гриб з юґґота

Є у мене один незакритий гештальт: я дуже люблю комп’ютерні ігри, але, на жаль, дуже рідко дозволяю собі в них грати 🌚 Звичайно ж, як і в літературі, тут я віддаю перевагу чомусь химерному чи фантастичному, але є особливий ряд ігор, до яких я хочу приступити першочергово — це ті, що засновані на моїх улюблених творах, або ж частково ними надихалися.Збираю для вас невеличку добірочку на випадок, якщо вам теж таке цікаво 👇📍I Have No Mouth, and I Must ScreamКультова гра дев’яносто шостого року, яка, думаю, не потребує зайвих представлень. Заснована на однойменному оповіданні Гарлана Еллісона, яке здобуло премію «Г’юґо», гра знайомить нас з п’ятьма людьми, котрі вижили під час Третьої світової війни, в ході якої головні оборонні комп’ютери, злившись воєдино, почали нищити людство.Цей сюжет розробники перетворили у цікаву пойнт-енд-клік головоломку, в якій головного злодія, розумний суперкомп’ютер, озвучує… сам Гарлан Еллісон!Гра в Steam.📍The Vanishing of Ethan CarterГра, яка має не багато спільного з джерелом свого натхнення, однак її автор стверджує, що саме оповідання Амброуза Бірса «Випадок на мості через Совиний струмок» допомогло йому остаточно сформувати концепцію свого дітища.Сюжет розгортається навколо дослідника паранормальних явищ Пола Просперо, який має розв’язати загадкову справу родини малолітнього Ітана Картера, котрий написав Полу лист напередодні свого зникнення. У творі Бірса ж ми знайомимося з історією власника плантації Пейтона Фаркуара, якого мають стратити через повішення. Перед своєю загибеллю Пейтон згадує події, що передували страті.Гра в Steam.📍The InvincibleГра є адаптацією однойменного роману Станіслава Лема про космічний корабель «Непереможний», що приземляється на планету Регіс-III, аби дізнатися причини зникнення їхнього попередника «Кондора».Саме це гравцям і потрібно робити: досліджуючи незвідану планету, ви повинні будете розгадувати різноманітні таємниці й зіштовхуватись з численними небезпеками.Гра в Steam.📍Stygian: Reign of the Old OnesТактична рольова гра… заснована на лавкрафтівських творах, до сюжету якої автори ще й додають щось з особистого життя Говарда: одну з героїнь, до прикладу, звати Соня Ґрін Картер.Колись я починала грати: якщо втягнутися й розібратися, то можна надовго залипнути. Тут є культи, традиційна лавкрафтівська хтонь, непоганий сюжет і загальна атмосфера божевілля. О, а ще мені подобається мальовка, хоч місцями вона й достатньо кострубата.Гра в Steam.📍The Dark EyeГра дев’яносто п’ятого року, що поєднує в собі 3D-графіку й покадрову анімацію, до вінця нашпигована посиланнями на такі твори Едґара Аллана По, як «Барильце Амонтильядо», «Серце виказало», «Береніка» та багато інших.До озвучення гри, між іншим, приклався й Вільям С. Берроуз, автор «Голого ланчу» й «Наркоти».Де знайти й пограти, якщо чесно, не відшукала сама, але кадри з гри приємно відгонять мені творчістю Генрі Селіка, тож сподіваюсь, що колись її можна буде придбати.📍Dragonriders of PernГра, заснована на серії книг Енн Маккефрі про вершників драконів з Перну, яка має свою «першу» версію вісімдесят третього року.Гра отримала розгромні відгуки (судячи зі скрінів, які гуляють в Інтернеті, є за що 🌚), але спробувати все одно цікаво, хоч і не надто зрозуміло, де ж цю гру брати.А ви маєте ігри, в які хочеться спробувати пограти, але все ніяк не доходять руки?На світлині: скрін з гри The Dark Eye 👇

