Статистика telegram каналу - @musakovska

Логотип телеграм спільноти - Юлія Мусаковська. Вірші. 2021-05-19

Юлія Мусаковська. Вірші.

Кількість підписників:
857
Фото:
16 
Відео:
 
Посилання:
26 
Категорія:
Блоги
Опис:
Мої вірші та переклади, текст і голос.

Кількість підписників

Середній перегляд на повідомлення

Історія змін лого

Поки що змін не зафіксовано

Історія змін назви

Поки що змін не зафіксовано

Історія зміни типу аккаунта

Поки що змін не зафіксовано

Історія зміни статуса

Офіційно не підтверджена
2022-05-25

Стіна канала Юлія Мусаковська. Вірші. - @musakovska

ІІ
Білява дівчина сяйнула
у натовпі
біля костелу єзуїтів —
так схожа на тебе,
ніби ти
прийшла на власний похорон.
От зараз підійдеш і запитаєш
іронічно:
Не зрозуміла,
чого це ви зібрались тут
без мене?
Сказали б — я би теж принесла квіти.
І взагалі це я завжди ходила
в чорних сукнях.
Ходила по гарячих вуглинах
босоніж,
підстрибом,
широким кроком,
на руках.
У кожного лишила щось в кишені:
усмішку чи сльозу,
пелюстку,
шип закамʼянілий,
вогняну кулю,
пірʼїну,
з якої виростає птах.
Так, я жива.
Це все була велика містифікація.
Не плачте, любі,
але, прошу вас, не розходьтеся.
липень 2023

1900
23-08-02 17:15

***
Все закінчується. В районі закрилась маленька пекарня.
Пережила ковід і блекаути, потім щось поламалося.
Я питаю себе: чи встигла ти дізнатись і засмутитись?
Ми заходили разом, купували завжди однакове.
Ти казала насмішкувато: ти ж краще знаєш.
Але в іншому ніколи мене не слухала.
Ось на місці пекарні — безлика нова їдальня.
А на місці твоєму не буде нікого іншого.
Залишається тільки твоя від’ємна присутність —
зараз вийдеш з-за рогу, махнеш золотистим прапором —
тут у парку на лавці, де запускали пальці в майбутнє,
тут, де ти об бордюр спіткнулась на переході.
Бо ж завжди кудись поспішала, завжди летіла,
наче все знала наперед —
всюди себе залишила.
1.08.2023

1700
23-08-01 19:20

***
Продавчиня квітів слухає Службу Божу по радіо
у крамниці, куди я ходжу купувати
троянди чи хризантеми.
Парне число.
Вам яку повʼязати стрічку — чорну чи жовто-блакитну?
На цьому питанні я завжди зависаю.
На волосині. Від того, щоб розридатися.
Колись купували тут квіти на весілля,
хрестини і дні народження.
Тепер білі, парне число, для тих,
які йдуть передчасно.
Смерть приходить по них
не з власної волі.
Так ніби їй приставляли дуло до скроні,
мучили її рідних в неї на очах,
терзали її дитину.
Як би інакше вона могла
таких світлих,
таких вогнистих забрати?
Цього разу в крамниці
довго роздивляюся каланхое:
чи виживе в темному місці?
Проповідь закінчується.
Відчиняються двері.
- Як ваші справи?
- Дякувати Богу.
Все було б добре,
якби не війна.
31.07.2023

2000
23-07-31 16:38

Аїді Ібішевіч
Не бачилися чверть століття.
І цілу вічність проговорили
по війну.
Три і пів року в облозі.
Півтора під ракетами і шахедами.
Діти — два струмки голосів, що неминуче сплітаються в один,
як наші досвіди.
Позаду мружаться будинки,
покусані шрапнеллю. Це було давно.
Місто твого дитинства,
скривавлене, вистояло
на перебитих ногах.
З навіки врослими у шкіру
трояндами,
рясними білими шипами надгробків,
дірками, тріщинами,
запаяними сонцем.
З несамовитою жагою
свята.
Ви це переживете, — кажеш ти. —
Життя триватиме. Все буде, хоча й по-іншому.
Вода біжить під міст, брунатна, каламутна —
то серце міста помпує кров,
і розбрідаються думки,
мов кошенята.
Онде петляє по даху
маленький чорний бог тут-і-тепер.
Переживемо,
але не всі із нас.
Обіймемося — до побачення.
“You’re still alive, she says. Do I deserve to be?”
І впʼяте, перед сном, звучить
чи до молитви заклик
чи до надії.
Сараєво, червень 2023

