гриб з юґґота

📍European Glimpses — науково-популярне коротеньке видання, написане Сонею Ґрін та її вже колишнім на той час чоловіком Говардом Філіпсом Лавкрафтом.Після розлучення Соня вирушила в мандри: із Лавкрафтом тоді вони підтримували дружнє листування, однак поки ще не зустрічалися особисто. Подорожуючи Європою, Соня неодноразово думала покликати колишнього з собою, однак «знала, що оскільки я більше не його дружина, він би не погодився».💔 Якщо подорож Соні розпочалася в 1932 році, то востаннє колишнє подружжя побачилося в 1933, коли вона все ж запросила його відвідати з нею Фармінґтон, штат Коннектикут. Ґрін писала, що «усе ще дуже любила Говарда, навіть більше, ніж хотіла б в цьому зізнаватися», і що під час своїх мандрів зустріла багато «гідних чоловіків», які однак не могли зрівнятися з рівнем інтелекту Лавкрафта. Та поїздка заклала кінець їхньому спілкуванню: Соня необачно попросила Говарда поцілувати її перед сном, той відмовився, давши зрозуміти жінці, що якщо вона й мала якісь ілюзії на його повернення до неї, то їм не судилося справдитися.📍У період останніх років їхнього листування, коли Соня подорожувала Європою, вона почала вести нотатки про побачене нею. Ґрін якось вдалося втягнути Говарда в авантюру з їхнім переписуванням, хоч Лавкрафт до останнього не зізнавався своїм друзям, травелоґом для кого конкретно він займається. У своєму листі до Альфреда Ґальпіна він завуальовано розповідає про одного «придуркуватого», який «захотів публічно полямкати язиком про свою подорож, із якої, очевидно, не зміг сформувати власних структурованих вражень від першої особи».😬 У тому, що цим «придуркуватим» була саме Соня, сумнівів немає — Ґальпіну він наводить інформацію про перелік міст, у яких бувала конкретно Ґрін. Лавкрафт старанно збирав інформацію про відвідані нею місця не тільки з її нотаток, а й сторонніх джерел, однак чогось цікавого у нього все одно не вийшло. Це доволі нудний та банальний тревелоґ, якщо не брати однієї тривожної деталі, описаної там: під час мандрів Німеччиною Соня побачила Адольфа Гітлера, який тоді балотувався на посаду президента. Ґрін описала побачений нею збір Націонал-соціалістичної партії у Вісбадені та «нестабільний політичний стан Німеччини».Якщо ж сумнівів про те, що в тревелоґ втручалася рука Говарда, немає, то наскільки ж сильно він змінив першоджерело і скільки у них лишилося первинних спостережень саме Соні — більш плутана таємниця. С. Т. Джоші все ж справедливо зазначає, що навряд би Ґрін назвала паризькі краєвиди «дансейніанськими» чи дала модерністській архітектурі ярлик «огидної». Від цього якість тревелоґа помітно постраждала: Лавкрафт не в змозі не вплітати свої думки у текст, що помітно дисонують з деякими твердженнями Соні (уривок про Гітлера — найвдаліший приклад, адже деякий час Говард навіть підтримував встановлену ним ідеологію, яку Ґрін як єврейка засуджувала).👉 Свою ж думку про European Glimpses ви можете скласти, переглянувши оцей файл із лавкрафтівських архівів. Відредагована версія видавалася всього двічі: у видавництві Necronomicon Press та четвертому томі есе Лавкрафта.