🤖 У нещодавньому дописі про цикл оповідань Генрі Каттнера про професора Ґеллегера я згадувала кількох цікавих персонажів звідти: маленьких лібблів, які зовнішньо нагадують заледве не іграшкових зайченят із чарівними рожевими носиками, що також полюбляють їсти печивко й запивати його молочком. Ліббли прибули на Землю з Марса через експеримент Ґеллегера з машиною часу, який привів їх до нас із майбутнього. Та попри свій чарівний вигляд, ліббли далеко не такі невинні, як може здатися на перший погляд: уже з першої взаємодії з нашим головним героєм вони сміливо заявляють, що цей світ належить їм. А якщо, з якихось причин, цього ще не трапилося, вони вже прочитали достатньо книжок, аби знати, як його завоювати.На підґрунті цього Каттнер вибудовує низку комічних ситуацій: на словах ліббли абсолютно безжальні, однак, коли один з них випадково розливає склянку молока, то плаче, а інший давиться шматком печива, коли оголошує свою кровожерливу промову.🐇 Працюючи над перекладом цього оповіданням, ці малі іншопланетні «кроленята» нагадали мені про іншого схожого прибульця з оповідань колеги та подруги Каттнера, Лі Брекетт.В її історії під назвою Tweener змальована нею істота не має людських рис, на відмінну від балакучих і кмітливих лібблів. Це також подібна до кролика істота з дивного кольору хутром і вухами химерної форми, якого зі своєї експедиції на Марс дядько привозить своїм малим племінникам, аби той став їхнім домашнім улюбленцем. Це — представник колись домінантної форми життя на Марсі, якого через відсутність ґрунтовної класифікації називають tweener, адже він нагадує як кролика, так і бабака, мавпу чи ж білку.👽 Діти називають істоту Джоном Картером і на деякий час дійсно сприймають її як кумедного домашнього улюбленця, однак зовсім скоро голова їхньої родини починає відчувати дивні симптоми: його мучать страшні головні болі й не дають спокою дивні сни про Марс. А тим часом його діти починають ставитися до Джона з якоюсь непритаманною їм шанобливістю. Чи є причиною всім цим пошестям маленьке чарівне створіння, яке, на перший погляд, не здатне нікому нашкодити? Цілком можливо…Тут у нас, між іншим, доволі «брекеттська» гілка розвитку сюжету: письменниця має фактично аналогічну (правда значно більш криваву) історію про прибулицю, яку з її рідного дому насильницьки забирають жити на Землю.🤷‍♀️ Саме тому важко сказати, чи посилалась Брекетт на лібблів як на джерело свого натхнення, але, на мою думку, це дуже цікава паралель, хоч я й певна, що у фантастиці є й значно більше маленьких і пухнастик створіннячок, які геть не такі хороші, як може здаватися на перший погляд!До речі, Tweener також має адаптацію у вигляді коміксу. От, яким його зобразив Джон П’єрард:

💔 18 березня 1978 року померла Лі Брекетт.У зв’язку з цим у її одного з найліпших друзів, Рея Бредбері, є навіть цілий окремий вірш, присвячений їхній останній телефонній розмові. На жаль, опубліковано його було тільки в лімітованому випуску книжки Lorelei of the Red Mist: Planetary Romances, але Рей і без того залишив численні спогади про те, як їм вдалося востаннє поговорити, наприклад у своєму есе Leigh Brackett/Edmond Hamilton: My Great Loves, My Great Teachers, My Great Friends:«[…] А тоді, здавалося, отак зненацька, роки пройшли собі, а з ними пішов й Ед. Лі прийшла заночувати у нас із Меґґі [дружина Рея] […] і це була грандіозна остання ніч. Кількома місяцями пізніше вона зателефонувала мені з лікарні […], а доктор, мудрий чолов'яга, накачував її наркотиками. Вона була вже на пів дорозі, аби зустрітися з Едом, а ми з нею, аби не плакати, сміялись. Я досі пам’ятаю її сміх і дякую тому доктору за любляче рішення накачати її різними ін’єкціями, аби вона не відчувала болю й сміялася, бо на наступний ж день вона померла».