фінчер кубриком

Головний герой — Рон Троспер, скромний працівник великої компанії, який випадково стає учасником безглуздого інциденту на роботі. Намагаючись відновити репутацію, він потрапляє у вир корпоративних таємниць і абсурдних змов, де все зовсім не те, чим здається. Кожне нове відкриття занурює його дедалі глибше у світ інтриг, параної та дивних збігів, перетворюючи звичайні офісні будні на небезпечну пригоду. При всій моїй новій любові до абсурдної документалістики, сприйняти Тіма Робінсона і «Компанію босів» мені досі складно. Можливо, річ у тім, що я люблю сюрреалістичність повсякдення — те, які ми всі час від часу різні, чудернацькі та цікаві. Проте навмисне кривляння в ігровому кіно — це геть інше. Я не розумію прописаної скетчевості, яка миттєво здається штучною, коли насправді хочеться бачити на екрані життя. Це все той же SNL, з якого Робінсон ніяк не може вирости.«Компанія босів» (чомусь «The Chair Company» переклали саме так) вийшла наприкінці 2025 року, і HBO одразу продовжив серіал на другий сезон. Я довго натрапляла на позитивні відгуки про цей проєкт Зака Каніна та Тіма Робінсона, але постійно відкладала перегляд. Як виявилося — недарма. Гумористична містика у форматі коротких епізодів могла б спрацювати просто чудово. Лише уявіть: найкрихкіша річ у світі — чоловіче его — ламається через безглузде публічне падіння з крісла. Через це головний герой починає шукати фірму-виробника, аби вибити з них офіційне вибачення. Насправді ж усім байдуже до чоловіка: колеги лише хочуть, аби він виконував свої обов'язки, а родина — щоб приділив їм трохи уваги. Детектив чи бодай драма тут так і не з’являються, а Робінсон знову грає чергового невдаху та ідіота. Не кумедного дурника, як це вміє робити Вілл Феррелл, а саме дратівливого ідіота.З такого банального, але дивакуватого сюжету нішеву комедію могли б зробити брати Сафді. Промовчу про продюсування «Сусідів», але «Компанію босів» так і хочеться порівняти з «Прокляттям» — ось де був справжній абсурд! Там жанр народжувався з висміювання реальності, а у Робінсона він існує у вакуумі, заради самого кривляння. Якби серіал зробили Сафді, моє «шо бля» було б позитивним. Натомість Робінсон із його набором випадкових діалогів та дивних наративних деталей (включно з порно), вочевидь, продукт суто на любителя. Але можете окремо почитати про корпоративний стиль, який непогано проявився у дизайні костюмів — виявляється, хоч над чимось там справді попрацювали.Нагадаю свій список найкращих серіалів 2025 року:➖ «Юнацтво»➖ «Єдина»➖ «Убитий блискавкою»➖ «Друзі та сусіди»➖ «Чад Пауерс»#житомирськийкінофестиваль

Psycho KillerQu'est-ce que c'est?Fa-fa-fa-fa, fa-fa-fa-fa-fa-fa, betterRun, run, run, run, run, run, run away, oh-oh-ohВідома письменниця опиняється у вирі небезпечних ігор розуму зі своїм заможним і впливовим сусідом, якого звинувачують у вбивстві. Вперше за довгий час я іду в ногу з телевізійним часом і встигаю відстежувати новинки, тож тепер із чистим сумлінням переглядаю минулорічне. «Звір у мені» створили Говард Ґордон (який вирішив змінити платформу і забрав зі свого попереднього проєкту, «Батьківщина», Клер Дейнс) та Гейб Роттер (продюсер «Цілком таємно»). Тут немає фантастики, суворого детективу чи політики з тероризмом, але щось точно здатне втримати вашу увагу. Принаймні я закохалася в Метью Ріса ще раз.Будь-яка репрезентація працює тоді, коли її зображують як системну норму — і неважливо, нав'язливо це зроблено чи ні. Головна героїня серіалу, Аґґі Віґґс, має дружину та сина, якого трагічно втрачає. Озлоблена на себе та на весь світ, вона не може впоратися з цією втратою, не здатна зібратися з думками й утекти бодай у роботу. Її життя обмежилося власним будинком, та й у тому вона заходить далеко не в усі кімнати. Вдома її зустрічає лише маленький білий пес, і жінка змирилася з цим, бо з людьми їй надто боляче. Ніхто не розуміє її болю, але й ділитися ним вона не хоче. Дружина пішла, бо злість такого масштабу стала для неї просто задушливою.