Це вже своєрідна традиція на цьому каналі, закликати вас відвідати курс «Літературний переклад» від Litosvita 😈Уже завтра він відбуватиметься знову. Лишилися тільки лекційні місця, але від цього менш цікаво не буде. Ви взагалі бачили цей лекторський склад? Ярослава Стріха, Катерина й Анатолій Пітики, Богдан Стасюк, Тетяна Непипенко, Юрко Прохасько й багато інших — таке пропускати не можна!На курсі ви також дізнаєтеся, як:• використовувати практичні інструменти перекладацької майстерності та уникати типових помилок;• робити «стильний переклад» і досягати визначеної мети в конкретному тексті;• розрізняти глибокі структури мови оригіналу й переносити їх засобами мови перекладу;• обирати різні мовні стратегії в перекладі й реалізовувати їх;• аналізувати текст професійно та вдосконалювати навички творчого письма для літературного перекладу;• вправлятися зі стилістичними фігурами, стилем автора, специфічною мовою героїв, діалектизмами, термінологією тощо.Деталі за покликанням. Біжіть реєструйтесь, треба ж комусь тут більше фантастики перекладати 🙈#грибна_інтеграція

✍ Одна з характерних рис творів Говарда Філіпса Лавкрафта — химерні імена істот із пантеону його міфів. Усі ці Шоґґоти, Шуб-Ніґґурати, Йоґ-Сототи мають такі «кручені» імена далеко не дарма — це була своєрідна спроба автора зобразити, якими ж недосяжними для людської свідомості, навіть на рівні абетки й вимови, є порядки, рідні для цих істот. Взяти, до прикладу, ім’я Ктулху. Про те, як же ж його правильно вимовляти, баталії велися ще за життя письменника. І, що цікаво, навіть найближчі друзі Говарда плуталися у здогадках.🤔 До прикладу, Роберт Барлоу казав, що правильним варіантом передати лавкрафтівське Cthulhu було Koot-u-lew, а Дональд Вондрі — K-lutl-lutl. Усе це письменницьким цензором пропускалося, однак тим варіантом, на який Вондрі отримав від Лавкрафта «здивований погляд», було Ka-thul-hoo.📍Отже бачимо, що варіацій багато, та, на щастя, від Говарда зберігся лист за 1934 рік, у якому затвердився «канон» вимови, хоч у деяких зі своїх інших епістолярних творінь навіть сам Лавкрафт наводить різні приклади.У ньому Говард підтверджує, що слово не те, щоб мало правильну чи неправильну вимову з такої причини: «…це слово повинне уособлювати вбогу спробу людини передати фонетику слова, непритаманного їй. Ім’я цієї диявольської сутності було створено істотами, чиї голосові органи не подібні до людських, а отже воно не має ніякої причетності до людського мовлення. Склади в ньому визначалися фізіологічним апаратом, що не має жодної схожості з нашим, тож його ніколи не вийде правильно відтворити людською гортанню». Але правильно буде вимовляти слово саме як Khlul’-hloo. Перший склад потрібно вимовляти гортанно, u має звучати в ньому так, як у слові full, а h — випадає.Робимо висновок, що й наше «Ктулху» не зовсім є тим, що мав на увазі Говард. Але, оскільки ніхто не може вимовити це слово правильно, послуговуємося цим варіантом і надалі 🌚На світлині: скетч Лавкрафта, на якому зображено Ктулху.

