач, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч. Сучасники називали його “академією в одній особі”.
7. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов.
Перекладав також на німецьку українські народні пісні, допомагав Михайлу Грушевському з німецьким перекладом “Історії України-Русі”.
8. Співзасновник першої української політичної партії – Русько-Українська радикальна партія – та перший її голова, автор програми.
9. Закликав населення Галичини називати себе українцями, а не русинами. ” Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціяльних кордонів…”, – писав він у листі до молоді в 1905-му.
10. Одним із перших спрогнозував крах ідеології марксизму, а соціалістичну державу назвав тюрмою: “Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”.
11. Радянський режим називав його атеїстом. А він залишався глибоко віруючою людиною. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андрієм Шептицьким.
12. Його переклад біблійної “Книги Буття” досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.
13. Ледь не запізнився на власне весілля з Ольгою Хоружинською. У кабінеті батька нареченої знайшов стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.
14. Останні сім років писав лівою рукою, бо права була па¬ралізована. Систематизувати та упорядковувати матеріали йому допомагав син Андрій. Двоє синів Івана Франка (Петро і Тарас) вступили до складу легіону Українських січових стрільців.
15. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го на чужих руках – сини були у війську, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній сорочці, в “позиченій” ямі на шість домовин..
В окремій могилі перепоховали Івана Франка через 10 ро¬ків.
Андрей Булах

Де б не була я, у яких світах,
Завжди сюди із трепетом вертаю,
Як навесні додому лине птах,
Так лину я до батьківського краю.
Тут зачерпну криничної води
І притулюсь до гілочки калини,
Ніде, як тут не гомонять сади,
Пташиним переспівом солов'їно.
Тут на святково прибранім столі
Духмяно пахне хліб на рушникові,
Вклонюся вдячно я святій землі,
У щирій пісні, у батьківській мові.
Від матері до доньки крізь роки,
Через віки від батька і до сина,
Мов заповіт із божої руки
Неси у світ любов, моя родино!
Українська родина - душі берегиня,
Мов квітучий розмай, материнське тепло.
Українська родина - народу святиня,
Не міліє нехай це живе джерело.
© Алла Бінцаровська

Дівчина, якій Івасюк присвятив пісню "Червона рута", одногрупниця Марія Соколовська
Серед колишніх студентів-медиків є лише одна людина, з якою Івасюк був у найбільш теплих стосунках. Це його одногрупниця Марія Соколовська-Марчук. На курсі майже усі знали, що Володя був у неї закоханий і що «Червона рута» присвячена саме їй. Нині Марія Іванівна працює у Чернівцях лікарем. Фотографії Володі — у її квартирі на видному місці, у шухляді — майже усі газетні статті про Івасюка…
* * *
Володя підійшов до мене вже у перший день навчання у медінституті: «Ти граєш на скрипці? Значить, будеш грати в ансамблі». Ми були разом з ним увесь час: вдень — заняття, ввечері — репетиції камерного оркестру і оркестрової групи інститутського ансамблю пісні і танцю. Любов до музики і медицини єднала нас. Молодість сама по собі прекрасна, але незрівнянна ні з чим, коли поруч з тобою людина, яка тебе розуміє і підтримує у всьому, зачаровує тебе своєю красою і розумом, дарує тобі ніжну гру чарівної скрипки і свої перші пісні. Я завжди старалася йому допомагати, ми разом здавали сесію, святкували дні народження та весілля своїх однокурсників. Коли збиралися на репетиції, Володя завжди підходив до мене і цілував у щоку. Дуже часто приносив мені пиріжки, які випікала няня Міля. А називав мене лише Марічка або Муся.
Уже пізніше мені розповідали, що Володя був у мене закоханий. Але сам він ніколи не зізнавався мені. Напевно, йому легше було про все сказати у піснях… А які почуття були у нього у студентські роки — не важко здогадатися, адже свої найкращі твори він написав саме під час навчання у медінституті. Якось будучи вже наприкінці 80-их у Львові, я купила там книжку Володимира Івасюка «Моя пісня», в якій була надрукована «Елегія для Марії». І лише тоді, прочитавши, я зрозуміла глибину його почуття до мене:
Мадонні незнаній
Віками лунали
Органні хорали
В густі небеса.
А я тебе знаю,
Тебе я кохаю,
Люба Маріє!
Ще будучи студенткою, я вийшла заміж за викладача. Володя надіслав тоді вітальну телеграму зі Львова. Мене часто запитують, чому ми не одружилися з Івасюком. Мабуть, не доля… Але свого старшого сина, який теж працює лікарем, назвала на честь Володі. Коли Івасюк помер, я одна з його однокурсників була на похороні. З того часу Володя часто мені сниться: він стоїть на горі у своєму синьому костюмі, а я йду до нього. А якось він привидівся мені на вулиці… Пам’ять про Івасюка — свята для мене: його фотографії, автографи, листівки…