Якщо ми заберемо весь трагізм ситуації, звучить як норма? Як на мене, більш ніж. «У мене ніколи не було подруги-лесбійки!», — каже Найл Джарвіс, інший центральний герой. Ви таке взагалі коли-небудь чули, я вас питаю? Нарешті рівноправ'я, нарешті не лише клішований «друг-гей». Так, коли вони через різні причини зближуються, певна обсесія одне одним лише наростає, провокуючи незручні розмови. Проте це виглядає радше комічно, аніж образливо:— Що, лесбійки не танцюють?— Ні. Це заборонено кодексом. Походи! Гольф! Ми гніздимося.— І геть нема бажання трахнутися зі мною? Навіть найменшого?— Господи!— Я просто кажу, що наші стосунки дивні. Погляньте на нас — глуха ніч, дружина не знає, де я... Це трохи сексуально!— Зараз скажете, що я ще не знайшла «правильний» пеніс...— А скільки було спроб?..— Це не ваше собаче діло. Що ж до основної сюжетної лінії, то вона дуже проста: Аґґі хоче повернути собі хоча б якусь частину колишнього життя — знову писати успішні книжки. Натомість її «опонент» Найл не проти відбілити власну репутацію, за якою ховається нечесний бізнесмен та ймовірний убивця своєї дружини, що тепер намагається будувати нове життя зі стереотипною пікмі. Вона — видає біографію відомої людини і досліджує можливе вбивство, він — отримує бажану увагу як істинний нарцис.У цій грі сценарій не топчеться на одному місці з темою криміналу, а примудряється глибше розкрити персонажів. Ми дізнаємося, що насправді переживає Аґґі та трішки яка темрява прихована в Найлі. З часом починає здаватися, що серіал дещо затягнутий і рухається надто передбачуваною траєкторією. Мені особисто хотілося більшої взаємодії між акторами під чудово підібрані саундтреки (і це попри те, що гра Клер Дейнс тут мені зовсім не до душі). Це не «Мовчання ягнят», сценарій міг би бути сміливішим, 8 епізодів забагато, але це хороший нетфліксівський психологічний трилер — і цього достатньо, бо платформа протягом останніх років робить значно гірші детективні проєкти.Нагадаю свій список найкращих серіалів 2025 року:➖ «Юнацтво»➖ «Єдина»➖ «Убитий блискавкою»➖ «Друзі та сусіди»➖ «Чад Пауерс»#житомирськийкінофестиваль

Щось вирішила відволіктися і взяла у руки телефон. Чи то люди геть подуріли, чи то я почала більше сидіти у соцмережах і вилізла зі своєї бульбашки, але мені вже фізично погано від мітингів за «традиційні цінності», від того, як молоді люди витирають ноги об прапори, від того, як звинувачують всіх у всьому на світі та погрожують насильством. Якщо тут є такі — відпишіться всюди чимшвидше, бо ви зайшли у найбільш гейський блог в українській ніші кіно, і вам тут буде некомфортно (а просвітляти вас я не збираюсь).Тож якщо у вас соцмережі теж поплавились, але хочеться ввечері глянути щось просто добре, щиро раджу стрічку, на яку я рандомно натрапила через Ендрю Реннеллса — «Сумую за тобою, люблю тебе» від HBO.— Він сказав, що коли нарешті вирішив бути з тобою відвертим, то відчув, ніби ти цього вже й так чекала. «Чекала, аби віддати йому свою любов». Це його слова.— Ну, я й чекала. І чекала всі ті рази, коли він майже наважувався. Я завжди знала, що він гей, з дитинства. Протягом багатьох років бували моменти, коли він йшов до кімнати, де я була, навіть не заходив, залишався в дверях, і я бачила це на його обличчі. І кожен раз я думала: «Ось цей момент, Даяно. Він тобі скаже. Не злякай». І повір, мені вартувало великих зусиль не квапити його. Просто... Хотіла, аби він зробив цей крок сам. Знала, що після цього йому буде краще. Коли настав той день, той самий день, я була на кухні, готувала, і він підійшов так, як робив це вже багато разів, до тих же дверей, не далі. Був той же погляд. Той же страх і біль. Все було, як раніше. Але цього разу я зрозуміла, що просто не можу чекати. Я подивилася на нього і сказала: «Я тебе люблю». На фоні того, що я написала на початку поста, цей фільм стає надзвичайно теплим, безпечним