🐋 Як би я це не відтягувала, усе ж кількість прочитаних мною видань Рея Бредбері стрімко збільшується. І от нещодавно мені до рук потрапила його книжка «Зелені тіні, Білий кит», про яку мені однозначно є що сказати.Почнемо з того, що це автобіографічний роман (в оповіданнях, як це притаманно Бредбері) про те, як Рей вирушив до Ірландії допомогти Джону Г’юстону зі сценарієм екранізації «Мобі Діка» Германа Мелвілла.На його написання Бредбері надихнула книжка Кетрін Гепберн The Making of the African Queen: Or How I Went to Africa With Bogart, Bacall and Huston and Almost Lost My Mind, у якій акторка розповідала про свій аналогічний досвід роботи з Г’юстоном.✍ Рей зізнавався, що робота з режисером була його великою мрією, яка збулася завдяки одному телефонному дзвінку: у ньому Джон запросив його до себе в готель. Там між ними стався такий діалог:— Реє, а ви сильно зайняті впродовж наступного року?— Та не надто, містере Г’юстон.— Що ж, Реє, а чи не хотіли б ви пожити в Ірландії й написати сценарій для «Мобі Діка»?— Божечки, та я цю кляту книженцію усе ніяк не можу добити.Г’юстона здивувала така відповідь, однак він дав Рею відповідне завдання: письменник мав прочитати стільки, скільки зможе, а потім прийти до нього на наступний день і сказати, чи він усе ж погоджується допомогти Джону «вбити білого кита». Після цього Бредбері прийшов додому й сказав своїй дружині всього три слова: «Молись за мене».🙈 Хоч Бредбері і вважав Г’юстона своїм героєм, стосунки у них були непрості: до прикладу, як у книзі, так і у своїх спогадах, Бредбері розповідав, як Джон вирішив пожартувати перед репортерами, що Рей недостатньо старається. Тоді Бредбері поділився образою з Г’юстоном, навіть розплакавшись перед ним, на що режисер кинувся заспокоювати його тим, що це жарт. Однак подібні вибрики з Джонової сторони не припинялися: Бредбері ділився, що той також не соромився принижувати свою секретарку, а дружину неодноразово доводив до сліз при сторонніх (у книзі навіть є абсолютно жахливий епізод, як вона впала з коня, а Г’юстон не те, що не допоміг їй підвестися, так ще й додатково сипав словесними образами).🐋 Рей стверджував, що за час перебування в Ірландії він майже нічого там не бачив, бо був «надто зайнятий Г’юстоном, Мелвіллом та китом». На деякий час після завершення знімального процесу Бредбері навіть заборонив собі писати про Ірландію та Г’юстона, а також давати про це інтерв’ю. Розірвати цю запону йому допоміг сон, у якому дублінський таксист Нік попросив його викласти їхні пригоди на папір. Ось так Бредбері спочатку написав поему про Дублін, потім есе, а згодом оповідання й навіть п’єсу. Потім же настав час роману.📍Мої враження від книжки? Усе залежало виключно від «оповідання»: бували такі, які мені доводилося «домучувати», а були й ті, від яких я лишилася у щирому захваті. Місцями Бредбері описує настільки химерні пригоди, особливо ті, що стосуються його знайомих чоловіків із пабу, що мені важко повірити, що таке могло відбуватися насправді. Моїми фаворитами стали історії саме Реєвої взаємодії з Джоном, особливо ті, де спокійний та дещо полохливий характер Бредбері ставав супроти імпульсивних та хаотичних вибриків Г’юстона. Щодо самого портрета ірландців та Ірландії загалом, то він доволі стереотипний та, на мою думку, «по-американському» плаский, тож цей аспект історії мене ніяк не вразив.Загалом, «Зелені тіні…» — це книжка для тих, хто закоханий у Бредбері настільки, хто готовий читати навіть список його покупок. У ній Рей лишається класичним Реєм, тож ви або миритеся із його підходом до тексту, або ж не приймаєте ті правила гри, які вам пропонує ця книжка.✍ Серед «оповідань» у ній, які стали моїми найулюбленішими, я перерахую історії про:- підготовку мисливського весілля;- прохача з карликовістю, який прикидався малюком;- перегони в кінотеатрі;- коханку Бредбері (так, і таке там є…) і згорілий будинок;- похорони лорда;- таксиста, який водив автомобіль у нетверезому стані.✍ Якщо ви також читали книжку, то діліться своїми враженнями в коментарях!

