Статистика telegram channel - @dobrovolchik

Я бачу щодня в стрічці петиції, які збирають голоси за назву вулиць на честь загиблих воїнів, а ще я бачу петиції за вшанування загиблих воїнів нагородами посмертно. І ось що мене бомбить - чому люди вимушені це випрошувати як послугу? Просити у держави ласки назвати героями тих, хто віддав за неї все що було. Випрошувати, наче милість у монарха. Чому держава не може вести якісний облік імен, які треба вшанувати, а чекає коли тисячі людей долучаться до прохання? Ну я можу зрозуміти, коли петиції створюють для розгляду якихось законотворчих ініціатив (спойлер - цей інструмент в нашій країні працює приблизно ніяк). Але коли йдеться про вшанування полеглих, у мене пригар. Я вже не кажу про ідіотську херню щодо того, як в Одесі така собі топонімічна комісія вважає, що розглядати надання імен вулицям потрібно не менше, ніж за 10 років після смерті людини. Я вже не кажу про те, що деякі люди, від яких я не очікувала, вважають, що назва вулиці на честь 28 бригади - це надто складно вимовити. Для них окремо я можу пригадати пару вулиць, назви яких вимовляти ще складніше, але їх це чомусь ніяк не парить.Вкурвлює вся ця моральна інвалідність.

«Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) відмовилася змінювати назву. При цьому закон, нещодавно визнанний рішенням Конституційного Суду України (КСУ) правомірним, зобов’язує церкву вказати у своїй назві приналежність до Росії.Сам законопроєкт Верховна Рада ухвалила ще 4 роки тому, однак він до цього часу не вступив у дію, бо тоді Опозиційний блок подав заяву до Конституційного Суду, що нібито документ не правомірний. Відтоді засідання щодо цієї справи не було» - пишуть у ЗМІ.І ось тут, в цій деталі, давно криється диявол.Ця назва, що містить в собі слово «Українська» вкрай необхідна московським попам, бо так легше вводити в оману невибагливих вірян, які не напружуються складати 2+2. Деякі з них продовжують перебувати у впевненості, що це українська церква і деякі представники цієї церкви навіть розмовляють українською.Для багатьох представників пастви мовсковської церкви однозначність назви вирішила б питання суто на психологічному рівні сприйняття. І московські жреці це прекрасно розуміють. Тому і чіпляються за слово «українська» зубами, руками та вірнопідданими опезежешниками у владі.Назва має бути змінена і визначати справжню приналежність. Цей конфлікт з релігійної площини для великої кількості вірян має перейти у світоглядно-морально-політичну площину. Особливо на тлі сьогоднішніх реалій після 24 лютого 2022 року.Про оприлюднені СБУ записи розмов паші мерседеса щодо окупації Херсона я навіть не кажу. Всім, у кого є хоч частка тверезого мислення, давно було ясно, що ці філії ФСБ обсіли країну, як метастази.

Сергій Марченко пише про те, що я всі ці роки намагалась пояснити людям, далеким від релігійних складових в своєму житті. Релігія не подінеться з життя людства нікуди і ніколи, яке б наше особисте ставлення до неї не було. Дивилась відео репортажі з подій під Лаврою. Там брали коментарі на камеру у тих тьотєньок, що прийшли підтримати московських попів. Всі ті тьотки говорять українською, власне як і сам Паша Мерседес в своєму проклятті зєлєнского. Деякі з них кажуть як сильно вони люблять Україну, але от «скільки ходжу в Лавру, ніколи не чула чогось проросійського, це всьо брехня». Знову все ті ж причинно-наслідкові зв‘язки, точніше їх відсутність. Адже фактів та заяв вголос вдосталь для тверезих висновків.Господь сказав:«Я тому говорю до них притчами, що вони, дивлячися, не бачать, і слухаючи, не чують, і не розуміють.І над ними збувається пророцтво Ісаї, яке промовляє: Почуєте слухом, і не зрозумієте, дивитися будете оком, і не побачите...Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони, і зажмурили очі свої, щоб коли не побачити очима й не почути вухами, і не зрозуміти їм серцем, і не навернутись, щоб Я їх уздоровив!»Текст Сергія:«Велика помилка вважати релігію нікчемною, бо я ж такий сучасний, а там якісь смішні попи в платтях і з кадилами, ахахаха!!!!Коли хіпстерня пише про релігію, відділену від держави і що вони не розуміють, нащо це взагалі обговорювати, вони тупо дупля не б'ють, що віруючих РПЦ (УПЦ МП) - мільйони. Всі вони голосують. Якщо розібратися, це повноцінна політична партія, яка б стабільно проходила в Раду, якби московські попи ставили таку мету. В руках московських попів - незлічена кількість нерухомості, вплив на державних службовців, включно з правоохоронцями, політиків, президентів. А ще - просто ріки кешу, що стікаються до церкви пожертвами. За цей кеш наймаються тітушки, політики, менти, прокурори, судді. Створюються сітки агентів впливу, купуються журналісти, блогери, засівається гречка малозабезпеченим. Ця гідра має впливу чи не більше, ніж президент. І ця гідра не сидить на попі ровно. Вона весь час атакує українську державу. Бо едина істинна ціль РПЦ в Україні – щоб Україна не існувала. Зараз унікальний шанс позбавитися московської церкви назавжди. Томос дав українській церкві легітимність, а військовий стан дає українській владі достатні юридичні інструменти, щоб вирішити питання московських попів раз і назавжди. Скористаємося шансом?»

