Статистика telegram каналу - @musakovska

Юлія Мусаковська. Вірші.

Subscribers: 794
Photos: 15  Videos:   Links: 25 
Мої вірші та переклади, текст і голос.
2021-05-19

Кількість підписників

Історія змін лого

Поки що змін не зафіксовано

Історія змін назви

Поки що змін не зафіксовано

Історія зміни типу аккаунта

Поки що змін не зафіксовано

Історія зміни статуса

Офіційно не підтверджена
2022-05-25
***
А ми ще триваємо, ще чіпляємося за життя,
як пізні квіти у жовтні, що вперто не відцвітають:
червоні, рожеві та жовті. Палкі, безтямні.
З камінними стеблами й пелюстками зі сталі.
Приймімо — це вічна робота: рости і цвісти,
сплітатись гілками колючими у негоду,
лягати у ґрунт, щоб оновлювалися світи,
щоб легше наступним було робити роботу.
І сходити знову — зійдемо чи ні, хтозна?
По вірі воздаться, ніхто відповісти не зможе.
А сіль на пелюстці — то моря тонка сльоза
Такі тонкосльозі зробилися, боже-боже.
Оплакати любих — не вистачить ста морів.
Триматись корінням землі й світити щосили
нам слід. Як троянди і мальви із тих країв,
де квітнуть аж до зими. Неминуче красиві.

23.10.2023
***
На четвертий день нарешті дійшла до моря.
Сахалась чайок, наче птахів Хічкока —
реальність буває куди жахливіша.

Що ти маєш для мене, море,
чим мене подивуєш?
Гладенькими камінцями, білими баранцями
хвиль,
качками, які рибалять при березі
в погідний день?
Спокійний — яких не буває вдома.

Ці пряничні хатки з присмаком гіркоти:
зірвані трояндові, шипшинові голови, листки,
притиснуті до бруку важкою рукою дощу,
розбита яблучна плоть.
Та що ви знаєте про проминання?

Про те, як цвинтар поглинає село,
закінчується рід,
як смертю смерть привертають
і відвертають.
Як прокидатися в ранок,
знову не дораховуючись живих.

Птахи кричать — немов оплакують найдорожчих.
Ні, цей крик взагалі ні на що не схожий.
Прориває тонку ширму, на якій намальовані
море,
чайки,
задбані давні руїни,
червоні дахи —
з протилежного боку,
з боку реальності.

12.10.2023
ІІІ
Залишила мені любові
в непрочитаному повідомленні
дрібку,
таку солону.

Мушу розтягувати
аж до наступної зустрічі,
де не пройдемо одна крізь одну,
шурхотячи
шлейфами спогадів:
сміху,
турбот,
одкровень,
безкінечних дискусій і суперечок.

Хто розпочне знову цю розмову,
обірвану на пів подиху,
як павутина шовку
на колючім кущі?

/я так любила тебе а ти
будеш за мною плакати
коли я помру/

Птаху плачу тріпотливу в грудях ношу.
Мокрі кросівки у цвинтарних бур'янах.

Ти обіцяла сестрою не називати —
зайва патетика.
Там, вже на іншому, безсловесному березі
будемо обійматися досхочу.

серпень 2023
ІІ
Білява дівчина сяйнула
у натовпі
біля костелу єзуїтів —
так схожа на тебе,
ніби ти
прийшла на власний похорон.

От зараз підійдеш і запитаєш
іронічно:
Не зрозуміла,
чого це ви зібрались тут
без мене?
Сказали б — я би теж принесла квіти.
І взагалі це я завжди ходила
в чорних сукнях.

Ходила по гарячих вуглинах
босоніж,
підстрибом,
широким кроком,
на руках.

У кожного лишила щось в кишені:
усмішку чи сльозу,
пелюстку,
шип закамʼянілий,
вогняну кулю,
пірʼїну,
з якої виростає птах.