📍У своїй передмові до книжки No Good from a Corpse він зазначає, що тією «грандіозною останньою ніччю» було святкування Нового року, під час якого він «відчув, що це її останній рік».«Я пам’ятаю їхнє весілля 1 січня й скорботу від того, що вони пішли. Друзі й вчителі не мають цього робити. Однак це сталося.Ед і Лі, Лі та Ед, мої любі дорогі друзі, я й досі за вами сумую. Це ніколи не закінчиться».📍У тій же самій сувенірній книзі, в якій було опубліковано есе Leigh Brackett/Edmond Hamilton: My Great Loves, My Great Teachers, My Great Friends, також є спогади про її смерть і від Майкла Муркока:«[…] А наступним ділом мені прийшов лист від Лі про те, що Ед помер. А наступні новини ж я цілковито передчував. Я не міг уявити, аби один з них зміг довго прожити без іншого. Вони були чудовими, щедрими, старомодними американськими серцями, і світ дещо зменшився, коли вони покинули його».⭐ На каналі, звичайно ж, також виходили різні дописи-ремінісценції про Брекетт, яку я щиро люблю всім серцем. Ось кілька з моїх улюблених, про які б мені дуже хотілося нагадати в цей день:- як Лі та Рей разом писали повість Lorelei of the Red Mist;- уривки з її автобіографічних нотаток;- робота Брекетт над The Empire Strikes Back;- історія про те, як один жарт ліг в основу цілого її оповідання;- спогади Лі про те, як Едмонд робив їй пропозицію.

🖤 15 березня 1937 року помер Говард Філіпс Лавкрафт.Його смерть сильно сколихнула маленький, але все ж відданий гурт прихильників, не кажучи вже про те, як сильно втрата друга вплинула на його товаришів, яким письменник до останнього нічого не розповідав про свою хворобу. Роберт Блох, який ніколи не бачив свого друга, навіть зізнавався, що якби він знав про стан Говарда, то приповз би до нього на колінах.Тоді різні журнали, в яких Лавкрафт активно публікувався, почали заповнюватися скорботними спогадами про життя та творчість цього чоловіка. Наприклад, у випуску Weird Tales за вересень 1937, було опубліковано вірш Генрі Каттнера H. P. L («Г. Ф. Л»), в якому він віддає пам’ятну данину своєму другові та літературному наставнику (я не велика поетка, тому за різного роду погрішності вибачайте! 🌚):Тут, у підземних печерах і тихих місцях,На вівтарях чорних і забутих богами кремнях,Де сірий дим в’ється і тріпоче крізь жаский пурпуровий відблиск,Тінь позазем’я лишає на сновидцеві свій відтиск,Почервонілий від крові чужорідної плоті, Блідий, мов вампір,Крилами чорними згладжений, Всотуючи темної ночі ефір,Сарабандою снує натовп у величних пишнотах,Мов тіні єгипетських титанів, що миготять у незмінних пустотах.Лиш обрані можуть випити з чаші, що богам осушити під силу,А Вальгаллу геть віднайти в юрмі тих, чия свідомість не дала ще слабину,Зло, кажуть, як ніч, від якої краще сховатись,Задубілому сновидцеві за мрійливість варто б розрахуватись,Перепочиваючи, спить на підстилках з асфоделі, й тоне собі у тих снах,Коронований магією, вічний, хоч і загублених у буденних світах,Дивиться на ворота всесвіту, муштруючи могутній потік,Що рветься з корінь Іґґдрасілль, у пишноті дивовидь.📍Генрі Каттнер, звичайно ж, не єдиний, кого Лавкрафт надихав на творчість: безліч митців і донині віддають письменнику теплу данину у найрізноманітніших проявах. Ось тут, наприклад, можна глянути цікаві приклади творів, в яких сам Лавкрафт є персонажем.А вас я закликаю сьогодні перечитати свій улюблений твір джентльмена з Провіденсу, тому що він на це заслуговує.