В Одесі знову відкрився Макдональдс, що спричинило величезні черги та в деяких районах трохи транспортний колапс. Але це, звісно, ненадовго. Аншлаг піде на спад і все буде в межах норми.А світ, як завжди, поділився на тих, хто всім цим незадоволений і тих, хто в тих чергах за бургерами стояв.Пишуть в коментарях - ви шо, чізбургера не бачили?Бачили, але є нюанси.По-перше, впродовж минулого року, в містах, що не були окуповані, продовжували свою роботу заклади, від кав‘ярень до ресторанів. Перші тижні після 24 лютого 2022 не працювали, а потім поступово поновили роботу. В режимі постійних повітряних тривог, навіть блекаутів. Але деякі великі закордонні компанії, моментально припинивши роботу в Україні через ракетні обстріли, весь цей час не працювали. Серед них і Макдональдс.І ці черги не про маркетинг, не про фаст-фуд (айайай, яка шкідлива їжа і фуфуфу і отето от всьо). Це про психологічний стан та якорі, якими всі ті відвідувачі намагаються вчепитись за ознаки нормального життя. Це про відчуття безпеки на підсвідомості.Господи, та дайте їм з‘їсти вже ту картоплю фрі з кисло-солодким соусом і випити тієї жахливої кави! І на десерт ріжок з пластиковим морозивом. Те саме буде і з відкриттям інших закордонних мереж. Те саме буде і з поверненням лоу-костів закордон - але саме в цьому пункті вже буде інший нюанс, який теж багатьом не сподобається.

Одна з моїх улюблених книг - це «Хрещений батько», Маріо П‘юзо. Вона починається з епізоду, коли з залу суду випускають хлопців, що понівечили молоду дівчину, з якою дружили. Батько дівчини, італієць, відчуває страшний гнів та розпач, коли виправдані купленим суддєю злочинці, відверто сміються йому в обличчя. Він все життя намагався бути пристойним громадянином країни, в яку емігрував, вбудуватись в систему, дистанціювався від своїх співвітчизників, не віддаючи традиційну пошану італійському Дону і покладав надію, що закон захистить його і його родину. Але система його обдурила. І тоді він іде за допомогою до Дона Карлеоне за справжнім вироком і справедливістю. Бо знає, що в день весілля своєї дочки, за давньою традицією, Дон не зможе йому відмовити. Саме з того епізоду фраза «Ти просиш мене про послугу, але просиш без поваги», стала відомим афоризмом.Але у бабусі зґвалтованої та ославленої дівчинки з українського села, вочевидь, не було таких обставин, коли вона могла б прийти до когось і звернутись за справедливістю. З тих пір, як Маріо П‘юзо написав свою одну з найкращих книг про італійську мафію, в Америці, імовірно, багато що змінилося. В Україні активне суспільство докладає зусиль, щоб зупинити ганебне явище місцевої омерти, яка покриває злочини на всіх рівнях, де є родичі, куми, колеги та просто ті, у кого відбитий наглухо моральний приціл.І так необхідно, щоб всі ці кончені люди дізнались нарешті, що таке незворотність покарання за законом. Але, дізнаючись подробиці цієї історії про групове зґвалтування, я мимоволі думаю про те - а що було б, якби за дівчину було кому вступитись і чи ризикнули б всі ті, хто вже зламав її юність, вчинити так, як вони вчинили?

