Статистика telegram каналу - @dobrovolchik
2022-02-02
Добровольчик
Кількість підписників
Середній перегляд на повідомлення
Історія змін лого
Історія змін назви
Історія зміни типу аккаунта
Історія зміни статуса
Стіна канала Добровольчик - @dobrovolchik
Навздогін до попереднього тексту. Вищезазначений Григорій Діденко, голова Одеської обласної ради, партія слуга народу. Манера поведінки і навіть зовнішній типаж дуже нагадують біглого Ігоря Маркова, який на расії на антиукраїнських ток-шоу розповідав що в Україні заборонили діда мороза і возив порєчєнкова постріляти в українців. Просто подивіться це відео. Блядь.
А ще може хтось знає пояснення чому вся дічь відбувається з боку представників провладної партії? Чому там 99% ось таких підрів?
https://youtu.be/w4H7Y83DKNs
Не знала як підступитися до цієї теми культурно, бо вже не один день мене криє і бомбить.
Ліричний відступ.
Так, Одеса складне місто і це дуже заїжджене словосполучення, яке набиває оскому. Це складно пояснити, складно зрозуміти, це можна тільки відчути. Тут уживаються абсолютно полярні переконання, в постійному протистоянні. Іноді воно холодне і кляте, з серії хто кого перетисне. Іноді воно входить в гарячу фазу і перетворюється у фізичні зауваження, стінка на стінку з людьми в шоломах без номерних знаків. (В анамнезі багато прикладів, але я просто лише нагадаю про 2 травня 2014, коли терпець нарешті урвався). Це завжди рубілово на принцип.
І як правило, з одного боку - активна частина спільноти з українськими поглядами, а по інший бік місцева влада, яку колупнути - а там російське триколірне ганчір‘я, або жага наживи. І цей непотріб сциться вступати у відкритий батл, зато намахалися гадити з-під килима і цей смердьож чути навіть тим, у кого відібрало нюх після ковіду.
Тепер спойлер.
Те що твориться останнім часом в одеській обласній владі - дічь і саботаж. І нічого звісно нового, але зараз такі часи, коли країна втрачає нормальних людей, натомість маємо муділ, які стовідсотково виживуть і розповідатимуть потім героїчні історії як вони танки гризли.
Зараз я вам розповім як вони танки гризуть і випробовують терпіння, користуючись тим, що в розпал війни люди прямої дії зайняті захистом країни.
От був собі такий волонтерський центр, не єдиний в місті, але один з найбільших. Там плели сітки, реалізовувались інші волонтерські проекти у співпраці з міжнародними організаціями, об’єм допомоги по всіх напрямках, в тому числі на ЗСУ, величезний. Відповідальні особи вчасно сплачували всі надходження до бюджету та комунальні послуги. Так, йдеться про Гончаренко центр. І зараз я попрошу хейтерів цього прізвища одразу вийти в сад. Просто тому, що з 2014 року, життєвий курс кожного обнулився та визначився або за Україну, або за окупантів. І не в 2022 році, коли раптом попрокидались, бо за любов до рскх стало легко отримати тягла в писок. І вам немає що пред‘явити означеній особі з того моменту, окрім ваших емоційно-гормональних всплесків. А я пам‘ятаю хто де був і що робив під час так званої «рсской вєсни», зокрема 3 березня 2014 року в Одесі.
Зато не чутно полум‘яних кришталево чистих святих канонічних людєй, коли весь цей комплекс волонтерської допомоги тупо випхали на вулицю, фактично вичавили з приміщення. Ну, щоправда, пообіцяли виділити приміщення, в якому вже функціонує фонд «Корпорація монстрів» і Катерина Ножевнікова вже висловилась щодо того, що це місце м’яко кажучи непридатне для тієї волонтерської діяльності, яку здійснював Гончаренко центр. І ця підлість не була б можливою без коаліції слуг народу і опзж в облраді. І у цієї дічі є конкретні імена, одне з них - Григорій Діденко, голова Одеської облради, партія СН (хто б сумнівався!) - не цікавилась, скільки особисто він допоміг якимсь конкретним військовим підрозділам.