🐉 Учора був день народження Енн Маккефрі й видавництво «Жорж», на мою думку, зробило найкращий подарунок, присвячений до цього свята — анонсувало вихід циклу про вершників Перна. Я до останнього думала, що це якийсь першоквітневий жарт, але, на щастя, ні 🌚На честь цього говоримо сьогодні про дитинство фантастки — на ранніх сторінках її біографії теж багато чого цікавого та незвичного.✍ Енн народилася другою серед трьох дітей. Її батько, якого всі називали «полковником», після Першої світової війни не полишив армійську службу, виховуючи своїх дітей у відповідній «атмосфері»: замість ігор він збирав свою дітлашню на подвір’ї і муштрував із ними стройові вправи. Це, згідно зі слів Енн, й посприяло різниці між ними та сусідами: «полковник» був суворим і завжди обтяжував своїх дітей надмірною хатньою роботою.Мати Енн ж не була типовою у тогочасних сенсах домогосподинею — вона спокійно лишала своїх дітей із бабусею, яка, зі слів Енн, була «тиранкою», і вирушала в далекі подорожі. Цікаво, що від матері Енн дістався дар «передбачати майбутнє» — перед великими подіями у жінок бували чуття: якось через це вони навіть вивели гроші з фондової біржі, що врятувало їхні накопичення, бо за кілька днів та й справді обвалилася.🤫 Енн стверджувала, що будучи малою, вона була ще тою непосидою: деякі з її сусідів навіть забороняли дівчині грати в них у саду, передбачаючи, що вона може наробити шкоди. Маккефрі згадувала:«Я завжди хотіла бути в центрі уваги…. Я була кмітливим дитям і відмовлялася робити всі ті речі, які вважала тупими, наприклад грати в ляльки, хоч я і пригадую, що вирізати для них паперове вбрання мені подобалось. Я ніколи не була конформісткою… Я була хлопчакуватою й полюбляла лазити по деревах».📍У Енн не складалася дружба не тільки з сусідами, а й братами, що змусило її з головою зануритися в книжки та любов до тварин. Та іншою пристрастю, яку вона відкрила для себе в юнацькі роки, став театр, а згодом і письмо, хоч у дитинстві Енн усе ж мріяла стати співачкою.Письменниця пригадує, що до фантастики її увагу привернула саме матір: найдужче Енн тоді сподобалися твори The Ship of Ishtar Абрагама Меррітта та Islandia Остіна Теппена. У віці дев’яти років дівчинка спробувала написати свою першу історію, яка отримала назву Flame, Chief of Herd and Track. Із часом творчий доробок дівчини «розширився»: вона почала писати ще й оповідання, пісні, та вірші, більшість із яких були присвячені її братові Кевіну й тому, як уся увага їхньої матері діставалася йому: Кевін хворів на остеомієліт у той час.🐉 До списку романів тоді також додалися вестерн та фантастична історія Eleutheria, the Dancing Slave Girl. Енн потрошку починала розсилати свої письмові твори в різні журнали й отримувати перші відмови.Саме тоді вона й пообіцяла собі, що одного дня стане відомою письменницею. І, як бачимо, своєї обіцянки вона дотрималася.На світлині: маленька Енн Маккефрі з братом та матір'ю.

Усім прихильникам Говарда Філіпса Лавкрафта відомо про його, певне, найголовнішу любов, яку той проніс через усе своє життя, — до котів.🐈‍⬛ Після свого розлучення із Сонею Ґрін, Лавкрафт із Нью-Йорка перебрався назад у рідний Провіденс й оселився там у домі №66 на Коледж-Стріт. Поруч із будівлею знаходився хлів із пласким дахом, на якому нерідко відпочивали коти. Цьому котячому товариству Лавкрафт дав назву K.A.T. із алюзією на Kappa Tau Alpha, однак свою абревіатуру він розтлумачував як Kompson Ailouron Taxis, що можна перекласти як «Товариство чепурних котів».Для цього товариства Лавкрафт склав щось на кшталт гімну й змалював його герб. Одному з котенят Лавкрафт навіть написав прощальний вірш, коли знайшов малюка мертвим у кущах: у ньому описується, як сад сумує за маленькими лапами, які нещодавно ворушили його траву. Письменник знав майже кожного місцевого кота: знайома його тітки пригадувала, що коли вона розмовляла з ним на цю тему й згадувала якогось потенційного представника цього товариства, Лавкрафт неодмінно розпізнавав його.