Олександр Нотевський

Перед сном. Гроші на війну в 2025 році в нас є, про це подбала і Україна, і чинна адміністрація США, і ЄС заздалегідь. Це кошти з заморожених російських активів як кредит від G7, і пряма допомога від ЄС, і довгострокові угоди з окремими країнами НАТО (ті самі «безпекові угоди», в більшості з яких прописані конкретні суми), і підняття податків. Ці цифри співставні з тим, що ми отримували в попередні роки з фінансуванням США. Важливо, що гроші з росактивів ми можемо використовувати на власний розсуд, у тому числі на закупівлю зброї. Іншими словами, в Трампа немає важелів тиснути на нас щодо миру за будь-яку ціну. Фактично, нас від американців цікавить лише зброя. Якщо він вирішить припинити безкоштовні постачання, то навряд чи відмовиться продавати нам американську зброю за ці самі кошти, бо це прибуток для США і «ділова розмова». Так триватиме щонайменше весь 2025 рік. Звісно, якщо він захоче і дуже впреться, то знайде як нам нашкодити, але думаю ці ризики прораховані і не змусять нас капітулювати 21 січня. З цією подушкою, співставною з ресурсами попередніх років, у нас є фізична можливість пройти 2025, покращити свої позиції перед майбутніми перемовинами і заходити в них із сильнішими позиціями. Це може мати ефект і на Трампа, який вважає, що телефонним дзвінком примусить кого завгодно до чого завгодно, і навряд чи захоче виглядати лохом, який не може нормально тиснути на якусь там Україну. Звісно, ключове — це ефективне використання всіх цих ресурсів, наша внутрішня спроможність змінюватись і мотивація. Про це багато написано і сказано, і в цих питаннях нема чого кивати на партнерів. Є наша домашня робота, яку за нас ніхто не зробить, і зараз саме час нею займатись. І поки влада тиснутиме на партнерів, щоб давали зброю, ми маємо далі тиснути на владу, щоб не кохала вола з реформами і посиленням України. Якщо і є позитив від перемоги Трампа, то це те, що вона має стати холодним душем і для Європи, і для нас самих. Треба зібрати раму і дожать те, що можемо — тоді і переговори проведемо краще, ніж від нас зараз очікують. Зневіра — зло. Зло треба бороти. Добраніч 🫶

24 лютого 2022 року. Пʼята година ранку. Я прокидаюсь від реву винищувача над будинком і канонади роботи ППО. Заспана Марина дивиться мені прямо в очі. Її погляд – шалена суміш гніву і холоднокровності. — Почалось, – говорю. – Мені треба працювати. *** Ми з Бірюковим дістались Банкової менше ніж за годину. Дороги в Київ були порожні, а я вправно навчився керувати БТРом за ці роки. Дороги з Києва – переповнені кортежами. — Щури тікають з кораблю, – підмічає Бірюков. Насуплююсь. *** Фігляра ми знайшли біля входу в таємні бункери, звідки тунелі простягались дорогою життя на Закарпаття. Він був у зеленій піжамі, переляканий, трясся. Беру його за шкірки. Притискаю до стіни. — Ти залишаєшся тут. Тексти промов на столі в кабінеті. Записуєш відосіки два рази на день і більше не висовуєшся. Я зрозуміло пояснив? Фігляр киває. Я не лишаю йому вибору. — Молодець, – відпускаю клоуна, хлопаю по плечу. – А тепер дорослі йдуть працювати. Валерій Залужний чекав мене в Генштабі. Починалась війна за Незалежність. Порошенко. Спогади. 2022-2024.