Статистика telegram каналу - @osvitnia_kryivka

12 грудня 1900 року відійшов у Вічність Олександр Кониський - український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч, автор слів «духовного гімну України» «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».
Олександра Кониського історики вважають одним з провідних діячів українського національно-визвольного руху другої половини 19 століття. Він перший на той час серед української інтелігенції заявив, що українцям варто відкинути російську культуру та концентруватись на творенні власної.
Російська імперія звинуватила Кониського у поширенні "малоросійської пропаганди". У 1863 році його без слідства і суду заслали до Вологди. Після кількох років заслання Кониський був одним засновників Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ), яке розвивало українську літературу на Галичині.
Для потреб Всеукраїнської спільної організації він заснував у Києві видавництво «Вік», що, проіснувавши 15 років, опублікувало понад 100 книжок українською мовою.
Кониський був один із фундаторів Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатор перетворення його у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (без права комерційної діяльності).
Кониський — автор першої ґрунтовної біографії поета Шевченка (у 2 томах), яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (тт. I—II, Львів, 1898—1901). Цю працю високо оцінили І. Франко, А. Кримський. Створення гімну «Молитва за Україну», покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Т. Шевченка.
Олександра Кониського називають першим українським самостійником, адже він виступав за ідею Самостійної України.
Молитва за Україну
Редакція О. А. Кошиця
Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

12 грудня ми згадуємо людину, чия діяльність стала невід'ємною частиною історії українського кіно – Леоніда Бикова.
Його творчість була просякнута любов’ю до України, а його герої – живим відображенням справжніх людських цінностей: відданості, щирості та сміливості.
Народившись у селі Знаменське Донецької області, Леонід провів дитинство у робітничому середовищі, що навчило його цінувати простих людей.
Ще змалечку він виявляв неабиякий талант – ставив вистави, читав гумористичні історії Чехова, що збирали сміх і оплески навіть у строгого батька.
Але його дитяча мрія була пов’язана не зі сценою, а з небом – він прагнув стати льотчиком.
Війна зруйнувала його плани, але не зламала.
Попри численні спроби потрапити на фронт чи до льотного училища, доля все ж привела його до театру, а згодом – у кіно.
Його «Гамлет» на вступних іспитах викликав у комісії сміх, але пізніше він довів, що зможе стати унікальним голосом українського кіно.
Леонід Биков завжди підкреслював своє українське коріння.
Його герої співали українські пісні, дотримувалися національних традицій і показували любов до рідної землі.
Актор мав мрію – зняти фільм «У бій ідуть лише «старі» у кольорі, щоб показати всю красу українського пейзажу.
Та навіть у чорно-білому виконанні цей шедевр випромінює тепло і любов до Батьківщини.
«Мій батько хотів показати, яка красива наша Україна», – згадувала донька Мар’яна.
І це йому вдалося – кожен кадр фільму наповнений глибоким символізмом і гордістю за рідну землю.
Биков ніколи не кричав на своїх колег і акторів, вважаючи це проявом неповаги.
Він був людиною, яка вміла створювати довіру та теплоту в роботі, а також не боявся ставити на перше місце людяність.
Його рішення відмовитися від нагороди на фестивалі в Баку, аби підтримати Василя Шукшина, говорить про те, що для нього творчість була насамперед засобом розповісти правду, а не засобом здобути славу.
Творчість Бикова – це пам’ять про те, ким ми є як народ.
Його герої – це звичайні люди з великим серцем, які готові до самопожертви заради інших.
Його фільми – це нагадування про те, що навіть у найважчі часи залишається місце для людяності, гумору і любові до життя.
Цей актор і режисер уособлював дух України, який він так вірно ніс у своєму мистецтві.
І хоча життя Бикова обірвалося трагічно, його творчість досі надихає, зворушує і нагадує про важливість збереження власної культури та любові до рідної землі.