«Гамільтон надзвичайно талановитий попри свою бездарну писанину, а Вільямсон же демонструє певну оригінальність та перспективність».«По-справжньому поталанило тому, чий природний спосіб самовираження випадково збігся з певною формою письма, що має попит у людей. Роберт І. Говард — один з найкращих прикладів, які я можу пригадати на даний момент, адже його історії продаються й мають свою родзинку та природність, що заразом відрізняють їх від млявої, штучної писанини Гамільтона, Квіна, Кляйна й решти нездар».🤓 Ось такими «компліментами» Говард Філіпс Лавкрафт винагороджував свого колегу Едмонда Гамільтона, коментуючи деякі з його творів, які він, певне, прочитав у Weird Tales, в якому другий надзвичайно активно публікувався.Лавкрафт також кликав Гамільтона single-plot Hamilton, посилаючись на його численні історії з руйнуванням світів. Аналогічно про нього відгукувався й Кларк Ештон Сміт, котрий якось назвав один з сюжетів Гамільтона «одвічним та поточеним міллю».📍Попри всі негативні коментарі, Лавкрафт все ж хотів якось зустрітися зі своїм колегою, хоч обставини й склалися інакше: Говард мав перестрітися з ним та Джеком Вільямсом у Флориді, коли ті мали вертатися з Кі-Весту. На жаль, до смерті Лавкрафта чоловікам так і не пощастило зустрітися, хоч, наприклад, до Сміта Вільямсону та Гамільтону все ж пощастило зазирнути (як ви можете бачити зі світлини, де Кларк — крайній зліва, а Джек і Едмонд — справа).Знав Гамільтон про уїдливі коментарі у свою адресу від Говарда чи ні, лишається загадкою, однак після смерті Лавкрафта він написав ось таку нотатку, в якій віддає колезі теплу данину:«Тільки-но почув про нещодавню смерть Г. Ф. Лавкрафта. Це надзвичайний удар, адже це сталося так швидко після смерті [Р. І.] Говарда. Я ніколи нікого з них не зустрічав, однак так часто з’являвся разом з ними у WEIRD TALES, що у мене з’явилося якесь розпливчасте відчуття знайомства. Я прочитав у Лавкрафта кожнісіньке оповідання ще з часів Dagon роками тому. Дуже шкода, що він помер — іншого такого вже не буде».

📍 Письменниця Урсула Ле Ґвін має дуже щемке та важливе есе, яке називається The Prinсess. У ньому вона розповідає «казку» про принца й принцесу, які, здавалося б, обоє походять з непоганих родин, здобувають освіту, пристойно себе поводяться, однак їх обох ошелешує новина: дівчина вагітна. Відповідальність можна сміливо перекласти на принца, який регулярно вихвалявся недосвідченій дівчині, що займався сексом з п’ятнадцяти років, і дав їй пораду, яка й спричинила такий казус. Принцеса заявила йому, що в такому випадку їм слід одружитися, на що принц відмахнувся та заявив, що дівчина не належить до його релігії, тож розбиратиметься з малям самотужки.Не важко здогадатися, що цією принцесою є сама Урсула, яка описувала свій особистий досвід під час навчання у коледжі.«Мене попросили розповісти, як це воно, бути двадцятирічною та вагітною у 1950 році, коли ти розповідаєш про це своєму хлопцю, а він тобі розказує про свого армійського друга, дівчина якого розповіла йому, що вагітна, а він привів усіх своїх товаришів і сказав: "Ми її всі трахали, тож хтозна, хто ж батько?". І він сміється, немов то хороший жарт…Це було б так: я пішла б з коледжу, закинула освіту, залежала від батьків… якби я робила все, чого хотіли від мене люди, які виступали проти абортів, я б народила дитину їм… владі, теоретикам, фундаменталістам. Я б народила дитину їм, їхню дитину.Але б я не народила свою першу дитину, другу дитину чи ж третю. Моїх дітей».