«Не помилимося, коли ствердимо, що саме Євгенові Гребінці судилося відіграти почесну роль баби-повитухи великої української літератури». (Омелян Пріцак).
2 лютого 1812 року в родинному маєтку Убєжище (тепер – село Мар’янівка) на Полтавщині народився Євген Гребінка – поет, прозаїк, видавець та один із «винуватців» викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.
Його неня із козацького роду Чайковських. Хрещеним батьком Євгена став батьків побратим Василь Маркович. Від мами Надії та столітнього діда-баштанника чув Євген, про своїх пращурів, які «жили і вмирали на конях», та і татко – гусарський штаб-ротмістр, воював із турками, з французами. У Ніжинському ліцеї вчився Євген разом із Миколою Гоголем, Нестором Кукольником, Аполлоном Мокрицьким; вони захоплювалися історією, літературою. Саме тоді Євген переклав Пушкінську «Полтаву» українською. Коли випускники розлучалися, друг Гребінки Олександр Афанасьєв-Чужбинський подарував йому пісню «Скажи мені правду, мій милий козаче».
Поет, художник мріяв про карєру військового, але зняв із себе офіцерські погони, щоб не йти придушувати польське повстання.
Так молодий відставник опинився в Петербурзі, де викладав літературу у військових школах. «Думал я дорогою: що я там робитиму між москалями? А вышло противное: Петербург есть колония образованных малороссиян». Веселий, дотепний і доброзичливий Гребінка став хазяїном найпрестижнішого літературного салону російської столиці. Його вечори відвідували Алябєв, Володимир Даль, Іван Тургенєв. Панаєв писав: «Гребинка слыл самым гостеприимным из литераторов того времени». Євген Павлович збирав коло себе українські таланти. В той час Сошенко познайомив Гребінку з Тарасом Шевченком. Саме в бібліотеці Гребінки Шевченко мав «університети» з історії України. Гребінка познайомив Шевченка зі своїм «однокашником» українським поміщиком Мартосом, якому забаглося мати свій акварельний портрет. А під час сеансів Мартос побачив рукопис поезій молодого художника й оплатив у 1840 році видання «Кобзаря» Шевченка. А з цензурним комітетом про дозвіл домовився Гребінка та власноруч подав рукопис Т. Шевченка.
У Петербурзі Гребінка видавав альманах «Ластівка», в якому були твори українською, в тому числі твори Шевченка «Причинна», «Думка», «На вічну пам’ять Котляревському» і розділ із поеми «Гайдамаки».
Гребінка – автор 46 романів, поезій, романсу «Очі чорние».
У 1843 році у Зеленій Рудці Євген Гребінка закохався у Машеньку Растенберг і попросив у Василя Растенберга руки його онуки, але отримав відкоша. Ну, не зовсім відмову, а згоду тільки через рік. Машенька ж присяглася, що вона чекатиме. Яків де Бальмен, Тарас Шевченко та Євген Гребінка поверталися до Петербурга через Київ. Зупинилися на ніч в «Зеленому готелі» на вулиці Московській. Зайшли в ресторан і при побратимах Гребінка написав свої безсмертні «Очі чорні». Він сам їх тут і заспівав, під музику вальсу Флоріана Германа, мелодію якої награвав на гітарі Яків. Тарас навіть просльозився від тієї пісні. Так у Києві народився «старовинний російський циганський романс», написаний козацьким нащадком на музику уродженця Німеччини в обробці С. Герделя.
17 січня 1843 року вірш «Черные очи» було опубліковано в «Літературній газеті».
30 червня 1844 Євген і Маша повінчалися. Цю пару добирали на небесах! Згодом Гребінка запросив Плетньова стати хрещеним батьком донечки Надії.
17 травня 1847 Євген Гребінка особисто відкрив у маєтку дружини приходське училище для селянських дітей (на відкриття він витратив гонорари від публікацій).
У 1841 він заразився туберкульозом і в сирому петербурзькому кліматі постійно хворів. У кінці листопада трапилася неприємність з викладачем кадетського корпусу Кореневим. Гребінка помчав до начальства виручати знайомого. На жаль, начальство було непохитним. Ображений і замерзлий при переїзді у відкритій колясці через Неву, Євгеній Павлович звалився в пропасниці і вже не встав. З (15) грудня 36-річний поет помер. Він просив поховати себе на Україні, як писав колись у пісні «Козак на чужині».
@ГАННА ЧЕРКАСЬКА