Сьогодні виповнюється 161 рік з дня народження видатного українського письменника, мовознавця – Бориса Грінченка.
Найвідомішим його твором став «Словарь української мови». Правопис цього Словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Робота над чотиритомником була непростою через організаційні питання, непевність із фінансами, конфлікти всередині колективу авторів. Лише коли дедлайни почали тривожити всіх причетних до цього видання, Борису Грінченку таки дозволили докласти руку до редагування.
Але він зробив значно більше: додав тисячі слів до запланованих на початку проекту 52 тисяч. У 1907-1909 роках славнозвісний словник обсягом 68 тисяч слів був таки надрукований.
- Кожна нація має свою мову, звичаї, історію, культуру і взагалі свій світогляд, одним словом, власне психічне я. Значить, ми, яко космофіли, що любимо усіх людей і бажаємо всій людськості однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає від нас моральне почуття наше», – так було написано у програмному документі «Profession de foi молодих українців», який розповсюдило Братство тарасівців.
Цю таємну організацію символічно створили на могилі Шевченка, де зібралися Борис Грінченко, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський, Іван Липа та інші інтелігенти з ідеалами.
Вірш Грінченка «Землякам, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини співати гімн «Ще не вмерла Україна» (1898), схоже, залишиться актуальним ще довго:
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерті!
Не хваліться, що жива ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава!
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Вас на світ рабами…

12 листопада виповнилося б 88 років Миколі Сингаївському - відомому українському поету, перекладачу, публіцисту, автору слів славнозвісних "Чорнобривців", лавреату чисельних літературних премій (1936-2013).
Ще студентом Микола Сингаївський вперше потрапив до Франції. У Парижі він побачив величезну клумбу з різними квітами, осадженими чорнобривцями. Це справило на нього величезне враження - це ж були квіти його рідної землі. Саме там, у Франції, і були написані перші рядки славнозвісних "Чорнобривців". Натоді він дружив з композитором Володимиром Верменичем, з яким вони пізніше створили кілька пісень. Микола Сингаївський, повернувшись з Франції і розповів про свій задум пісні про матір і чорнобривці композитору. А у нього вже була мелодія. Так з'явилися невмирущі "Чорнобривці". То був 1957 рік.
Пісня вперше прозвучала в шістдесятому році. Це сталося в Київській філармонії на творчому вечорі видатного співака Костянтина Огнєвого. Співак згадував, як прозвучала пісня в Канаді: "Літня естрада. Сила-силенна народу. І починаю я співати про чорнобривці. На другому куплеті дивлюсь, із задніх лавиць піднімаються люди і виходять, просто-таки вибігають. Мені аж холод по серцю війнув. Однак за кілька хвилин всі ті люди повертаються і несуть оберемками квіти, чорнобривці. І поки я доспівав, то вся сцена була в тих чорнобривцях.".
Багато мелодій, написаних композиторами на вірші Миколи Сингаївського, знайшли дорогу до сердець слухачів.
У 2013 р. було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Миколи Сингаївського.
Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір стареньку,
Бачу руки твої, моя мамо,
Твою ласку я чую, рідненька.

14 жовтня виповнився б 81 рік Раїсі Кириченко - берегині української пісні, співачці, педагогині, народній артистці України, лавреатці Шевченківської премії, Герою України (1943-2005).
Її називали берегинею української пісні. У її репертуарі не було другорядних пісень. Усі пісні ставали популярними і входили мало не до кожної домівки.
"Не співай пісні, які ні про що. Вибирай ті, що западають в людську душу!..", - говорила Раїса Кириченко.
Вона народилася на Полтавщині. Працюючи в колгоспі, співала в сільському хорі, пізніше - в хорі Кременчуцького автозаводу.
Не отримавши спеціальної музичної освіти (закінчила Харківський інститут мистецтв лише наприкінці 1980 рр.), співала в ансамблі Полтавської філармонії, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком, Співала у Житомирському ансамблі "Льонок", у Черкаському народному хорі, а в 1987 р. Раїса Кириченко повертається до Полтави. З 1994 р. працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища, в 2000 р. переїхала до Києва.
У співачки були мільйони шанувальників в Україні й за її межами. Українська пісня у її виконанні підкоряла світ. "А коли звучить українська пісня – є й Україна", - вважала Раїса Кириченко.
Коли співачці необхідно було зробити дороговартісну операцію (хворі нирки), кошти збирали всією країною, вболіваючи за улюбленицю. Після цього Раїса Кириченко, дякуючи всім, співала: "Я вдячна всім, хто вимолив мене у Бога". Операція додала співачці декілька років життя.
Щороку 14 жовтня Землянківська школа гостинно запрошує шанувальників творчості Раїси Кириченко на пісенне свято "Не журися, Україно, в тебе добрий рід!".
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