📍 Зрештою Урсула все ж наважилася на аборт, який тоді вважався чимось, що перебувало в одній площині з повноцінним злочином. Плачучи з мамою у таксі «від горя та полегшення», «принцеса» повернулася додому та закінчила коледж, де «часом зустрічала принца», який з тих пір уникав Урсулу.Вона підсумовує:«Ми не повернемося до темних віків. Ми не дамо будь-кому в цій країні мати подібну владу над будь-якою дівчиною чи жінкою. В уряді та поза ним є потужні сили, які намагаються законодавчо закріпити повернення темряви. Ми не ті потужні сили. Але ми — світло. Ніхто не зможе нас притлумити. Бажаю усім сяяти якомога яскравіше та безперебійно — сьогодні й завжди».💔 У 2018 році Арвен Каррі зняла серію з шести роликів The Journey That Matters, в одному з яких Урсула зачитує цей самий уривок зі свого есе. Послухати його з вуст самої авторки, а також почитати про нього рефлексії доньок Урсули можна тут. Вони справедливо зазначають:«Слова Урсули не дозволять нам забути, як це було і що сьогодні поставлено на карту для всіх нас».

💅 У Говарда Філіпса Лавкрафта була сила-силенна друзів (навіть попри всі його скиглі про те, що він їх геть не має 😅), а знайомих — ще більше. І під час однієї такої поїздки до своєї товаришки та її родини він зробив дещо, чого дійсно мало хто міг очікувати від такого серйозного джентльмена, як він.У 1917 році Лавкрафт познайомився з такою собі Міртою Еліс Літтл, яка була колишньою викладачкою й планувала стати професіональною письменницею. Найімовірніше, що пов’язала їх саме аматорська журналістика, та хай там як, Мірта кілька разів кликала Лавкрафта до себе в гості, а також у невеличкі поїздки, під час однієї з яких познайомила його зі своєю родиною.Що ж відбувалося далі — чудовий приклад того, що Лавкрафт геть не був проти веселощів, як би він не любив про це стверджувати. Ось, як він описував це своєму другу Альфреду Ґальпіну 👇«Вечоріло… після вечері родина почала вимагати, аби Дідунь [так Лавкрафт кликав самого себе] розважив їх деякими зі своїх театральних пародій — повір на слово, ти б ніколи не впізнав стариганя в тому, що вони на нього натягнули! У свої акторські дні я грав важкенькі лиходійські роді, та гамстедівці, здається, схилялися до робіт Джуліана Ентіджа [американський актор, який виступав у жіночому одязі й робив відповідні пародії], й не збиралися давати задню, поки не нап’яли на Дідуню кринолінову спідницю, а до неї — парасольку й капелюх! І, хоч з таким гримом було досить-таки важко думати про діалоги, вони, здавалося, були задоволені моїми імпровізаціями, і своїми довгими оплесками компенсували шкоду, завдану моїй патріархальній гідності».P.S. Від себе тільки додам, що дуже шкода, що не лишилося жодних світлин з цього дійства 🤭

📍Коли я робила швидкий огляд кількох оповідань Лі Брекетт, то зазначала, що як на людину своєї епохи письменниця досить-таки толерантно ставиться до people of color. І все більше й більше знайомлячись з її доробком, я помічаю, що переважна частина її творчості присвячена саме колонізації в різних її проявах, від насадження своїх прав і звичаїв на обжитих територіях до незаконного вивезення позаземних істот з їхніх рідних домівок.Нещодавно наштовхнулася на цікаву статтю з промовистою назвою Give 'Em Hell, Leigh! у випуску Planet Stories за 1943 рік, в якій авторка пояснює свою позицію на критику власної історії Citadel of Lost Ships.