Так, я жива.
Це все була велика містифікація.

Не плачте, любі,
але, прошу вас, не розходьтеся.

липень 2023
***
Все закінчується. В районі закрилась маленька пекарня.
Пережила ковід і блекаути, потім щось поламалося.
Я питаю себе: чи встигла ти дізнатись і засмутитись?
Ми заходили разом, купували завжди однакове.
Ти казала насмішкувато: ти ж краще знаєш.
Але в іншому ніколи мене не слухала.

Ось на місці пекарні — безлика нова їдальня.
А на місці твоєму не буде нікого іншого.
Залишається тільки твоя від’ємна присутність —
зараз вийдеш з-за рогу, махнеш золотистим прапором —
тут у парку на лавці, де запускали пальці в майбутнє,
тут, де ти об бордюр спіткнулась на переході.
Бо ж завжди кудись поспішала, завжди летіла,
наче все знала наперед —
всюди себе залишила.

1.08.2023
***
Продавчиня квітів слухає Службу Божу по радіо
у крамниці, куди я ходжу купувати
троянди чи хризантеми.
Парне число.
Вам яку повʼязати стрічку — чорну чи жовто-блакитну?
На цьому питанні я завжди зависаю.
На волосині. Від того, щоб розридатися.

Колись купували тут квіти на весілля,
хрестини і дні народження.
Тепер білі, парне число, для тих,
які йдуть передчасно.
Смерть приходить по них
не з власної волі.
Так ніби їй приставляли дуло до скроні,
мучили її рідних в неї на очах,
терзали її дитину.
Як би інакше вона могла
таких світлих,
таких вогнистих забрати?

Цього разу в крамниці
довго роздивляюся каланхое:
чи виживе в темному місці?

Проповідь закінчується.
Відчиняються двері.

- Як ваші справи?
- Дякувати Богу.
Все було б добре,
якби не війна.

31.07.2023
Аїді Ібішевіч

Не бачилися чверть століття.
І цілу вічність проговорили
по війну.

Три і пів року в облозі.
Півтора під ракетами і шахедами.
Діти — два струмки голосів, що неминуче сплітаються в один,
як наші досвіди.

Позаду мружаться будинки,
покусані шрапнеллю. Це було давно.
Місто твого дитинства,
скривавлене, вистояло
на перебитих ногах.
З навіки врослими у шкіру
трояндами,
рясними білими шипами надгробків,
дірками, тріщинами,
запаяними сонцем.
З несамовитою жагою
свята.

Ви це переживете, — кажеш ти. —
Життя триватиме. Все буде, хоча й по-іншому.
Вода біжить під міст, брунатна, каламутна —
то серце міста помпує кров,
і розбрідаються думки,
мов кошенята.
Онде петляє по даху
маленький чорний бог тут-і-тепер.

Переживемо,
але не всі із нас.
Обіймемося — до побачення.
“You’re still alive, she says. Do I deserve to be?”
І впʼяте, перед сном, звучить
чи до молитви заклик
чи до надії.

Сараєво, червень 2023
***
людина, яка нікого не любить,
нікого не втратить
на цій війні,
у цій землі
не залишить вирвані клапті
юності, серця, майбутнього

не розсипеться,
навіть не піде тріщинами,
гідними золота

тріщинами, крізь які
мусить заходити світло,
а натомість вдирається
студена густа
безнадія

як же добре тобі
не любити нікого,
яке ж це благословення,
який дарунок долі
в темні часи

не мати коріння, яке тримає,
тягаря турботи,
привʼязаності за плечима,
туги, що всвердлюється зсередини
і ламає кістки, мов у катівні

йти землею, якою розсипані
жовті кульбаби,
почорнілі жита,
стіни й дахи,
уламки життів
у безжальному витку історії

не задихатись від співу пташки,
що повторює
ту саму розпачливу пісню
знову і знову,
від залитого кровʼю
вечірнього неба

просто йти без страху
в незмінному напрямку —
будь-куди,
аби тільки вперед

людино, яка нікого не любить,
невмируща,
бо давно вже померла,
— та чи жила?