Забутий усіма нами львів'янин-віртуоз гри на скрипці,
з яким вважав за честь виступати Ніколо Паганіні...
Оцей пристійний й інтелігентний чоловік, якого ви бачите на світлині, жив близько 200 років тому у Львові і своєю грою на скрипці зробив тоді небувалий фурор у всій Європі. Звався він Кароль Ліпінській і більше двох десятиліть прожив у нашому місті працюючи спершу у театрі, однак згодом самопосвятився грі на скрипці.
.
У 1817 році маестро Ліпінський дав серію скрипкових концертів у Львові, а вже наступного року він заприятелював з Ніколо Паганіні, якого тоді вважали найкращим скрипалем Європи. І у 1818 році наш Ліпінській і Паганіні виступили з великим успіхом в італійському П’яченце. Паганіні тоді привселюдно сказав, що "...я не знаю, хто є першим скрипалем, але другий - Ліпінській".
.
До цього ще мож додати, що львів'янин Ліпінській виконав власний концерт для скрипки перед королівським домом у Лондоні, а крім того Фредерік Шопен допомагав Ліпінському організовувати концерти в Парижі, а у Дрездені Ліпінській виступав разом із Ференцом Лістом... Ті цікавинки про нашого земляка можна ще довго продовжувати. Скажу лише, що навіть Ріхард Вагнер, незважаючи на його виняткову перебірливість щодо музики і виконання, був одним із палких прихильників таланту Кароля Ліпінського.
.
І, на закінчення взагалі дивовижна деталь: саме львів'янин Ліпінській був першим виконавцем в Європі української народної пісні "Їхав козак за Дунай...", з якою тріумфально виступив у Парижі.
.
А, що ж далі..? - спитаєте ви.
.
А далі... Одним словом, коли прийшов його час, то Кароля Ліпінського поховали (1861) у його маєтку в селі Вірлів біля Зборова на Тернопільщині. Гріб з тілом цього славетного, на увесь світ, маестро помістили у спеціально збудований склеп над яким звели поминальну каплицю.
.
Але настав вікопомний вересень 1939 року і у те село Вірлів прийшла радянська влада з її швондерами у шкірянках і зі звіздами на фуражках.
.
І, перше що зробила ота російськомовна шобла зі Сходу, то дощенту розвалила і сам склеп, і всю каплицю, а труну з кістками маестро Ліпінського викинули у поле...
.
І зараз на місці колишнього склепу з каплицею, де спочивали тлінні останки одного з найславетніших скрипалів Європи, стоїть самотній, порослий травою, пагорб зі скромним хрестом і небагатослівною меморіальною таблицею...
@Микола Бандрівський

Зміїний - острів на якому похований Ахілл.
За давньогрецькою легендою, острів підняла з глибин морська богиня Фетіда для свого сина Ахілла. Перша згадка про острів з’явилася у писемних джерелах кінця VII століття до н. е. — там він називався Левка (в перекладі Біла, Білий). Острів також згадується в записах Овідія, Страбона та Геродота.
Давні греки називали його «Острів Ахілла», через те, що там було розташовано храм Ахілла і похований сам Ахілл. Сучасні греки називають його Λευκός, Leuce Island («Білий острів»), така сама назва зустрічається і у римлян для цього острова — Alba. Османська імперія називала його як «острів Федонісі», через що острів дав назву Битві при Фідонісі, яка точилася біля його берегів. Інші назви (зокрема і сучасна назва “Зміїний”) пов’язані з тим, що на острові водилось багато змій (вужів), що припливали сюди із гирла Дунаю, у тому числі на деревних гілках, та які жили тут у великій кількості ще в ХІХ сторіччі - Insula Şerpilor на румунській, Yılan Adası; на турецькій, Фідонісі на грецькій мовах.
Зміїний мав дуже важливе значення в роки великої грецької колонізації Північного Причорномор’я 8-6 століть до н. е. Сюди причалювали їхні кораблі; мореплавці, торговці, військові моряки навідувались до храму Ахілла-Понтарха, який вважався владикою і покровителем Чорного моря, поклонялись Ахіллесу і приносили жертви. Він був одним з численних сакральних елементів культури стародавніх греків.
Руїни древнього храму Ахілла (квадратна споруда) були виявлені та описані 1823 року, а згодом значну кількість будівельних матеріалів з цих руїн використали для будівництва на острові маяка.
З давніх давен острів Зміїний (острів Ахіла) вважається надпотужним місцем Сили. Практикуючі духовидці відзначають на острові потужну чоловічу енергетику. Перебування на острові є благодатним для спортсменів, військових, для юнаків, які прагнуть набути «чоловічих» якостей – волі, мужності, сили духу, твердості.