В оповіданні йдеться про чоловіка, якого доля приводить на землі крайленів, які є племенем місцевих жителів Венери. Над тихою місциною поступово чорніють хмари, адже серед боліт поблизу краю було знайдено корисні копалини, тож домівкою крайленів планують незаконно заволодіти, осушивши місцеві болота, а його мешканців пересилити у резервації, в яких туристи матимуть змогу спостерігати за їхнім примітивним способом життя. Чоловік обіцяє, що допоможе крайленам, які прихистили його, й з цього моменту розпочинається його важка й надзвичайно важлива місія з їхнього порятунку.🧐 Кому ж у статі Лі збирається дати перцю? Двом критикам, які дали відгук на історію, що обурив авторку:«…недемократичність мислення принаймні двох критиків змушує мене роззявити рота», пише вона.Коли Лі наводить приклад цитат, що її обурили, то цілі фрагменти звідти висміюють спосіб життя крайленів, стверджуючи, що таким «неасимільованим покидькам» неможливо співчувати. Ось, як на це відгукнулася Брекетт 👇«Чорт забирай! Якщо це не тоталітарні міркування, то я не знаю, що. Згідно з демократичним законодавством, будь-яка меншина, якщо вона функціонує в межах закону, має право жити, думати й вірити так, як вона вважає за потрібне. З таким же успіхом можна сказати, що ми повинні ЛІКВІДУВАТИ менонітів, амішів чи будь-яку іншу порядну й мирну групу просто тому, що вона відрізняється від нас. Навіть саме слово ЛІКВІДУВАТИ є недемократичним. Воно означає право однієї людини вирішувати, чи придатні інші люди тяготіти землю, а це, наскільки я пам’ятаю, одна з причин, чому ми воюємо».«Варто пам'ятати одну річ, коли ви плануєте ліквідацію меншин. Людське суспільство — це плинна і нестабільна плитка. І страшенно незручно прокинутися одного ранку і виявити, що раптом це ти став меншиною».👀 Допис про оповідання Брекетт з подібною тематикою можна прочитати тут, а за зазначеним вище оглядом зазирайте сюди. Та й загалом, добивши збірку оповідань Лі, я думаю, на ґрунтовний аналіз теми набереться матеріалу не на один-два дописи, тож лишається тільки чекати, коли я подужаю це опрацьовувати…

💀 «Анатомія: історія кохання» Дани Шварц — це книжка, в якій я абсолютно тверезо можу перерахувати всі її хиби, що з першого ж розділу з легкістю впадають в очі, та чомусь мені все одно не хочеться її сварити та розносити друзки. Що дійсно цікаво, враховуючи дуже банальну лінію кохання, мерісьюшність головної героїні, карикатурне змалювання тогочасної епохи, засноване на якихось загальних уявленнях про той час, а також багато-багато іншого, однак пройдемося усім поступово 👇 Є у нас двійко героїв: Гейзел і Джек. Вона аристократка з неймовірною, як на ту епоху, мрією стати лікаркою, а він має настільки мало коштів, що пошук бодай якогось заробітку змушує його викопувати мертві тіла для одного товариства анатомів. І, як це буває за усталеною формулою жанру, шляхи їхні (не)очікуваним шляхом перетинаються, призводячи до низки неймовірних відкриттів не тільки про суспільство, а й про самих себе.💀 У першому абзаці я, здається, добряче висварила книжку. Насправді історія з такою фабулою у будь-якому іншому сетінґу була б мною розгромлена на друзки, та в «Анатомії» є одна проста, хоч і специфічна, перевага: вона не боїться говорити про брудне чи торкатися «заборонених» тем. Тут ви знайдете цвинтарі, могили, мертві тіла, інфекції, хвороби, сморід брудних вулиць і все таке, від чого завмирають серця любителів історій про «темну монету вишуканої минувшини». За настроєм навіть нагадало екранізацію «Цвинтарних щурів» Генрі Каттнера у «Кабінеті курйозів Ґільєрмо дель Торо», тож з історією було, як мінімум, приємно провести