прихистком і простором для розуміння. І це при тому, що ця тема тут взагалі не центральна. Це фільм про майже випадкову, але таку важливу, зустріч, про дітей, які обирають не нести ніякої відповідальності щодо своєї родини, і про прийняття втрати, наскільки це можливо. Ці діалоги хочеться слухати, хочеться бути частиною цих конфліктів і не закривати нікому рота, а навпаки — дати нарешті все проговорити. У певному сенсі ця стрічка виглядає як зворотний, тіньовий бік «Кальмара і кита» Ноа Баумбаха. Там сторона жінки та її переживання залишаються за кадром — глядачеві ніби за замовчуванням пропонують повірити, що вона зрештою знайшла свій спокій, але ми так і не дізнаємося, через яке внутрішнє пекло вона проходила. Тут же все навпаки. А ще стосунки батьків із зятями чи невістками часто виявляються значно тоншими та драматичнішими за стосунки з рідними дітьми, адже це завжди подвійна психологічна проєкція.Залишу тут свій Letterboxd 💗

Цю внутрішню ницість він розвинув і в студентські роки: займаючись сексом виключно з чоловіками, продовжував називати себе «натуралом, бо в чоловіків не закохується». Албі був як «золотистий ретривер» — ідеальним хлопцем, якого не лякала внутрішня мерзотність Найла. І вчинки Найла щодо нього — це те, чого Албі точно не заслужив.— Ти сказав йому, що ти гей?— Я бі.— Ти сказав йому, що ти бі?— Ні.— Ти сказав комусь, що ти бі?— Не зовсім.— А собі ти це казав?— Ні...— О, Найл, я покладав на тебе такі надії... Мабуть, історія матері Найла — це теж історія хронічного неприйняття. Вона залишається холодною та відстороненою у стосунках із сином, не даючи йому простору розкритися. Вона щоразу повторює: «Я мала помітити раніше», «Я не проти, що ти гей», «Знову твої гейські штучки». Але все це стало б для неї очевидним набагато раніше, якби вона була чуйною матір'ю і людиною, яка розуміє саму себе.Після трагедії з Албі Рубена нарешті надовго запроторюють до в'язниці. Здавалося б, Найл мав позбутися цього тиску й жорстокості. Але коли брат звільняється, Найл, дивлячись на його нове життя, відчуває не страх, а тотальну заздрість. Адже Найл устиг вибудувати ту саму деструктивну лінію, що й Рубен: завжди звинувачувати у своїх невдачах когось іншого. Як цей колишній ув'язнений дозволяє собі мати хорошу зарплатню, великий привабливий будинок, круту автівку, красиву дружину і бути таким турботливим сином? Ким на його тлі є Найл? Він же був «хорошим хлопчиком», а тепер хто? Невдаха-письменник? Той, хто не телефонує матері навіть на день народження? Людина, яка займається круїзингом у публічній бібліотеці? Ексгібіціоніст?Хіба все це про страх перед братом? Ні, це вказує на його власну нікчемність. Чим більше ми бачимо доросле життя Найла, тим чіткіше розуміємо: він дійсно ніхто сам по собі й «не створений для більшого», як зрештою каже його матір. Ми бачимо уявне повне переродження Рубена, але коли Найл прагне помститися через десяток років, він одягає червоно-рожеве худі та чорну куртку — кольори їхнього підліткового верхнього одягу. Саме Найл — той, хто застряг у минулому, бо майбутнього в нього просто немає.Перед глядачем постає дилема: чи він так трагічно несе в собі давні травми, чи він дійсно пусте місце без інших людей? За 14 років не змінився ніхто. Рубен називає брата щуром, який знищив його життя, а Найл готовий плазувати, просити вибачення та брехати, аби його просто не побили. Ніхто з них не має сміливості на правду чи бодай якесь завершення конфлікту. Вони обидва — знищені істоти, що живуть не завдяки, а всупереч. Серіал дарує нам величезний, театралізований, драматичний четвертий епізод, під час якого я плакала кілька разів. До останніх речень здається, що герої прагнуть змін, але ні — все надто прозаїчно. Найл сам виплекав цього монстра, але й монстр ніколи не опирався своїй природі.