Тепер по суті.
Ви дарма, блді, вважаєте, що вам все спишеться і що з вас ніхто ніколи не спитає. Ви ж потім будете хрестити борщ і плакати.
P.S. Щодо особистості Гончаренко. Я перетиналась з ним один раз в житті, в 2014 році, коли працювала кореспондентом на сайті новин. Не впевнена, що він навіть пам‘ятає цей випадок і як я виглядаю.
Все ж таки, окрім одеського сегменту, мало поміченою пройшла новина у ЗМІ про звільнення Максима Марченка з посади голови військової адміністрації (не плутати з генералом Дмитром Марченко, що керував обороною Миколаєва).
Одеса і область - складний регіон і є вологою мрією окупантів, які збирались пройтися вулицями в парадній формі переможним парадом в нашому місті.
І тому, коли Марченка тільки призначили, його бекграунд і послужний список вселяли великі надії у пасионарну частину одеської спільноти. Але це тривало недовго.
Історії, почуті мною особисто, від волонтерів яким я довіряю і знаю багато років, викликали просто нудоту і волосся дибки.
Далі це набирало обертів як сніжний ком. Купа шлоєботи, яка терлася там, маючи посади і повноваження. Скажу лише, що напочатку загостреної фази війни в лютому 2022, формальним керівником ТРО був грінєвєцкій (раніше призначений зєлєнскім голова обласної Одеської адміністрації). Хто захоче погуглити це прізвище, дізнається багато цікавого з біографії цього чєловєка (навмисне пишу таку транслітерацію). Жодної копійки не могли вибити на фінансування, збирали по людях на найелементарніші речі. Сам «керувальник» опосередковано слав ту ТРО нхй. І ось цей дядя, як злі язики кажуть - не вилазив постійно з кабінету Максима Марченка. Там взагалі сформувався якийсь тісний кружочєк пдрів, які рішали свої вопросікі.
В той час, як Марченко красіво покладав протокольні квіти у знакові дати, в лікарнях, де повинні були б лікувати поранених, творилася дічь під патронатом керівникині обласного департаменту охорони здоров‘я Одарій. Оприлюднювати локації де саме творили дічь, волонтери відмовлялися, бо боялись прильотів. Або просто того, що їм закриють доступ до лікарень і можливості допомагати пораненим бійцям.
Тут і випадки, коли поранених просто відмовлялись приймати на госпіталізацію, і скандальні випадки з протермінованими медичними препаратами (ну які просто за деякими версіями не вдалося вчасно продати з отриманої гуманітарної допомоги). І ще багато такого, за що хочеться робити фізичні зауваження.
І випадок, коли були якісь там зустрічі із запрошенням ноунейм волонтерів. Натомість, чогось не згадали тих, хто багато років займався і продовжує займатись саме фронтом.
Тому звільнення Марченко це правильно. Але оця вся шобла мародерів та їх попутників теж нікуди не поділась. І основне питання - хто займатиме це крісло наступним? Бо діюча влада продемонструвала неймовірну майстерність у тому, що називається «завжди може бути ще гірше».
Навздогін до попереднього допису. Після суспільного резонансу, комітет таки оприлюднив своє рішення щодо переможців Шевченківської премії. Що буде далі - спостерігаємо.
Літературна та мистецька спільнота шокована тим, що відбувається навколо премії Шевченка. Таке враження, що мутять зі списком номінантів.
І коріння цього явища знаходиться там же, де і нагороди «розвідницям». І там же, де різні номенклатурники купляли собі обкладинки якихось журналів за дурні гроші, а також місця у різних рейтингах «сто вліятєльних людєй успєшного успєха». Таким чином вони реалізовують базову потребу у визнанні за пірамідою Маслоу. Нахапаних грошей ніяк недостатньо. Треба ще регалії, бо без них вони все одно почуваються лайном.
А потім пишуть «ви такіє правільниє і потому лохі заздрісні».
Але мене завжди дивувало, як сам факт, що звання/премія/рейтинг є не за реальні справи, а за ступенем наближення до якогось владного тіла, уживається з сумлінням. Втім, вочевидь, мені цього ніколи не зрозуміти. Бо у одних сумління не дозволяє визнати свої заслуги, а у інших цього сумління просто немає в заводських налаштуваннях.