1700
23-07-22 19:31

***
людина, яка нікого не любить,
нікого не втратить
на цій війні,
у цій землі
не залишить вирвані клапті
юності, серця, майбутнього
не розсипеться,
навіть не піде тріщинами,
гідними золота
тріщинами, крізь які
мусить заходити світло,
а натомість вдирається
студена густа
безнадія
як же добре тобі
не любити нікого,
яке ж це благословення,
який дарунок долі
в темні часи
не мати коріння, яке тримає,
тягаря турботи,
привʼязаності за плечима,
туги, що всвердлюється зсередини
і ламає кістки, мов у катівні
йти землею, якою розсипані
жовті кульбаби,
почорнілі жита,
стіни й дахи,
уламки життів
у безжальному витку історії
не задихатись від співу пташки,
що повторює
ту саму розпачливу пісню
знову і знову,
від залитого кровʼю
вечірнього неба
просто йти без страху
в незмінному напрямку —
будь-куди,
аби тільки вперед
людино, яка нікого не любить,
невмируща,
бо давно вже померла,
— та чи жила?
7.05.2023

789
23-05-08 17:37

Друзі, я нечасто буваю в Києві, але ж це благодійний квартирник, збираємо кошти на автівки для ЗСУ. Приходьте слухати поезію і музику: https://www.facebook.com/events/185893900922875

341
23-04-18 16:01

***
кожного ранку приходжу в сад
обрізати троянди
чорні троянди скорботи
розрослися,
заповнили простір і час
я не встигаю їх обрізати
кожного ранку знову,
давно не встигаю нічого в цьому житті;
життя пролітає повз мене,
поки я завмираю із садовими ножицями в руках
поки на мене дивляться
карі сірі блакитні
з фотографій, на яких навскіс — навідріз
чорна троянда
2023

580
23-04-10 17:27

* * *
Жорстока гра із літніх таборів -
поволі накривати простирадлом
лице того, хто прокидається.
Немовби падає стіна — і хтось кричав від страху, наче вперше.
Ти пам’ятаєш?
Вони прокинулись найпершими.
Я знаю кожного в обличчя, всі вони — мої.
Зі зброєю дитинства у руках. Пригадуєш, ми грали в РобінГуда?
Вже час дорослішати, все тепер по-справжньому:
яскрава пластикова каска, дерев’яний меч.
І лучник, схожий на архангела, що на твоєму боці.
Птахи з підпаленими крилами, знаряддя помсти. Люди — це знаряддя?
Чоловіки, жінки, а часом — зовсім діти,
вихаркують криваву пісню єдності.
Цей запах гару в’ївся в шкіру,
солодкий дим Вітчизни. Моя дитина спить,
долоньку примостивши під щоку — у мене ж очі печуть і досі.
Лютневе сонце тече бруківкою: хтось плавить серп і молот.
Відбиток тіла на прапорі проступить, як плащаниця.
Благаю, не накривайте їм обличчя —
їм нічим дихати.
(З книжки “Залізо”, 2022)

370
23-02-18 20:46

“Тісно в одному світі…” голосом на Радіо Культура: http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=3360668

197
23-02-09 20:09

***
Забуваю бути.
Вістря ножа флюгером вказує на схід.
Син вгадує сліди собак на снігу,
мріє про таку, що задушила б диктатора.
Теперішні мрії в дітей — про речі життєвої необхідності.
Гуде вантажівка — чуєш сирену повітряної тривоги.
Родина з винуватими обличчями заносить в авто букет і немовля.
Життя триває, а зовсім не так далеко триває смерть.
За них не житимеш ані хвилини, лише за себе,
це важче, аніж здається. Ось тобі свобода —
бери, неси її,
просякнуте кров’ю й потом тепле полотно.
Намотуй на шию, тримай завжди при тілі,
вдихай цей запах, щоб не забути,
що означає бути.
21.02.2023

342
23-01-22 18:53