Ще є пару годин, щоб взяти участь‼️24 березня, стартувало відкрите загальнонаціональне онлайн-голосування, за результатами якого з-поміж 29 кандидатів буде обрано 15 членів Ради строком на один рік.Пропоную підтримати спільний список кандидатів з різних організацій та груп, а саме:4 Ярова Богдана Едуардівна5 Ніколаєнко Тетяна Володимирівна11 Прудковських Віктор Вячеславович13 Шуба Анастасія Вадимівна14 Масюк Віталій Володимирович15 Свірко Олег Станіславович16 Кальницький Віталій Володимирович 17 Грушовець Євген Анатолійович 18 Оджиковський Віталій Олегович19 Остапенко Дмитро Миколайович 22 Григорян Артак Володійович 23 Піонтковський Костянтин Анатолійович Підтримайте їх. Чим більше голосів зберуть різні проукраїнські кандидати, тим менше шансів пройти до Антикорупційної ради матимуть проросійські агенти. Голосування проходить ВИКЛЮЧНО сьогодні — у п’ятницю, 24 березня, з 8:00 до 20:00. Не відкладайте на потім, голосуйте прямо зараз! Лише 12 годин для голосування.Як проголосувати?Крок 1. Тиць сюди: https://voting.mod.gov.ua/ Крок 2. Натискайте кнопку «РОЗПОЧАТИ ГОЛОСУВАННЯ», проходьте тест «Я не робот» та підтверджуйте свою згоду з правилами конкурсу, поставивши відповідні відмітки.Крок 3. Вкажіть адресу своєї електронної пошти — на неї буде надіслано код підтвердження. Його необхідно ввести у відповідне поле на сторінці голосування.УВАГА! Якщо код Вам так і не надійшов, перевірте папку «Спам».Крок 4. Вкажіть свій номер мобільного телефону (український мобільний оператор), на який буде надіслано SMS-повідомлення з кодом підтвердження. Цей код необхідно вписати у відповідне поле на сторінці голосування.Крок 5. Обирайте кандидатів, поставивши позначки навпроти їхніх прізвищ і натискайте кнопку «ПРОГОЛОСУВАТИ». Проголосувати можна відразу за весь список!Ще раз список номерів: 4, 5, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23.Або оберіть тих, кого ви вважаєте гідними людьми для участі від громадськості в діяльності Міністерства оборони.Голосуйте! Робіть репост та закликайте друзів, колег та родину проголосувати.