📍А якось, коли Говард поїхав у Нарранґасетт (місто в штаті Род-Айленд), він прогулювався вулицею й зустрів двох котенят: один із них був сором’язливий і не давався на руки, а інший ж навпаки хотів, аби з ним погралися. Так Лавкрафт і взяв його під мишку й ходив, поки той, що був більш боязкий, переслідував його й нявчав, бо боявся, що чоловік кудись далеко віднесе його товариша.🐈‍⬛ Улюбленими котами Лавкрафта були чорненькі з помаранчевими очима, та насправді ж він був по-своєму прихильний до них усіх, чого не можна сказати про собак. На думку одразу спадає його знамените есе Cats and Dogs, у якому письменник усіляко принижує собак та їхніх власників, називаючи цих тварин заледве не клоунами через те, наскільки вони залежні від того, аби їх бавила людина. Коти ж, згідно зі слів Лавкрафта, відтворюють «досконалу красу та безособовість самого Всесвіту» завдяки своїй самодостатності, мудрощам та таємничості.Лавкрафт писав, що якщо ви любите собак — ви не думаєте, а відчуваєте, а ще ви поверхнева, сентиментальна й надміру емоційна людина, яка ведеться на «дешеві» почуття. А от з котами все інакше — вони звертаються до «космічного сприйняття у людській свідомості», тож є тваринами, призначеною для аристократії. Собаки володіють, «буденними, рабськими та плебейськими якостями», у той час як котами захоплювалися такі класики, як Едґар Аллан По та Шарль Бодлер 🌚Повністю прочитати есе й підгоріти, якщо ви у клані собак, можна тут. А на світлині у нас вищезгаданий герб Kompson Ailouron Taxis.P.S. Ну й пишіть, хто вам більше подобається, коти чи собаки 🤫

🤫 Не варто довго й ретельно вивчати біографію Гарлана Еллісона, аби знати про нього одне — гострого слівця він не боїться, як і відкрито заявляти про те, що йому не подобається. Тому передаю письменнику слово, аби він за мене зробив вступ у цей допис:«Погано відгукуватися про Star Wars у наші часи — це тяжкий злочин на рівні з плюванням на американський прапор, зневагою до материнства, зізнанням, що ти не можеш терпіти яблучний пиріг, чи спробою нашпигувати наркотою Сіетла Слю».Тож, як ви могли вже зрозуміти, саме це Гарлан в одному зі своїх есе й буде робити. Його головна претензія — «Голлівуд ніколи не розумів різниці між створенням науково-фантастичних стрічок, вестернів, шпигунських трилерів, фільмів про доктора Кілдера, історичних пригод та сучасних драм». А ще письменник скаржився, що за прагненням розважитись, переглядаючи Star Wars, голову втрачали навіть найзатятіші кіномани. «Star Wars прекрасно підійдуть тим, кому пощастило так і лишитися дитиною, або ж так і не поталанило подорослішати».Загалом усе есе, яке носить промовисту назву Luke Skywalker Is A Nerd And Darth Vader Sucks Runny Eggs, це гостра критика того, як «наукову фантастику перетворили на "сяйфяй"», із якою можна як сперечатися, так і перебувати на одному боці з автором. І хоч Гарлан зосередився саме на ненависті до Star Wars, подібними фільмами «без душі, без суті» він також охрестив Demon Seed, Silent Running, Forbidden Plane й навіть стрічку Стенлі Кубрика 2001: A Space Odyssey.🤔 Що цікаво, есе було написано за життя Лі Брекетт — буквально в останні його миті. А от як би він відгукувався до причетності свого кумира до франшизи, яку він настільки щиро зненавидів (і так, такий висновок він зробив, переглянувши тільки A New Hope)? Тим паче, що в одному зі своїх есе він ще й хвалить Брекетт за її сценарії.З Брекетт чи без, але підсумовує Гарлан свою тираду такими словами:«Люк Скайвокер — ботан, Дарт Вейдер цілує собаку в сраку, а я, якщо що, завжди відкритий до битви на світлових мечах».🌚 Критикуєш — пропонуй! Ось перелік науково-фантастичних стрічок, які Гарлан радить:Charly1984The Shape of Things to ComeWild in the Streets The ConversationA Boy and His Dog