«Пиши про те, що знаєш», — каже Найлу редактор. І Річард Ґадд знову зробив це. Він написав неймовірно страшний, непередбачуваний образ Рубена, і наступне «Еммі» цілковито має належати йому та Стюарту Кемпбеллу. Його персонажа по-справжньому боїшся. Нехай Ґадд запозичив деякі болісні елементи зі свого попереднього успіху «Оленя» і переніс їх у новий проєкт (як-от співзалежність жертви й аб'юзера), саме «Напівлюдина» є його найсильнішою та найзрілішою роботою.Якщо відкинути суто сексуальну напругу між братами, то саме «перебування у шафі», тотальна закритість людини від самої себе є тією наскрізною лінією, яка працює тут ідеально. Шкода витратити життя на хованки, шкода змарнувати нашу єдину можливість побути в цьому світі. І Річард Ґадд безжально показав: тому, кого ти боїшся найбільше, може бути абсолютно байдуже на твоє життя.— Знаєш, хто був справжнім гомофобом у твоєму житті? Підійди, я тобі скажу. Ти! Ти був єдиним, кого це хвилювало, Найл. Так було завжди. Мій список найкращих серіалів 2026 року:🔺 «Напівлюдина»🔻 «Сусіди»🔻 «Павук-Нуар»➖ «Історія кохання»🔻 «ВДС Сент-Луїс»#житомирськийкінофестиваль

Виробництво ігрового серіалу «Павук-Нуар» супроводжувалося постійною турбулентністю. На початку 2023 року медіа писали, що сценарій проєкту довірили Орену Узіелю («Загублене місто», «Мортал Комбат»), а вже у грудні шоуранером призначили Стіва Лайтфута («Каратель», «Нарко»). Проте 2024 рік розпочався зі скандалу: Sony не продовжила контракт із Філлом Лордом та Крісом Міллером через їхній надто жорсткий стиль роботи, на який скаржилися працівники, та традиційні «творчі розбіжності». Здавалося, проєкт розвалиться, але зрештою все склалося якнайкраще: Узіель із командою розробив сюжет, Лайтфут курував сценарій, а Лорда й Міллера повернули як виконавчих продюсерів.Всесвіт Павука-Нуара з'явився у коміксах Marvel у 2009 році як альтернативна, похмура реальність. Глядачі вже знайомі з цим образом завдяки Ніколасу Кейджу, який чудово озвучив його в анімаційній стрічці «Людина-павук: Навколо всесвіту» (2018). Тепер же Кейдж нарешті втілює цього персонажа наживо (з притаманною йому харизмою та бубнінням). «Павук-Нуар» — театралізований та в міру пафосний, тобто саме такий, який потрібен сучасному глядачу, що шукає достовірність в умовному та ескапізм в реальному. Якщо ви втомилися від «плакатних» супергероїв, а Marvel чи DC для вас перетворилися на конвеєрне кіно, цей проєкт приємно здивує. Поки у тренді панує деконструкція (де панують егоїзм, ницість та моральні компроміси без чіткого поділу на добро і зло), «Павук-Нуар» стає красивим оммажем класичному кінематографу.Тут є чіткий антагоніст — нью-йоркський бос мафії Сільвермейн, якого грає Брендан Ґлісон, харизматичний протагоніст (у цій версії — Бен Рейлі, чи ж то Павук-Нуар), колоритні другорядні персонажі, детективна інтрига та багато іншого. Не хочу спойлерити сюжет, але можу зазначити, що за зламом ідентичності Павука дуже цікаво стежити. По-перше, він старіє і не боїться це визнати; по-друге — він втратив кохану і його провина та кохання не залишилися позаду навічно; по-третє, він відчайдушно прагне позбавитися своїх сил, але вбачає у цьому і певний борг перед людством. Як ви розумієте, тут філігранно змішалися жанри, тому нудно точно не буде (а хореографія боїв та стильний плейлист лише підсилюють це враження).Але не тільки жанрова стилістика чи акторська гра роблять серіал нуарним детективом. Головне — це візуальна мова. Щоб передати автентичний дух Нью-Йорка 1930-х років, автори створили масштабні фізичні декорації, аби мінімізувати використання CGI. Проте навіть ті візуальні ефекти, які ми бачимо, задіяні дуже обережно. Кадри з Павуком — це одна з найсильніших сторін серіалу. Очевидно, що проєкт від початку розроблявся під чорно-білу естетику: тут вам і одне з найкращих інтро, і вставки, і сам костюм Павука. Проте знімали все у кольорі. Щоб обидві версії виглядали гармонійно, оператори проробили колосальну роботу зі світлотінню (подібний прийом вражав у серіалі «Ріплі»). І хоча я розумію концепцію ч/б, після оцінювання обох варіантів я все ж віддала перевагу кольоровій версії. Чому? Бо поки сучасне кіно страждає від навмисного знебарвлення та темряви (згадайте хоча б «Дім дракона»), «Павук-Нуар» дарує контрастну та глибоку палітру, повністю ігноруючи набридливий штамп «teal and orange».