Не знала як підступитися до цієї теми культурно, бо вже не один день мене криє і бомбить.Ліричний відступ.Так, Одеса складне місто і це дуже заїжджене словосполучення, яке набиває оскому. Це складно пояснити, складно зрозуміти, це можна тільки відчути. Тут уживаються абсолютно полярні переконання, в постійному протистоянні. Іноді воно холодне і кляте, з серії хто кого перетисне. Іноді воно входить в гарячу фазу і перетворюється у фізичні зауваження, стінка на стінку з людьми в шоломах без номерних знаків. (В анамнезі багато прикладів, але я просто лише нагадаю про 2 травня 2014, коли терпець нарешті урвався). Це завжди рубілово на принцип. І як правило, з одного боку - активна частина спільноти з українськими поглядами, а по інший бік місцева влада, яку колупнути - а там російське триколірне ганчір‘я, або жага наживи. І цей непотріб сциться вступати у відкритий батл, зато намахалися гадити з-під килима і цей смердьож чути навіть тим, у кого відібрало нюх після ковіду.Тепер спойлер.Те що твориться останнім часом в одеській обласній владі - дічь і саботаж. І нічого звісно нового, але зараз такі часи, коли країна втрачає нормальних людей, натомість маємо муділ, які стовідсотково виживуть і розповідатимуть потім героїчні історії як вони танки гризли.Зараз я вам розповім як вони танки гризуть і випробовують терпіння, користуючись тим, що в розпал війни люди прямої дії зайняті захистом країни.От був собі такий волонтерський центр, не єдиний в місті, але один з найбільших. Там плели сітки, реалізовувались інші волонтерські проекти у співпраці з міжнародними організаціями, об’єм допомоги по всіх напрямках, в тому числі на ЗСУ, величезний. Відповідальні особи вчасно сплачували всі надходження до бюджету та комунальні послуги. Так, йдеться про Гончаренко центр. І зараз я попрошу хейтерів цього прізвища одразу вийти в сад. Просто тому, що з 2014 року, життєвий курс кожного обнулився та визначився або за Україну, або за окупантів. І не в 2022 році, коли раптом попрокидались, бо за любов до рскх стало легко отримати тягла в писок. І вам немає що пред‘явити означеній особі з того моменту, окрім ваших емоційно-гормональних всплесків. А я пам‘ятаю хто де був і що робив під час так званої «рсской вєсни», зокрема 3 березня 2014 року в Одесі.Зато не чутно полум‘яних кришталево чистих святих канонічних людєй, коли весь цей комплекс волонтерської допомоги тупо випхали на вулицю, фактично вичавили з приміщення. Ну, щоправда, пообіцяли виділити приміщення, в якому вже функціонує фонд «Корпорація монстрів» і Катерина Ножевнікова вже висловилась щодо того, що це місце м’яко кажучи непридатне для тієї волонтерської діяльності, яку здійснював Гончаренко центр. І ця підлість не була б можливою без коаліції слуг народу і опзж в облраді. І у цієї дічі є конкретні імена, одне з них - Григорій Діденко, голова Одеської облради, партія СН (хто б сумнівався!) - не цікавилась, скільки особисто він допоміг якимсь конкретним військовим підрозділам.Тепер по суті.Ви дарма, блді, вважаєте, що вам все спишеться і що з вас ніхто ніколи не спитає. Ви ж потім будете хрестити борщ і плакати. P.S. Щодо особистості Гончаренко. Я перетиналась з ним один раз в житті, в 2014 році, коли працювала кореспондентом на сайті новин. Не впевнена, що він навіть пам‘ятає цей випадок і як я виглядаю.

Все ж таки, окрім одеського сегменту, мало поміченою пройшла новина у ЗМІ про звільнення Максима Марченка з посади голови військової адміністрації (не плутати з генералом Дмитром Марченко, що керував обороною Миколаєва).Одеса і область - складний регіон і є вологою мрією окупантів, які збирались пройтися вулицями в парадній формі переможним парадом в нашому місті.І тому, коли Марченка тільки призначили, його бекграунд і послужний список вселяли великі надії у пасионарну частину одеської спільноти. Але це тривало недовго. Історії, почуті мною особисто, від волонтерів яким я довіряю і знаю багато років, викликали просто нудоту і волосся дибки. Далі це набирало обертів як сніжний ком. Купа шлоєботи, яка терлася там, маючи посади і повноваження. Скажу лише, що напочатку загостреної фази війни в лютому 2022, формальним керівником ТРО був грінєвєцкій (раніше призначений зєлєнскім голова обласної Одеської адміністрації). Хто захоче погуглити це прізвище, дізнається багато цікавого з біографії цього чєловєка (навмисне пишу таку транслітерацію). Жодної копійки не могли вибити на фінансування, збирали по людях на найелементарніші речі. Сам «керувальник» опосередковано слав ту ТРО нхй. І ось цей дядя, як злі язики кажуть - не вилазив постійно з кабінету Максима Марченка. Там взагалі сформувався якийсь тісний кружочєк пдрів, які рішали свої вопросікі.В той час, як Марченко красіво покладав протокольні квіти у знакові дати, в лікарнях, де повинні були б лікувати поранених, творилася дічь під патронатом керівникині обласного департаменту охорони здоров‘я Одарій. Оприлюднювати локації де саме творили дічь, волонтери відмовлялися, бо боялись прильотів. Або просто того, що їм закриють доступ до лікарень і можливості допомагати пораненим бійцям. Тут і випадки, коли поранених просто відмовлялись приймати на госпіталізацію, і скандальні випадки з протермінованими медичними препаратами (ну які просто за деякими версіями не вдалося вчасно продати з отриманої гуманітарної допомоги). І ще багато такого, за що хочеться робити фізичні зауваження. І випадок, коли були якісь там зустрічі із запрошенням ноунейм волонтерів. Натомість, чогось не згадали тих, хто багато років займався і продовжує займатись саме фронтом.Тому звільнення Марченко це правильно. Але оця вся шобла мародерів та їх попутників теж нікуди не поділась. І основне питання - хто займатиме це крісло наступним? Бо діюча влада продемонструвала неймовірну майстерність у тому, що називається «завжди може бути ще гірше».