7.05.2023
Друзі, я нечасто буваю в Києві, але ж це благодійний квартирник, збираємо кошти на автівки для ЗСУ. Приходьте слухати поезію і музику: https://www.facebook.com/events/185893900922875
***
кожного ранку приходжу в сад
обрізати троянди

чорні троянди скорботи
розрослися,
заповнили простір і час

я не встигаю їх обрізати
кожного ранку знову,
давно не встигаю нічого в цьому житті;
життя пролітає повз мене,
поки я завмираю із садовими ножицями в руках

поки на мене дивляться
карі сірі блакитні
з фотографій, на яких навскіс — навідріз
чорна троянда

2023
* * *
Жорстока гра із літніх таборів -
поволі накривати простирадлом
лице того, хто прокидається.
Немовби падає стіна — і хтось кричав від страху, наче вперше.
Ти пам’ятаєш?

Вони прокинулись найпершими.
Я знаю кожного в обличчя, всі вони — мої.
Зі зброєю дитинства у руках. Пригадуєш, ми грали в РобінГуда?
Вже час дорослішати, все тепер по-справжньому:
яскрава пластикова каска, дерев’яний меч.
І лучник, схожий на архангела, що на твоєму боці.

Птахи з підпаленими крилами, знаряддя помсти. Люди — це знаряддя?
Чоловіки, жінки, а часом — зовсім діти,
вихаркують криваву пісню єдності.

Цей запах гару в’ївся в шкіру,
солодкий дим Вітчизни. Моя дитина спить,
долоньку примостивши під щоку — у мене ж очі печуть і досі.

Лютневе сонце тече бруківкою: хтось плавить серп і молот.

Відбиток тіла на прапорі проступить, як плащаниця.

Благаю, не накривайте їм обличчя —
їм нічим дихати.

(З книжки “Залізо”, 2022)
***
Забуваю бути.
Вістря ножа флюгером вказує на схід.
Син вгадує сліди собак на снігу,
мріє про таку, що задушила б диктатора.
Теперішні мрії в дітей — про речі життєвої необхідності.
Гуде вантажівка — чуєш сирену повітряної тривоги.
Родина з винуватими обличчями заносить в авто букет і немовля.
Життя триває, а зовсім не так далеко триває смерть.
За них не житимеш ані хвилини, лише за себе,
це важче, аніж здається. Ось тобі свобода —
бери, неси її,
просякнуте кров’ю й потом тепле полотно.
Намотуй на шию, тримай завжди при тілі,
вдихай цей запах, щоб не забути,
що означає бути.

21.02.2023
***
Різдво посеред війни. Світле свято в темні часи.
Музика генераторів, приглушені голоси.
В кожного своя втрата, cхована під пальтом.
Залягла на плечі втома вагою в тисячу втом.
Метушня передсвяткова, але змазані кольори.
Цьогоріч для війська — найцінніші дари.
Найпалкіша молитва, робота серця і рук.
Чорні мішки чекають на Іродових слуг.
Світло ощадливе. Очі ясні —
замість різдвяних вогнів.
Вже народився той, хто смертю смерть переміг.
Тут поміж нами — прозорі постаті, до яких
кидаєшся обійняти, а вони тануть, як сніг.