Я дивилася небагато супергеройських серіалів, але цей проєкт, завдяки своїй ретро-стилістиці, дуже близький до експериментального «ВандаВіжн» і впевнено стає в один ряд із «Пінгвіном», який так само намагається вийти за рамки звичних коміксів. Якщо вам сподобається така атмосфера, дуже раджу також звернути увагу на серіал «Перрі Мейсон» із Метью Рісом.На каналі також знайдете випуск про всесвіт Людини-павука.Мій список найкращих серіалів 2026 року:➖ «Сусіди»🔺 «Павук-Нуар»➖ «ВДС Сент-Луїс»🔺 «Історія кохання»🔻 «Диво-людина»#житомирськийкінофестиваль

Всі ми вчили, що Іван Мазепа зробив неймовірний внесок у культуру України. Але 1819 року, через понад століття після смерті гетьмана, англійський поет Джордж Гордон Байрон видає поему «Мазепа», чим розворушує зацікавленість західного світу до цієї політичної постаті ще сильніше. Те, що козаки ще від Сагайдачного були знаною військовою силою, чи що ми на 79 років раніше дійшли до створення конституції, аніж США, ви теж проходили на уроках історії в школі. Та зараз не про українську традицію про*бати привід пишатися собою, а про те, як саме Мазепа став брендом в американській глушині.Гортаючи інтернети, я знайшла цікаву назву програми на американському телебаченні (CBS у Талсі, Оклахома) — «The Uncanny Film Festival and Camp Meeting». Головним героєм там був такий собі Dr. Mazeppa Pompazoidi (Доктор Мазепа Помпазоїді), і повз це я пройти просто не змогла. Попри те, що шоу транслювалося лише три роки (з 1970 по 1973) і виходило на місцевому телебаченні, його вплив і популярність були колосальними. Чому? По-перше, воно йшло пізно ввечері щосуботи, і серед місцевих підлітків та студентів стало настільки обов'язковим для перегляду, що в місті Талса виникла міська легенда: поліція обожнювала Доктора Мазепу, бо суботніми вечорами всі хулігани сиділи вдома біля екранів, і на вулицях панував абсолютний спокій. По-друге, самого Гейларда Сартейна (творця Мазепи) саме завдяки цьому образу помітили впливові продюсери й одразу забрали до акторського складу популярного національного шоу «Hee Haw», що відкрило йому пряму дорогу в Голлівуд. По-третє, американські критики досі кажуть, що це божевільне шоу заклало фундамент для таких світових гігантів, як Saturday Night Live (SNL).Та все ж чому «Mazeppa»?Поема Байрона про нашого гетьмана була дико популярною в епоху романтизму. Зокрема, поет описав легенду про те, як юного Мазепу прив'язали голим до дикого коня і пустили в степ — і цей образ нестримного, шаленого бігу заворожив Захід. Наприкінці XIX та на початку XX століття в США возили неймовірно успішне театралізовано-циркове шоу «Мазепа» (за тією ж поемою), де актори виконували смертельні трюки на конях на повній швидкості. Так для американців слово «Mazeppa» стало синонімом чогось дикого, екстремального та каскадерського. Коли Сартейн у 1970 році вигадував персонажа, йому потрібен був образ «дивакуватого екстрасенса чи шамана». Він шукав ім'я, яке в американській культурі асоціювалося б із чимось ексцентричним і старим, тому згадав штамп про «дикого Мазепу», додав до нього вигадане італізоване слово «Помпазоїді» для більшої абсурдності й отримав Dr. Mazeppa Pompazoidi.Отака ху*ня, малята, любі хлопчики, дівчата.Додатково смішно та шкода водночас, що проєкт, який мав такий шалений успіх, з часом перетворився на чистий міф. А все тому, що під час трансляції шоу технологій домашнього відеозапису ще просто не існувало, тож у глядачів не було жодної можливості переглянути ці ефіри знову чи зберегти їх на пам'ять. «На жаль, — сказав дослідник Стів Тодорофф, — це було ще до епохи відеомагнітофонів. Тому все, що залишилося у людей — це теплі спогади».