В Америці є таке явище. Коли будь-хто купує якийсь товар, навіть дрібницю - пляшку води, або жуйку, ціна на ціннику та по факту на касі завжди буде відрізнятись. Таким чином, кожен покупець бачить суму, яку він сплачує як податок. І навіть може приблизно порахувати гроші, сплачені за якийсь період. Це окрім основних податків. Звісно, в кожному штаті свої приколи і може бути по-різному. Але загалом це явище досить звичне.В Україні у людей абсолютно немає усвідомлення прив‘язки своїх коштів до податків. Немає цієї парадигми в головах. Навіть у деяких бізнесменів, які працюють за тіньовими схемами, теж немає, хоча вони і вміють рахувати гроші.Бо є стійка впевненість, що це рух навзаєм - треба наїбати державу, бо держава все одно найобує тебе.Бо совок цвяхами вбив в голови те, що держава це щось одне, а громадяни - це щось інше і ці дві паралелі ніколи не перетинаються в свідомості. Але це замкнене коло без переможців, бо в результаті перемагає не держава і не громадянин, а якийсь інший найобщик, який в своїй особі представляє державу (а хто ж його туди обрав? - спитає мене ізумльонна публіка. Знайдіть відповідь, як вони потрапляють у владу самі).Якось мені навіть попалося відео, де якась російськомовна жіночка бідкалась, як її бісять в Америці ці taxes в магазинах (може навіть вона була з рашки, але конструкція мислення була знаковою, бо це той самий совок).Але якби на дрібницях, просто щодня, кожен міг порахувати скільки грошей з гаманця пішло в бюджет, можливо і ставлення до крадунів та дерибанщиків було б зовсім іншим, а не оце от ідіотське толерування сучасної української моделі «успєшного успєха» (про рашку взагалі мовчу - хай хоч зжеруть там одне одного). Тоді б, можливо, швидше дійшло до деяких безнадійних макітр, що насправді означає вислів «немає ніяких державних грошей, є лише гроші платників податків».

«Нам буде легко вбивати одне одного» - написав одеський історик та краєзнавець Aleksander Babich навесні 2014 року. Тоді ці слова здавались багатьом чимось за межею. До мене під репост цього посту прибігали ті, кого я знала з дитинства - вчилась в українській гімназії, де навіть російську мову, як предмет, в старших класах залишили лише в класному журналі, а російською викладалась лише «зарубіжна література» і оцінка за граматику в творах учнів формально ставилась на сторінку «російська мова». Вони казали «нє нагнєтай», «нічєво страшново нє проізошло жи». Господи, яке щастя, що приблизно тоді ж, саме ті хто це писав, самі пішли нхй, за власним бажанням.В 2014 я побачила відео, яке знімала рсн. Розгромлена колона українських вояків, тіла, які обшукують брудні непрохані на цій землі руки, ааакаючі та оооокаючі говірки за кадром, особисті речі, які ті потворні руки крадуть прямо з тіл загиблих. Тоді остаточно в мені вмерло будь-яке сприйняття їх як істот, наближених до людей. Все, що було потім - незворушна цегла у великому мурі.Це не ненависть. Ні. Це камінь. Це абсолютне холоднокровне усвідомлення того, що я не вважаю їх вартими будь-яких почуттів окрім огиди і бажання щоб вони ставали невидимими у тепловізорі. Саме це холодне усвідомлення відсікло від мене всіх, хто називався родичами по той бік. Або тих, хто став проти нас, хто словом і дією став на бік темряви.