Українська кінокритикиня про новий фільм російського режисера на Каннському кінофестивалі:Андрєя Звягінцева каннська аудиторія любить за авторське, суворе оголення політичного ландшафту Росії, що кристалізується через соціальні історії про звичайний народ. На батьківщині він зазнавав критики за, мовляв, хтонічне утрирування морального портрета країни, тобто за правду про Росію, що з роками лише підтверджувала себе дедалі експресивніше.Можна сказати, що у Звягінцева був майже життєво важливий обовʼязок принести своє авторське бачення з оголенням потворності своєї батьківщини в найпотрібніший момент його кар'єри, і з цим мінімальним завданням він радше впорався. Так, один із найочікуваніших фільмів фестивалю серед міжнародних критиків вийшов одним із найбільш високо оцінених і, мабуть, одним із найчесніших фільмів про Росію за довгі роки.Звісно, тут ми не плекаємо ілюзій щодо зміни колективної свідомості Заходу – ніби він раптом прозріє, що росіяни не такі вже й антивоєнні, а Путін зовсім не є окремим злом. Та все ж коли російська війна в Україні настільки нормалізувалася, а скасувати російську культуру на міжнародних просторах стає якщо не неможливим, то вкрай складним, як ми бачимо від Венеційської бієнале до Канн, "Мінотавр" пропонує нам краплю чесного з океану лицемірного. Також вона у сторіс після чергового обстрілу України росією: «учорашня безглузда, лицемірна промова [Звягінцева] під час отримання нагороди — це справжня зрада з його боку».*Гратися у надмірне дослідження російської культури, шукати душу у режисерів «в екзілє» — це прояв стокгольмського синдрому в критиці. Це, мабуть, ніколи не скінчиться, тому почну жити по цій божій заповіді: «Jeśli nie możesz być szczęśliwy, to pamiętaj, że zawsze możesz być naj*bany. A to prawie to samo».