В Америці є таке явище. Коли будь-хто купує якийсь товар, навіть дрібницю - пляшку води, або жуйку, ціна на ціннику та по факту на касі завжди буде відрізнятись. Таким чином, кожен покупець бачить суму, яку він сплачує як податок. І навіть може приблизно порахувати гроші, сплачені за якийсь період. Це окрім основних податків.
Звісно, в кожному штаті свої приколи і може бути по-різному. Але загалом це явище досить звичне.
В Україні у людей абсолютно немає усвідомлення прив‘язки своїх коштів до податків. Немає цієї парадигми в головах. Навіть у деяких бізнесменів, які працюють за тіньовими схемами, теж немає, хоча вони і вміють рахувати гроші.
Бо є стійка впевненість, що це рух навзаєм - треба наїбати державу, бо держава все одно найобує тебе.
Бо совок цвяхами вбив в голови те, що держава це щось одне, а громадяни - це щось інше і ці дві паралелі ніколи не перетинаються в свідомості. Але це замкнене коло без переможців, бо в результаті перемагає не держава і не громадянин, а якийсь інший найобщик, який в своїй особі представляє державу (а хто ж його туди обрав? - спитає мене ізумльонна публіка. Знайдіть відповідь, як вони потрапляють у владу самі).
Якось мені навіть попалося відео, де якась російськомовна жіночка бідкалась, як її бісять в Америці ці taxes в магазинах (може навіть вона була з рашки, але конструкція мислення була знаковою, бо це той самий совок).
Але якби на дрібницях, просто щодня, кожен міг порахувати скільки грошей з гаманця пішло в бюджет, можливо і ставлення до крадунів та дерибанщиків було б зовсім іншим, а не оце от ідіотське толерування сучасної української моделі «успєшного успєха» (про рашку взагалі мовчу - хай хоч зжеруть там одне одного). Тоді б, можливо, швидше дійшло до деяких безнадійних макітр, що насправді означає вислів «немає ніяких державних грошей, є лише гроші платників податків».
«Нам буде легко вбивати одне одного» - написав одеський історик та краєзнавець Aleksander Babich навесні 2014 року.
Тоді ці слова здавались багатьом чимось за межею. До мене під репост цього посту прибігали ті, кого я знала з дитинства - вчилась в українській гімназії, де навіть російську мову, як предмет, в старших класах залишили лише в класному журналі, а російською викладалась лише «зарубіжна література» і оцінка за граматику в творах учнів формально ставилась на сторінку «російська мова». Вони казали «нє нагнєтай», «нічєво страшново нє проізошло жи». Господи, яке щастя, що приблизно тоді ж, саме ті хто це писав, самі пішли нхй, за власним бажанням.
В 2014 я побачила відео, яке знімала рсн. Розгромлена колона українських вояків, тіла, які обшукують брудні непрохані на цій землі руки, ааакаючі та оооокаючі говірки за кадром, особисті речі, які ті потворні руки крадуть прямо з тіл загиблих. Тоді остаточно в мені вмерло будь-яке сприйняття їх як істот, наближених до людей.
Все, що було потім - незворушна цегла у великому мурі.
Це не ненависть. Ні. Це камінь. Це абсолютне холоднокровне усвідомлення того, що я не вважаю їх вартими будь-яких почуттів окрім огиди і бажання щоб вони ставали невидимими у тепловізорі.
Саме це холодне усвідомлення відсікло від мене всіх, хто називався родичами по той бік. Або тих, хто став проти нас, хто словом і дією став на бік темряви.
Орденоносиця і разведкиня ксюша туловіще (вибачте) просто жила десь в паралельній реальності, де були рожеві айфони, чупачупси та інформаційна ізоляція, яку створив злий діктатор Порошенко. А січас подоляк подняв їй вєкі і вона прозрєла. Расходімся.
Якби там стояв підпис Залужного або Наєва, я б очам не повірила. А так… нічого дивного взагалі. Популярний блогір нагородив популярних блогірів.