кілька атмосферних вечорів, якщо ви теж таке полюбляєте. А те, як книжка просто й дещо банально написана, перенесло мене у приємну ностальгію за книжками штибу детективів про Флавію де Люс, де навмисно гіперболізовані герої співіснують у своєму невеличкому химерному світі. Думаю, саме про такі книжки я можу сказати, що з ними мій мозок відпочиває і вони є моїм ґілті плеже 🌚❌ Але, знову ж, книжка перенасичена кліше в різних своїх аспектах: від головних героїв і до свого «непередбачуваного» злодія, що абсолютно руїнить для мене решту її переваг. Маю це трошки спойлерну претензію, тож зазирайте на свій страх і ризик, але нахіба там ця фантастична/фентезійна лінія про еліксир безсмертя чи що воно таке? 🥲 Може, так воно мені виглядає, бо я ще не читала другу частину, але поки що віє саме тими жанрами. Якщо я не помиляюся і це все ж так і є, то це йде книзі тільки в мінус, бо якщо це була б історія суто про лихе й темне в людях, то було б в рази краще.💀 Хай там як, а друга частина придбана й покірно чекає свого часу, коли я захочу перемкнутися від чогось важчого. А від мене 3/5.

1 лютого 1977 року помер Едмонд Гамільтон. Творчий доробок Гамільтона такий, що там дійсно є що читати (й врешті начитатися! 🌚), хоч він і складається переважно з науково-фантастичних оповідок, що зрідка тяжіли у бік готичної чи химерної прози. 📍 Попри те, що Гамільтон, як і його дружина, Лі Брекетт, постійно випускали щось з-під свого пера, вони, на відміну від подружжя Каттнерів, за своє життя разом написали твір у співавторстві один з одним тільки раз. Кілька разів у них відбувалися так звані «неофіційні колаборації», які полягали в тому, що хтось комусь допомагав дописувати твір, позичав ідеї тощо. Головною проблемою, чому подружжя не писало нічого разом, була відмінність письменницьких методів. Лі писала «з нуля», без попередньо прописаного сюжету, а Ед же продумував усе заздалегідь. Про те, що писати разом вони не можуть Ед і Лі дізналися, коли на початку свого спільного життя Брекетт писала історію на замовлення, дала почитати її уривок Гамільтону й не змогла пояснити чоловіку, що відбуватиметься далі, тому що вона цього ще не придумала. Лі жартома казала, що цей епізод ледве не зірвав їм шлюб, тому що пара через це «погавкалася» й Брекетт все ж почала переписувати оповідку. 📍 Їхня перша офіційна колаборація сталася завдяки Гарлану Еллісону: він запропонував їм написати оповідання для своєї збірки оповідань (зрештою історія ввійшла до його антології The Last Dangerous Visions), на що подружжя погодилося й написало історію Stark and the Star Kings, в якому повертаються до своїх улюблених героїв та об’єднують їх в один всесвіт. За свого життя Гамільтон не встиг побачити це оповідання. Брекетт пережила свого чоловіка всього лишень на рік з копійками. Перед його смертю вона встигла представити пам’ятну премію Hamilton Award, яка, через її поспішну смерть незабаром після свого чоловіка, обернулася на Hamilton-Brackett Award. Вручення нагород тривало до 1986 року. 📍 Смерть Гамільтона свого часу сколихнула всіх прихильників нф: багато в чому він був новатором, включно з тим, що саме в його творах вперше з’явилася ідея того, що людина може виходити на поверхню інших планет у спеціальних костюмах-скафандрах. Тож, як йшлося у посмертній нотатці, присвячений Гамільтону в журналі Locus: «Його кар’єра простягалася на всю історію сучасної наукової фантастики, а сам він був її головним засновником. З його смертю нас полишає частина нашого світу».