Повідомлення telegram каналу - @osvitnia_kryivka

37 років Україна живе без Івана...
“Світ мене ловив, але не спіймав”...
3 серпня 1987 року, на 47-му році життя, відійшов у вічність наш неповторний, геніальний Іван Миколайчук...
Світла і добра пам'ять...
Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Доля послала йому 34 ролі у фільмах, більшість із яких увійшли до золотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшли, що пропустив їх через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними барвами.
«Я не знаю більш національного, більш народного генія», - захоплено відгукувався про нього Сергій Параджанов. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не надали, Шевченківську премію він отримав посмертно, бо в УРСР носив тавро "неблагонадійного".
Іван про Івана. Гаврилюк про Миколайчука: "Іван був заслуженим артистом України, а “доступ” на престижне Байкове мають лише народні. Чотири дні (?!) штурмували владу, щоб поховати Івана там. Його не поховали на престижній алеї героїв України, де туляться пліч–о–пліч партійні і радянські керівники, більшовики і демократи. Та поруч з багатьма із них він би й не хотів лежати. Іван там “сяє своєю відсутністю”.
Нині Миколайчук спокійно спочиває на окраїні Байкового, за сорок кроків від могили свого побратима Леоніда Бикова. Пам’ятник у цікавому скульптурному вирішенні, стилізований під хрест, із зображенням Івана Миколайчука з ягнятком в руках, знайде не кожен перехожий. Зі зворотного боку надгробку напис зі словами народної пісні:
Ой устань, козаче,
Устань, молоденький.
По діброві ходить–блудить
Твій кінь вороненький.
Нехай собі ходить,
Нехай собі блудить,
Прийде тая годинонька,
Що він мене збудить.
У кожного своя доля. І хто знає, чи мені поталанило більше. Іван Миколайчук пішов. Леонід Биков і Борислав Брондуков також. Вони все переживали в собі, не могли когось послати, вдарити. Але це десь мало вийти! Емоції у них не виходили, серце не витримувало. Мене ж не можна ображати. Я даю здачі. Була ж така ясновидиця Михальда, яка говорила, що прийде такий час, коли живі будуть заздрити мертвим. Він давно настав.
Я вже тепер перестав поважати багатьох людей. Нині не один відробляє президентські нагороди–цяцьки. Їм непогано платять за це. Але як вони далі зможуть говорити, що люблять Україну, принаймні при мені? Мені соромно і боляче за своїх “друзів”.
Тепер можна купити все: звання професора, генерала, академіка. Це все дуже смішно. Ти ж із собою цього у могилу не забереш. І як справедливо казала геніальна Фаїна Раневська — усе це похоронні приналежності. А як можна продати свої принципи, свою душу? Але такий вже українець. Мені боляче, що вони такі примітивні й недалекі люди. Юне покоління нічого іншого не бачить і думає, що це ідеал. Якщо там, зверху, такі дурні, чому ж я не можу також керувати? Тому треба бути тупим, дурним, у фуфайці й обов’язково смердіти.
Краще б цих спогадів не було, краще б не було про нього стільки фільмів і книг, а був сьогодні з нами сам Іван. Щоб людину знищити, її треба не помічати. А таким, як Іван, достатньо було б лише слова “дякую”. Він завжди любив повторювати: “Малий (так називав мене), серце розумного у сумному домі, а дурного — у веселому домі”.
Час від часу цитував геніального Григорія Сковороду: “Світ мене ловив, але не спіймав”.