Їхнє життя у Закарпатті можна назвати подвижницьким. Анна у спогадах «Одіссея мого життя» описує, з якими труднощами стикнулися. У селі Довге, де вони жили, люди більше довіряли знахарям, аніж лікарям, не щепили дітей, ті часто хворіли й помирали від інфекцій. Петро працював і вдень, і вночі. Анна допомагала чоловікові, хоча це й було непросто.
Коли у 1938-1939 роках формувалася Закарпатська Україна під проводом Волошина, Петрові пропонували очолити одне із міністерств, але він відмовився. А далі були події 1939 року, коли за одну ніч їх заарештували за просвітницьку діяльність. Жінку відпустили, а Петра відправили у концтабір Нерадьґаза.
Після цього Анна ж змушена була виїхати до Відня. Пізніше туди прибув потяг з полоненими, серед яких був і Петро. Подружжя осіло у Відні, потім перебралося до Зальцбурґа. Та у 1945 році Петра арештувала вже совєтська влада нібито за співпрацю з нацистами. Його дружина навіть Сталінові писала, щоб чоловіка звільнили. Й лише на хвилі святкування ювілею Івана Франка у 1946-му Петра відпустили. Та після тортур, з підірваним здоров’ям прожив він лише два роки. Після смерти чоловіка Анна з синами еміґрувала до Канади.
Там продовжувала працювати в шпиталях, брала активну участь в суспільно-культурному житті української еміґрантської спільноти: виступала на конференціях, публікувалась у діяспорних виданнях. Для совєтів вона була затятою націоналісткою. На столітній ювілей Івана Франка у 1956 році в Україну спецслужби її не пустили. Того ж року у Торонто видано книгу «Іван Франко і його родина. Спомини», де поет постає як «живий чоловік»: ніжний і суворий, радісний і сумний, безжурний і заклопотаний, здоровий і хворий, у дні звершень і сумнівів, на вістрі перемог й на дні поразок.
Анна тужила за Україною. Вона змогла здійснити свою давню мрію навесні 1967-го, побувала у Києві, Каневі, Херсоні, Харкові, Одесі, Львові і ще багатьох містах. З трепетом ступила й на поріг рідної хати, що була вже музеєм. У листопаді 1971 року відвідала Україну вдруге. Приїхала попрощатися з хворим братом Тарасом, наймолодшого Петра, замордували більшовики ще під час Другої світової. Привезла для музею ще кілька цінних експонатів. Як могла, підтримувала наших дисидентів, надсилала посилки Іванові Світличному і його дружині Надії, родині брата Петра.
Анна писала у листі до Марії Кіх, тодішньої директорки музею Франка, щоб після смерти її прах поховали поруч із могилою матері в Україні. Але ця її мрія так і не здійснилася…
© Ангеліна Андрійчук
via Lesya Porutska-Sakovych
https://slovopravdy.com.ua/malovidoma-donka-vidomogo-pysmennyka
#УД_Анна_Франко #УД_Іван_Франко #УД_15_серпня

80 років тому:
11.08.1944 – в бою з регулярними частинами Червоної армії загинув Василь Николяк-«Клен; Морський», Дрогобицький обласний провідник ОУН, командир сотні УПА. Вважається, що навчався у Дрогобицькій гімназії (документальних підтверджень немає), вищу юридичну освіту здобув в університетах Австрії та Чехії. Від початку 1930-х замешкав у Львові, член ОУН (перша половина 1930-х). У 1935 Самбірським окружним судом засуджений на 5 років ув’язнення, на волю вийшов з початком Другої світової війни у 1939. На початку липня 1941 у складі ІІІ похідної групи прибув у Дрогобич для відновлення діяльности Дрогобицького обласного проводу ОУН та формування української адміністрації в місті й околицях. Повітовий провідник ОУН Дрогобиччини, організаційний референт, відтак референт пропаганди Дрогобицького обласного проводу, заступник обласного провідника А. Шукатка-«Шрама». Один з організаторів народних віч проголошення Акту відновлення Української Держави в Дрогобичі (6.07.1941 за участи понад 20 тисяч людей) та Стрию (20.07.1941, понад 20 тисяч учасників). 15.09.1941 ґестапо заарештувало більшість членів Дрогобицького обласного проводу ОУН, В. Николяк уник арешту та разом з нареченою Мирославою Сисак перебував на нелегальному становищі в Стрию. У 1942 коротко провідник Дрогобицького обласного проводу ОУН. У 1944 командир новоствореної сотні УПА чисельністю 50-60 стрільців, яка дислокувалась у північній гірській частині Дрогобиччини. Наречена Мирослава Сисак очолила санітарний відділ сотні (07.1944). Ймовірно у с. Недільна Старосамбірського району взяв шлюб з Мирославою. З наближенням фронту на початку серпня 1944 на чолі сотні вирушив зі с. Недільна в напрямку Турки. Дорогою сотня потрапила в оточення передових частин Червоної армії. В нерівному бою полягли майже всі стрільці сотні разом з командиром В. Николяком. Поранену Мирославу батьки забрали на лікування до Стрия. Народився на хуторі Бійнич с. Нижні Гаї, нині с. Гаї Бійничі на Львівщині 1912.