Свою першу професійну публікацію Рей Бредбері одержав у 1938 році в аматорському журналі свого друга — через цей шлях проходило чимало фантастів тих років, однак далеко не кожному з них зрештою вдалося здобути й половину тієї слави, яку мав Бредбері. Тут у блозі поділилася, у чому ж полягали його письменницькі секрети, а для вас підготувала стислу збірку фактів із матеріалу:📍РегулярністьБредбері писав регулярно, однак трудоголіком назвати себе не міг. Писав переважно по дві години на день і свій розклад описував так:«На початку свого двадцятиріччя я слідував такому розкладу: у понеділок писав чернетку нової історії. У вівторок готував другий її варіант. По середах — третій. По четвергах — четвертий. У п’ятницю — п’ятий. А опівдні в суботу я відправляв шосту та фінальну чернетку до Нью-Йорка. По неділях? Обдумував усі божевільні ідеї, що постійно вимагали моєї уяви».📍Пишіть про те, що любите чи ненавидитеРей стверджував: якщо ви пишете без запалу, без смаку до справи, без любові, без радощів — ви лишень наполовину письменник:«Це означає, що ви настільки зайняті спостереженням за комерційним ринком чи прослуховуванням авангардистських гуртків, що й не намагаєтеся бути собою. Ви себе навіть не знаєте. Найперше, що має робити письменник, — це існувати. Він має складатися із запалу та ентузіазму».«Створіть персонажа, схожого на вас, який хоче або не хоче чогось усім своїм серцем. Дайте йому вказівку. Відправте її виконувати. А тоді слідуйте за ним настільки швидко, наскільки тільки можете. Персонаж разом зі своєю великою любов’ю чи ненавистю проведе вас до кінця історії».📍Починайте з короткої прозиРей стверджував, що починати з романів — це погана ідея, адже так ви витратите цілий рік на те, що може «вийти не дуже вдалим». Та й короткою формою можна скоріше набити собі вміння оволодіти структурою письма.«Якщо вам усе ж вдасться писати по оповіданню на тиждень, на самому початку якість не матиме значення, але ви принаймні будете практикуватися. Наприкінці року у вас будуть готові 52 оповідання — і я запевняю вас, що ви не зможете написати 52 поганих оповідання. Це просто неможливо. Наприкінці 30 чи 40 тижня, а може й у кінці року, з’явиться історія, яка буде просто прекрасною».📍Надихайтеся«На мою думку, аби втримати Музу, її потрібно підгодовувати».До «меню», яким Бредбері пропонував пригощати Музу, входила поезія, есе, коротка проза та романи.А улещувати її необхідно для того, аби «відібрати найцінніше, віднайти правду, зберегти її, посмакувати й використати згодом».📍Не бійтеся ризикуватиРей Бредбері жив одним правилом, яке було його мантрою: «Стрибни зі скелі, а по дорозі додолу — збудуй собі крила».Ризик і справді неодноразово допомагав йому: живучи підлітком у Голлівуді, він знаходив у смітниках сценарії, вивчав їх і писав свої — так йому одного разу вдалося написати жарт, який згодом використав тогочасний американський комік Джордж Бернз. Бредбері не боявся братися за те, у чому зовсім не мав досвіду, власне тому його доробок і пістріє не тільки романами й оповіданнями, а й сценаріями до мультфільмів, поемами та п’єсами.📍Вчіться у кращих, але будьте собоюОкрім учитися у своїх колег-фантастів, Бредбері також надзвичайно багато читав. Звичайно, це також мало свої підводні камені — надто довго імітуючи чуже навряд вийде навчитися своєму.«Упродовж багатьох років мені через плече заглядав По, поки Веллс, Берроуз та майже всі автори “Приголомшливого” та “Дивних історій” виглядали з іншого. Я їх любив, але вони мене душили…Лише тоді, коли я почав відкривати для себе прийоми й трюки, пов’язані з асоціаціями слів, я почав віднаходити шляхи, якими можна проходити повз мінне поле наслідувань…Я почав робити короткі нотатки, які б описували любов і ненависть. Упродовж своїх двадцяти-двадцяти одного року я кружляв літніми пообідями й жовтневими ночами, відчуваючи, що десь там, серед теплих і темних пір року є щось, що є справжнім мною».🤫 У коментарях обов’язково діліться своїми письменницькими лайфгаками!На світлині: Рей Бредбері та Марґарет МакКлюр.