Українська кінокритикиня про новий фільм російського режисера на Каннському кінофестивалі:Андрєя Звягінцева каннська аудиторія любить за авторське, суворе оголення політичного ландшафту Росії, що кристалізується через соціальні історії про звичайний народ. На батьківщині він зазнавав критики за, мовляв, хтонічне утрирування морального портрета країни, тобто за правду про Росію, що з роками лише підтверджувала себе дедалі експресивніше.Можна сказати, що у Звягінцева був майже життєво важливий обовʼязок принести своє авторське бачення з оголенням потворності своєї батьківщини в найпотрібніший момент його кар'єри, і з цим мінімальним завданням він радше впорався. Так, один із найочікуваніших фільмів фестивалю серед міжнародних критиків вийшов одним із найбільш високо оцінених і, мабуть, одним із найчесніших фільмів про Росію за довгі роки.Звісно, тут ми не плекаємо ілюзій щодо зміни колективної свідомості Заходу – ніби він раптом прозріє, що росіяни не такі вже й антивоєнні, а Путін зовсім не є окремим злом. Та все ж коли російська війна в Україні настільки нормалізувалася, а скасувати російську культуру на міжнародних просторах стає якщо не неможливим, то вкрай складним, як ми бачимо від Венеційської бієнале до Канн, "Мінотавр" пропонує нам краплю чесного з океану лицемірного. Також вона у сторіс після чергового обстрілу України росією: «учорашня безглузда, лицемірна промова [Звягінцева] під час отримання нагороди — це справжня зрада з його боку».*Гратися у надмірне дослідження російської культури, шукати душу у режисерів «в екзілє» — це прояв стокгольмського синдрому в критиці. Це, мабуть, ніколи не скінчиться, тому почну жити по цій божій заповіді: «Jeśli nie możesz być szczęśliwy, to pamiętaj, że zawsze możesz być naj*bany. A to prawie to samo».

До Джека Торна зараз, безумовно, прикута надмірна увага. Проте поки невідомо, чи повернеться він на перший план, наприклад, у майбутніх байопіках Сема Мендеса. Кожен із його проєктів 2025–2026 років точно вартий перегляду, хоча вони й не сягають навіть половини успіху «Юнацтва». «Токсичне місто» емоційно викриває зневагу владних структур до проблем громадян, «Злам» через руйнування четвертої стіни рефлексує над міжнародним скандалом із прослуховуванням, а «Володар мух» став першою серіальною екранізацією культового твору Вільяма Голдінга.Спершу проєкт вийшов на BBC і мав усі шанси залишитися непомітним, як і «Чудова п'ятірка» Ніколаса Рефна. Проте Netflix швидко придбав права на дистрибуцію, і з'явилися відгуки. Та належної уваги до «Володаря мух» усе одно бракує (я пов'язую це з кастингом, де глядач не знаходить гучних прізвищ). Хоча саме акторські роботи — це те, за що серіал варто хвалити насамперед. За кастинг відповідала одна з найкращих у своїй сфері — Ніна Голд. Саме вона віднайшла Девіда Маккінну — дивного хлопчика, якого ви можете побачити на постері. За цим малим — велике майбутнє у британському кіно, і наступна роль у «Нарнії» Грети Гервіг це лише підтверджує. Звісно, було б злочином оминути внесок Локса Пратта. Він ніби народжений для ролі Драко Малфоя у майбутньому серіалі від HBO: у «Володарі мух» він проявив ті ж самі риси — владність, самовпевненість та приборканий страх. Третій актор, що залишається в тіні — Вінстон Соєрс. Його героя наділили лідерськими якостями для розколотої групи; він справедливий, але все ще дитина. У фіналі від його щирої гри неможливо стримати емоцій.