24.12.2022
***
дзвіночки скляні це дитина сміється вві сні
лунка неоперена крихкість прозоре стакато
на вулицях кроки вогню але мури міцні
дитя прокидається більше не можна чекати

маленька пташино я шкірою чую твій страх
він випав сьогодні з гнізда і вчепився у шию
опудалу звіра який у залізних зубах
силкується втримати вітер і виє і виє

скляні обладунки і крила важкі снігові
впритул за новими вогнями великого міста
вогонь проникає пускає коріння в крові
а кров на снігу осідає гірка і займиста

крилатих перевертнів хмара будинок зі скла
молотить дзьобами закута в лайно і залізо
та кожна із куль повертається звідки прийшла
у вірну годину розплати чи рано чи пізно

і чорна діра що росте то діра у броні
вуста побілілі та димом застелені очі
це плаче земля це дитина сміється вві сні
це серце підпалене глухо у пляшці гуркоче

2015
***
Господи що то за вічність без тіні свободи
рветься з-під клавіш бунтарська душа фортеп'яно
день підіймається вище мрійливий і гордий
свіжою фарбою світла заливши бігборди
котиться сонце - монетка з помийної ями

Господи небо у клітці заходиться криком
кволе потріпане вітром але не безкриле
Господи скільки пасток ще потрібно відкрити
скільки розбіжностей перекувати на квіти
аби з вогню розпускалися аби дзвеніли

Боже потрібніший брату моєму послухай:
ікла нагострені тиша на горлі стискає
землю свою притули ніби мушлю до вуха
(музика вічності тиха симфонія руху)
тільки із пальців обмерзлих не відпускай її

Господи тим що забрав ти чи вільно чи тепло
разом стояти вгорі за твоїми щитами
близько до серця тримаючи землю розтерту
сонні церкви і крамниці їдальні й аптеки
тим хто її береже хто пильнує за нами

2015

* Зі святом, дорогі.
***
Боже, скажи, що ти
тримав його за руку
до самого кінця,
стояв біля нього навколішках,
коли розжареним ковадлом
його втискало в землю
пекуче літнє сонце,
коли навколо кружляли
бродячі пси,
зачувши кров,
забувши від голоду, хто вони

Скажи, що ти
крутив йому
накрасивішу кінострічку
з яскравими кадрами дитинства та юності:
ось він летить із пагорба
на ровері з надто високою рамою,
летить і падає сторчака у траву,
боляче забившись,
але сміється голосно — як грім,
як більше ніколи;

ось він стискає долонями
тендітне жіноче обличчя,
плечі
і стегна,
з’єднує тіло з тілом,
рухається аж до солодкого вибуху;

ось бачить у приціл
озброєних чужинців на своїй землі,
стискається в грудку —
і з першої спроби
влучає

А більше він і не встиг,
бо ти відміряв йому
гранованою горілчаною стопкою
цього життя
так скупо, Господи,
що пов‘язали його рушниками
не на шлюб,
а на муку,
на довгу, як нічна дорога лісом
для першокласника,
смерть

…І що з того,
що ти був поряд, Господи?

19.09.2022

Тісно в одному світі із вбивцею, катом,
з тим, через кого навчились хотіти вбивати,
з бравим оркестром, що грає під тілом розп’ятим
із отченашем, на серці надряпаним цвяхом.
Тисне у грудях, і хвоя задушливо пахне:
там він упав і спльовував кров’ю на кахлі,
тут йому — куля і темрява з іншими в ямі,
де шестирічка лежить біля тата і мами.
Синє і жовте — браслет на тонкому зап‘ястку
тіла людини, яка була кожним із нас.
Дощечки дві перехрещені, номер і досить.
Ходить потвора і цвіту пожадливо косить.
Ходять під небом єдиним, на вигляд — як люди,
ниці істоти, уже скам’янілі по груди.
Ходять і дихають. Боже, як тісно у світі,
де убивають за те, що насмілився жити.

17.09.2022
* * *
відсвяткуймо цю осінь
в онлайнах надламаних
по два боки ефіру
під ковдрами з лами
вересневі обранці до сонце-парламенту
від душі накришили у келихи лайму

ми гірким
розрідили святкову патетику
по два боки ефіру
завіси протерті

і завариться осінь як чай у пакетику
з ледь відчутним присмаком
смерті

2012