Саме завдяки Добрині Володимир (згодом) повернеться до Києва правителем Київської Руси. З юнака зі слабким здоров’ям, мабуть, насміхалися, підлітка кривдили, і дядько не лише захищав племінника, а й вчив, як давати відсіч кривдникам. Вчив не тільки любити, а й ненавидіти. Невдовзі, коли Володимир став князем, ой як це стало у пригоді!
Невідомо (для нас у ХХІ столітті), чому Святослав погодився на вигнання коханої, матері його єдиного сина. Згідно з літописам, у 946 році Святослав уже сидів на коні й, навіть, пробував метнути списа, йому було тоді не менше 6—8 років. Літопис Авраамки вказує, що Святослав княжив 18 років, тобто із 964 р. став незалежним правителем від матері, яка до того була регентом. Одначе у рік народження більшу силу мала мати-регентша.
Історики вважають, що Ольга стала першою християнкою Київської Русі. Може, й першою, цього нині не підтвердиш і не заперечиш. Син же її, Святослав лишався язичником, не сприяв новій релігії, і підтвердити вагомий вклад матері у запровадження християнства важко. До того ж, якщо вірити літопису, Ольга померла задовго до прийняття християнства.
Ця місія випала сину Малуші-Мали Володимиру. За даними «Повісті врем'яних літ» Володимир вокняжився у Києві 980 року. Згідно з раннім «Житієм Володимира монаха Якова» («Пам'ять і похвала князю Володимиру», 2-га половина XI століття) це сталося 11 червня 6486 (978 року). Зайняв Київський престол Володимир у 18—20-річному віці. Чи могла Малуша-Малка-Мала відігравати важливу роль у княжінні сина? Цілком. Вихована у княжому дворі, вона добре знала тонкощі спілкування і впливу на можновладців. Імовірно, з матір’ю Володимир їздив-плавав у Візантію, де погодився запровадити християнство (онук київської княгині Ольги, син Малуші увійшов в історію і як батько київського князя Ярослава Мудрого).
Як жилося до князівства сина і під час нього, історія не повідомляє. Одначе ще молода, розумна жінка не залишалася поза увагою. Позаяк вокняжіння Володимира та й саме хрещення Русі відбувалося у жорстокій боротьбі, криваво, нелегко знайти нішу для Мали в історії того часу.
Малуша Малковна народилася, за різними джерелами, 940 -- 944 року, а померла – 1002 чи 1020-го. Прожила, як на той час, чимало і могла пройти великий, довгий, цікавий шлях. Деякі дослідники вважають, що вона стала волхвом, адже, мовляв, древляни ще довго лишалися язичниками, та, якщо Мала разом з сином побувала у Візантії і син став поборником християнства, імовірніше, проте, інший варіант продовження долі цієї жінки: Мала стала проповідницею нової релігії.
У двотомній «Реконструкциї загальної історії» Гліба Носовського та Анатолія Фоменка йдеться, що у Кельнському соборі зберігається ковчег з мощами волхвів-магів. Серед трьох волхвів є жінка по імені Мельхіор. Переконуючи, що Мельхіор – біла європейська жінка, Носовський і Фоменко ідуть далі, досліджують, хто ж цей волхв-жриця. Звертаючись до часу Київської Русі, вони нагадують, що князь Володимир відправляв своїх послів у різні країни, щоб вони дізналися про різні релігії і повідали йому про них. Посли доповіли, що найважливішою, на їхню думку, є християнська віра. Це (звичайно, не тільки це) утвердило його у рішенні хрестити Русь. Разом з мудрецями-волхвами, пишуть Фоменко і Носовський, ходила у далекі країни мати Володимира Малуша, або Малка.
Обидва ці дослідники історії пересмикують історію на століття, правда, що то дочка князя нашого чи ні, не стану стверджувати. Але чого в історію не трапляється…
От є місто Малин. Всі чинники підказують, що воно носить назву древлянської князівні Мали (Малуші). Одначе не всі вірять.
Іван ВОЗНЮК
Пам’ятник Малі у Малині.