Сюжет складається всього з чотирьох епізодів, кожен з яких фокусується на одному з героїв. Проте це спільна історія острова: нам не дають вичерпної перспективи кожного з хлопців. Ми лише дізнаємося, що в когось хворіла мама, хтось співав у хорі, хтось вихований у середовищі токсичної маскулінності, а хтось — надзвичайно розумний і одразу розуміє, як організувати побут. Перед глядачем — ранні 1950-ті, авіакатастрофа і група підлітків. Тут більше не працюють моральні установки, лише інстинкти безпеки. Поки одні марять «табором із веселощами та полюванням», інші намагаються налагодити доступ до води, гігієну та моральну підтримку молодших: Але ж ти найкращий, Джеку! Чому ти не став лідером? Ми б лише полювали, допоки не здохли. Складно назвати серіал гострим чи надміру жорстоким, проте він майстерно розкриває соціальну нерівність та невпинну жагу до влади. Деякі сцени насильства зображені настільки реалістично, що це змушує пройнятися історією до сліз.Проте у серіалу є й вагомий мінус — операторська робота Марка Вулфа та монтаж Андоніса Траттоса і Матяша Фекете. Це той рідкісний випадок, коли візуальна частина відверто слабша за сценарій. У нічних сценах помітне штучне затемнення віньєткою, через брудну палітру важко розрізнити персонажів, а подекуди картинка настільки сіра, що все зливається з горами та піском. Відкрите питання, до чого тут елементи документалістики з ручною камерою і різким зумом. Ситуацію рятує технічний відділ звуку. Крістобал Тапія де Вір — майстер «незручного» звучання. У «Білому лотосі» він підкреслив абсурд, у «Третьому дні» — страх за життя, а в «Хорошій поганій дівчинці» — вразливість. Змішавши все це, він створив ідеальний саундтрек для «Володаря мух», не побоявшись додати хор та класику Бенджаміна Бріттена за підтримки Ганса Циммера та Кари Тальве.Мій список найкращих серіалів 2026 року:➖ «Сусіди»➖ «ВДС Сент-Луїс»➖ «Диво-людина»➖ «Історія кохання»🔺 «Володар мух»#житомирськийкінофестиваль

Здавалося, минуло пів життя, поки сезон «Півня» вийшов повністю. Але нарешті це сталося. Мій окремий вид любові в кінематографі — коли комедійні актори переходять у драматичне амплуа. Я ніколи не забуду Стіва Карелла у «Гарному хлопчику», «Пацієнті» чи «Ранковому шоу». Думаю, його суто комедійні часи минули, хоча кожна така нова роль дещо нагадує попередню. Карелл — це значно більше за «Офіс», проте він вперто тримається за цей образ, нехай і у значно стриманішій манері.Головний герой проєкту — Грег Руссо — популярний автор «пляжних» детективів про приватного детектива на ім'я Рустер. Він незграбний, інтровертний, а викладацька діяльність йому не дається. Руссо приїжджає до коледжу нібито з презентацією, але справжня причина — візит до доньки Кеті. На перший погляд вона здається імпульсивною студенткою, та насправді вона — доросла жінка, професорка мистецтв. Увесь гумор тримається на цих дивних стосунках із гіперопікою. Чоловік Кеті, її колега Арчі, нещодавно покинув її заради аспірантки. Виявляється, він зраджував у шлюбі, і це тригерить минуле самого Грега: щонайменше п’ять років тому дружина так само зрадила йому і пішла. Оскільки він шкодує, що не боровся за неї, то намагається нав'язати доньці ідею прощення. Власне, це і все, історія на один епізод. Для мене лишається відкритим питання: навіщо цей проєкт взагалі існує?Окрема загадка — чому герою Філа Данстера приписали стільки російського контексту. Якщо лише для того, щоб виправдати спалення будинку, — то заслужено.Це той проєкт, який цілком можна пропустити. Натомість на Netflix є короткий серіал «Пані завкаф» з Сандрою О про те, як у великому університеті жінка-азіатка вперше стає завкафедри й намагається виправдати великі очікування англійського факультету, потураючи дивним вимогам керівництва.Мій список найкращих серіалів 2026 року:➖ «Сусіди»➖ «ВДС Сент-Луїс»➖ «Диво-людина»➖ «Історія кохання»➖ «Лицар Сімох Королівств»#житомирськийкінофестиваль