пливе).
Прапор (триколор) — це плагіат перевернутого прапору Нідерландів, який став державним прапором Російської iмперії з квітня 1883 року. Сучасний гімн РФ — це змінений гімн колишнього СРСР. Польський експрезидент Олександр Кваснєвський iз приводу російського гімну говорив: «Давайте завжди пам’ятати, що в Росії слова можуть бути різні, але музика — одна».
‼️😏Свого часу ідеолог комунізму Карл Маркс зазначив: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, проте — нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше. Але забувають одне, про що твердять світові літописи середньовіччя: (Суздальці напали на Русь), (Московське князівство Золотої Орди воювало проти Королівства Русі- московські князі проти королів Русі), (Московські царі воювали проти князів Русі і так було аж до початку XIX століття). Проте московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. Саму назву Русь узурповано московитами. Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси. Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства».
Російське народне прислів’я говорить: «Русь и Россия — это такая же аналогия, как море и морская свинка». Відомий чеський письменник Карел Чапек писав: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім все слов’янське називати російським».
В українців все по інакшому у 83% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську яка і є (скіфсько-сарматською слов'янською хромосомою)..

37 років Україна живе без Івана...
“Світ мене ловив, але не спіймав”...
3 серпня 1987 року, на 47-му році життя, відійшов у вічність наш неповторний, геніальний Іван Миколайчук...
Світла і добра пам'ять...
Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Доля послала йому 34 ролі у фільмах, більшість із яких увійшли до золотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшли, що пропустив їх через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними барвами.
«Я не знаю більш національного, більш народного генія», - захоплено відгукувався про нього Сергій Параджанов. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не надали, Шевченківську премію він отримав посмертно, бо в УРСР носив тавро "неблагонадійного".
Іван про Івана. Гаврилюк про Миколайчука: "Іван був заслуженим артистом України, а “доступ” на престижне Байкове мають лише народні. Чотири дні (?!) штурмували владу, щоб поховати Івана там. Його не поховали на престижній алеї героїв України, де туляться пліч–о–пліч партійні і радянські керівники, більшовики і демократи. Та поруч з багатьма із них він би й не хотів лежати. Іван там “сяє своєю відсутністю”.
Нині Миколайчук спокійно спочиває на окраїні Байкового, за сорок кроків від могили свого побратима Леоніда Бикова. Пам’ятник у цікавому скульптурному вирішенні, стилізований під хрест, із зображенням Івана Миколайчука з ягнятком в руках, знайде не кожен перехожий. Зі зворотного боку надгробку напис зі словами народної пісні:
Ой устань, козаче,
Устань, молоденький.
По діброві ходить–блудить
Твій кінь вороненький.
Нехай собі ходить,
Нехай собі блудить,
Прийде тая годинонька,
Що він мене збудить.
У кожного своя доля. І хто знає, чи мені поталанило більше. Іван Миколайчук пішов. Леонід Биков і Борислав Брондуков також. Вони все переживали в собі, не могли когось послати, вдарити. Але це десь мало вийти! Емоції у них не виходили, серце не витримувало. Мене ж не можна ображати. Я даю здачі. Була ж така ясновидиця Михальда, яка говорила, що прийде такий час, коли живі будуть заздрити мертвим. Він давно настав.
Я вже тепер перестав поважати багатьох людей. Нині не один відробляє президентські нагороди–цяцьки. Їм непогано платять за це. Але як вони далі зможуть говорити, що люблять Україну, принаймні при мені? Мені соромно і боляче за своїх “друзів”.
Тепер можна купити все: звання професора, генерала, академіка. Це все дуже смішно. Ти ж із собою цього у могилу не забереш. І як справедливо казала геніальна Фаїна Раневська — усе це похоронні приналежності. А як можна продати свої принципи, свою душу? Але такий вже українець. Мені боляче, що вони такі примітивні й недалекі люди. Юне покоління нічого іншого не бачить і думає, що це ідеал. Якщо там, зверху, такі дурні, чому ж я не можу також керувати? Тому треба бути тупим, дурним, у фуфайці й обов’язково смердіти.
Краще б цих спогадів не було, краще б не було про нього стільки фільмів і книг, а був сьогодні з нами сам Іван. Щоб людину знищити, її треба не помічати. А таким, як Іван, достатньо було б лише слова “дякую”. Він завжди любив повторювати: “Малий (так називав мене), серце розумного у сумному домі, а дурного — у веселому домі”.
Час від часу цитував геніального Григорія Сковороду: “Світ мене ловив, але не спіймав”.