"Боже Великий Єдиний, нам Україну храни!"
Автором цих слів є Олександр Кониський, який народився в цей день 1836 року в Чернігівській губернії.
Він був професійним адвокатом, письменником, літературним критиком, викладачем.
А також людиною з твердою проукраїнською позицією і брав активну участь у діяльності українських громад. Спілкувався з Костомаровим та Кулішем, писав статті для часопису "Основа".
Ще у Полтаві у 60-х рр.. долучився до розвитку української освіти, створював і видавав книжки для недільних шкіл. Саме за це – «малоросійську пропаганду» і більше – за «присвоєний» йому хибний заклик «різати панів» - у 1863 році без суду та слідства його заарештували і вислали у Вологду, а один з написаних творів конфіскували.
І саме за українство – вже після смерті – його творчість була під забороною до 80-х років 20 сторіччя.
«Наш націоналізм зв’язується з свободою» - пише він у 1875 р.
Не стало Олександра Яковича Кониського 29 листопада 1900 року. Він був «речником, будівничим і пророком національної ідеї», - як пише про нього один з дослідників.
Його "Молитва за Україну", музику до якої написав Микола Лисенко, стала духовним гімном, який живе без малого вже півтора століття.
Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа.
@Валентина Одиниця

День пам’яті Юрій Горліса-Горського
ГОРОДЯНИН (ГОРОДЯНИН-ЛІСОВСЬКИЙ, ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ) Юрій Юрійович (Георгій Георгійович) (4.01.1898, с. Демидівка Полтавського пов., тепер Решетилівського р-ну Полтавської обл. – 27.09.1946, м. Новий Ульм, Німеччина). Військовий і громадський діяч, автор споминів, письменник; хорунжий Кабардинського кінного полку Окремої кавказької дивізії (1916), півсотенний кінної сотні полку ім. Богдана Хмельницького (1917), командир кінної сотні Запорозького полку ім. Я. Кармелюка, командир Богданівської сотні 2-го Запорозького (збірного) полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (1919 – поч. 1920), старшина полку Чорних запорожців (25.09.1921 – 12.1921), осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру (псевдо Залізняк; 1920 – весна 1921), організатор українського підпілля на Поділлі (1922 – 1924), командир українського відділу фінської армії (1940 – 1941); військове звання – поручник Армії УНР.
Народився в родині офіцера російської армії. Закінчив Олександрівське реальне училище (Полтава, 1915) та Новочеркаську козачу військову школу (1916). Учасник Першої світової війни (до російського війська пішов добровольцем у 1916 р.).
Учасник Першого зимового походу Армії УНР. У середині лютого 1920 р., коли Запорозька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, відморозив пальці ноги і змушений був лишитися на лікування в Мотриному монастирі. Вилікувавшись, залишився серед гайдамаків Холодного Яру.
Лицар Хреста Симона Петлюри.
Тричі був арештований ЧК і ҐПУ – в 1920-му, 1923-му і 1924 роках. Карався в тюрмах Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Щоб врятуватися, симулював психічне захворювання. Втік з Херсонської психіатричної лікарні у квітні 1932 року.
Автор книг “Ave, diсtator!” (Львів, 1933), “Отаман Хмара” (Львів, 1934), “Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ” (Львів, 1935) та “Холодний Яр” (перша частина; Львів, 1935). Друга частина “Холодного Яру” побачила світ 1937 року. Написав Горліс-Горський і драму “Отаман Хмара, або В чотирикутнику смерті”. Наприкінці 1930-х років завершує роботу над романом “Між живими трупами”, який так і не вийшов друком.
Публікувався в журналах “Літопис Червоної Калини”, “Вісник”, “Дажбог”, а також у газетах “Вісті”, “Українські Вісті”, “Українська Думка”, “Наш Клич”, “Волинь”, “Краківські вісті” та інших.
Учителював у с. Луг, біля Великого Бичкова (02 – 03.1939), звідки під час угорської окупації Карпатської України емігрував до Румунії, а потім до Югославії.
На початку 1941 р. очолив Український відділ Німецького радіо в м. Берліні.
Прихильник створення Українського визвольного війська у складі Вермахту.
Співпрацівник Абверу. Причетний до знищення совєтської агентури.
26 листопада 1943 р. у Львові у православній церкві Святого Георгія побрався з Галиною Талащук. 25 вересня 1946 р. у подружжя народилася дочка Лариса (Леся).
Загинув за до кінця нез’ясованих обставин.
Його спогади “Холодний Яр” перевидавалися понад 20 разів. 2012 року у Києві вийшла збірка його творів “Ми ще повернемося!” (Юрій Горліс-Горський. “Ми ще повернемося!”: Спогади. Повість. Поезії. Документи. Листування / Упорядник Р. М. Коваль / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012. – 432 с.).
Вічна слава!
Роман КОВАЛЬ, “Незборима нація”
#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Жертвуйте на видання “Незборимої нації”: ФОП Р. М. Коваля 5169 3305 3001 3009.
Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу!
http://otamania.in.ua