Три рази — стільки я починала дивитися перший епізод «Пітта» і стільки ж поверталася до цього проєкту. Але я все одно не змогла перейнятися серіалом. По-перше, мені імпонує, коли герої стають не випадковим набором рис, а цілісними особистостями зі складними історіями. По-друге, якщо вже і залишати ритм «Пітта», було б ідеально дотриматися стилю «Юнацтва».Попри це, я дуже хотіла віднайти, чому ж проєкт знайшов відгук у глядача.По-перше — тема перевантаженості. Нестача персоналу та переповнені клініки — це те, що турбує і медиків, і менеджерів, і пацієнтів. Останніми роками кількість драматичних проєктів з фокусом уваги на медсестрах чи лікарях лише зростає: Петра Біондіна Вольпе зняла «Нічну зміну», Apple TV+ випустили «Берлінську швидку», Жан-Стефан Совер — «Асфальтове місто». Герої «Пітта» працюють на виснаження. У відділенні невідкладної допомоги Піттсбурзького травматологічного центру інакше бути і не може: роботі не заважають ані вагітність, ані травми, ані особисті проблеми чи моральний стан. У цей контекст шоуранери вписують флешбеки Майкла «Роббі» Робінавіча: лікарня бореться з наслідками пандемії COVID-19, і він — не менше.Особливо гостро виснаження відчувається через лінію однієї з колег Роббі. Шоуранери поступово розкривають її глибокий страх за власну безпеку, який паралізує не менше за фізичну втому. Система травматологічного центру настільки невблаганна, що вона змушена приховувати свій стан, щоб продовжувати роботу, адже зупинка одного гвинтика зруйнує весь ритм відділення.По-друге — головний герой тепер інший.Робіновіча є новим типом лікаря. Він небайдужий і поважає, знає все про людські межі та гідність. Коли хтось помирає — він нагадує про «коридор тиші», коли комусь потрібна підтримка — допомагає словом, а коли треба відстояти колектив — стає максимально прямолінійним із головним лікарем.Ти завжди казав, що бути тут — це як грати в командний спорт. Гравці мають довіряти одне одному. І якщо є слабка ланка, все йде шкереберть, — Френк Ленґдон.Роббі звик до хаосу, і здається, ніщо не здатне похитнути його спокій та витримку. Саме тому такий персонаж, що вибудував у колективі ідеальну вертикаль відповідальності, виділяється на фоні грубих геніїв (Грегорі Хаус), професіоналів без навичок соціалізації (Шон Мерфі) чи тих, у кого особисте життя затьмарює роботу («Анатомія Грей»):У цій лікарні ми всі повинні працювати разом, як єдине ціле. Якщо двоє людей у моїй команді не можуть працювати разом, це збиває ритм роботи. Мій обов'язок, незалежно від робочих стосунків - переконатися, що у всіх моїх в команді все гаразд, — Майкл «Роббі» Робінавіч.По-третє — тепер не стирається межа приватного і публічного.У першому ж епізоді в лікарні з'являється хлопчик, який наївся желейних цукерок із батьківської куртки. Якби це була серія «Хауса», лікарі вже обшукували б квартиру. Натомість тут — розмови фахівців із батьками, поки тривають аналізи. Жодної зайвої драматизації чи звинувачень у халатності. Відповідальність людини за власне життя — наскрізна тема проєкту. При цьому лікар не позбавлений емпатії. Глядач також отримує шанс на співпереживання з базових причин: на екрані горе, яке треба прийняти, і для цього нам не обов’язково знати біографію кожного пацієнта.— Я намагався. Я чесно намагався, як і інші. У нас повно пацієнтів, у нас десятки жертв стрілянини. Ти сам бачив — те, що ми врятували стількох людей, це вже кляте диво.— Але ти не врятував Лію!— Ні. Не врятував. І я не знаю, скільком людям я допоміг сьогодні, але я можу назвати всіх, кого втратив. Був чоловік на ім'я містер Спенсер, який помер на очах у своїх дітей, і 18-річний хлопець, який помер від передозування фентанілу... І хлопець з хворим серцем, і маленька дівчинка, яка потонула, намагаючись врятувати свою сестру... І я буду пам'ятати Лію ще довго після того, як ти її забудеш. Чорт! Часто кажуть, що другий сезон глядачам не сподобався, але у мене все навпаки. Робіновіч каже: «Я не знаю, чи вірю в Бога. Особливо в такі дні». Проте завдяки таким проєктам я все ж вірю у життєздатність жанру.#житомирськийкінофестиваль