Приходжу до вас із цікавим фактом: якби не близнюки, можливо, ми б із вами зараз не мали одного з найкультовіших фільмів жахів 🤫Як і будь-яка поважна людина, яка певний період активно цікавилася жахами, я подивилася The Thing Джона Карпентера тільки зараз 🌚 І для мене те, що ця стрічка базується на історії Джона В. Кемпбелла, стало цікавим відкриттям.Хто раптом не в курсі, The Thing — це науково-фантастичний горор, пронизаний параноєю та страхом перед незвіданим, у якому група дослідників стикається з таємничою істотою, здатною імітувати живі організми. Фільм було знято в 1982 році за новелою Кемпбелла Who Goes There?У творчості Кемпбелла тема наслідування земного космічними організмами виринала й до цієї історії. У своєму оповіданні The Brain-Stealers of Mars він описує пригоди двох космічних мандрівників Рода й Блейка, які під час своїх пригод зустрічаються з тушолами — істотами, здатними перетворюватися на різноманітних тварин і рослин, а також читати думки інших й обертатися на те, про що вони думають.Зрештою Кемпбелл написав ще кілька історій про Рода й Блейка, а також неодноразово згадував у своїх творах про тушол.🥶 Якось Джону спало на думку написати історію про істот, подібних до тушол, але яка б розгорталася не в космосі, а на Землі. Він запропонував цю ідею Джеку Бірну, редактору журналу Agrosy, і взявся за написання оповідання Frozen Hell. Бірну історія не сподобалась, тож Кемпбелл її переписав, створивши остаточну версію під назвою Who Goes There? Різниця між цими двома версіями полягає в тому, що фінальна стала коротше за Frozen Hell на три розділи. Так остаточний варіант твору й побачив світ у серпні 1938 року в журналі Astounding. Кемпбелл видав її під псевдонімом Дон А. Стюарт, який він створив на основі імені своєї дружини, яку звали Дона Стюарт. Кемпбелл писав під псевдонімом, тому що, регулярно видаючись, стиль деяких його історій почав відрізнятися від його власного й, аби не розчаровувати своїх палких прихильників, якісь із його творів видавались отак. Про «Дона» зрештою казали, що він навіть «затьмарив Кемпбелла».😱 І фільм, і оповідання пронизані атмосферою жаскої параної незнання, хто знаходиться перед тобою, — цікавий факт, але у подібному настрої зростав і сам Кемпбелл.Кемпбелл народився у холодній та авторитарній родині. Батько майстерно маскував свої емоції, а матір була легковажною та непостійною: її настрій змінювався щосекунди, а прояви тепла до сина були настільки швидкоплинними, що Джон реагував на них із обережністю. Ситуацію погіршувало те, що в матері була сестра-близнючка, яка терпіти не могла Кемпбелла. Він вважав, що в його матері та її сестри була ворожнеча через те, що перша змогла раніше вийти заміж, тож вона користувалася Джоном як трофеєм, який це підтверджував. Він був упевнений, що тітка його ненавиділа, адже вона поводилася з ним надзвичайно вороже.Уявімо ситуацію, коли Джон влітає у будинок, аби поділитися чимось зі своєю «матір’ю», але отримує різку відсіч від її близнючки, сплутавши їх. Хлопцеві завжди доводилося аналізувати й обдумувати побачене, аби випадково не поділитися зайвим із ненависною тіткою. Достоту як і в його творі, де орієнтуючись за зовнішністю не можна було довіряти нікому.📍Окрім культової екранізації 1982 року, у 1951 році історія одержала й інше своє кіновтілення — стрічку The Thing from Another World, яку продюсував ніхто інший, як сам Говард Гокс. Фільм має колосальні відмінності від першоджерела: змінені навіть імена персонажів. Та стрічці, однак, не надто вдалося привернути додаткову увагу до Кемпбеллової творчості, хоч свого часу вона все ж змогла викликати фурор серед глядачів.Ось, що згадував про неї Айзек Азімов:«Who Goes There? зрештою було екранізовано у фінансово успішну, але сумнівну з боку науково-фантастичної цінності стрічку The Thing from Another World, за яку Джону заплатили десь із кілька сотень доларів. Коли я обурився з цього приводу, Кемпбелл лишень характерно знизав плечима й сказав:"Це допоможе розповсюдити науково фантастику поза булькою. Тільки це й має значення"».Ілюстрація: Вейн Барлоу.

Колись я писала допис про The Twilight Zone, у якому вже згадувала про те, що в Рея Бредбері та Рода Серлінґа, творця цього серіалу-антології, були не надто гладкі й приятельські стосунки. Їхня ворожнеча впиралася в одне — Бредбері вірив, що Серлінґ краде його ідеї 👀Усе почалося з того, як Серлінґ запросив Рея на показ дебютного епізоду The Twillight Zone. Where Is Everybody? — це історія про чоловіка, який лишився на планеті сам. Рею одразу ж здалося, що Род вкрав ідею з одного його «оповідання», що містилося в романі The Martian Chronicles. Письменник був на показі разом із друзями, які вказали йому на схожість, однак тоді Рей не зробив Роду ніяких зауважень — засоромився.🙈 Через місяць після інциденту Реєві подзвонив Род. Між ними стався наступний діалог:— Чому ти не сказав мені?— Що саме?— Що мій сценарій першого епізоду частково заснований на The Martian Chronicles. Я лежав у ліжку й читав із моєю дружиною, аж ось Керол повернулася до мене й сказала: «Роде, це дуже схоже на той епізод». Господи, тоді я зрозумів, що ненавмисно вкрав твою ідею. Я куплю історію й ти отримаєш за це компенсацію.— Та не роби цього. Достатньо того, що ти подзвонив мені й зізнався в тому, що сталося. Немає ніякої проблеми.За два тижні Род знову подзвонив Бредбері й знову почав вимагати, аби він-таки дозволив йому купити оповідання, однак згодом Род сам зам’яв цю справу. Рей також підозрював Рода в тому, що він «підгледів» історії ще у Генрі Каттнера та Джона Коллієра.📍 Попри заявлену Реєм підозру на плагіат, він усе ж співпрацював із Родом над деякими сценаріями — до епізоду I Sing the Body Electric і ще двох, які так і не відзняли. Скандал начебто потрошку заминався, аж поки на одній з вечірок редактор з Bantam Books не спитав Рея про те, що він думає про діяльність Рода. Рей висловився чесно, отримавши на наступний день дзвінок від самого Серлінґа. Серлінґ розізлився, що Бредбері «пускає плітки» за його спиною, тож Рей запропонував їм зустрітися в барі й обговорити їхню ворожнечу. Однак це не дало ніякого результату — Род знову заприсягся, що він виправить усі непорозуміння з авторськими правами, однак знову не виконав обіцянку.Крім цього, Рея дратувало те, що Род не надто розумівся на жанрі, який намагався активно транслювати по телебаченню. Реєві хотілося, аби Род «полишив фантастику нам, парубкам, які дійсно знають, як її писати… себто мені, Чаку Бомонту й Роберту Гайнлайну».😢 Зрештою спілкування їхнє припинилося остаточно, коли Рей написав «перший у своєму житті лист, у якому розривав із кимось дружбу».«Я дав тобі достатньо шансів, якими ти не скористався, тож це кінець».На світлині: Род Серлінґ.